Микола Ільницький. Сонячний годинник Володимира Панченка

172

Рік тому, 14 жовтня 2019 року, відійшов у Вічність письменник Володимир Панченко. 

Він пішов від нас так рано й несподівано, що тепер уже пам’ять гортає сторінки його життя, відновлюючи епізоди зустрічей, розмов, які не стер час.

Коли ж почалося наше знайомство? Володимир Панченко у дарчому написі на книжці «Кільця на древі» (Київ, 2015 р.) написав: «…Здається, не так давно був 35-літній ювілей нашої із Вами першозустрічі. Якщо не помиляюся, це було в Москві в січні 1980 року, під час якогось із літ. семінарів». Мені спадає на гадку семінар молодих російських і українських критиків, який відбувся у Малєєвці під Москвою, здається, у січні 1980 року. Можливо, це був той самий семінар, про який згадував Володимир Євгенович. Мене десь посередині його роботи запросили бути керівником української групи, бо мій попередник Петро Кононенко через якісь обставини мав повернутися до Києва.

Серед української групи назву імена тих, які з часом стали помітними в українському літературному процесі, або й здобули широку популярність: В’ячеслав Брюховецький, Володимир Моренець, Володимир Панченко, Михайло Слабошпицький, Людмила Таран, Олександр Шарварок. З російського боку запам’яталися агресивний Володимир Бондаренко, Леонід Асанов, Валентин Курбатов, Наталія Іванова, з якою я потім ближче познайомився під час поїздок у Грузію та ін. Часто спалахували гострі дискусії, в яких явно проявлялися імперські нотки російських учасників. Наші критики давали достойну відповідь своїм візаві, особливо активними були Брюховецький, Моренець і Панченко. Через багато років у розмові з Моренцем Володимир Євгенович сказав про це так: «Що я думав про це тоді й тепер? Тоді розумів, що є така «лінія» в російському літературному середовищі, досить агресивна й засліплена. Тепер бачу, що вона, ця “лініяˮ, оформилася як путінський політичний курс. Його наслідки ми саме тепер відчуваємо на собі».

Я тоді, як керівник української групи, мав доповідь про тодішній український літературний процес. І серед іншого говорив про таке явище в ньому, як химерна проза, що з’явилася як альтернатива виробничій темі та відображенню у літературі досягнень науково-технічної революції, як своєрідний аналог латиноамериканської міфологічної прози. Російські колеги ніяк не погоджувалися сприйняти «химерність» в ролі літературознавчого поняття, сприймаючи цей термін як ознаку чогось неіснуючого («химера», «химерический»). Щоправда, траплялися серед старшого покоління росіян і вирозуміліші критики, як Володимир Огнєв, що добре знав поезію – і українську, і інших слов’янських народів, читав її в оригіналі, але таких було небагато.

Наступна моя зустріч з Володимиром Панченком відбулася через десять років, у 1990 році у знаменитій Криворівні на Гуцульщині, де, здавалося, ще витав дух Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Володимира Гнатюка. Не пригадаю сьогодні нагоди цієї поїздки. Але пам’ятаю, що ми жили в гуцульській родині втрьох: відомий франкознавець, професор Львівського університету Іван Денисюк, я, тоді заступник головного редактора журналу «Дзвін» (колишнього «Жовтня» – тоді багато періодичних видань змінили свої назви), і доцент Кіровоградського педінституту Володимир Панченко.

Панченко на той час був уже автором трьох книжок літературної критики, які засвідчили його талант вдумливого дослідника літературного процесу, вміння сигналізувати нові імпульси епохи (одна зі збірок мала назву «Він на віч з епохою»). Він пройшов в Одеському університеті добру фахову школу улюбленого професора Василя Фащенка, і, попрацювавши деякий час в Одеському університеті, після захисту кандидатської дисертації перебрався до Кіровограда, близькому до його родинних місць. Тут став працювати в педагогічному інституті, а незабаром очолив новостворену там обласну організацію Спілки письменників.

