Українська журналістика на порубіжжі віків – тема, досі належно не досліджена. Та й загалом зміни, які почалися в тодішньому українському суспільстві, були настільки бурхливими й кардинальними (власне, вони тривають), що досі належно не осмислені – ні на рівні інтелектуальних еліт, ні тим більше спільнотою. Мій журналістський і редакторський досвід, який я отримав у ті неспокійні часи – маленький фрагмент у загальній мозаїці, якому, мабуть, притаманні всі характерні особливості тодішнього суспільного буття.
Як мені здається, мені пощастило пройти непогану школу початкуючої журналістики – це був період учнівства, зміцнення, становлення, перші вдалі спроби, які додали мені впевненості як журналісту, зміцнили мою віру у власні сили. Упродовж п’яти років (з 1 серпня 1985 року до кінця 1990-го) після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка я працював у житомирській обласній молодіжній газеті «Комсомольська зірка». Спершу кореспондентом відділу пропаганди і агітації, згодом завідувачем відділу спорту і оборонно-масової роботи, а останні три роки – завідувачем відділу листів і соціальних проблем. Це справді була хороша школа базової журналістики – газета виходила тричі на тиждень, відтак треба було постійно готувати матеріали – писати свої, опрацьовувати листи читачів (яких було багато: газета тоді виходила накладом понад 70 тисяч примірників), їздити у відрядження по області. Мені це подобалося, робити це було не важко, а навіть у радість. У відділі «пропаганди» я писав переважно про «культуру» – про занедбані сільські клуби, колгоспні будинки культури тощо, причому практично всі публікації були критичними; мені не подобалося писати гладенькі матеріали про якусь, скажімо, хор-ланку доярок-буряківниць чи про передових комбайнерів з сільського духового оркестру. До суто журналістських матеріалів іноді доточував якісь «неканонічні», «позажанрові» притичини. Написав якось про завідувача відділу культури одного з районів, який замість конкретної роботи сидить у своєму кабінеті, дивиться в стелю й колупається в носі. Каюсь: такого сюжету я насправді не бачив, а придумав, хоча працівник, за відгуками багатьох його колег, з того чиновника був не бий лежачого. У результаті я мав проблеми з нашим редактором, на якого «наїхали» місцеві владці і обласна «культура». «Незлим тихим словом» покрив мене по телефону і герой мого журналістського опусу. Подібних історій було багато, відтак, пам’ятаю, куратор «по культурі» від обкому комсомолу, викликавши мене «на килим», строго відчитав за «критиканство». Мовляв, хотіли тебе, хлопче, забрати на роботу в обком комсомолу, а, придивившись, побачили, що ти «не наш».
Тепер я думаю: і слава Богу, що не взяли, бо навряд чи я годився для чиновницької кар’єри, адже, щоб дряпатися по цій драбині догори (в будь-які часи, надто тепер), треба вірнопіддано служити тим, хто зверху тебе і водночас безжалісно топтати тих, хто знизу.
До речі, за подібних обставин я «пролетів» повз «членство в партії». В редакції мені запропонували туди «вступити», це був, здається, кінець 1986 року. Я, натхненний «перебудовою» і боротьбою «прогресивного Горбачова» проти «партійних реакціонерів», загорівся такою ідеєю, однак, як виявилося, вже тоді дехто з господарів обкомівських кабінетів запідозрив у мені опозиційного баламута, який навряд чи додасть «партії» авторитету. Хтось десь сказав «ні», і я так і залишився (на все життя) «безпартійним».
