Кого зацікавить поетична книжка Бориса Бунчука «Чернівецькі елегії», той матиме неабияку насолоду від прочитаного. Однак мушу відразу застерегти, що тексти цієї невеличкої за обсягом книжечки (з першого погляду прості і доступні), насправді досить таки складні, а для того, щоб отримати певну насолоду від прочитаного, до читання цих вірші треба бути таки підготовленим. Поезія, коли це поезія, – досить складна галузь людського винаходу. Можна сказати, що й мова виникла на основі поетичної уяви.
Назва книжки на перший погляд звичайна, як і назви багатьох і багатьох книжок. Однак мушу зазначити, обрана назва говорить нам про елегійний стан людини, тобто сумний, іншими словами – поглиблено інтимний, бо інтим має у своїх енергійних підвалинах відтінок суму за втраченим, або ж за нездійсненим, а найголовніше те, що цей стан, як правило, залишається таємницею автора. От саме цими таємницями автору захотілося поділитися з читачем. Для оформлення палітурки використано репродукцію картини Сергія Колісника «Старе місто». Складається таке враження, що запропоновано центр Чернівців з пташиного польоту. В такому вигляді досягнуто необхідної концентрації для увиразненності і настроєвості перед читанням текстів. Вже сама густота забудов створює певний ностальгійний за часами забудови настрій. Думаю, не завадять кілька слів про це благословенне місто. За словами автора збірки, Чернівці мають свою властивість, на відміну українських міст. Цьому місту десь приблизно шістсот років від перших згадок про його сутність. Йому довелось під час своєї історії перебувати під владами різних держав, кожна із яких зробила свій чи то позитивний, чи негативний вклад. Коли 1775 р. ця територія була підпорядкована Австрії, тут було всього 200 дворів, які постали внаслідок знищення в Ленківцях фортеці, збудованої Данилом Галицьким. За час панування Габсбургів (1775-1918) було збудоване старе місто, окреслене на обкладинці репродукцією. На теренах України ми маємо лише двоє міст європейського типу. Всім відоме друге – м. Львів.
Автор книжки – відомий вчений, доктор філологічних наук. Тривалий час незмінний декан філологічного факультету в Чернівецькому університеті імені Юрія Федьковича. В його доробку кілька поетичних збірок. Книжка, про яку йдеться (в основі своїй) укладена вибраними творами із раніше написаного. До вибраних творів додано двадцять чотири написаних і раніше, і останнім часом. Саме про них і йтиметься у пропонованому тексті.
Чому назва статті «Асиметрія симетрії або Симетрія асиметрії»? Якщо розглядати старе місто за правилами підбору самого місця і виконання його в архітектурно-мистецькому плані, то (за висновками фахівців) воно має форму, яка відповідає симетрії забудови. Стосовно енергії, закладеної автором у тексти, вони, як на мене, не завжди симетричні щодо гармонії урбаністичної палітри. Скажемо відверто, в українській поезії урбанізму не так густо, як того заслуговує з найдревніших часів міська україніка. Ми, поети, в великому боргу перед зодчими містобудування нашої, чи не найдревніших з цивілізацій земного існування і людського замешкання. Адже звідси в усі сторони земної кулі розповсюдилось землеробство. Але мова не про це. Мова йтиме про найсокровенніше в людському єстві, бо що може бути глибшим і інтимнішим за слово, окреслене таїною поезії. Тож звернемось безпосередньо до текстів і постараємось прояснити місця, запеленані в алюзії незворотності. Перебільшити значущість вірша «Дорогий метре» – пам’яті Миколи Вінграновського, думаю, неможливо. Цей твір проходить центральною, сказати б, трасою через весь доробок двадцяти чотирьох віршів, які розглядатимуться. В ньому яскраво виражено втрату, втрату чогось такого важливого і посутнього, чого автор не може пробачити самому собі. Адже те, що від героя вірша залежало, і що могло здійснитись без будь-яких натяжок, залишилось нездійсненим через якусь таку дрібничку, яка стала на заваді до якогось здобутку, того, що відкладається в пам’яті і не дає спокою упродовж всього життя. Уже давно немає тих людей, немає і свідків, які можуть, чи змогли б своїм докором піддати болю сумлінню совісті, а на душі досі ятриться щось на зразок душевної травми. Головне те, що відчуття провини можна дуже легко притлумити, звільнитися від уявного і не пережитого, аж ні. Воно переслідує героя, нав’язливо являється йому аж до часу виходу на поверхню. Та й чи заспокоївся герой після того, як твір уже збувся – сказати трудно. Можливо, відтворення ситуації ще більш роз’ятрює надщерблення спокою. Не знаю, кому і як це може здатися в житейському морі, але в історії літератури відомі подібні ситуації. Згадується чомусь бунінське:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Никого в подллунной нет,
Только я да Бог.