Кілька криворівнянських днів були цікавими для кожного з нас і запам’яталися теплотою і довірливістю. Іван Овксентійович Денисюк міг вважати себе тутешньою людиною і екскурсоводом у найширшому значенні цього слова. Він бував тут не «люфником», тобто людиною, яка приїздить на свіже повітря просто відпочити, а часто приїздив зі студентами на фольклорну практику, знав багато коломийок і «приповідок», умів говорити майже «гуцульсков бесідов», розповідав цікаві історії про мольфарів та «гадєрок» – жінок, що вміють скликати гадюк, ті їх слухають і виконують їхні накази. На настирливі прохання студентів він написав навіть на цю тему новелу, що надрукована у збірнику його праць.

А для степовика Панченка – це був взагалі новий світ, овіяний таємницею і знаний хіба що за текстами Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича та за фільмом Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», який знімався у цих краях і завоював світ під назвою «Дикі коні вогню». А ще ми ходили до «джуркала» – джерела з холодною водою, у яке вже хворий Франко опускав нерухомі пальці, вірячи, що вони від цього мають ожити… Я не раз спостерігав, що степовики зацікавлено і якось по-своєму сприймають гори, навіть ландшафт: тут не охопиш поглядом обшири простору, що нагадує море, тут погляд спрямований довкола себе, бо кожна гора інакша…

Але ми не тільки милувалися природою, а й обговорювали різні питання політичного й літературного життя. Ми тоді відкривали для себе і для читачів великий пласт літератури, яка при комуністичному режимі була забороненою, і читання чи поширення її загрожувало звільненням з роботи або й арештом. А тепер матеріали спецфондів стали відкритими, і хотілося зробити їх доступними для ширшого кола читачів. Я взявся тоді готувати антології «Молодої Музи», Празької школи, публікації творів еміграційних письменників, зокрема галичан. Володимир прикипів увагою до творчості своїх знаменитих земляків – Володимира Винниченка, Євгена Маланюка, Юрія Яновського… Втім, творчі інтереси і плани Панченка були широкими. Він здобув авторитет серед читачів, виробив власні ідейно-естетичні орієнтири. Навесні 1990 р. був обраний народним депутатом Верховної Ради України першого скликання і входив до фракції «Народна рада», яка займала позицію, опозиційну до КП України. Депутатська робота забирала багато часу і зусиль, а відтак президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький запросив його на посаду професора.

Наші зустрічі стали спорадичними, і можливостей для довгих бесід було небагато. Але специфіка літературної праці така, що дає можливість розмовляти з книгою чи статтею, які часто є спонукою до діалогу. Такий діалог тривав між нами постійно. Так, він підтримав мою статтю «Все, що мав у житті…» про «Перехресні стежки» Івана Франка («Жовтень, 1986, № 8), у якій я стверджував, що рух письменника від повісті «Борислав сміється» до «Перехресних стежок» засвідчує еволюцію його поглядів від ідеї соціалізму до національної ідеї, бо якщо в першому творі показано початок організованої боротьби галицького пролетаріату, то в другому – його героя «хвилюють не лише соціальні, а й національні проблеми». На той час це звучало «єретично» супроти офіційної ідеології. Володимир Панченко назвав цю статтю «щасливим випадком серед франкознавчих праць останніх років», а згодом написав власну розвідку про «Перехресні стежки», поглиблюючи аналіз зовнішніх і внутрішніх конфліктів, зокрема роль підсвідомого.

Не буду перераховувати книг Володимира Панченка, це справа бібліографів, але відзначу афористичну точність їх назв, що передають концепційну суть кожної, приміром: «Будинок з химерами. Творчість В. Винниченка 1900–1920 рр. у європейському контексті» (1998). Зайве доказувати, що ця «архітектурність» – різні грані художньої конструкції. Або: «Морський рейс Юрія Третього» (2002).