Так сталося, що саме час мого перебування в молодіжній газеті співпав з глобальними змінами, які почалися в тодішній країні: горбачовська «перебудова», котра призвела до руйнування гігантської й наскрізь прогнилої конструкції під назвою «СРСР». У нашій редакції тоді підібрався гурт переважно молодих хлопців і дівчат, а молодості, як відомо, притаманні оптимізм і схильність до якихось радикальних вчинків. Отож ми заходилися критикувати ненависних реакціонерів з компартійних органів, які заважали Горбачову здійснювати «прогресивні зміни». Ми щиро вірили, принаймні, я, що таким чином можна змінити несправедливу реальність (пам’ятаєте стару пісню «Машины времени»: «ты стал бунтарем, и дрогнула тьма, весь мир ты хотел изменить?..»). Тодішній редактор газети Анатолій Задорога був чоловіком обережним, проте чомусь досить поблажливо ставився до подібних ініціатив і доволі рідко користувався редакторськими ножницями. За що й потерпав постійно. Пам’ятаю, публікації в нашій газеті регулярно «розглядалися» на різних партійних бюро, нас «розносили» в обласній компартійній газеті «Радянська Житомирщина», редактора постійно кудись викликали і давали прочухана. А ми продовжували писати, і в газеті майже все друкувалося. Дійшло до того, що ми спорядили делегацію з кількох журналістів до Києва, щоб шукати прихистку в ЦК комсомолу, нас навіть прийняв тодішній, нині покійний, другий секретар Олександр Зінченко (згодом засновник телеканалу «Інтер», однопартієць Медведчука, керівник президентської адміністрації Ющенка і т.д). Якихось дивідендів від того ми не отримали, проте, хоч як це дивно, можливо, звучить, але нас так і не «з’їли». Чому? Та тому, що зуби повипадали. Заіржавілий репресивний механізм тодішньої держави ще якось працював, але більше рефлекторно: держава «сипалась», колись всемогутнє кагебе втрачало потенцію, «партія» розкололась на прихильників і противників Горбачова, а комсомол, легко плюнувши на «Лєнін! Партія! Комсомол!», переважно двинув заробляти гроші в бізнес, котрий почав зароджуватися (кооперативи і т.ін.) ще в надрах всемогутньої системи державної власності.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Взагалі, у нас, журналістів, були особливі стосунки з обкомом комсомолу. Тодішній його перший секретар Микола Тимошенко запам’ятався хіба тим, що на трибуні заводився як енерджайзер від власних полум’яних промов; чим більше тривала його промова, тим голосніше він кричав, лементував, верещав, репетував… Хоча загалом був, здається, не злим чоловіком. Пізніше став народним депутатом, головним лісівником держави, але при цьому беріг вірність своїй комсомольській і компартійній юності – залишався твердолобим затятим комуністом.
Якщо казати про тодішніх комсюків-функціонерів, з котрими нам, журналістам, мимоволі доводилося мати багато справ, то слід визнати, що на посадах опинялися переважно далеко не найгірші. Фільтрували, як я розумію, за принципом відбору кращих, розумніших, а вже далі їх, звісно, змушували беззастережно холуйствувати. І практично всі, принаймні, з тих, кого я тоді знав, слухняно служили «партії і комсомолу», хоча дехто при цьому намагався зберігати порядність. Зрозуміло: хто думав інакше, в кращому разі опинявся на узбіччі. До речі, порівняння «слуг партії» з теперішніми «слугами народу», як на мене, далеко не на користь останніх. Новітніх «слуг» підбирають не за професійними якостями чи розумовими здібностями; головний і єдиний критерій від самого початку «відбору» – вміння холуйствувати, готовність виконати будь-яку вказівку, здатність на чорне казати біле і навпаки, талант бути ніким і служити безвідмовно хазяїну. Якщо «слуги народу» подеколи брикаються, то вони таким чином просто міняють своїх хазяїв. Дисидентів чи людей честі з-поміж них не передбачається. І служать вони, звісно, не народу.
Загалом, українська преса кінця 1980-х років – це було доволі сумне явище. В обласних компартійних газетах, наскільки я розумію, протирали штани в абсолютній більшості (можливо, за деякими винятками, зокрема, в західних регіонах України) зарослі мохом вихованці «партії», які звикли писати і мислити винятково в межах жорсткого канону, назавжди задушивши в собі черв’яка свободи і змирившись із незримою присутністю в собі внутрішнього конвоїра (як там: «Шаг – влево, шаг – вправо – побег! Прыжок на месте – провокация! Стреляю – без предупреждения»).
Втім, траплялися й винятки, як у нас в Житомирі, наприклад. Люди з «минулих часів», думаю, ще пам’ятають «феномен Ярошинської», про який тоді знали далеко за межами Житомира і навіть України.
Власне, відправною точкою для тодішніх подій стала публікація в московських «Известиях» статті Алли Ярошинської «Исповедь провинциального журналиста». Зрозуміло, що тепер мало хто пам’ятає, про що йшлося в тій скандально відомій статті, однак сам факт публікації в пам’яті залишається. Безперечно, та стаття кардинальним чином вплинула як на розвиток житомирських подій, так і на життя самої Алли Ярошинської. Із справді провінційної, мало кому відомої журналістки вона буквально за один день перетворилася на своєрідну знаменитість. «На ранок вона проснулася знаменитою» – це про неї – після публікації «Исповеди». Щодо самої Алли, то не можу похвалитися, що тоді, наприкінці вісімдесятих, належав до числа її наближених, хоча, звісно, був знайомий з нею. Зокрема, нас було семеро, на чолі з нині покійним Яковом Зайком (який пізніше став народним депутатом України), і в тому числі і Ярошинська, хто восени 1987 року створили в Житомирі напівлегальний «Клуб друзів журналу «Огонек», який трохи згодом був переназваний у «Клуб сприяння перебудові», а влітку 1988 року на його основі постав «Громадянський фронт сприяння перебудові» – політична структура, беззаперечним лідером якої був Яків Зайко і яка значною мірою вплинула на політичні процеси на Житомирщині.