Знает он один мою мёртвую печаль…
Ні, Бунін не розкриває суті причини тієї печалі. Натяк залишається розкритим і читачеві доводиться дочитувати не написане. Вінграновський у вірші «Пам’яті В. Симоненка» говорить молитовно-переконливо:
Жодного граму підступства
Підлості, хитрощів, чи недовір’я,
Наклепів в нас не було поміж нами.
Здається, що в цих словах якесь ніби виправдання. Не можу я довести цю аксіому. Залишається хіба та правда, що Вінграновський усупереч всім, хто приїхав на похорон з Києва, був присутній офіційно. Я тоді нічого про те не знав… але то вже штрих із іншого сценарію.
У Бунчука ситуація дещо інша. Вже в часи незалежності Микола Вінграновський був, можна сказати, у Чернівцях своїм. Він часто відвідував кінотеатр «Чернівці», набитий вщерть як не студентами, то учнями. Читав свої, без перебільшення, віршовані шедеври, а також прокручувались його фільми. Це була ціла ера чернівецького підприємництва, тепер, на жаль, нема кому цим зайнятися. Очевидно саме під час одного із виступів було запропоновано поїздку в Гусятин, виписаний Вінграновським у романі «Наливайко».
– Авжеж, Борисе, авжеж,
Ти повезеш мене.Я обов’язково повинен
Побачить Наливайків Гусятин.
У романі він змальований з уяви.
Але якщо ти не зможеш тепер,
То поїдемо іншим разом.
І тут напрошується ремарка. Порушується опис події, яка б спокійно мала б закінчитися так чи ні. Цього у творі не сталося. Сталося те, що було в самому житті. Наша пам’ять досить чіпка до подібних ситуацій. На кожному повороті водій згадує якусь ситуацію, навіть уявну, і так її припасовує до цієї миті, що на гальма натискується рука сама собою. Щось подібне стається із нами, коли тихоплинну течію порушує якийсь випадковий вибух.
І я здригаюся. Бо
Чув подібні слова.
Оповідь перекидається на іншу особу. І ця особистість в житті автора відіграла, очевидно, якусь непересічну роль. На час розмови в колишній синагозі «Темпль» Назарій уже був відсутній. Але він живо сплив на поверхню пам’яті автора:
Одного дня до мене в «універ»
Забрів Назарій…
Звичайна тогочасна товариська зустріч з пропозицією. Пропозиція відхиляється у зв’язку з певною мотивацією. Якби Назарій був живий, асоціація з поїздкою в Гусятин могла б і не виникнути. А тут сталося саме таке, про що не скажеш співрозмовнику. Герой твору «здригнувся».
Цей твір цікавий саме цим моментом, моментом зчеплення подібних ситуацій, вихоплених з самого дна життєвих обставин, на які ми частіш всього не звертаємо уваги. Якраз такі моменти говорять про непередбачувану лінійність і нагадують про те, що світ наш далеко не матеріальний. Матерія у своєму роді закостеніла. Наше повсякдення куди гнучкіше і в невиразності своїй в подібні моменти надзвичайно чітко увиразнюється і нагадує нам про наше місце в цьому реально-нереальному місці. Так само, як не склалося з пропозицією Назарія, з тієї самої причини не сталася і поїздка в Гусятин, виписаний в романі Вінграновським.
