Народження
літератора відбувається впродовж усього життя, поки він пише. Трапляється, як з
Миколою Холодним, болісні пологи творчої особистості уповільнюються, або
завмирають до кращих часів.
«Я
помер 1972 року» – з такою епатажною самоназвою поета на початку 91-го
опублікував у київській молодіжці «Молода гвардія», де працював редактором
відділу культури, інтерв’ю зі своїм приятелем ще з часів свого навчання на
філософському факультеті КДУ. Це
повернення Миколи із примусово-добровільного заслання було черговою його
спробою прокричати в столиці: «Дивіться! Я повстав з мертвих! Я той самий,
якого знаєте, якого мусите пам’ятати!»
Не лише з вигнанцем Холодним траплялася творча зима, а з досить
численною когортою відомих нині аксакалів української літератури, які на роки й
десятиліття зникали у «внутрішню еміграцію».
Для
одних еміграція була голодною, у прямому розумінні, як для Миколи. Інші сини і
доньки своєї рідної Неньки емігрували…
траплялося, до тарілки, наповненої паюсною ікрою – цековським собачим кормом –
до державних хабарів-премій, сумнівних наукових звань, дармових квартир у
центрі столиці, брязкальців орденів та іншого дріб’язку, що колонізатори
роздають окультуреним папуасам взамін корисних копалень і родючих земель
розпроданої тубільцями батьківщини. А у випадку з Україною – щедрі бонуси за
тиху – лояльну до влади – поведінку на
похованні живцем материнської мови.
З
часом перервані перейми українських літераторів відновлювалися. Та природа
невблаганна! Занадто тривалі патологічні пологи призводили до народження
ущербного плода. Траплялися викидні, літературні потвори. Фізично ущербними
нащадками в закритих спецустановах опікується гуманна держава. Моральні покручі
вільно ходять поміж людьми. Подекуди й
розумово ущербні, одразу не розпізнати.
Якби
ж то тільки тинялися світом, залишаючи за собою лише продукти життєдіяльності,
що підбираються комунальниками. Пишуть і друкуються. Співають і гастролюють.
Малюють і виставляються на аукціонах… Дорого чи задешево – як поталанить –
продаються.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Споживачів
сурогату завжди було вдосталь. Поціновувач справжнього мистецтва самотній. Як
біла ворона, відторгнута зграєю
нахабної, чорноротої, так званої «широкої громадськості», що з ентузіазмом
копирсається на сміттєвих звалищах.
Надрукованим
в «Українській Літературній Газеті»
циклом «Контужений страхом» дослідник Іван Малюта, певно, спланував
кесаревим розтином прискорити запізнені пологи Миколи Холодного. І скальпелем залюбки штрикнути поета у
життєво важливий орган – «серце
зрадника». Поет давно знеславлений цим вироком всюдисущої
«широкої громадськості». Миттєвий в книгарнях розпродаж залишків останньої
збірки поезій Миколи Холодного «Повернення» (упорядник Павло Вольвач, один з небагатьох
приятелів поета в останні роки його життя) свідчить про неочікувано зроблену
добру справу холоднолюбом Малютою.
З
кінця шістдесятих років минулого століття я дихав у Києві одним повітрям з
поетом і дисидентом Холодним, зі своїм
старшим за віком приятелем Миколою. Тож
спробую втрутитися у процес відродження імені поета, що нині активно
відбувається, і не малою мірою завдяки
старанням згаданого мною дослідника манівців на складному життєвому шляху
поета.
Не
секрет, часто густо, митець – одне, а людина – дещо інше. В найекстремальніших
випадках – діаметрально протилежне.
Критиками визнаний моральним покидьком сідає за стіл, бере гусяче перо
чи кулькову ручку й пише щось величне, вічне. Писав про гірку долю кріпаків
петербурзький поет, що ночами азартним барином програвав у карти селянські душі
разом з мисливськими собаками. Або ж
інший поет писав повсталим декабристам бунтівливого листа солідарності.
І не перекладаючи перо з правої руки в ліву, написав оду «Боже царя храни»
– гімн
самодержавству. Нині обидва генії – на перших сторінках хрестоматії російської літератури.