Чому Юрія і чому Третього? І хто були два перші? За відповіддю автор відішле нас до статті Євгена Маланюка «Юрій Яновський» – відгуку на смерть письменника в 1954 році. Послухаємо його поради і спитаємо Маланюка, кого він мав на увазі. І прочитаємо: «Юрієм Першим був […] уродженець Єлисаветграда, Юрій Дараган – Колумб Київського Середньовіччя, яке ожило в його празькій поезії «медвяним» ароматом п’янкої старовини». І це речення навіює цілий каскад спогадів, пов’язаних з Володимиром Панченком. Я, може, ще в Криворівні проговорився про цього поета, якого називають першим поетом Празької школи. Його єдину поетичну збірку «Сагайдак» я виявив у розформованому спецфонді Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника і скопіював її. Вірші вразили мене. Цей син українця і грузинки успадкував риси обличчя матері і слов’янський дух батька. Сучасниця Дарагана Оксана Лятуринська писала у посмертній згадці, що з його віршів вона мала уявлення про нього як про «синьоокого русича», а на фотографії побачила грузинське обличчя. Вона назвала поета гриднем Дажбога, ясним і дзвінким, «мов срібна сурма». Добірки поезій Дарагана я опублікував 1990 року у львівській газеті «Просвіта». Незабаром із Кіровограда одержав прохання від Панченкового друга Леоніда Куценка надіслати їм ксерокопію збірки. У 2003 році з’являється збірка Ю. Дарагана «Срібні сурми» в Кіровограді, а через рік – у видавництві «Веселка» у впорядкуванні Куценка і з передмовою та примітками. Так встановлювався ланцюг зв’язків і взаємопідтримки. Юрієм Другим Маланюк назвав уродженця Одеси Юрія Липу, який, за його словами, відкрив добу Бароко «з виплеканим нею ідеалом Воїна, що став прообразом для січових лицарів Степового Ордену». Юрій Третій в очах Євгена Маланюка – це Юрій Яновський, якого він пам’ятав ще з єлисаветградського реального училища. Але не це було причиною, що «залізних імператор строф» поставив Яновського в такий династичний ряд. Головним було те, що Юрій Яновський для української літератури і для української свідомості відкрив море як «духовний комплекс», як, за Панченком, «свободу дихання», «радість відчуття великого простору». Що саме таким є маланюківське розуміння комплексу моря свідчать нотатки з приводу нападок критики на поезії Ліни Костенко, які наводить Леонід Куценко у статті «Євген Маланюк про Ліну Костенко», вміщеній у впорядкованій Т. Салигою книзі «Євген Маланюк «Повернення» (Львів, 2005). Однією з причин цієї критики він вважає те, що вона мала необережність писати про… море, забувши, що тема моря для українців була заборонена ще в кінці 20-х років». Сучасні події доводять політичне підґрунтя цієї, здавалося б, естетичної проблеми.

Та найповніше символіка назв розкрита і втілена у книжці «Сонячний годинник» (Київ, 20013). Годинник цей з’являється у «Слові від автора» як деталь університетського ландшафту: «… У дворі Києво-Могилянської академії стоїть сонячний годинник ХVІІІ ст., біля якого я частенько зупиняюся, коли там проходжу. У його «капелюшку» і схожій на грибок поставі є щось грайливе.» Далі оця візуальна картина переходить у сферу філософського мислення: «Він нагадує про плинне і вічне. Його не можливо ні вимкнути, ні зупинити».