Здавалося б, на цьому твір і завершується. Єдиний штрих можна додати з емоційним «дорогий метре». Так, Вінграновський і справді любив подібні словосполучення. Проте вони його не затемнювали. Навпаки, він світився ними. Він казав, що «з Шевченком він одна душа». Хто на таке наважиться! А він, можливо, і мав право на це. То його позиція і хай вона залишається з ним. У самому кінці даного доробку автор знову звертається до Гусятина. Він прибув туди, як видно із тексту – автобусом. До речі, вірш написаний рівно через рік після написання про вищесказане. І ось що відбувається. По суті – нічого особливого, хіба що «Протяжне рипіння стовбурів, / псячий нічний перегавкіт / і несміливий пташиний ранок». Все притлумлене, приземлене : «затхла глухомань старих килимів», а тут же колись буяло життя, принаймні в уяві автора Наливайка. Через те появляється «зелене яблуко зі своєю свіжістю» – чи не відгомін легенди В. Войтовича про Білобога? «Напився велетень живої води, з’їв молодильне яблуко з вічнозеленого Дерева життя і відчув у собі велику силу». Цей міф про Білобога напрошується, як щось прекрасне з далекого минулого. Так, воно історично недосяжне, як і відгомін Наливайка. Нам невідомо, чим наповнені відра, але відомо одно, їхня наповненість не залишається, бо «виносиш відра, повні минулого» – зрештою, читач може їх наповнити своїм домислом, як це робив Микола Вінграновський у своєму романі, над яким працював 6 років. Як на мене, цих два вірші мають право на цілісність. І це вже сьогоднішня епіка, епіка 3-го тисячоліття.
Немає в цьому житті і в не житті чогось необхіднішого і вартіснішого за енергію. Ми можемо жити без їжі, без води, навіть без повітря – деякий час. Та без енергії ніщо не буває навіть на мільйонну долю секунди. Вона – Все. Якщо ми кажемо Бог, то в цьому слові і проявляється всепроникаюче начало. Проте кожна річ має свою енергію. Найбільша таємниця проявляється в енергії слова. У слові заключені поняття війни і миру, цілющого і невиліковного. Поет – кожен на свій талант, – обирає той колір, той аромат енергії, з яким він народився. А можливо, обирає не він, а його. Бо якби кожен обирав те, що йому до вподоби, були б одні шекспіри. Аж воно не так. Шекспір один і його не перелицюєш, не помножиш. Його, очевидно, обрано для оголення королів, як Шевченка – витягувати нас із багна дулібства.
Так, Бунчук, не віднайшовши необхідного слова у сховищах своєї конституції, звертається (можливо, до своїх кумирів):
Де ти, Вільям, Вільям п’ятистопний ямб?
Хто опише щитоподібку, як щит Ахілла?
…перед нами два рядки, як два невідомих з невидимим обличчям невідомого, хоча і знаного з конспектів студентського періоду. Я ще раз і ще вчитуюсь у цю незворушну сакралізацію формули. Ці рядки закрались із вірша, який зараз я не маю наміру витягувати на світ Божий. З ним поговоримо згодом. А поки що продовжимо розпочату тему. Ранимість пережитого розгортається незвичною панорамою у вірші «Пройти крізь порожні кімнати», приуроченому пам’яті Юрія Гречанюка. Ю. Гречанюк син свого часу репресованого і реабілітованого сільського вчителя. Уже з самого першого рядка, на перший погляд – алогічного і абсурдного, читаємо:
Вважається: після зими – весна.
Але так не завжди.
За цим замаскованим алогізмом при знятті камуфляжу проявляється картина справжнього, непідлакованого. Навіть хрущовська відлига не позбавила нас від тріскучих морозів зими. Виявляється, реабілітації, у повному розумінні цього слова, – не сталося. Тінь зими тоталітарного режиму і далі висить над народом, який так і не дочекався весни. На превеликий жаль, наш народ і досі ще під холодним крижаним крилом Московії. Весна ще не настала, а тому й не дивно, що ці слова розташовані у своєму природному стані. Так само прочитуються у своїй природі слова із вірша «Після Різдва» – «кулаком витираєш сльозу», бо
Молодші і кращі, які заступили тебе,–
Розтерзані під Іловайськом
Ці рядки, винесені із різних творів – однопланові. А через те цей стан ознаменовується подальшим текстом природно, і так, як ми не знаємо могил тих, що полягли під Іловайськом, всі вони, мабуть, у невідомій братській могилі, а то були добровольці Майдану, яких навіть не було в списках загиблих в АТО. Порожнеча пам’яті, відсутність, це чи не найстрашніше в природі самого людства. Антігона ховає свого брата під страхом смерті, бо то найбільша кара – бути непохованим. Хто ж сказав останнє слово над убієнними під Іловайськом і скільки їм, загиблим, ще чекати на те слово? Щось подібне відбувається в тексті про Юрія Гречанюка. Пройшовши за автором анфіладу порожніх кімнат, зі відчиненими дверима, які нагадують стоячі конверти, прочитуються, як непрочитані чи невідправлені листи. Найбільша і найразючіша ніша відчуження, яку пронизує наскрізь холодне і байдуже «мовчання із запахом воску і хвої», та ще «віком, опертим на вперті гвіздки». І жодного слова про покійника, про його останки, а вони ж тут, в одній із кімнат. Що завадило автору хоча б одним рядком показати нам того, хто знаходиться тут, але вже не з нами? А очевидно із тексту, що автору, той, чиє віко на впертих гвіздочках, не такий вже і байдужий. Щось важливе заховане, і настільки важливе, настільки невловиме і невиліковне, що автору нічого більш не лишається, як: «Забитись в куток, скрутитись в клубок – і мовчок (бо, виявляється), «Душа безпритульна, як твій “Москвичок“.
