Микола Григорчук. Він легко плавав у літературному морі. Пам’яті Михайла Слабошпицького

390

Як представники точних наук, ми «страшенно далекі» від нормального люду. Але так хочеться до них належати, що інколи йдемо на непоправні жертви свого іміджу, аби бути «на рівні з епохою». Тоді деякі з наших відводять душу читаючи і пишучи наукову фантастику, інші випробовують себе, намагаються покорити реальні земні вершини, дехто поринає в малярський світ – світ поєднання різноманітних барв, інші намагаються відшукати свіже паралельне джерело для творчого натхнення.

Не дивно, що в аспірантські роки ми «сухарики» товаришували з оцими язикатими філологами, які все і про всіх знали, а ще уміли висловитись у вітіюватій формі чи доречно зацитувати когось із літературних богів будь-якого століття. Так уперше і почули ім’я талановитого літературознавця і критика із Черкащини Михайла Слабошпицького. Голодні на живе слово, ми часто зустрічали згодом це ім’я на шпальтах «Літературної України» та інших

видань.

Наяву з Михайлом я познайомився значно пізніше, на одному із літературних вечорів у Будинку звукозапису Українського радіо. Це було років із десять тому назад. Я відважився підійти до нього, щоб висловити йому своє щире захоплення від його книжки «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші». Його привітне обличчя зустріло мене теплотою, ніби ми давно вже були знайомі. Він одразу й запропонував мені написати відгук про книжку і надіслати в «Літературну Україну».

Названа книжка Михайла Слабошпицького стала лідером у «пpoзi» за підсумками книжкового рейтингу НСПУ-2012, занурює читача у вир літературного життя на порубіжжі XIX-XX століть, коли у битву за українське Слово після I. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного вступило нове покоління письменників та культурних діячів. На авансцену вийшли Михайло Коцюбинський, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Володимир Самійленко, Володимир Леонтович, Михайло Могилянський, Володимир Винниченко та iншi. Їх зовсім небагато, тих, хто, за словами Слабошпицького (ЛУ, 2013, № 12), «невеликим гуртом несли на co6i цілу українську державу, що її тоді не було в реальності».

Михайло Федотович старанно «зоркестрував» матеріал i дав змогу названим дійовим особам самим виконувати свою партію — розповісти про себе та cвoїx сучасників. 3 окремих фресок цих розповідей вимальовується цілісна картина літературного життя тих часів, перед читачем постають живі, яскраві образи його учасників. Методика говорити про одну й ту ж особу, або про одну й ту ж подію у дзеркалі його сучасників чи очевидців, дозволяє всесторонньо побачити образ чи подію. Якщо заглянути в минуле, то чи не першою такою письмовою спробою було описання діянь Ісуса Христа чотирма євангелістами?

Слабошпицький – «колекціонер цікавих фактів», що змушує його часом відволіктись від основного русла оповіді, вийти за межі життєвої історії М. Коцюбинського. Однак саме це дозволило йому висвітлити образ письменника на тлі його епохи, зробити історико-літературну реконструкцію життя української інтелігенції на початку ХХ століття. З однаковою силою автор використовує лексику тих часів поруч з сучасними словотворами. Любов Голота відзначала, що автор «голограмно зібрав інтонації видатних українців».

М. Слабошпицький показав, як письменник поступово пройшов шлях художнього мислення від «реалізму» до модерних форм — психологізму, метафоризму та імпресіонізму, що вивело його творчість на європейські обшири. І вже наприкінці ХІХ століття, за словами Івана Франка, «Коцюбинський став одним з найкращих наших новелістів». Він нагадував йому «найбільшого європейця» Івана Тургенєва, хоч, як справедливо зауважує М. Слабошпицький, «набагато суголоснішим» за Тургенєва в російській літературі міг бути для нього А. Чехов. Ба більше, «Коцюбинський другого свого періоду яскраво-барвніший за них обох». «Його палітра справді сліпуча, як у Мане, Моне Дега, Ренуара…»

Не обминув Михайло Федотович й найважливішого у творчості Коцюбинського – написання твору «Тіні забутих предків», що обезсмертили і його, і велич Карпат. У 1910 році з Капрі Коцюбинський рушає прямо на Гуцульщину, куди його вже давно запрошував Володимир Гнатюк. 14 серпня 1910 він приїхав на два тижні до села Криворівні. Тут зустрівся з І. Франком, знайомиться з вчителем-фольклористом Лукою Гарматієм, який розкриває йому всі сторони «гуцульського життя». Письменника захоплювало все: дика природа, звичаї, вірування, і, особливо, мова. «Тіні забутих предків» були написані за шість тижнів і опубліковані в «Літературному віснику» 1912 р., в І і ІІ-ій книгах. А вже навесні 1913-го Коцюбинського не стало. Йому забракло часу написати другу частину твору.

