Микола Ільницький. Творчість Івана Чендея як сюжет епістолярного роману шістдесятництва

546

З літературного вечора далеких шістдесятих років мені врізався у пам’ять рядок Миколи Вінграновського: „Я жду вас, товариство, як епоху”. Він сприйнявся тоді як щось далеке і незбагненне, напівпатетичне і напівіронічне, напівреальне і напівфантастичне. Він постійно жив у пам’яті і постійно змінював свій status vivendi. Сьогодні все помінялося місцями: на перше місце вийшла „епоха”, а „товариство” все далі опиняється за обрієм.

Якщо це образне сприйняття перевести у понятійне русло, можна сказати: епоха шістдесятництва як життєвої реальності переходить у реальність наукову. Таке враження приходить, коли читаєш літературознавчі праці, насичені естетичною термінологією, логічним обґрунтуванням тверджень і заперечень. Особливо, коли сам опиняєшся на цій дорозі аналізу і синтезу, спостережень і узагальнень, літературної полеміки.

І раптом щось сколихнеться у душі. Пригадую, як у ті шістдесяті роки минулого століття, затамувавши подих, з відкритим поглядом очей молоді літератори слухали розповіді письменників, які повернулися з гулагів: Володимира Гжицького, Григорія Нудьгу, Юрія Шкрумеляка, а вже через якийсь рік чи два стали свідками судилища над Богданом Горинем, Іриною Калинець, Ігорем Калинцем, Михайлом Осадчим, які помандрували дорогою своїх попередників. А мені мимоволі згадалося, з яким пієтетом розповідав Володимир Гжицький про вечір у Тернополі, коли він слухав, як Іван Франко читав поему „Мойсей”.

Стимулом для цих міркувань стала книга „Іван Чендей. Листування з київськими критиками” (Київ, 2021). Власне, перший том запланованого 10-томного видання „Листування Івана Чендея” письменника в серії „Епістолярні джерела чендеєзнавства”, який містить листування письменника з київськими критиками Віктором Костюченком, Костянтином Волинським, Іваном Дзюбою та Леонідом Коваленком. Водночас листами цей том далеко не обмежується. Він доповнений телеграмами, дарчими написами на книжках, а також світлинами та докладними коментарями, здійсненими професором Сидором Кіралем, які мають самостійне наукове значення, оскільки автор розкриває у них натяки, маловідомі факти та біобібліографічні деталі. Важливим допоміжним матеріалом став також збірник спогадів, статей, есе, художніх творів „Іван Чендей у колі сучасників”, друге, доповнене видання якого вийшло в Ужгороді 2020 р.

Але попри щедру атрибутивність цих видань я сприйняв їх як своєрідний епістолярний роман з розгалуженими сюжетними лініями людських доль навколо основного „персонажа” – талановитого українського письменника Івана Чендея, драматизму його творчої долі. У збірниках крізь призму листів постає широка панорама українського літературного життя другої половини ХХ століття в його багатогранності на тлі складних суспільних процесів за часів комуністичного режиму. Листи Івана Чендея засвідчують його непересічний художній талант, а також почуття високої моральної відповідальності за слово. З іншого боку, листи до письменника демонструють його моральну підтримку з боку чесних і принципових представників критичного слова, прагнення захистити письменника від цькування, наражаючись навіть на власну небезпеку.

Такий підхід значною мірою можна пояснити тим, що з багатьма авторами колективного наративу автор цих роздумів був знайомий особито,

в тому числі з Іваном Михайловичем Чендеєм і навіть у вересні 1968 року побував у його гостинній оселі, коли нас, працівників журналу „Жовтень”, у якому я тоді завідував відділом критики, посилали агітувати за передплату часопису. Мене вразило, як І. Чендей знає і тонко сприймає природу, народне мистецтво, архітектуру, що, зрештою, вже тоді було продемонстровано в романі „Птахи полишають гнізда”, який невдовзі вписався у драматичну канву епістолярного роману його життєвої і творчої долі.

Цей епістолярний роман має свій розгорнутий сюжет, портретні характеристики персонажів, розвиток дії з прискоренням і уповільненням, свої фігури умовчання, вставні епізоди, кульмінацію і, нарешті, розв’язку з перемогою добра над злом. Щоб пройтися цими вузлами, потрібна не так майстерність аналітика, як проводиря по колах Дантового пекла, який реконструюють листи та коментарі.