Знаю, що Ярошинська починала свій журналістський шлях у тій же газеті, що і я – «Комсомольській зірці», здається, кур`єром. Особливо помітних журналістських успіхів, досягнутих нею до відомої публікації, не пам`ятаю.
А йшлося в згадуваній статті про будівництво будинку для житомирської парт- і госпноменклатури по вулиці Першого травня – до речі, неподалік від мого тодішнього помешкання. Ярошинська влучила в ціль: кінець вісімдесятих років минулого століття у тодішній країні під назвою «СРСР» був позначений надзвичайно високою соціальною напругою. Компартійна еліта, шкурою відчуваючи, напередодні великих перемін, близький кінець і, звісно, не знаючи, чого від того чекати – доброго чи поганого для себе, намагалася максимально скористатися наданими їй можливостями для збагачення. Гребли як перед кінцем світу. (Щоправда, якщо чесно, то варто зізнатися: апетити все ж були незрівнянно скромнішими, ніж тепер, у т. зв. владної еліти). Відтак, це відбувалося на тлі прогресуючої суспільної деградації і зубожіння переважної більшості населення тодішньої радянської імперії, яке на той час було надзвичайно вразливим саме в плані соціальної справедливості. Стаття А. Ярошинської досягла максимальної мети, адже журналістка в ній сміливо і безкомпромісно виступила на боці численної маси соціально потерпілих – проти «зажерливої» купки партгоспноменклатури.
Варто зазначити: національної складової в діях і поглядах Ярошинської і близько не було. Були лише лівацькі соціальні гасла, а ще характерні політичні жести на адресу фактично збанкрутілої компартійної системи.
Зрештою, як відомо, феномен Ярошинської спрацював. Молода журналістка тріумфально (набравши на окрузі близько 90 % голосів виборців) виграла вибори до Верховного Совєта СРСР, всі три мандати на виборах до Верховної Ради України в Житомирі вибороли члени «Громадянського фронту сприяння перебудові», а більшість у міській Раді отримали антикомуністичні сили. До речі, на тих справді демократичних виборах (весна 1990-го року) я теж став депутатом як міської, так і обласної Рад, витративши на свою «виборчу кампанію» якихось двадцять чи тридцять рублів – це були витрати на виготовлення листівок, які я розклеював особисто, на проїзд у тролейбусі і трамваї і на могорич для групи підтримки після перемоги.
Щодо Алли Ярошинської, то вона вміло розпорядилася шансом долі: ще в 1990-х покинула Житомир і переїхала до Москви, де дотепер працює журналісткою, пише статті і книжки і зрідка навідується до родичів у «провінційний» Житомир, звідки колись вирушила в широкий світ. Її політичні погляди, здається, за тридцять років практично не змінилися; як була «общєдємократом», так ним і залишилася. Путіна вона помірковано критикує, але нинішня Україна для неї – чужа й незрозуміла.
