“Мертва пам’ять. Голоси і крики”. Мій голос і мій крик. І моя жива пам’ять.
Юрій Щербак
У романі Юрія Щербака «Мертва пам’ять. Голоси і крики» (видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2024) описуються події 2045 року.
Це не перша спроба письменника заглянути у віддалене майбутнє, спрогнозувати гіпотетичні сценарії й сюжети. Не вперше Юрій Щербак звертається до жанру «роману-антиутопії». (Сам автор уточнює, що це «політичний трилер»). Резонансним у сучасному літературному процесі став вихід його трилогії «Час»: «Час смертохристів» (2011), «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» (2012) і «Час тирана. Прозріння 2084 року» (2014).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як зазначено в кінці книги, роман «Мертва пам’ять. Голоси і крики» написаний за короткий час у 2020 році – з 30 березня до 20 листопада. Він побудований на монологах кількох головних героїв цієї книги. Юрій Щербак якось зізнався, що «позичив» цей літературний прийом у Михайла Слабошпицького (йдеться про роман «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші»).
ЖАНР АНТИУТОПІЇ як «негативної утопії» хоча й відомий з античних часів (так стверджують літературознавці на прикладі комедій Аристофана як сатири на утопічну державу Платона), проте як світовий феномен у фокусі читацької уваги, певно, опинився вже після виходу 1949 року знаменитого роману «1984» Джорджа Орвелла. В цьому ряду варто, в числі багатьох інших, назвати класичні приклади романів-антиутопій: «Ми» Євгєнія Замятіна (1920), «Який чудесний світ новий!» Олдоса Хакслі (1932), «Ніч ополудні» Артура Кестлера (1940), «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері (1953), «Володар мух» Вільяма Голдінга (1983), «Москва 2042» Владіміра Войновіча (1986).
В українській літературі першим прикладом антиутопії називають «Сонячну машину» Володимира Винниченка (1925).
По суті, після Винниченка до цього жанру за радянських часів в українській літературі зверталися, переважно епізодично, не так багато авторів. Зокрема можна назвати науково-фантастичний роман «Запізнілий цвіт валінурії» Анатолія Григоренка й Олега Кузьменка (1970).
Певно, не буде перебільшенням сказати, що саме Юрія Щербака фактично можна вважати засновником або ж «батьком» жанру антиутопії в новітній українській літературі. Хоча насправді він далеко не поодинокий з числа сучасних авторів, чиї твори так чи інакше представлені в цьому контексті. Принагідно варто назвати Галину Тарасюк («Цінь Хуань Гонь», 2008), Олександра Ірванця («Рівне/Ровно», 2010), Тараса Антиповича («Хронос», 2011, «Помирана», 2016), Олександра Вільчинського («Льодовик», 2015), Ярослава Мельника («Маша, або Постфашизм», 2016) тощо.
У ЦЕНТРІ ДИНАМІЧНОЇ ГОСТРОСЮЖЕТНОЇ ОПОВІДІ, яка чіпко тримає читацьку увагу буквально до останньої сторінки книги – академік Андрій Закревський, троє його синів (Святослав, Мирослав і Ростислав, котрі, за словами автора, належать до «протиборствуючих таборів»), а також іще низка персонажів.