Книга „ Іван Чендей. Листування з київськими критиками” починається від листовного спілкування з редактором „Держлітвидаву” Віктором Костюченком, який готував до публікації збірку молодого, але вже відомого прозаїка із Закарпаття Івана Чендея „Вітер з полонини” (лист датований 26 березня 1957 р., книжка вийшла у 1958 р.). Це листування з В. Костюченком, як і з багатьма іншими адресатами, перейшло у довголітню дружбу. Але переказувати предмет листовних розмов означало б визбирувати крупинки перлин у морі. Тому продуктивніше буде розглянути ті вузлові питання, які зустрічаються у різних листах і творять ширше тло.

„Зав’язкою” можна вважати дату 30 березня 1969 р., коли на сторінках газети „Закарпатская правда” з’явилася стаття доцента Ужгородського університету Юрія Балеги „Ступки, мялки и духовный мир Пригар”, у якій письменник був звинувачений у пропаганді патріархальщини й ігноруванні сучасної проблематики. Сьогодні завдяки книгам „ Іван Чендей. Листування з київськими критиками” та „Іван Чендей у колі сучасників” виразно постають перед нами епізоди цього недолуго зрежисерованого дійства, яке набуло широкого розголосу. Журналіст Михайло Бабудорич у спогаді „Майстер і його колиска” розповідає про обурення, яке викликала рецензія Ю. Балеги серед його колег, солідарних з ідеєю автора роману, що „сучасне виростає на минулому, в ньому його коріння й живильна сила, а нехтування минулого, й особливо того, що виплекано на усталених народних традиціях, несе в собі руйнування, людські драми, а то й трагедії”(„Іван Чендей. У колі сучасників”. С. 127). Але такий погляд не подобався „п’ятому поверху” (йдеться про закарпатський обком партії), і почалося гоніння на письменника. Ситуацію вдалося пом’якшити відчепним визнанням часткових „недохопів”. Але цю ситуацію не можна вважати „випадком з практики”, її треба розглядати в ширшому літературному й ідеологічному аспекті. Бо ж роман вийшов у 1965 році і не викликав у партійних функціонерів негативної реакції. Вона почалася лише з появою статті Ю. Балеги, безумовно, інспірованої згори, з „п’ятого поверху”, оскільки цією справою зайнявся перший секретар Закарпатського обкому КП України Юрій Ільницький. І виникає питання, а чи не пов’язаний цей факт з іншими, подібними. Згадаймо реакцію на появу романів Собор” Олеся Гончара, „Мальви” Романа Іваничука, „Меч Арея” Івана Білика, які вийшли друком у 1968 році, на які впав тягар звинувачень аж до вилучення їх з книгарень та бібліотек за буцімто викривлення історичної правди.

Чи не були такі звинувачення інкриміновані авторам у зв’язку з виникненням і розгортанням дисидентського руху, який уже в 1965 р. викликав перший „покос” творчої молоді і „відродження” практики концтаборів. Іван Чендей у дисидентському русі безпосередньої участі, здавалося б, не брав. Але відомий український письменник і публіцист із тодішньої Чехословаччини Юрій Бача у спогаді „Іван Чендей у моєму житті” (зб. „Іван Чендей у колі сучасників”) розповідає про такий факт: у 1966 р. під час наукової конференції в Ужгороді літературознавець Аврахов передав йому, Юрію Бачі, фотокопію праці Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” для перевезення у Чехословаччину і з метою публікації на Заході. „Київські друзі”, як сказав професор Аврахов, – згадує Ю. Бача, – який передав мені на квартирі в Чендея пакет фотокопій, вирішили передати цю працю через мене. Я, повністю довіряючи їм, переніс цю працю в кишені піджака (без будь-якої конспірації), лише вдома прочитав її та дав читати іншим, і лише тут і після того почалася практична праця з її розмноження і поширювання, але й спекуляція з її використанням різними політичними групами української еміграції після того, як нам таки вдалося успішно переправити її на Захід” с.135). Через свою скромність Ю. Бача не розповідає, що таємне стало явним і важко відбилося на його долі в часи режиму Густава Гусака, коли його, письменника і вченого, було звільнено з роботи із забороною друкувати свої твори.