Згадується, як на похороні В. Симоненка, уже після цвинтаря, ми стояли поруч з Миколою Вінграновським у квартирі Василя і як Микола Степанович ховав своє обличчя від усіх і питав мене, чи видно, що він плаче. Я тоді, вперше в своєму житті, мимоволі зрозумів, в чому полягає життя актора. Автор вірша, присвяченого Ю. Г., не актор, а тому йому жодного щонайменшого натяку на присутність будь кого, не те що глядача, не існує, а особливо в таку мить. Оголена правда – найсокровенніша.
Перечитуючи вкотре освідчення, (а ці тексти інакше і не назвеш), переконуєшся, скільки разів довелось автору сіяти і пересіювати тексти освідчуваності, щоб пред’явити їх читачеві. А тому вони одухотворені і прочищені, а тому енергетика зерен не залишає читача стороннім. Кожен катрен, кожен рядок, кожне слово вдихає свою енергію в пульс заглибленого в густоту текстури, звідки випливає майже непомітно, а через те і цілісним непогамованим наповненням. Читаючи, наповнюєшся озоном болю, тим озоном болю, який прочищає і промиває кристалізацію духовної рани. (А в кого її немає?)
Як і в попередніх книжках, Бунчук і в цих текстах традиційний. Його традиції від Гомера через Шекспіра і Гете. Доробок, чи то цикл елегій відкривається віршем «Пожити у Римі»…
А цей вірш постає наріжним каменем на весь подальший доробок. У своїй не тільки тональності, а й в філософській тенденції він хоч не хоч, а відкриває двері до наступних варіантів елегій. Він, зокрема, підсумовує нашу сучасну бутність звичайними (без галасу і без гасел «геть, чи ганьба»), словами, тими словами, що вростають в нашу кров і плоть і нікуди від них подітись:
Все не те: мова, влада, закони. Це гра «на ура»,
Форма – засіб обману: дрібне видають за велике.
Саме так: «мале за велике». Ми лише на 29-му році незалежності спромоглися прийняти закон про мову, а скільки наприймали т.зв. законів, геть зовсім непотрібних ні для держави, ні для народу. Пригадаймо, з яким скрипом наш президент підписував документ про небесну сотню. А закон про статус добровольців, страшно навіть подумати, був прийнятий новим парламентом. Все це говорить про те, що робота як наших законодавців, так і виконавців в основі своїй спрямована виключно на самих себе. Коли стосується єства парламентарів чи політиків, йде все “на ура“, під гучні аплодисменти. Цей вірш написаний в 1996 р. От він тоді, понад двадцять років тому, писав:
Я пишу ці елегії, люба, супроти нутра,
Що заходиться криком.
З тих пір багато чого змінилось: мінялись президенти, мінялись парламенти, та мало що змінювалось в житті народу. Коли очолив державу Ющенко, подумалось – нарешті прорвало, до влади прийшов той, на кого чекала сама історія. Він і справді дещо зробив, принаймні полегшено зітхнули трудівники малого бізнесу, був створений пам’ятник голодомору тощо… Але разом з тим Одеса розкрила обійми Катерині другій, що аж ніяк не в’яжеться з незалежністю, мало того, той пам’ятник ганьбить пам’ять нашого генія Шевченка. Таким чином був нанесений удар по всіх напрямках державотворення. Це недопустимо. Вашингтон, Париж і багато-багато інших міст ставили і ставлять пам’ятники нашому пророку, до нас приїжджають президенти, прем’єри та інші представники інших держав, і цитують нам нашого пророка, а ми біжимо по чуже, нам вороже. Срамітня година.
Слабкість тіла – лиш слід від невтоленості бажань,
І смиренність очей – плівка поверх скімливого болю.
