Микола Холодний – поет, актор, біла ворона

215

Готується до друку дослідження журналіста і публіциста
Георгія Бурсова «ЙОГО ВБИВАЮТЬ. ХТО», присвячене загадковим обставинам смерті
поета Миколи Холодного. Завдяки свідченням сусідів літератора виникли обґрунтовані
сумніви в офіційній версії «помер від інфаркту». Анонсуємо публікацію
початковими главами книги-розслідування.

 «Десь мій канат перетягнутий трісне –

і потече щось по
скроні руде.

Прийде моя недоспівана
пісня

й квітку на камінь
мені покладе».

1981р.

Микола Холодний

 

З його смерті пройшло достатньо років, щоб зітерлися жалі у
тих, хто його любив, як поета, або ж 
цінував, як українця рідкісної долі. Життя обірвалося раптово. Ще б йому
жити, можливо б, й дотягнув до віку кавказських догожителів. Пристрасті
вгамувались, і прийшла б пора мовчазної мудрості.

Щоб лідер андеграундного шістдесятництва Микола Холодний
замовкнув, закрив  рота, зтулив пельку…
навіть до його закордонних публікацій, коли поета ще не знала Європа і Америка,
багатьом в Україні дуже хотілося. А після забугорної слави й поготів заповзятих
недоброзичливців побільшало. Та сталося так, що тих явних та прихованих бажань
породженої більшовизмом «української широкої літературної громадськості»
виявилося замало, хоч прагнення позбутися дратівливої особи були підкріплені
організованим комуністичною владою переслідуванням, починаючи з відрахування
студента Холодного з 5-го курсу філологічного факультету КДУ за місяць до
захисту диплома.

Поета читала й переписувала молодь. Епатажна, бурлескна
поведінка – від Миколи можна було очікувати несподіваного вибуху фантазії –
привертали до нього кожного, хто мав внутрішній опір моральним настановам
компартійного керівництва. Відрахований з університету, у великому місті Микола
жив безхатченком. Натомість купався в славі. Некомфортним було лише періодичне
недоїдання, бо не завжди його друзі були вдома. Іноді здавалося, що він більше
актор, ніж поет. 

…Наприкінці 60-х у великій вітальні родини київських
художників, у будинку, що біля Шевченківського парку, зібралося богемне
товариство, фізики та лірики – усі кандидати в дисиденти. Інтелігентські
розмови під пляшку сухого вина на усю компанію… Раптом рвучко розчиняються
двері, заходить Микола Холодний, з намоклого піджака йде пара. У руках тримає
пакет. Подумалось, Микола біг під дощем із сусіднього магазину. Присутні у
вітальні пожвавились: певно Холодний ще вина приніс. Усі мовчать, чекають, коли
Микола поставить на стіл принесену пляшку. Пауза, майже за Станіславським…

– Де тут у вас рояль? Я клавіші приніс…

І висипає з пакета на стіл клавіші від фортепіано, білі та
чорні, старовинні, бо зітерті пальцями багатьох музикантів.

Згодом мені пояснив, що в сусідньому дворі, поруч з
будинком, де жила родина художників, біля смітника валялися уламки розбитого
музичного інструмента. Там він клавіші і підібрав. Суцільною метафорою ходив
Києвом поет Микола Холодний.

Самвидав повнився його віршами, друга половина шістдесятих
років була його імені, а це дошкуляло не лише відвертим ворогам поета –
антигероям його сатиричних поезій. Слава Холодного бентежила більш маститих,
офіціозом уже розпіарених колег з відомими іменами. Особливо тому, що після
1965 року – тоді прокотилася перша хвиля арештів – поетична і громадська
активність «відомих імен» вщухла. Хтось поїхав до Росії, а хтось на десятки
років з дещо урізаним комфортом причаївся в рідній хаті, у так званій
«внутрішній еміграції». Іронічним було ставлення до Миколи Холодного старших
товаришів по поетичному ремеслу, демократично й патріотично налаштованих
українців, бо у «заморозки» Холодний продовжував писати,  його нові поезії й вірші минулих років  не лише продовжували ходити по руках в
Україні, їх друкували й цитували на Заході. Нічим іншим не можна  пояснити тримання відстані від Холодного, як
бацилами генетичної заздрості, поширеними в середовищі літераторів. Викликана
тими бацилами епідемія має владу над українськими талантами всіх часів.  

До невдоволених самим лише існуванням поета Холодного можна
долучити психологічно налаштованих проти нього не без таланту творців
української радянської літератури, що працювали під ідеологічним пресом.
Будь-яке, навіть опосередковане нагадування літераторам про їхній шлунковий
компроміс з власною совістю заради можливості прохарчуватися самому, або ж
утримувати сім’ю, неабияк роздратовувало їх:

– Бачте, цьому вискочці усе сходить з рук. Поки що,
сходить… А ми, що, сліпі? Усе бачимо, не гірше могли б правду писати, якби…

Безквартирний, безсімейний, безробітний поет ситуативно був
позбавлений отого «якби», що утримувало на шиях українських радянських
літераторів ярмо самоцензури. 
Персонально кожному літературному рабу щось своє заважало рішуче скинути
те ярмо, проте неприязнь до Миколи Холодного була обопільною: приклад вільної
людини усім муляв очі.