Повертаючись до Івана Чендея, скажемо, що коли гоніння на роман „Птахи полишають гнізда” обійшлося порівняно „малою кров’ю”, то збірка „Березневий сніг”, головно повість „Іван” у ній, стала, сказати б, кульмінацією у сюжеті його письменницької долі. Тут у драматичній акції бере участь багато дійових осіб, конфлікт набирає гостроти і поширюється поза межі Закарпаття.

Сьогодні завдяки спогадам і листам маємо можливість відтворити картину цього дійства не просто в деталях, а й крізь призму людських стосунків на тлі реальних суспільно-політичних ситуацій. Історик Іван Мешко у статті „Письменник, друг і побратим”, опублікованій у збірнику „Іван Чендей у колі сучасників” так обґрунтовував зростання снігової лавини від „Птахів…” до „Березневого снігу”: „Публікація роману „Птахи полишають гнізда” у 1965 році викликала шквал критики у місцевій пресі. Проте застосовувати якісь „оргвисновки” місцеві власті не наважились”, бо „московська критика сприйняла роман позитивно, а київська нейтрально… Публікація „Березневого снігу” в 1968 році була громом серед ясного неба уже не стільки для інквізиторів КПРС Закарпаття, але й усієї України, адже у повісті „Іван” велося про зіткнення двох ідеологій – комуністичної й християнської, причому Чендей віддав перевагу християнській. А коли ще й Ватикан відгукнувся позитивно про повість Чендея „Іван”, то тут уже обуренню владців не було меж. „Попівщина!”, – лунало із різного роду зборів та активів, які обговорювали „Березневий сніг”. Розпочалося глобальне цькування Чендея в буквальному розумінні цього слова” (с. 293). Механіку „обурень” і „протестів” згодом розкрили в деталях й інші приятелі письменника, багатьох з яких уже немає серед живих. Зокрема літературознавець Кирило Галас у статті „До історії навколо „Березневого снігу” описав „костедробилку” у Закарпатському університеті, де була створена комісія, яка мала вивчити це питання і визначити міру покарання письменника. Але організатори натрапили на перепону, бо призначені члени комісії старалися уникнути обговорення цього питання, не з’являлися на засідання, і в Ужгородському університеті, за словами К. Галаса, Чендеєвого друга, який свого часу проживав з ним у єпархіальному православному інтернаті в Хусті, а тепер був одним із членів цієї комісії, „так якось і спливло”.

Насправді „спливло” не зовсім, бо письменника виключили з комуністичної партії, твори його перестали друкувати, а відгомін цієї історії пішов далеко за Карпатські гори, до Києва: збірка „Березневий сніг” була видана у видавництві „Молодь”. „Розправа була жорстока” – згадував пізніше тодішній секретар парторганізації видавництва Володимир Біленко, – ЦК ЛКСМУ провело „погромне” засідання з цього приводу, а один з редакторів, Сергій Плачинда, був звільнений з роботи.

Але найбільше постраждав автор. Письменник іронічно жартував з цього приводу, що коли до того він був секретарем Закарпатського обласного відділення Спілки письменників, то тепер залишився хіба що головою батьківського комітету в дитсадку.

Іван Чендей не мирився з такими присудами і протестував проти них. У своїй заяві, адресованій партійній комісії при ЦК КП України від 8 січня 1970 р., він писав: „Нічим не мотивована організаторська сверблячка з авральною поспішністю, канцелярсько-службиська запопадливість і бездумне догідництво у виконанні наказів та вказівок (…) тенденційність і вульгаризаторство призводили до абсурду – ігнорувалися елементарна специфіка мистецтва слова і характеру творчості взагалі, беззастережно, з легкої руки перекреслювалося усе з більшим чи меншим успіхом зроблене мною за час усього перебування у Спілці письменників продовж 20-ти років” („Іван Чендей. Листування з київськими критиками”, с. 46).