В цьому наше життя, завбільшки із невроз. А межа –
Це вже там, де не треба боротися із собою.
Незважаючи на те, що дехто вважає, що роздвоєність людини руйнує її психіку і призводить до самогубства, ми мусимо зізнатися самим собі: упродовж всієї історії ми живемо в світлі роздвоєння. Недарма і наша релігія має двоякість – Білобог-Чорнобог. І скільки б ми не ламали голови, ми таки залишаємось двоголовим янусами. Про це писав і наш провидець:
І знову сам воюю проти себе,
Два чорти схарапудились в мені…
І закінчується цей вірш словами:
А щоб мені не збитися з дороги,
То треба дослухатися обох.
Чи не звідси цей невтамований біль і чи не з цього «життя – завбільшки із невроз».
Коли подивитися в ретро, тобто оглянути минулі книжки Бунчука, то помітимо, амплітуда не розширилась, а можна сказати – звузилась. В попередніх книгах спектр тематики був ширший, об`ємніший. Заторкувались канадійські варіації: життя і побут українців на чужині, музеї, цвинтарі тощо. Доробок, представлений у цьому вигляді хоча і вужче, але, тим не менше, він потужнішає своєю глибинністю. Тут коло майже замикається довкіллям найрідніших: тут батьки, сестра, дружина, донька, зять, внучка – саме цей доцентровий обіг-циркулятор сприяє поглибленню філософських розмислів, створює атмосферу не вигаданого, а пережитого. Пережите неможливо замінити нічим. Його і справді повернути неможливо, і все ж зафіксоване в словах, воно іноді сягає довершеності і сили. І це не тому, що пережите не переживалося (прошу вибачити за тавтологію) щемливо, чи й навіть аж до сердечного болю, а ще тому, що воно як посіяне зерня яблука, з якого виростає яблуня, і з неї споживаються яблука не лише її господарем. Я особисто вдячний, що зміг причаститися цим плодом. Це такі вірші, як «Після Різдва», «Ноктюрн», «Одне літо», «Пам`яті батька», «Ользі», «Перше Різдво з Євгенією», «Протерта шинами», «Дощ іде»… Як бачимо, значна частина із доробку приурочена найріднішим. Перечитуєш і переймаєшся болем. Перегортаєш сторінку за сторінкою і разом з автором проболюєшся крізь життєві нетрі чисто людського і людяного сьогосвіття. Ні, у цих творах не постає чернівецька архітектура, хіба що десь промигне назва вулиці, або кінотеатру – колишньої синагоги «Темпль». Навіть найімпозантніша, відома в світі споруда – митрополича резиденція, – дивовижний витвір Йосипа Главки, яка «грає раннім світлом»… “захована“ під «черепицю». Автор не вдається до граней ні архітектурних, ні до мистецьких, ані до історичних. Його цікавить внутрішній світ життя і дихання цієї споруди. Лише «каганчик потайний» нагадує про справжнє призначення цієї будови, де зараз перебуває і діє університет Юрія Федьковича. Звичайно, для того, щоб це відчути, мабуть, таки треба бути чернівчанином, або хоч трохи пожити у цьому дивовижному місті, де найпишнішу вулицю, всуціль еклектичну, назвали Панською і замітали в часи Габсбургів трояндами, а дощі випадали лише серед ночі, щоб панів не турбувати, коли вони виходять прогулятися на свою Панську вулицю. Але жарт жартом, а Чернівці і справді унікальне місто за свою внутрішньою структурою.
Незважаючи на те, що прості вуйна чи вуйко не мали права зі своєю тайстрою пройти через Панську, тут кожен, навіть простий двірник, знав кілька мов. А місто, як зазначала Леся Українка, було україномовне. Якраз цей штрих говорить про те, що тут і українська мова в часи Австрії, коли панувала німецька, була так само у вжитку, як німецька чи ідиш. Про ті далекі часи можна лише згадувати. З 1775-го до 1918 в столиці Буковини була (у мовному процесі) певна демократія, виходила газета «Буковина». Без будь-яких переслідувань працював «Український народний дім», в приміщенні якого навчалися українці рідною мовою. З приходом румунів українське слово було, м`яко кажучи, відтиснуте на задвірки. У Чернівцях, та й у всій Буковині, запанувала румунська. А по другій світовій війні у Чернівці було завезено 40000 росіян десь із глибинки Росії і відразу на вулицях міста (колись україномовного), запанувала «мова мата». Євреї, яким під час війни було відведено місце і створено гетто, заговорили під «мат». Українська мова була викинута на цвинтар в Годилові. На всі Чернівці працював лише один україномовний дошкільний заклад та кілька шкіл. Не стало ані польської, ні німецької, ні єврейської мови. Європейський дух вигнано навіть із культових споруд. Там розмістилися склади, та ще, як виняток, у катедральному соборі було створено побутовий музей, звідки було вивезено першого митрополита православ`я на Буковині Гакмана. Про це пишуть історики та краєзнавці. А щодо поезії, яка має свою серцевину у цьому світі, то її заповнюють поети.