Впродовж роману автор вправно використовує часові й просторові зсуви, маючи багатющий дипломатичний (екс-посол України в США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі) і життєвий досвід, помножений на талант оповідача. Події роману відбуваються переважно в Києві, а також і в інших країнах і на континентах: у Нью-Йорку, Західному Берліні совєцьких часів, Аргентині, Уругваї, Норвегії…
Дивує, як прозірливо Юрій Щербак передбачає деякі, здавалося б, навіть побічні явища чи події. (Про основні його передбачення – нижче). Так, у романі фігурує «Рада миру імені Чингісхана» (чим не аналог з абсурдною й мертвонародженою «радою миру» «імені Трампа»?). В романі згадується Куп’янськ, в який з Орди зайшли «миротворці, які грабують і гвалтують мирне населення». Йдеться також про викрадених росіянами українських дітей. Автор пише про Анкоридж, де в якомусь кабаку пропагандиста «русского міра» Філофєєва підстрелив «американський дуболом-далекобійник» за те, що той переконував його в необхідності повернення Аляски до росії. Є в тексті і «острів Бернстайна» (в сьогоднішнього читача одразу виникає асоціація з «островом Епштейна»). Згадується спорудження через територію України швидкісного наземного тунелю для електромобілів та гіперлупових поїздів Париж – Пекін (знову ж таки, чим не аналог до абсурдної й ідіотської пропозиції москви, яку підтримав, але одразу й забув про це Трамп, щодо будівництва підземного тунелю Аляска – Чукотка?). Є тут проект «Зевс» Бернстайна як «найважливіша доктрина 21 століття», за якою людство поділялось на «невеличку групу безсмертних, обраних володарів, і на позосталий мотлох істот смертних, біомасу, злидарів, невдах і нездар». Чим ця теза не схожа на нещодавню балачку китайського правителя з кремлівським пацієнтом про те, як їм дожити до 150 років?..
Погодьтеся: чи не забагато в романі провидінь і передбачень?
Юрій Миколайович, певно, «щось знає».
До речі, один із персонажів у романі – «лікар і письменник Юрій Щербак як учень геронтолога Фролькиса» – справді відомого вченого. Цей літературний прийом (сфрагіта), коли автор є одним із героїв твору, іноді використовується письменниками. Назвемо тут зокрема Хорхе Луїса Борхеса, Мо Яня, Віктора Пєлєвіна, Владіміра Сорокіна… В українській літературі цей прийом застосовували зокрема Богдан-Ігор Антонич («Антонич був хрущем і жив колись на вишнях»), Юрій Андрухович… Думаю, варто тут подати «характеристику», яку в романі дає автор «Юрієві Щербаку»: «Лікар, письменник і дипломат Юрій Щербак, який під час знайомства з Фролькисом стояв на поміркованих ліберально-демократичних позиціях…, згодом, у 2008 – 2011 роках, перейшов на радикально-націоналістичну точку зору, виголошуючи ідеї непримиренної ненависті до Росії та створення сильної національної української держави, інтегрованої в західні оборонні структури».
ЯКЩО КОРОТКО, ТО ОСНОВНА ІНТРИГА РОМАНУ полягає в спробі частини військовиків країни, що носить назву «Лібертаніанська республіка України» (ЛІБРУ), здійснити військовий переворот. При цьому Верховним координатором Директорії ЛІБРУ, головою т.зв. Народно-імперського руху є Борис Баркас на прізвисько «Чудотворець», який колись свою кар’єру починав «цілителем», а потім перекваліфікувався в політики. (Думаю, таке прізвище диктатора автор підібрав невипадково, воно несе характерне смислове навантаження. Адже баркас — це допоміжний пароплав або теплохід, який використовують для буксирування суден і вантажів у порту та для дрібних перевезень. Тобто баркас щось за собою тягне, або ж – образно – приводить. Баркас і йому подібні «баркаси» в різні історичні періоди «приводили» в Україну мертву пам’ять і злоякісну національну анемію).
Отже, на час, про який йдеться в романі, в державі ЛІБРУ (Україні) відбулась «перемога режиму цифрового народовладдя» і партії ПІПЛ (Партія Ідейних Простих Людей). При владі опинився «народно-імперський рух». (Погодьтесь, «партія простих людей» нам щось нагадує, а «новоязівські» оксюморони «цифрове народовладдя» і «народно-імперський рух» звучать не менш абсурдно, ніж «диктатура пролетаріату» чи «вся влада Радам!». Однак насправді дійсність, що нас оточує, переповнена абсурдами. Схоже, куций час «розумної політики» безповоротно відійшов у минуле; ми увійшли в епоху монополії абсурду).