Такі образи й асоціації не виникають випадково. Тому, коли у 2014 році Володимир Панченко сказав мені, що вирішив полишити викладання в університеті (йому якраз виповнилося шістдесят), я дуже здивувався: чому він, сповнений фізичних сил, у розквіті таланту, чудовий оратор, вирішив іти на пенсію? Це було на Форумі видавців у Львові, під час презентації моєї книжки «Знаки доби і грані таланту», до якої він написав передмову. Він жартома відповів, що в ньому перемагає поклик пілігрима, і що йому до душі атмосфера літературного і політичного життя. Я сприйняв це цілком серйозно, мені дуже сподобалася книжка «Сонячний годинник». У ній поєдналися географія, історія, мистецтво української землі, і про який би із сегментів не йшла мова, автор виступає як фахівець цієї галузі.

Кожна розказана історія супроводиться заглибленням у предмет розмови. Автор настільки вживається у події, що коли розповідає, приміром, про розкопки у Глодосах, то справляє враження професійного археолога, коли веде мову про Нову Сербію – історика, про художника Миколу Ґе – мистецтвознавця… Талант Панченка особливо виявив себе в зіставленні повісті Миколи Костомарова «Скотский бунт» з повістю англійського письменника Джорджа Орвелла «Скотоферма». В обох творах якимсь дивом помічений збіг сюжету самоомани, краху фальшивих ілюзій, що викликає алюзію до більшовицького соціалізму.

Та все-таки мені не виходив з голови отой «сонячний годинник». Він посилився дарчим написом на книзі «Кільця древа», з якої починається цей спогад: «Дорогий Миколо Миколайовичу!..

Дякую Вам за книги, за спілкування, за довготривалий діалог – і дистанційний, і безпосередній.

Щиро – Володимир Панченко.

10.09. 2015».

Ніякого неспокою не відчувалося, але в самій інтонації вчувалися ноти мінорної інтонації. І через якийсь час – тривожна звістка, що лікарі виявили у нього симптоми важкої хвороби. Під час однієї з наших розмов по телефону на запитання «Чи можеш ти говорити?» я почув бадьору відповідь: «Я в робочому стані», лише через деякий час з гірким гумором: «Хіба що став менший». Мене свого часу вразило звернення великого колумбійського письменника Габріеля Гарсіа Маркеса до читачів і друзів, коли лікарі виявили загострення раку лімфатичних залоз: «Якби Господь Бог на хвильку забув про те, що я ганчір’яна лялька і дарував мені трохи життя, ймовірно, я не сказав би всього, що думаю, а більше думав би, що кажу. Я цінував би речі не за їхньою вартістю, а за їхньою значущістю. Я спав би менше, мріяв більше, усвідомлюючи, що кожна хвилина із заплющеними очима – це втрата шістдесяти секунд світла. Я ходив би, коли інші від цього утримуються, я прокидався б, коли інші сплять, я слухав би, коли інші говорять» («Літературна Україна». 1 лютого 2001 р.). Не роблю ніяких аналогій, сказавши, що Всевишній зглянувся над колумбійським письменником, давши йому прожити ще п’ятнадцять років.

Володимир Панченко такого прощального листа не писав (у розмові зі мною він жартома сказав, що онук обіцяє йому двадцять років), але він поспішав використати кожну хвилину, кожну секунду, переконливим свідченням чого є монументальна «Повість про Миколу Зерова» обсягом у 624 сторінки, над якою дослідник працював уже під час хвороби і яка вражає багатством матеріалу і глибиною його осмислення кожного, хто читав і читатиме її. «Нехай ця «повість» нагадує про наші зустрічі й розмови, а також про Миколу Костьовича Зерова, світлу й мудру людину» – цими словами Володимира Панченка на книзі, на жаль, закінчуються наші зустрічі й розмови, але залишаються у пам’яті, а цією книгою завершується його яскравий і мужньо завершений життєвий і творчий шлях.

Дякую тобі, Володю, за зустрічі, розмови, радість спілкування під тим сонячним годинником, що «безпристрасно і точно відмірює час», але закарбовує все на своєму шляху і кличе в дорогу нових пілігримів.

 

“Українська літературна газета”, ч. 20 (286), 9.10.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!