Треба було вжитися в ауру чернівецької культури, «пройти» крізь неї внутрішньо і перепустити її через свій внутрішній сердечний світ, і лише потім трансформування мистецькомовних засад змогло посісти своє місце. Найцікавіше саме те, що над словом поета не тяжіє (як зорово, так і схематично), жодним чином зовнішній світ архітектури, про який так полюбляють поговорити столичні журналісти. Його світ не зовнішній, його світ внутрішній. Ось як, наприклад, він передає своє відчуття у вірші «Тридцять сім і п`ять»
Ти лежиш навзнак,
Дихати важко,
У горлі пече, у трахеї лоскоче,
Місце де це все відбувається,
Хтось назвав провулком Ентузіастів.
Що ж відбувається? Безперечно, цей штрих вихоплено із життя тогочасся – 2010 р. Згадується, саме тоді потонув російський підводний човен «Курськ». А разом з тим збігається жіноче свято, по телевізору футбол з безпорадним коментарем, що часто-густо підпускає своєрідного, далекого від істини півника. А ще не зовсім на своєму місці лікар. От і виходить, що той, хто назвав цей провулок Ентузіастів – «ідіот». Звичайно, тут внутрішній світ подано через зовнішній, але зовнішній, зоровий – через внутрішній – телеекран.
Внутрішньоінтимний світ переданий у вірші «Ноктюрн». Йдеться в ньому про щось таке, про що у природі речей не говориться. Інтимний зв`язок з коханою не викликає ані відрази, ані сліпого захоплення. Йдеться ніби як про щось відсторонене, хоча коли вчитуєшся в глибини тексту – він тебе затягує і не стільки музикою, яка тут присутня, хоча і нею теж, як і змістом, майже прозовим, але насиченим «підпам`яттю». Він звертається до своєї коханої з якимсь напівнатяком, який вглиблюється і поширюється на єство жіночності, перед яким завжди зупинялась і буде зупинятися як око, так і рука не тільки мистця, а й кожного чоловіка:
Все починається, люба, не із зупинки серця, а із зупинки зіниць
На лінії вилиці, що переходить у ніжність.
Вивчають долоні й губи, спраглі медів і глиць,
Твої дорогі рівнини, твої опуклості й ніші.
Свого часу на інтимну лірику Хрущов наклав табу. Як затремтіли руки в холуїв від художнього слова! Тоді взагалі не те що писати про інтимні зв`язки, а й навіть говорити було під знаком заборони. І тоді, саме в той час Симоненко записував у своїх окрайцях думок: «Лицеміри в рясах прекрасного Ісуса і його матір перетворили в насильників людської плоті і духа. Коли навіть найпрекрасніша легенда (а Ісуса і Діву Марію я вважаю витворами геніальними) стає засобом духовного пригнічення, тоді вже про «дійових осіб» легенди я не можу судити безвідносно до того, що роблять бузувіри, прикриваючись їх іменами». І під кінець висновок: «Зречення плотських радостей протиприродне, а тому жорстоке і реакційне». В цьому філософському відступі поет повністю і безапеляційно не те що протистояв хрущовському табу, він говорив про те, що знаменує собою сама істина вічності. Жаль, що цього унікального твору ні мені, ані читачу сьогодення не пощастило читати. Де він – не знати. Я був присутній, коли архів перечитували Микола Негода і Юрій Смолянський. Вони тоді дали мені прочитати вірш «Встає над нами сонце, як вставало». У гуртожиток Анатолій Сірик приносив заборонені на той час Василеві вірші, але чомусь між тими забороненими, навіть із закордонних передач, жодного разу я не чув твору «Троянди в траурі». Що то було – поема, цикл чи просто вірш – не знаю. Прикро, коли пишуть нині навздогад.
