Закінчення. Початок у ч.17.
ЗГОРТОК ВІРШІВ, ЗАГОРНУТИХ У
ГАЗЕТУ
Вперше зустрівся з Миколою Холодним, коли вигнанцю з-за червоних мурів Київського
університету – його елегантно було витурено за місяць до захисту диплома з
п’ятого курсу філфаку «за побажанням трудящих», вибачаюсь, «за побажанням
студентства та ректорату» – вже стукнуло 28 років, а в мене – студента
початківця – невдовзі мав бути 20-річний ювілей. Між нами була істотна вікова
різниця. Ще й чимала відмінність у життєвому досвіді. Дивився на поета – кумира
бунтівливо налаштованої молоді – захопленими очима, як учень на вчителя, або як
молодший брат на старшого брата.
Після більш ніж двадцятирічної перерви, коли наші шляхи
дивом знов перетнулися в кабіні ліфта видавництва «Молодь», Миколі вже
виповнився 51 рік, а мені було 42 роки. Плинний час разом з теорією ймовірності
наші вагові категорії істотно наблизили,
і поруч з Холодним я вже не був тим хлопчиком з шістдесятих, захопленим
поетичним кумиром. А він набув деякої статечності, звісно, якщо порівнювати з
відчайдушними роками його й моєї молодості. Та ми вже мали сприймати один
одного за рівних. Ніколи не помічав за Миколою творчої пихи, зарозумілості,
властивої членам СПУ, котрі осідлали
верхівку літературного Парнаса, згодом державні посади… – усе за
скурвленим номенклатурним списком, затвердженим у «кабінетах».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Те, що я далі розповім, може викликати неоднозначні
судження. Навіть додати пороху до обрізів рушниць браконьєрів, без утоми
полюючих у літературних хащах за примарною здобиччю, за «стукачем» Миколою
Холодним.
Звісно, я, як і усі в Радянському Союзі, був начуваний про
держохоронну структуру КГБ і професійні штучки тих лицарів плаща та кинджала,
коли поставлена партією і урядом мета виправдовувала виконавцям, озброєним
останніми новинками шпигунської та
розшукової техніки, будь-які засоби. А Микола на той час уже був битий та стріляний. Принаймні, на відміну від
мене, мусив пам’ятати перелік політичних статей Карного кодексу, що дамокловим
мечем висіли над активними учасниками духовного спротиву. Також над тими, хто випадково переступив межу, що
відділяла законослухняну сіру масу від непокірних білих ворон. Повинен був
знати Микола, скільки й за що дають судді та прокурори? За ним –
багатообіцяючим дОсидентом – вже велося
спостереження. Будь-хто, зустрічаючись з Холодним, міг бути «наружкой»
сфотографований. Про всяк випадок – може знадобиться. Кілометрів фотоплівки, фотокамер
і фотокорів у ГБ-контори завжди було
вдосталь.
Одного разу зустрів Миколу на вулиці Леніна, неподалік
Театру опери і балету. Попросив мене зробити йому послугу. На оперну виставу
вже збиралися глядачі, серед них
іноземні туристи. Я мав комусь із канадійських чи американських
студентів – їх тоді приїхало до Києва кілька великих груп – передати згорток.
Як вірний «Санчо Панса», я не розпитував свого «Ідальго» Миколу, що було в тій
передачі, загорнутій у газету. З моєю
допомогою депеша мала відправитися «за
бугор». Адже ж не дурень, розумів, що то була Миколина творчість, зафіксована
друкарською машинкою.
Коли через центральний вхід заходиш до Театру опери і
балету, спочатку проходиш перші двері, за ними коридорчик, в кінці якого ще
одні двері, а вже за ними контролери перевіряють квитки. Сталася затримка з
контролем, і в тамбурі зібралося чимало людей. Якійсь русявій дівчині, вона
розмовляла з подругами англійською, мовчки, легенько ткнув до рук Миколиного
згортка. Вона одразу ж узяла його, ніби ми з нею про цю «шпигунську операцію»
раніш домовлялися. От і все. На другий день я вже не пам’ятав деталей своє
участі, як статиста, у тій ризикованій сцені на вході до київського Оперного
театру. Стояли теплі літні дні, у хлопця шумували статеві гормони на грані
виверження вулкану, голова була переповнена очікуванням кохання, зустрічей на
дніпровських схилах, одне слово, молодечою гульбою.