Ситуація поступово змінювалася, але відгомін „костоправної” тактики тривав ще довго. Так, навіть у 1983 р., коли Іванові Дзюбі вже дозволили писати про сучасну літературу, його статтю „Іван Чендей” не опублікували, і аж у кінці 1986 р. (25 листопада) вона з’явилася на сторінках „Літературної України”у скороченому варіанті, повністю була надрукована у 3-й книзі тритомника „З криниці літ” (Київ, 2007). Критик не оминув у ній і повісті „Іван” зі збірки „Березневий сніг”. Він, зокрема, пише, що „ця повість була піддана несправедливій безпідставній вульгаризаторській критиці і відтоді не перевидавалася. Це тим прикріше, що й сьогодні вона звучить авктуально і є потрібною. Ще тоді, в 60-ті роки, І. Чендей одним із перших в усій радянській літературі „згадав” тему, яка згодом посіла в ній значне місце: викриття лжеактивіста, горлохвата-руйнівника, людини бездумної, безкорінної, безплідної… У повісті Іван Каламар постійно потрапляє в ситуації протистояння зі своїми земляками, які носять у собі традиційну народну мораль і світогляд. Зокрема, антиподом Івана є сільський священник, теж Іван – Стах. Свого часу не обійшлося без докорів авторові за таке, мовляв, протиставлення попа – „активістові”, й не на користь останньому. Але ж це чистісіньке непорозуміння або ж спекуляція. Про якого „активіста” йдеться – знаємо. І конфліктує він не з самим Стахом, а з усім селом. І Стах протистоїть йому не один, і протистоїть не як священник, а як селянський син, представник селянського роду, носій народної моралі”.

Якщо дотримуватися проголошеного принципу творчої біографії І. Чендея, то ситуацію з „Березневим снігом” можна умовно потрактувати як кульмінаційний момент розвитку сюжету епістолярного роману життєвої і творчої долі Івана Чендея. Він не відступив від своїх принципів і переміг у цій боротьбі. Прикметно, що саме за повість „Іван” разом зі збіркою „Калина під снігом”, виданою у 1988 р., письменнику в 1994 р. була присуджена Державна премія України імені Т. Шевченка.

Через листування максимально виражені світоглядні та моральні риси письменника, ставлення до літератури і до людей. Щоб не обтяжувати тексту теоретичними розміркуваннями, наведу кілька конкретних фактів („вставних епізодів”) з біографії І. Чендея. Зокрема, здавалося б, непомітний епізод. У листі до Костянтина Волинського від 3 березня 1967 р. Чендей писав: „Сталося ось що. Захворів один дуже гарний чоловік. До того ж невиліковно, безнадійно… Пішов я до нього в лікарню після важкої операції і не знав, з чим до хворого зайти. Та був у мене один-однісінький гранат. Взяв я його з собою для екзотики. В лікарні витиснув я сік з граната тому хворому, дав випити, а він ураз повірував, що це не інше, як „дерево життя” приносить такі плоди. І став мене під милого Господа благати, аби я йому бодай кілограм, бодай два кілограми отих живлющих плодів роздобув. Отак я і подав телеграму до Вас з проханням надіслати два кілограми гранатів. Звичайно, сік той він, неборак, пив у надії, що повернеться до нього сила здоров’я, хоча нічого добро(го) до нього уже ніколи не прийде” („Іван Чендей. Листування з київськими критиками”, с. 229). Годиться сказати, що це прохання Костянтин Петрович виконав. Але епізод цей можна витлумачувати під різними кутами зору: моральним, психологічним, релігійним, містичним. Немає нічого дивного, що хворий сприйняв сік граната як еліксир життя. Навіть високоінтелектуальні особистості у „межовій ситуації” здатні повірити у чудодійну силу, не те що лікувальних властивостей граната. Згадаймо, що Іван Франко, маючи паралізовані руки, вірив, що якби дістати із закопаного колодязя ключі, які колись впали туди, він знову міг би володіти ними і писати. Іван Чендей усвідомлював, що його друг – людина розумна, яка інстинктивно схопилася за цілющу силу гранатового соку, хвора безнадійно, але він не міг не виконати прохання друга, щоб мати чисте сумління перед ним і перед собою.