Додавати
прикладів роздвоєння особи ще й серед
вітчизняних літераторів, гадаю, буде зайвим. Заощадимо чималу газетну площу для
букв і розділових знаків, присвячених праведному грішнику, або ж грішному
праведнику Миколі Холодному.
На
сьогодні найоб’єктивнішим дослідженням творчості і життя поета є стаття з промовистою назвою «Я народжусь, коли
помру…» (Микола Холодний)» вперше надрукована у журналі «Критика» (2006р.,
№6), а 2007-го потрапила до Дзюбиного пантеону потойбічних і прижиттєвих
покійників «З криниці літ».
Краще
за всіх побачити й зрозуміти життєві манівці «зрадника» і талановитого
шістдесятника Холодного міг тільки його побратим по «зраді», не менш
талановитий, а може, навіть геній у
шістдесятих роках Іван Дзюба. Й донині їх розрізняє те, що Дзюба «зрадив»
самого себе, власноруч «Гранями кристалу»
розмінувавши свою протитанкову міну «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Під танком розуміємо російсько-імперський шовінізм. А Холодний, за глибоким
переконанням «широкої громадськості», зрадив своїх побратимів по
націоналістичному опору. По відношенню до столичного академіка Дзюби пристрасті
«широкої громадськості» давно охололи. А літературному ізгою, вигнанцю з Києва
Миколі Холодному кісточки продовжують перебирати, навіть скинувши кришку з
вбогої труни з неструганих дощок. Не
струганим був і Микола.
Молодий
австрієць Отто Вейнінгер у передмові до перевидання своєї праці «Стать і
характер» писав: «Тільки я – єврей – маю право критикувати євреїв!». Звісно,
правдивіше написати, дивлячись зі сторони на самого себе, не зможе ніхто.
Гадаю, що найталановитіші, найдошкульніші
вірші про особливості національного характеру своїх землячків Холодний
списував, великою мірою, з себе. Або ж, що вирогідніше, на ментальному рівні
відчуваючи в собі притишену здатність до цілого букету гріхопадінь. Здатність
до самоаналізу властива не всім творчим особистостям. Частіше митці уникають
копирсання у власних душах. Можна лише додати: справжніми, переконаними
праведниками стають колишні грішники. Бо їхні знання не теоретичні – зазубрені
з книг чи з уст проповідників, а практичні. Іван Дзюба є тому підтвердженням.
Наведу
дві цитати з Дзюбиного дослідження побратима Холодного по старту у шістдесятих роках. Та, на жаль, не по
життєво комфортному фінішу. Тому, що в
своїй знаковій праці публіцист Дзюба близько трьохсот разів цитував або
ж посилався на класиків марксизму-ленінізму. Цього не здогадався зробити поет
Холодний.
«…На
виправдання свого інколи й брутального правдомовлення до України Микола
Холодний сконструював саморобну притчу – «Притчу про матір і сина». Прикутий до
карного стовпа син бачить, як до сонної неньки підповза гадюка, вже й
звивається по ній, націлює жало. Син не
може гукнути, бо німий; не може зрушитися, бо в руки вгризлося залізо. Як
подати матері сигнал смертельної небезпеки?
Він матір урятує,
Як плюне у лице.
Та що від вас почує
У відповідь на це?
…Цей
поет дав свою особливу мову тому неприйняттю реальності «реального соціалізму»
та абсурдів «інтернаціоналізму», яке наростало в українському суспільстві,
починаючи від кінця 50-х років минулого (нашого! – нашого покоління) століття.
Ця мова поєднувала гостроту розкутої думки молодого освіченого українця з
проникливою глузливістю тверезого народного, в побуті закоріненого глузду. Так
народився неповторний сарказм Миколи Холодного з багатою гамою інтонацій – від
бурлескної безпардонності до рафінованої ущипливості, – що відповідала і
багатій фактурі його сатири».
Інтелігентний
Дзюба у своєму дослідженні толерантно оминув одну суттєву обставину – прикре
переродження поета Холодного.
Після
ознайомлення з подарованим мені сигнальним примірником збірки «Усмішка
Джоконди», надрукованого 1995 року за власні кошти поета, одже, без стороннього
редагування, наражаючись на грубу відповідь, спитав я Миколу:
–
Навіщо ти замінив окремі слова й ціли строфи у знакових своїх віршах?