…Пройшло надто багато років з нашої останньої київської
зустрічі. 1990 року раптово здибався з Холодним в очікуванні ліфта на першому
поверсі видавництва «Молодь». Не впізнати його було неможливо: у чоловіка праву
половину обличчя прикрашав той самий
характерний Миколин глибокий шрам. Не встиг я зробити крок, як він першим
радісно підскочив до мене. Здивувався його пам’яті, одразу назвав мене по
імені, хоч таких знайомих молодиків, як я – попутників Холодного у шістдесятих
роках – було чимало у нього. Обнялися. А от тут вже я вкрай здивувався. Те, що
у мене вилетіло з голови на другий день після передачі іноземцям пакунка з його
творами, він, після багаторічної розлуки, першими ж словами нагадав мені.
Виходить, що та «театральна» допомога від 20-річного студента надовго
запам’яталася метру авангардної поезії шістдесятих. І тоді, 1968 року, коли я,
не замислюючись над наслідками, виконував його прохання, й зараз не здогадався поцікавитися в Миколи,
що ж там, конкретно, було у згортку. Згодом шкодував, адже був причетний до
чогось…
Вже тепер, після його смерті, почав аналізувати ситуацію з
нелегальною посилкою. Її передав на
вході до театру чи то білявій канадійці, чи то світловолосій юній американці –
саме цю дівочу деталь молодий півник добре запам’ятав. Співставив свої роки
навчання в КДУ і вирахував календарний час, коли ми влітку могли зустрітися з
Холодним на вулиці Леніна, неподалік Театру опери і балету.
Без зайвої скромності – а скромність, як відомо, найкоротший шлях до невідомості – мушу тепер констатувати:
приблизно через рік після тої нелегальної київської оборудки з таємничим
газетним згортком, майже водночас, у Торонто й Балтиморі, видавництвом
«Смолоскип» було надруковано поетичну книжку Миколи Холодного «Крик з могили».
Того ж 1969 року в Парижі друкується невеличка збірочка поезій Миколи Холодного
«Сутеніє в душі». Точно пам’ятаю, що та дівчина – певно, студентка з молодіжної
туристичної групи – якій я передав
посилку від Миколи, була англомовною. Враховуючи білінгвізм європейської
молоді, можна припустити, що ситуативно англомовна студентка могла бути
француженкою, ще й з самого Парижу. Проте є одна суттєва обставина. Загорнутий
у газету згорток творів Миколи Холодного був чималим, ледве вміщувався у моїй
долоні. Це я пригадав, бо незручно було його тримати, перекладав з руки в руку.
А тепер головне: надрукована поетична збірка «Крик з могили»
майже у чотири рази об’ємніша за надруковану паризьку збірочку «Сутеніє в
душі». Дослідження підійшло до кінця,
висновок такий: 1968 року Микола попросив мене передати іноземцям рукопис
майбутньої книжки «Крик з могили». Та так стверджувати можна було б на всі сто
відсотків лише за умови появи свідчень інших учасників цієї нелегальної у Києві
передачі за кордон віршів Миколи Холодного. Саме публікація на американському
континенті поетичної збірки з дуже промовистою епатажною назвою була основним
звинуваченням, коли після арешту слідчі вовкодави пресували Миколу на допитах в
республіканському КГБ, на вулиці Володимирській, 33.
На тих дуелях зі слідчими Микола впевнено заявляв, що не
відає, яким чином його вірші потрапили за кордон, і хто до цього причетний.
Якби тоді вдалося чекістам довести зумисний характер передачі автором
«антирадянського» твору «у ворожий Радянському Союзові імперіалістичний табір», кримінальна справа
Холодного, дуже вірогідно, була б прикрашена вагомою статтею Карного кодексу –
«Шпигунство, посібництво іноземним розвідкам». Юриспруденція в СРСР ще за
сталінських часів була натаскана пересмикувати факти, ламаючи долі усім, хто
випадково чи не випадково потрапив у її тенета.
«Маю Ваш «Крик з могили» і вважаю, що Ви єдиний справжній
поет-сатирик у нашій літературі на все двадцяте століття, і не думаю, що Вам
треба тужити за лірикою. Лишайтеся у сатирі. А Ви її занедбали. Подумайте над
цим. Ліричних нюнь у нашій поезії без Вас вистачає, а сатири нема. Не
занедбайте свого таланту». (Іван Кошелівець, Мюнхен, 28 січня 1994 р).