За сюжетом роману, частина збройних сил ЛІБРУ (Українська визвольна армія) перейшла в підпорядкування генерала Яреми – противника режиму Баркаса. За задумом генерала Яреми і одного з його наближених, Святослава Закревського, переворот мав розпочатися з ліквідації учасників церемонії підписання між ЛІБРУ і ОРДОЮ (Організація революційних держав Азії) таємної угоди «про приєднання ЛІБРУ до єдиного євразійського великодержавного простору з єдиною для всіх, обов’язковою російсько-китайською мовою, єдиною історією звитяг, єдиним керівним центром в Улан-Уде, єдиною валютою юанорублем, єдиними збройними силами та органами правопорядку».
Атентат виявився не зовсім вдалим, основні підписанти з обох сторін вціліли, смертельне поранення отримав Святослав Закревський, однак церемонія підписання зрештою була зірвана і угода не була підписана. Баркас у кінці роману пропонує опозиції «мирову», згідно з якою він погоджується частково поділитися владою з генералом Яремою і його командою. З контексту роману незрозуміло, чи прийме генерал Ярема пропозицію Баркаса, однак Андрій Закревський висловлює скепсис щодо можливого «замирення» вчорашніх ворогів. Думається, що таким чином автор формулює і свій власний сумнів щодо ймовірності подібного сценарію. «Він подумав, – вочевидь від імені свого героя розмірковує автор, – що, либонь, і серед прибічників воєнного стану, як тільки вони переберуть владу, і спосеред членів партії Баркаса, що владу втратять, але з цим не змиряться, знайдеться приблизно однакове число мерзотників, авантюристів, охочих дорватися до влади і нею скористатися у власних цілях…»
Лише непохитні, непідкупні фанатики, об’єднані єдиною великою метою, зможуть подолати успадковані хвороби української влади і української громади – ситу лінь, зажерливе холуйство перед чужими панами, задавнене, заради виживання, зрадництво і байдужість, – висновує старий Закревський, а з ним, ймовірно, і автор.
І справді, конформізм, угодовство і пристосуванство, коли йдеться про долю країни, зазвичай закінчувалися великою бідою – такими є, на жаль, гіркі уроки нашої давньої і недавньої історії. Таким є для всіх нас новочасний кривавий урок 24 лютого…
Чому Юрій Щербак вирішив саме так завершити роман? Чому, по суті, він залишив фінал відкритим, запропонувавши читачеві повірити в його достовірність і реалістичність, і надавши можливість читачеві самому домислювати сюжет?
Не берусь судити однозначно, але мені здається, що зовнішня сюжетна лінія в цьому романі для письменника не є ключовою. Сюжет з гостро змодельованою інтригою використаний Юрієм Щербаком насамперед для того, щоб донести до читача головну думку, головний замисел роману: крик-застереження автора про велику небезпеку – небезпеку безпам’ятства народу! Про смертельну небезпеку – для народу і для держави – втрати історичної пам’яті!..
І ще одна велика небезпека, на якій наголошує автор у романі – загроза підкорення і знищення України Ордою зі сходу.
Юрій Щербак надзвичайно влучно означив ці найбільші виклики, які стоять перед нами, українцями – і в контексті російсько-української війни, і з огляду на тотальну манкуртизацію суспільства, яку впродовж останніх десятиліть (не кажучи вже про попередні століття) здійснювали як вороги, так і тутешні зрадники-колаборанти й безрідні хомки.
Безперечно, автор не зміг, описуючи сценаріїв 2045-го року, уникнути спокуси використати деякі події чи явища з політичного життя України останніх років. Чимало персонажів (героїв) роману доволі впізнавані з українських реалій, проте це, ввважаймо, може бути співпадінням, або ж – ці персонажі є настільки типовими для вітчизняних політичних ристалищ, а їхні дії є нам настільки знайомими, що в читача неодмінно виникають аналогії з сьогоденням чи з недавнім минулим.