Але повернемось до «Ноктюрна» і ще раз порадіємо хоча б з того, що час зробив своє. Тепер можна те, що було тоді під повною забороною. Бо кожне взаємне кохання то справді найвище, що послано людині, Інакше б ми донині позбувалися під час сну ребра, а Єва так і не дізналася б, що є справжнє щастя для жінки. Чи не в моменті поєднання людського скресання і розуміли наші пращури поняття РАЙ у своїй уяві. Адже без цього життєдайного акту просто не існувало б життя. То ж як можна забороняти жити?
Проглядає містика із, сказати б, непоєднаного диптиху. Це вірші «1997. Перше Різдво з Євгенією. Сестрі» та «Протерта шинами».
У першому з них йдеться про батьків і дітей під час відвідин брата з сестрою могил на цвинтарі, у другому – про містичний випадок, який з ним стався (я в це твердо вірю) у центрі Чернівців під час переходу вулиці На перший погляд вірші абсолютно розмежовані. Сюжет першого замкнений на сільському цвинтарі, другий – чистої води урбанізм. Мушу відмітити: поет Бунчук не просто реаліст, він, принаймні мені так здається, подвійний реаліст, після прочитання ловиш себе на думці, що все чи майже все ним написане – ідентифікована дійсність, ним же пережита. Саме звідси і не зовсім зрозумілі і не до кінця усвідомлені симптоми. В основі творчості навіть геніальних поетів превалює уява. У Бунчука ця ж сама уява має свою, лиш їй притаманну базу і ця база не що інше, як згадка давно минулого, або своєрідний щоденниковий запис, оповитий пеленою іноді незбагненого, яке нас переслідує з самого дитинства і до чого ми не часто звертаємося. А в ньому, можливо, і криється найважливіше з пережитого.
Ось вони з сестрою на цвинтарі, біля могилок своїх батьків, які поховані поруч:
Впала Божа сльоза. І під нею
Дві могилки незримо ростуть
Із бросківського скіфського ґлею.
Скіфський ґлей нам дещо прояснює, хоча відразу виникає запитання – звідки на Буковині скіфський ґлей? Адже історичні джерела потверджують про перебування скіфів на теренах степів України, про що свідчить і пектораль з Товстої Могили. Але зачекаймо з вичерпною відповіддю. Із контексту проростає таке:
…Над снами
Батько й мати – незримі волхви
Надійдуть зі словами й дарами.
Чи не правда, оповідь від якогось із апостолів, авторів Євангелії. Бо, що й казати, далі за текстом уранці з’явиться Бог, який вже його (дитя) любить.
Поєднання народженого дитяти із текстом Євангелії – чи не святотатство? Аж ніяк. Думаю, що кожне новонароджене дитя для слави Божої. Є ще не менш вагомий аргумент: В наш час вже відкривається завіса над праісторією нашої Батьківщини. (Справа не тільки в патріотизмі). Наші жінки споконвіку були прекрасні рожаниці. Вони легко і спокійно народжували. Тексти Біблії зберегли немало випадків, коли юдейки не могли родити і не мали дітей. Бувають і в нас подібні випадки, але вони вкрай рідкі. Моя бабця по татовій лінії мала 16-теро дітей. Під час голодомору 1933-го 12 із них померло. Помер від голоду і мій дід Флор, бо все було забрано і виметено «чорною мітлою». Один поляк під час окупації Польщі запитав німецького офіцера, що німці робитимуть з українцями, адже українці дуже родючі. Той ніби відповів, що їх, тобто нас, винищуватимуть за допомогою алкоголю. Малоймовірно. Німцям, навіть фашистам, потрібні були раби. В т. зв. Союзі героїнями матері ставали після дванадцятої дитини, і це відразу після війни.
Не менш цікавий випадок стався з автором цього диптиху при переході через вулицю біля теперішнього кінотеатру Чернівці. Йому треба було перейти вулицю Університетську від кінотеатру на вул. Ватутіна. Ось що сталося під час переходу, коли герой оповіді чи то сам автор переходив в дозволеному світлофором місці:
Одна нога ще на тротуарі,
Інша – зависає над дорогою.
В цей час за спиною
Ти чуєш материн голос.
Її немає вже двадцять дев`ять років,
Але так виразно звучить
Рідне і тепле: «Боря!»