Письменник, який зазнав багато кривди і несправедливості, виявляв почуття вдячності за підтримку його, незважаючи на те, від кого вона йшла – чи від академіка Леоніда Новиченка, чи від студентки Надії Макулович, яка писала дипломну роботу за його творами…

Відчув таку вдячність і автор цих рядків, коли в журнальних публікаціях намагався аналізувати його роман „Птахи полишають гнізда” у контексті явищ світового літературного процесу. Іван Михайлович писав мені у листі від 9 січня 1981 р.: „Останньою пригорщею для серця і душі, для настрою і переконання, що працювати треба, що істина є, вважаю, шановний Миколо Миколайовичу, і сказане Вами у журналі „Дніпро” (№ 12, 1980, „Від епічності до…епічності”) та „Вопросах литературы” (№ 11, 1980, „Схожесть несхожего”): якщо твір був написаний вже досить давно (понад 15 літ тому, а до нього раз від разу повертаються, значить це, що твір є” („Іван Чендей. У колі сучасників”, с.222). А невдовзі він обґрунтовував свою думку в листі до свого земляка, викладача української літератури тодішнього кіровоградського університету Василя Марка від 8 лютого 1981 р.: „Гаразд, що нині вже узаконила себе велика література з-під пера Астаф’єва, Распутіна, Бєлова і т. д., а тому минув той час, коли можуть різні мудрагелі звинуватити мене в архаїзації, ідеалізації, оспівуванні давнини, родинного гнізда, патріархальщини тощо […] Певно, читали в 11 номері „Вопросов литературы” велику статтю Миколи Ільницького. В статті говориться знову про твір „Птахи полишають гнізда…”. До того, як Ви помітили, говориться в цікавому контексті” („Іван Чендей у колі сучасників”, с. 222). Щодо „цікавого контексту”, то зазначу, що у статті „Від епічності до… епічності” я прагнув окреслити нові тенденції тогочасної прози. Стаття поклала початок широкої дискусії, зокрема щодо тенденцій появи такої стильової течії, як химерна проза.

Іван Чендей у листах висловлював думки, які виражали не просто емоційне ставлення до тої чи іншої особи, а й тонкі спостереження, які виявляють його літературознавчий хист. Приміром, у листі до Івана Дзюби від 20 січня 1985 р., висловлюючи вдячність Миколі Жулинському за допомогу у виданні його двотомника, Чендей відзначив уміння критика „розв’язувати туго затягнутий десь вузол” („Іван Чендей. Листування з київськими критиками, с. 327).

Почуття вдячності – риса характеру письменника, джерелом якої є етика народної моралі. Ця риса стосується не лише оцінки творів, а й різних життєвих ситуацій. Траплялося, що в тому чи іншому випадку доводилося розчаровуватися, але це розчарування мусило бути висловлене. Характерний приклад – взаємини з Валентином Маланчуком, ім’я якого пов’язане з драконівським гонінням на письменників, звільненням з посад досвідчених та забороною уже раніше виданих творів, на які було наліплено марку шкідливих та ворожих, антирадянських.

Іван Чендей знав Валентина Маланчука давно, і коли той став секретарем ЦК КПУ, привітав його з цією посадою. Але новий секретар настільки перестарався в антиукраїнстві, що це викликало невдоволення у самому ЦК і його звільнили з цієї посади. Фактологічні перипетії цього процесу докладно висвітлені у пресі. Валентин Маланчук уже не всесильний секретар ЦК, гроза письменників і ворог вільного слова, а завідувач кафедри Київського політехнічного інституту. Іван Чендей, якось бувши у Києві, вирішив відвідати давнього знайомого. Ось як описує він ці відвідини у щоденникових нотатках: „Просторі приміщення житлові, шикарні багаті меблі в справді аристократичному стилі, „скромне меню” сніданку (яєшня з шинкою, картопельне пюре, кавалок кров’янки, ніякого огірчика, […] кілька зубків часнику. Здається, цибулинка і маленький графинчик коньячку” („Іван Чендей. Листування з київськими критиками”. Але гостя найбільше вразило те, якими пригніченими були господарі: „Валентин Юхимович у штаненятах спортивного крою, помалілий, тихий, мовби наполошений. Говорив мало, але все якось повертався до того поста, що був таким значимим й значимість особи піднімав. Дзенькання графинчика по кінчику чарки видавало нервову попсутість, я звернув увагу на його правицю, вона справді тремтіла”. Чендей не зловтішається, не радіє з такого повороту справи, що завершилася життєвим крахом у прямому значенні цього слова. Це була наче кара Божа за вчинені справи. Бо, як показав досвід його наступника Федора Овчаренка, і на цій посаді можна було керуватися іншими принципами, аніж Валентин Маланчук.