…А з університетом все одно довелося мені розпрощатися.
Через рік, як я вкинув у поштову скриньку листа, відправив до Чехословаччини
Олександра Дубчека своє захоплення Оксамитовою революцією 1968 року, а там його
опублікували разом з моїм віршем та, головне, з прізвищем автора – об’єднані
каральні війська Варшавського договору вже «навєлі парядак в братскай
саціалістічєскай рєспублікє» – мене викликали до деканату.
Продемонстрували фотокопію тієї публікації в україномовному
виданні у Чехословаччині з підкресленням червоним олівцем прізвища автора і
окремих рядків. Спитали: чи я сам писав того листа, чи хтось інший підписався
моїм іменем? Двадцятиоднорічний юнак, автор листа й вірша, що починався:
«Далекий друг, далекий брате! Слова привіту я шлю на Захід…» – й гадки не
мав, як це можна відмовлятися від «міжнародної слави». Було б мені більше
років, гадаю, що не брав би до уваги моральні категорії «боягузтво»,
«зрадництво», «ренегатство», і відмовився б від авторства – прикладів того вже
було вдосталь – головне, що продовжував би вчитися на філософському факультеті
КДУ.
Відсутність диплома вищої освіти певною мірою позначилося на
моїй подальшій долі-кар’єрі. Засвоїв до десятка робітничих професій, занурився
з головою у соціальний і моральний (точніше, аморальний) стан гегемона
пролетаріата. У 90-х, вже журналістом зі стажем – а писати й друкуватися почав
лише у пєрєстройку Горбачова – зустрів на пероні вокзала свого
університетського приятеля, який,
маючи диплом радянського філософа, нині лисуватим
хлопчиком з першою сивиною допрацьовував до пенсії посильним кур’єром у
соціологічній фірмі, і остаточно позбувся залишків комплексу «необразованості».
– Це добре, що ти не продовжував вчитися на філософському, –
сказав мені приятель-однокурсник, – бо ніколи в житті не став би вільним
журналістом. Університетські викладачі наукового комунізму, історичного
матеріалізму та історії КПСС інтелектуально спотворили б тебе, як мене
покалічили.
Я нагадав дипломованому філософу радянського зразка, що той
впродовж тридцяти років до того, як почав при Незалежності заробляти на чорний
хліб посильним кур’єром, мав синекурну
посаду, непогано їв і пив, в оксамитовий сезон по пільговій путівці щороку
смажився під кримським сонцем у відом¬чому санаторії. Я ж у ті роки на заводі тягав важелезні
металеві болванки… та й хіба тільки це…
– Так, все проходить, помінялися ми місцями, – задумливо
відповів університетський приятель. Та трохи він помилявся, бо я, на відміну
від нього, дійсно працював журналістом, а не відбував номер заради шматка
білого хліба з червоною, пак, чорною ікрою, як ідеолог комунізму,
чиновником-номенклатурником середньої ланки…
Чому я вдався до особистих спогадів, що, на перший погляд,
не мають стосунку до долі Миколи Холодного? Прямого стосунку не мають. Тема
багаторічних поневірянь поета, позбавленого можливості повною мірою робити
улюб¬лену справу, до якої мав талант від народження, – близька мені не лише як
досліднику-журналісту. А ще й подібністю, асоціативністю з моїми власними
життєвими поневіряннями. Істотна різниця між нами була в тому, що, витурений зі
столиці, Микола поневірявся далеко від міста, де народився і уславився поетом.
А мене обставини змусили соціальною примарою, навіть бомжем роками блукати у
своєму рідному Києві.
***
Микола ХОЛОДНИЙ
ВИСТУП БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА
ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ
в Козельці Чернігівської області
9 березня 1993 року
(публікується вперше)
ДОРОГИЙ ТАРАСЕ ГРИГОРОВИЧУ!
Хоч більшовицькі лицеміри заховали від народу Ваш цегляний
монумент за ці кущі, ми знайшли Вас і принесли Вам ці квіти, а з ними – нашу до
Вас любов.
Вороги незалежної України усе ще кладуть вінки
більшовицькому ідолу в Козельці та Острі, продовжують саботувати розпорядження
Президента про ліквідацію людиноненависницької, проклятої народом комуністичної
атрибутики – усіх цих «ленінських шляхів», «ленінських заповітів» тощо.