Завмерши і оглянувшись і нікого поза собою не побачивши, перехожий в цю мить чує поштовх «повітря із запахом смерті». Що сталося, як це все могло бути? Покоління, виховане і вихолощене марксистсько-ленінською ідеологією, лише стене плечем. А от покоління старше має на те відповідь. Матиме відповідь і наступне покоління. Ми тепер перебуваємо під впливом боротьби богів. Там, в атмосфері, можливо в центральній частині Чумацького Шляху, потужний телескоп відкрив нам ОКО, те ОКО, про яке нам відомо з часів язичництва. Не завадить згадати і Шевченкове «А ти, всевидящеє око». І ось відкриття. Це лише перша несмілива ластівочка, можливо, з того боку, про що йдеться у словнику давньоукраїнської міфології Сергія Плачинди. За його поданням Око, як деміург, є творцем всесвіту. Жерці древнього Єгипту запозичили в наших волхвів цей космогонічний тотем, і лише тепер він виходить на поверхню. Думається, майбутнє науки відкриє ще дуже і дуже багато реального, що на сьогодні криється в надрах міфів язичництва. А цей випадок яскраво промовляє про те, що ми у цьому світі не самотні.
Про єврейське гетто доводиться говорити. Як би хто не ставився до цієї нації, факт залишається фактом. Звичайно, того, що відбувалось на теренах Європи і зокрема в Києві чи в Польщі, на Буковині не було, у Чернівцях ставлення до євреїв з боку румунських властей було значно м`якшим. І все ж… ми мимоволі знову натрапляємо у збірці на цей неприємний, м`яко кажучи, термін, але він уже трансформований у ширше і глибше річище. Про катастрофу Чорнобиля заговорив увесь світ. Написані вірші, поеми, романи, створені художні і документальні фільми. Мені здається, що 4-й реактор потряс світ не менше, якщо не більше, ніж японські міста Хіросіма і Нагасакі при випробуванні США атомної бомби, яка поклала край другій світовій війні. Здавалося б, ця тема вже вичерпана. Аж ні. Вона виникає як не тут, то там, бо кому не болить, кого не переслідує це страхіття, від якого неможливо врятуватися. Скільки жертв приніс цей вибух, а скільки ще попереду – ніхто не скаже, але про твір «Спогад про 26 квітня» мусимо писати.
Розпочинається вірш самоаналізом героя. Він відчуває, що він із гетто:
Але ти із гетто. Ти картоплю садив тоді,
Коли воно сталося і забруднило…
І відтоді – ні в якій воді
І ніяким милом…
Справді, для того, щоб передати словом цю катастрофу, треба не просто талант, а швидше геній Гомера чи Шекспіра. Але світ так розпорядився талантами та геніями, що народжуються вони вкрай рідко. На кожну подію – чи то злу, чи добру, створену чи витворену людиною, навіть талантів не вистарчає, не те що геніїв. А тому автора, чи пак ліричного героя, переслідує страшна і невідступна думка:
Ти – людина із гетто. Твоїй біді
Не допоможуть ні співчуття, ні гасла…
Трагедія сталася напередодні Вальпургіївої ночі – чи не знаменно? Напередодні пролетарського свята, яке пронизало, здавалось, всіх робітників, на яких так розраховував Маркс – «пролетарі всіх країн, єднайтесь». А вони об`єднались, коли всю Україну охопив голодомор, коли задзвонили дзвони Золотоверхого Михайлівського? Сумніваюсь. Здебільшого завжди об`єднувались селяни. Це вони йшли на Запоріжжя в часи козаччини, це вони йшли до батька Махна, це вони, якщо не нинішні, то вчорашні, йшли і вмирали на Майдані, це вони і нині стоять на охороні своїх прав. Саме він, селянин, розуміє, що з втратою землі зникне і сама Україна, от тому він і хоче вийти із смертельного гетто, яке нам готують як близькі, так і далекі наші вороги, ні не воріженьки, не ті, що росою згинуть на сонці.
Думаю, не завадить процитувати ще раз кілька слів В. Симоненка: «До безтями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить. Поезія – це прекрасна мудрість».
Тож приєднаймось до думок Василя Симоненка, звіряймо свої поетичні обрії на рівень мислення. Мислителями земля не так уже й багата. А щодо поезії Бориса Бунчука, то Читач переконаний: як римована, так і не римована – заставляє мислити.
- 12. 2019
Шубранець під Чернівцями.
“Українська літературна газета”, ч. 3-4 (269 — 270), 14.02. — 28.02.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку», а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.