Мовчазна змова зграї антиподів Холодного якимось чином
позбутися білої ворони супроводжувала поневіряння талановитого українця. А
Микола мав звичку дратувати королів літературного процесу гучними заявами, що
вони – королі – голі! Зухвалий виклик молодого, недостатньо вихованого, недбало
одягнутого хлопця з глухого хутора на Чернігівщині, ще й зі скаліченим вибухом
у 15-річному віці обличчям, дошкуляв «їх величностям» з доглянутими
фізіономіями. Як тільки провінціал з’явився у Києві, замість шани, до якої
столичні авторитети призвичаєні були, їдко підсміювався над ними.

Авангардна  творчість
Миколи Холодного ставила під сумнів закарбовані в граніті, відлиті в бронзі,
освячені партійними попами письмена літ.блазнів так званої
«робітничо-селянської» влади. Їх величності були роздратовані: «Хто він такий?
Селюк, безштанько, злодійський шрам, як у цигана-конокрада, а лізе до нашого
шляхетного товариства небожителів українського Парнаса! Згинь, мара, туди,
звідки узявся!».

Суспільство вже тоді було поділене на тих, хто обома ногами,
а дехто на усіх чотирьох, вгрузли у соціалістичне болото, і на персонажів
модернової п’єси «Лихо з розуму», головний мозок у них був у постійному
протистоянні з усіх боків оточуючим потворним середовищем. Миколу Холодного
морально підтримувала інтелігенція з нечисленної другої частини поділу
суспільства. Знаходилися й такі, що, крім добрих, співчутливих слів, ще й
матеріально підтримували поета без постійної робити, без житла. Ці технічні
науковці, композитори, художники не були залежні від великого письменницького
казана, біля якого на чатах стояли сороки-годувальниці – «цьому дам… а цьому
не дам…» –   з червоними корочками у
внутрішній кишені біля сердець, з розписками про співробітництво у сейфах на
Володимирській, 33.

Білими воронами у чорній зграї були ті, хто симпатизував або
ж  реально допомагав молодому поету
Миколі Холодному. Й сам Микола – один з тієї нечисельної громади аномальних
вільних птахів, полювання на яких в УССР у будь-яку пору року не мало обмежень.

…Письменик Юрій Щербак, як вийняток серед членів СПУ, не
лише симпатизував, а й матеріально підтримав ізгоя Холодного.  Можливо тому, що першим його фахом була
медицина, де клятву Гіпократа на церемонії отримання медиками диплома «ринкові
умови» ще не встигли перетворити на номер естрадного шоу випускного балу.  За першим покликанням лікар Юрій Щербак не
лише співчував зацькованому молодому поетові з глибоким шрамом на обличчі, а й
реально допоміг.

Спілчанину Володимиру П’янову було доручено опікуватися молодими
літераторами. З вдячністю про благодійника згадував Микола Холодний.

Як ще один вийняток з СПУ-шних правил хорошого тону можна
сприймати доволі істотну матеріальну підтримку, що надав поету Миколі Холодному
за віком набагато старший від нього, один із стовпів Спілки письменників поет
Андрій Малишко.

До поета Миколи Холодного більш ніж  прихильно ставився Іван Дзюба. «Ревізіоніст»
марксизму-ленінізму вже сам стояв на порозі відторгнення комуністичною владою,
ось-ось мав долучитися  до лав ізгоїв
тоталітарного суспільства. Крім стишеної моральної пітримки  від літературного критика, – як правило, ім’я
Холодного викреслювалося в працях Дзюби ще на етапі затвердження до друку, – не
можна було очікувати Миколі більш суттєвої допомоги від реального кандидата на
вигнання з соціалістичного раю. Дзюбу, з року в рік, наполегливо піддавали
обструкції, «перевиховували». Лише через багато років докорінно змінилися
обставини, й Іван Дзюба набув соціально-матеріаль¬ної статечності, став
поважним  міністром, академіком, Героєм
України. Та то вже дещо інша історія…

…Гончі з псарні держохорони, навчені на дисидентський дух,
принюхувалися до  черевиків Миколи з
відірваними підошвами. Коли вчився на п’ятому курсі Київського університету
імені Шевченка, слід Холодного було узято, й почалася багаторічна травля
українського поета.

Дві тисячі років тому було вирізано на карарському мармурі
давньоримський вислів, ніби про Миколу Холодного: ЯКЩО  В 
ТЕБЕ  НЕМАЄ  ВОРОГІВ, ТО 
ХТО  ТИ?

 

Закінчення в наступному числі

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!