Розповсюджені самвидавом у шістдесятих роках,
ці вірші були яскравішими.
Редагуванням наче кастрував їх.
–
А ти ж бо їх пам’ятаєш! То що іще тобі треба? –
роздратований був Микола, бо я посмів наступити йому на один з болісних
мозолів, що натер собі «зрадник» у засланні.
На
мій погляд, те, що автор вчинив з окремими своїми поезіями, походить від
давньої закомплексованості Холодного, будь що вскочити на верхівку
літературного Парнасу. Бути членом Спілки письменників, на жаль, перетворилося
в нього на маніакальну ідею. Коли ж прийняли до Спілки, написав вірш «Марення
на носилках», що закінчувався:
На носилках мене, як
Черненка,
Занесли у спілчанські ряди.
Те
членство в СПУ, на мою думку, завдало нищівного удару по іміджу Холодного як
ізгоя тоталітарної системи і бунтаря-поета.
Щоб
не дратувати когось з керманичів своєї подальшої спілчанської долі, нагадаю, як
цензор «Холодний-95» відредагував Миколу Холодного-шістдесятника.
Почнемо
з того, що незалежного 1995 року надрукував вірша без його першоназви «Україна». Написаний був 1960-го, коли
виповнився юнакові-поету 21 рік.
***
Люблена-перелюблена,
синочками ґвалтована,
багнетом приголублена –
хто вона, що вона?
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, –
хто вона, що вона?
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька, наче літечко,
хто вона, що вона?
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого –
хто вона, що вона?
Так що ж мовчите,
герострати?
Можливо, ви скажете, хто
вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
Маскуйтеся в сяючий морок –
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперек горла вам стане!
Наступного
вірша, 1966 року, якнайдалі ховали або спалювали разом з іншим самвидавом, щоб
не потрапити у лещата брежнєвської політичної «ахранкі». Виправлення невелике,
кілька слів. Та й тут відчувається різниця.
МОВА
(стало
«Двомова»)
Ти для мене – розбиті
ночви,
що й спалити тебе не жаль.
(стало «що й спалить ЇХ не жаль»)
Білодідові в тебе очі,
зуби – Алли Коваль.
(«сталінська сталь»)
Чорний крук над тобою кряче
(круки вчасно всі
нагороджені).
А в тобі, в гуртожитку
неначе,
поселились скопці
природжені.
Вигляда закордонним гостем
у столиці туземець Петро.
Поспішає сховатись в метро,
де немовби чекаєш когось
ти.
Все так мудро, («мов») до
ювілею:
і нема тебе, й ніби є.
Доживаєте ви під землею
за що, мамо, життя своє?
Я не відаю, вже там які ви
є,
адже б’ють вас камінням з
пращ.
Мо’, й не зле у метро вам у
Києві,
та все ж («але») в («на»)
Україні – кращ.
Науковці
Інституту літератури академік Білодід та доктор наук Алла Коваль були
правофланговими у виконанні партійного доручення з перетворення української літературної мови в другорядну
кальку з російської. Чомусь Аллу Коваль
«посмертно реабілітував» Микола.
Нещодавно
дізнався, яким робом нагинали Миколу ГБ-психологи, даючи йому прослухати документальні записи, де Миколині «друзі»
зовсім не по-дружньому відгукувалися про
нього. Після опублікування в
«Літературній Україні» зречення Холодного «На терезах совісті» стало цілком зрозуміло,
чому ув’язнений поет Василь Стус з побратима Миколи перетвориться у, м’яко кажучи, його антипода
і нищівного критика. До цього ріднили їх не лише у обох на руках відірвані
пальці. Після того, як Холодного нарекли, і небезпідставно, «зрадником», Стус
пише про Холодного образливі віршовані рядки.
Психологічно
можна зрозуміти, чому 1995 року Микола
Холодний інакше назвав свого вірша 1968-го року.
Василеві
Стусу
(стало «Поето-кочегару. Із чорного гумору»
У серпні 1968 року він з кандидатом хімічних
наук Леонідом Селезненком відвідав мене в Київській обласній лікарні. Я,
забинтований, у лікарняному сквері читав йому цього вірша, а Льоня знімав нас
кінокамерою.