Читаючи статті, листи, щоденникові записи Івана Чендея та спогади про нього, переконуєшся, що Закарпаття – своєрідний регіон України, зі своєю специфікою в історії, побуті, культурі. Тут не все можна ділити на чорне і біле, тут треба розрізняти багато відтінків. Іван Чендей тонко це усвідомлював, бо був часткою того середовища і проходив свою світоглядну еволюцію. У деяких ситуаціях може здатися, що він знаходився на грані тих ідей, які утверджував. Письменник і публіцист Іван Ребрик у спогаді „Стежка на Високу” називає їх „вузликами Івана Чендея”. Одним з таких „вузликів” він вважає постать літературознавця і фольклориста Петра Лінтура, який до смерті залишався на позиції москвофільства, „Чендей же Лінтура майже поетизував. Чи це була лише данина опікунству Лінтура в Хустській гімназії над ним і пророкування великих літературних перспектив для початківця з розмахом на „шекспірівські теми?”, – запитує Іван Ребрик і зауважує, що навіть фольклористично-етнографічний доробок Петра Лінтура потребує критичного аналізу й наукового потрактування…” („Іван Чендей у колі сучасників”, с. 366). „Вузлик” Петра Лінтура, звісно, не Гордіїв вузол, але І. Чендей волів його ні розрубувати, ні розв’язувати, і мені видається, що І. Ребрик для свого твердження має підстави. Оскільки в цих нотатках є доля особистих спогадів їх автора, дозволю собі не відмовитись від них і з цього приводу.

У 1964 р. у Чернівецькому університеті відбулася Міжнародна наукова конференція славістів (пам’ятаю навіть дату її проведення: 12 жовтня, бо саме цього числа, місяця і року був звільнений з посади Генерального секретаря ЦК КПРС Микита Хрущов, і після „хрущовської відлиги” почався період „брежнєвського застою”). Мене, який недавно був прийнятий на посаду завідувача відділу критики журналу „Жовтень” (сьогоднішній „Дзвін”) головний редактор послав на цю конференцію, щоб написати про неї репортаж. Я уважно слухав доповіді і, як губка, всмоктував ідеї, які висували учені з різних країн. Виступав на ній і Петро Лінтур з Ужгородського університету, аналізував балади Закарпаття. Пам’ятаю, виступав він російською мовою, наводив серед інших один баладний сюжет і стверджував, що такі сюжети поширені на Закарпатті та …в Росії. Я здивувався, бо варіант цього сюжету записав від своєї матері. На конференції деякі твердження П. Лінтура заперечував львівський фольклорист Роман Кирчів. Це один бік справи. Але з другого боку, Петро Лінтур записав багато українських народних казок Закарпаття, які були опубліковані в книгах „Закарпатські казки Андрія Калина”, „Казки зелених гір”, „Як чоловік відьму підкував”, „Три золоті слова”, „Дідо-Всевідо” та ін. мовою казкарів, від яких записував тексти.

Іван Чендей з власного досвіду добре знав обставини, які історично склалися на Закарпатті, зокрема вплив москвофільських ідей. А також те, що в міжвоєнний період ХХ ст. на Закарпаття, яке тоді входило до Чехословаччини, перебралося багато шовіністично настроєних російських інтелігентів, які ставали учителями народних шкіл і гімназій та втовкмачували в голови молодих людей, що сьогодні має назву „русского мира”. Не дивно, отже, що немало відомих згодом українських письменників, в тому числі й Іван Чендей, починали свій шлях у літературу російською мовою.

У книгах, про які йшла мова, не знаходимо висловлювань Івана Михайловича, як він ставиться до цього питання. Є лише натяк у цитованого Кирила Галаса, що він був добре знайомий з Чендеєм здавна, ще з часів „нашого проживання в славнозвісній бурсі – єпархіальному інтернаті в Хусті, як ми були ще „истинно русскими людьми”, починали прилучатися до літературного процесу в нашому краї” („Іван Чендей у колі сучасників”, с. 190-191).

Але віднесемо цю тему до вставних епізодів сюжету нашого епістолярного роману. Важливо виділити головне. А головне те, що Іван Чендей – видатний український письменник, один з чільних представників шістдесятництва, який під тягарем важким обставин не зійшов з обраного шляху.

 

м. Львів

 

“Українська літературна газета”, ч. 18 (310), 10.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!