Михайло Федотович провів яскраву паралель між часами Коцюбинського й нинішніми, коли віра в те, що «в Україні можна літературою заробити на кусок хліба» стає примарною. «Письменник на українському ґрунті» тоді почувався бур’яном. Існування в українській літературі – це філантропічний ентузіазм. Не міг же письменник писати, та ще й платити аби його читали. До того ж бракувало україномовних видань, a ті, що були, не завжди виплачували або виплачували мізерні гонорари, на які неможливо було прожити. Доводилось мати основну денну працю, «здавати себе у найми», а над літературою «каганцювати» ночами. «Навряд чи світ колись зрозуміє те, як змогли вижити українські письменники i що їх підтримувало на вірі, що їхні книжки комусь потрібні… Не знаєш, що в нас i через що: чи то немає держави через те, що немає свідомого народу, чи то немає свідомого народу через те, що немає держави…» — так говорить у романі Сергій Єфремов. Вкладені в уста героя слова i сьогодні звучать особливо актуально.

Цим своїм романом Михайло Слабошпицький вже сягає рівня Стефана Цвейґа чи Андре Моруа в їх біографічних романах. За словами Д. Павличка, автор «за допомогою однієї особи – Михайла Коцюбинського – показав усю Україну, підготовлену до своєї державності».

Здивував мене пан Михайло своєю методикою читання. Він читав не одну якусь книжку від початку й до кінця, а одночасно зо п’ять книжок різних авторів, які дозволяли побачити той самий час у представленні різних очевидців. Він вільно плавав у літерному морі і, здається, всі стилі йому були під силу.

Якось я поскаржився Михайлу Федотовичу, що до мене серед білого дня, коли був на роботі, увірвались злочинці й забрали всі цінні речі. Він мене заспокоїв, сказав, що його обкрадали двічі, аж поки не поклав помешкання на сигналізацію. Іншого разу розповів йому, як на рівному місці обкрутили мене цигани. Михайло Федотович тільки усміхнувся, сказав, що йому це також знайомо, він навіть завів їх усередину свого житла. Подумалось, усі ми трудівники творчих професій відкриті душею й однаково наївні люди.

У його, ніби двоповерховій голові, весь другий поверх, здавалось, займав літературний архів. З такою глибокою пам’яттю як у Михайла Федотовича, можна було створити ще багато літературних портретів. Аби наздогнати свої задуми йому потрібне було довге життя. Орел рвався у політ, але крила обважніли. Хворобливий з дитинства, він часто потрапляв до рук ескулапів. Ми кілька раз зустрічались на подвір’ї Феофаніївської лікарні, де він вичитував мої рукописи незважаючи на свій стан.

Михайло Федотович організував у видавництві «Ярославів Вал» і однойменний клуб. За овальним столом у великій залі збиралися всі запрошені для обговорення поточних літературних і громадських справ. Серед учасників були: В. Загорій, В. Гужва, С. Грабар, С. Козак, В. Клічак, Г. Гусейнов, М. Бердник та інші. Останній обдзвонював усіх і запрошував на зустріч. У планах було: емблематика клубу, випуск газети під назвою «Ярославів Вал» і подорожі культурними і літературними місцями України, як це робив, для прикладу, Володимир Панченко. Одну поїздку навіть вдалося здійснити. Члени клубу відвідали у Дарницькому районі Києва фармацевтичну фабрику під орудою В. Загорія. Ознайомились з фабричними порядками, процесом виробництва різних лікарств та новітніми технологіями. Особливе враження на мене справив директорський кабінет. Члени клубу платили внески, які йшли на різні благородні справи, як, наприклад, на пам’ятник голові НСПУ В. Баранову.

Незабутніми залишаться у пам’яті літературні вечори, які проводив пан Михайло. В останні роки вони проходили в Будинку Вчителя на Володимирській, в книгарні «Є» на Лисенка, в Національному музеї літератури на Хмельницького, чи в Будинку звукозапису Українського радіо на Первомайського. В останньому проходили зібрання за участі великої кількості відвідувачів, переважно, коли відзначились ювілейні дати класиків української літератури. На інших локаціях презентували нові твори авторів, надрукованих у видавництві «Ярославів Вал». Мені особливо запам’яталось чи не останнє зібрання у Національному музеї літератури 30 січня 2020 року, присвячене обговоренню роману Юрія Щербака «Україна в епоху війномиру». За овальним столом крім М. Слабошпицького і Ю. Щербака сиділи: акад. і посол С. Комісаренко, дипломат Вол. Василенко, В. Брюховецький, Д. Павличко, Б. Горинь, П. Мовчан, В. Скуратівський, прокурор М. Голомша та інші. Українська еліта була стурбована станом справ в Україні і обговорювала важливі державні проблеми. Проте їх як не чули, так і досі не чують…

Все, що записав Михайло Слабошпицький на скрижалях пам’яті і в книги «Спогадів» свого життя, має неоціненне значення для української літератури.

З привітною усмішкою, незмінною шкіряною ташечкою за плечем, в якій він, здається, ховав секрети літературної творчості, назавжди залишиться в моїй пам’яті.

 

 

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 17 (309), 27.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?