Узимку 1972 року я почув цей твір з його
вуст з-за стіни сусідньої камери…
Нові вершини крупним планом
після Коротича берем.
Ти був поето-кочегаром,
а я поето-свинарем (стало «а перед тим – чоботарем»)
–
– – – – – – – – – – – – – – – – – – –
Микола
не лише закреслив Стусове ім’я у назві вірша, ще й «засоромився». Виключений з
університету і витурений з Києва, деякий час працював на фермі свинарем. Тоді ж
вигнаний з аспірантури Василь Стус працював кочегаром. Сусідні камери були в
Миколи й
Василя у слідчому ізоляторі КГБ
УССР.
Того
ж, 68-го, написав Микола свій епатажний поетичний заповіт, у закордонах
друкований попереду інших його творів.
ЗАПОВІТ №3
«Як
умру, то поховайте», здається, Шевченко
Звела б горілка мене в
гріб,
Неначе зайвий шмат утилю, –
Замість хреста півлітру ви
б
Мені вкопали на могилі.
Щоб веселіше я варився
В смолі з братами по перу.
ТА ЩЕ Я, ЩЕ НЕ НАРОДИВСЯ –
Я НАРОДЖУСЬ, КОЛИ ПОМРУ.
Я той, що в шахи грав
ногами
І рідну матір народив.
Ділився хлібом з ворогами,
Як друзів Бог відгородив.
Мені язик затисли в двері.
Та не покинув я співати.
Хоч на таємній хтось вечері
Мене з вас має цілувати.
Я перерізав Сонцю горло,
Аби не бачити вкраїнців.
На них натрапив я, мов Поло
Колись у джунглях на
індійців.
Мій дід шукав якісь
підкови.
А я, вогню набравши в рот,
Лечу один у літакові,
З якого вистрибнув пілот.
Виділена
мною строфа відсутня у збірці «Усмішка Джоконди» (1995р.) На її місце Микола вписав дві нові:
Простіть, як брав фальшиву
нотку
На каламутній хвилі «охів».
Не надриваю більше глотку
У дружнім хорі скоморохів.
Після московської науки
Тікали ми до канадійців,
Щоб нас Колумбові онуки
Відкрили в джунглях, як
індійців.
1995
року Микола надрукував свого «Заповіта» вже без «№3», і без цитати з Тараса
Шевченка. В розповсюдженому самвидавом у 60-х вірші Холодного був перший,
оригінальний текст «ЗАПОВІТУ». На початку 90-х у «Молодій гвардії» поруч з
інтерв’ю з поетом Холодним я опублікував
«ЗАПОВІТ», як і належало, з третім номером. Малося на увазі, що Тарасом Шевченком написано «Заповіт №1». Футурист Михайль
Семенко 24-го року друкує свій другий
після Шевченка «Кобзар», тому в Семенка
«Заповіт №2». Тож Микола Холодний зі
своїм «Заповітом» 1968 року був третім в українській літературі. («Чукча нє
чітатєль. Чукча пісатєль» – веселі близнюки Капранови, певно, недостатньо
знайомі з творчістю Михайля Семенка, а з Миколою Холодним – поготів. І
«відкрили Америку», назвавши свою книгу
«Кобзар №2»).
Остання
редакція «Заповіту» Миколи Холодного не
мала викликати особливих протестів заповзятих шанувальників-охоронців великого
Кобзаря. Щоб нарешті прийняли до Спілки письменників, конче треба було Миколі
затоваришувати з владними спілчанськими «вкраїнцями». Наполегливий прохач
нарешті й вступив…
Пахне небо ліками Коротича.
Пахнуть перса пальцями
Драча.
Пахне Сингаївському у
родича
Самогоном дідова сеча.
Пахнуть вірші маками та
вербами,
А на вербах пахнуть
асигнації.
У непосидящого трудящого
Пахнуть димом з печі
облігації.
Пахне Вінграновський сивим
бардом.
Всі пісні пропахли
буряками.
Пахне Де Васильович
більярдом.
А в повітрі пахне
Соловками…
1964 р.