Повертаючись у спогадах у другу половину 1980-х, згадую наш житомирський «самвидав». Власне, почалося все, мабуть, із листівок, які однієї осінньої ночі (1987-го року) з’явилися в Житомирі. Невідомі розклеїли їх у багатьох людних місцях, включаючи будівлю обкому партії, кагебе і т.ін. У листівках йшлося про те, що реакціонери з обкому партії хочуть задушити ініціативи вільних журналістів з «Комсомольської зірки», які в своїх публікаціях виступають проти осоружної компартійної системи. З погляду сьогодення, нічого особливо. Однак тоді, в глуху пору, це мало вражаючий ефект. У місті кілька днів було тільки й розмов про листівки і про сміливців, які їх розклеїли. До нас у редакцію прийшов кагебіст і допитував кожного працівника. Була розмова і зі мною, яку я описав у своєму романі, який віднедавна пишеться: «в листівках, власне, не йшлося про революцію чи заколот, не закликали автори листівок до збройного повалення імперії в окремо взятому провінційному місті; ні, то, певно, були наївні романтики, котрі, начитавшись Хемінгуея й Маркеса, несподівано відчули глуху й незрозумілу потребу боротьби за справедливість, не розуміючи, що принаймні нерозумно буцатися теляті з дубом, чи то пак з бетонною стіною, вимагаючи покарання і відсторонення від влади осоружних і мізерних партійно-провінційних функціонерів – до кого вони зверталися і на що сподівалися, наївні? пекельна машина для нещадного перемелювання кісток тоді, хоч трохи вже буксувала, але ще працювала справно, і нишпорки-гебісти збилися з ніг, шукаючи авторів листівок, і ходили зовсім поруч, і навіть натрапили на слід; чи не так, товаришу капітане з незмигними сторожкими очима? пригадуєте вересневий затишний парк, і лавочку, і ваші довірливо-стишені, вкрадливі розпитування, від яких, ніби під гіпнозом, клонило в сон, і диктофон, що за півгодини розмови клацнув у правій кишені вашого чорного, тоді вже старомодного болоньєвого плаща, після чого ви, трохи походивши туди-сюди з руками, засунутими в кишені плаща, підсіли з правого боку, підсунувши ближче ліву кишеню? звісно, техніка була імперська, стара, ще, певно, з беріївських часів, та й, зрештою, чого там особливо таїтися, адже ми були для вас як піддослідні кролики, як риби в акваріумі, крізь скло якого видно кожен порух плавника, кожен рух рибини ліворуч-праворуч, і варто вам було лиш захотіти, один вправний рух холодної безжальної руки – і ми в сачку, і на сковорідці; так, то був відчайдушний жест невідомих і трохи наївних романтиків-ідеалістів, котрим ще не відбивали нирки і не кидали в темний підвал, і не ламали молоді хребти, жест, дещо передчасний, але все ж запізнілий, адже, якби подібне сталося на років десять раніше, коли поліція думок була всесильною й могутньою, а імперія здавалась несхитно вічною, тоді відчайдухів знайшли б і під землею, і їхнім долям ніхто б сьогодні не позаздрив – бо що є безпомічна людина у жорнах кривавого молоху?..»
Автором тих листівок був автор цих рядків. Розклеював їх мій тодішній приятель, нині покійний Юрій Анісімов (талановитий, між іншим, поет) з кількома хлопцями.
Анісімов за якийсь час почав виготовляти примітивну рукописну газету – надруковані на друкарській машинці листки з опозиційними текстами фотографувались і таким чином множилися. (Трохи пізніше Юра захопився анархічними ідеями, зав’язав контакти з московськими анархістами і діячами московського «Демократического союза»). У місті з’явилися (їх передавали з рук в руки «своїм», а ще поширювали на зібраннях, що їх регулярно проводив Яків Зайко) й інші рукописні газети, виготовлені подібним способом, їхніх авторів я не пам’ятаю. А вже в 1990-му році той-таки Яків Зайко почав видавати свій на той час надзвичайно популярний «Голос громадянина» – повноформатну газету, яка друкувалася спершу, якщо не помиляюся, за межами України (чи не в Литві?), а потім – у житомирській обласній друкарні. Директор цієї друкарні Микола Бондар (він і зараз у поліграфії, створив і керує поліграфічною фірмою «Рута»), на вигляд скромний і несміливий чоловік, друкував тоді різні опозиційні газети, і клієнтура в нього була і київська, і з різних областей України.
Тоді ж, а саме в жовтні 1990-го року, з’явилося перше число газети «Вільне слово» – офіційного органу Житомирської міської Ради. Редактором цієї газети був я, на той час голова постійної депутатської комісії міської Ради з питань гласності і прав людини. Газета вміщувала обмаль офіціозних матеріалів, переважно друкувалися опозиційні до компартійної влади (нагадую, до кінця 1991-го року ще існував СРСР), антикомуністичні і націоналістичні (про Бандеру, Ольжича, про терор енкаведистів тощо) матеріали. Не всі в міськраді поділяли подібні погляди, і депутати-комуністи (яких була меншість, проте вони були) неодноразово, але безуспішно, намагалися «нагнути» редактора. Крім більшості в Раді, мене підтримував тодішній голова міської Ради, народний депутат України Віталій Мельничук, за що я йому вдячний…
Що було потім? Було не менш цікаво, але це вже окрема розмова.
“Українська літературна газета”, ч. 23 (289), 20.11.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.