Документація в установах району ведеться іноземною,
російською мовою, остерські бібліотеки, книгарня і газетний кіоск наводнюються
низькопробним російським чтивом, яке пропагує антилюдську, антиукраїнську
мораль. І це не стихійний процес. Це глибоко спланована політика районних
компартійних мужів. На кого вони опираються?
Вчорашні партноменклатурники, служаки МГБ, які загонили нас
в колоніальне ярмо, ненавиділи і продовжують ненавидіти українську мову,
українські народні традиції, агітують проти нашої незалежності, кілька днів
тому відкрили в Острі для себе кормушку під вивіскою спецмагазину «Ветеран».
Гадаєте, групка самозванців, що привласнила собі право виступати від імені
ветеранів Остра, дала доступ до того магазину мені, ветерану праці,
реабілітованому борцю за незалежну Україну, іншим ветеранам і інвалідам праці
Остра?
В Остерському РТП, куди я наївно звернувся, висить портрет
більшовицького фюрера, який у 1918 році послав на Україну окупаційну московську
орду.
Майже півроку тому я подав заяву на приватизацію квартири,
але досі не став її власником. Так «виконується» в районі закон про приватизацію.
Не приватизувавши житла, я навічно приречений жити в чорнобильському гетто, не
маю змоги його покинути.
Поки цегляний Шевченко стоятиме за кущами, а гранітний
більшовицький кат височітиме перед вікнами районної адміністрації і остерської
міськради, доти плекати ілюзії на якісь зміни в районі – марна справа.
Дозвольте мені прочитати два антикомуністичні вірші – «Вождь
у монастирі» та «Колорадські жуки».
КОЛОРАДСЬКІ ЖУКИ
Немало отрути ковтаєте,
і дихати вам не дає.
Та впевнено досі літаєте,
бо знаєте: безліч вас є.
А мертвими треба прикинутись,
то зміните колір одеж.
Щоб дружно опісля прокинутись
і взятися знову за те ж.
Рвоне достроково реактор –
і хтось достроково впаде.
Та в полі співатиме трактор,
бо рій ваш над вухом гуде.
Цвірчать цвіркуни аж до поту
про бульби прискорений ріст…
Ненавиджу вашу підлоту,
на мертвий поглянувши лист.
І скільки труїти вас мушу
у бруді від п’ят і до вій,
та вас припадає на душу,
неначе на хлопця повій.
Скептично вже кривлячи рота,
дядьки витирають лоби.
Я знаю, що марна робота,
що краще піти по гриби.
Бо лазите, ніби в повидлі,
в отруті з моєї руки.
Коли ж ви
подохнете, підлі, –
скажіть, колорадські жуки?
Остер, 1988 р.
(Як компенсацію втраченого мною вірша Миколи Холодного
«Вождь у монастирі» наводжу реакцію ветеранів містечка Остер на публікацію
«Колорадських жуків» у остерській
районній газеті. – Георгій Бурсов)
«В этом стихотворении с каждой строки всплывает наверх ядовитая
грязь ненависти к ветеранам войны и труда, к советским труженикам, обвиняется
советское общество в сплошном неблагополучии. Кстати, выращиванием картофеля
Холодный не занимается, этим подтверждается прямая направленность острия стиха
на нас – ветеранов войны и труда, на советских тружеников и неугодный кому-то
наш социалистический строй. За такое «произведение» зарубежные враги
социалистической системы не поскупятся оплатить гонорар валютой. Обидно, что
пишет такие и подобные этому стихи человек, получивший высшее образование в
советском ВУЗе бесплатно, что этот человек разъезжает на легковой машине,
созданной руками ветеранов войны и труда…(Через рік М.Холодний продав
автомобіль «Москвич» і оплатив видання поетичної збірки «Дорога до матері». – Г.Бурсов.) Совет
ветеранов войны и труда города Остер выражает свое возмущение и надеется, что
таких и подобных этой публикаций в Нашей газете больше не будет, а виновные
понесут наказание. 20. 10. 1988г.» (із доносу Лістовничого, Біди, Васюка,
Клепця, Рідковця та інших остерських сталіністів до Козелецького райкому КПУ з
приводу опублікованого районною газетою «Ленінський шлях» вірша Миколи
Холодного «Колорадські жуки». Донос оприлюднила 20. 04. 1991р. київська газета
«Молода гвардія»).