Пахло
Соловками, звісно, не переліченим Миколою добропорядним членам КПСС, які на повні
груди, замість ранкової і пообідньої гімнастики, «дихали Леніним». З дозволу
політохоронки, П’ятого управління КГБ, зараховані до філіалу ЦК КПУ – «Спілки
письменників України» – дихальними ленінськими вправами забезпечували комфортне
існування собі та своїм родинам. Соловецьким засланням, якщо не таборами,
пахло вигнанцям з «письменницького раю». А поету-сатирику Миколі Холодному вже
тоді «запахло» містечко Остер у радіоактивній
Чорнобильській зоні.
Я
вважався приятелем поета, це підкреслює
Іван Дзюба у «З криниці літ».
Відмовляючи Миколу від родичання з віддистильованими партією спілчанами, гадав,
що був йому більше, ніж приятель. Та авторитетів у геніїв не буває! До
спілчанської кошари «вкраїнців» на елітному Печерську (їх у шістдесятих Микола
й «бачити» не хотів), мій приятель закомплексовано прагнув
долучитися. Провінційний комплекс
неповноцінності, як у «вічного селюка»? (гортаймо «Вічного жида» Леона
Фейхтвангера).
…Талановитий
наш землячок Микола Васильович Гоголь написав патріотичну повість «Тарас
Бульба». Дарма, що чужинською мовою, першоповість Гоголя сьогодні може
називатися націоналістичною українською. Через сім років, нахилений
петербурзькими критиками, Гоголь підправив повість і дописав нову кінцівку,
перетворивши українця Тараса Бульбу у співця російського самодержавства, нині в
апологета гундяївського «рускава міра». За текстом другого видання «Бульби» всі
ми вчилися в школі.
Суттєве,
що розрізняє духовного батька Гоголя з його далеким нащадком Холодним – це одна
досить значуща обставина. Микола Гоголь після перевидання повісті отримав від
російського царя двадцять тисяч золотих рублів та й поїхав в Італію
підліковувати здоров’я. Заодно творити велику російську літературу, та щоб без
«маларасєйської придурі»! «Зрадник»
Микола Холодний навіть після прийняття блудного сина шановним товариством
письменників до своїх шляхетних лав, напередодні відшліфувавши деякі свої
колючі вірші минулих років, не покинув сатиричне своє ремесло, дошкульне
багатьом. Надовго залишатися у будь-якій «системі» Микола не міг від
народження. Одноосібні, хутірні українці ніколи не можуть жити «по-панятіям»
зграї.
ПРОДАЖНОМУ
Іллічу присвятивши сонети,
вже озброївся чорним квачем
і за срібні потерті монети
демократа назвеш стукачем.
Породив тебе Йосип, Іудо.
Був ти в Берії перший діяч.
Недолизане сталінське блюдо
долижи і до ранку пияч.
Не чекай, поки вріже хтось
дуба
і дістанеться ласий шматок
–
приколи до кишені тризуба,
приховавши партійний
квиток.
Буде, звісно, печінка
щеміти
і тремтітиме чарка в руці.
Головне, що синієш щомиті
і в хвилини жовтієш оці.
Повертайся ночами до хати,
опираючись на явори.
Що продовжуєш мову кохати,
говори, говори, говори…
Продавай комерсантам,
ледащо,
магазини, квартири й ліси.
Якщо пити не матимеш за що,
завтра матір свою продаси.
Цього
вірша Микола написав 1993 року. Через п’ятнадцять років президія СПУ виключила
зі своїх лав відчайдухів, котрі намагалися з’ясувати, куди поділося майно
Спілки, та хто з її очільників понашивав собі потайні кишені для «срібних
потертих монет», які, зазвичай, не брязчать і не пахнуть. Доживи Микола, то з
якого боку барикад опинився б? Особисто мені відповідь відома.
Холодний
продовжував жити у Чорнобильській зоні й після набуття Незалежності «обдертою,
як осичина» його Україною. Гебешно-компартійною системою засланий ще задовго до
вибуху реактора. Там його і поховали. Фізичною смертю помер український поет,
сатирик, лірик, публіцист, перекладач Микола Холодний. Тоді, як Гоголь – з
деяким асоціативним перебільшенням Миколин духовний праотець – не задешево
продав свою душу. Та хіба лише Гоголь? Та хіба він один?