Так, автор вкладає у вуста Баркаса такий промовистий пасаж: «Ми відмовились від клятої історії, що роз’єднує людей, від лихої пам’яті минулого, за якою стоїть кров. Ми підказали народу зовсім інший вимір щастя: не шукайте добра в минулому, думайте про світле майбутнє… Ми відмовились від професійних політиків і чиновників… ми сказали народу: бери владу, вона твоя…»
Як зазначає автор, однією з найпотаємніших таємниць Баркаса була його люта ненависть до України, до всього українського – «мови, пісень, примітивного гумору та недолугої сільської вайлуватості». «Найгеніальнішою» новацією Баркаса було скасування уроків історії в школах та університетах, закриття всіх науково-історичних установ і архівів у країні.
Погодьтесь, це впізнавано в сучасних контекстах, однак письменник пішов значно далі, не став особливо загострювати увагу на цьому. Хоча матеріал, на жаль, багатющий, і він буквально валяється під ногами. Бери й описуй. Проте в тексті – лише короткі ескізи, лише натяки, за якими вгадується той чи інший політичний персонаж, те чи інше явище нинішнього політичного мейнстріму…
ЗРЕШТОЮ, НЕ ЦЕ Є «МАГІСТРАЛОМ» У РОМАНІ. Задум автора значно об’ємніший і глибший.
«Усе, про що йдеться в цьому романі…, – зазначає автор в одному зі своїх інтерв’ю, – взяте з живої сучасної української дійсності, яка своєю фантасмагорійністю, вибуховістю, неймовірністю, неочікуваністю та вигадливістю політичних інтриг, напруженістю сюжетів… перевершує всі письменницькі фантазії… Можна подумати, що йдеться про країну суцільних дебілів, проте це не так. Ідеться радше про країну людей із мертвою історичною пам’яттю. Країну політичних діячів з переважно паралізованою совістю, підступних і хитрих кидайлів».
За сюжетом роману, київські науковці вперше в світі вивели комп’ютерний вірус, «спроможний перетворюватись на вірус біологічний, здатний вражати центральну нервову систему людини, її мозок». Цей вірус має властивість розповсюджуватися через телеканали та інтернет, що дозволяє інфікувати (дебілізувати) великі маси населення. Фактично перетворювати людину на «особу з контрольованою лояльністю», тобто на зомбі, раба. «Ці паталогічні зміни, – зазначає автор, – стосуються насамперед механізмів людської пам’яті, особливо пам’яті родової, племінної, національної, історичної».
При цьому автор зазначає, що не лише дія комп’ютерно-біологічного вірусу стала причиною втрати пам’яті. «Нас розбещували, денаціоналізували кілька віків поспіль, а потім на додачу інфікували цим вірусом», – робить жорстокий висновок письменник. «Підкорюючись диктатурі цифр, кидаючи читання книжок, підпавши під владу безглуздих соціальних мереж, втративши інтерес до минулого, зневажаючи історію та її уроки…, люди прирекли себе на безпам’ятство, на прихід до влади Баркасів…» – таким є жорстокий вердикт Юрія Щербака.
Автор розгортає перед читачем моторошну картину дії вірусу в країні тоталітарної диктатури Баркаса: «мільйони камер спостереження контролюють життя громадян на дорогах, вулицях, у будинках, ліфтах і квартирах… Програми штучного інтелекту відстежують кожен рух. Інтернет та соціальні мережі – під повним контролем держави. Глобальний вільний інтернет Маска заборонений. Кожен громадянин наділений особистим номером, зафіксованим на персональному чипі… Заборона на професію для вчителів історії, науковців-істориків, архівістів, любителів старовини… Це – ЛІБРУ, або Київська імперія, а насправді – країна мертвої пам’яті, перший інформаційний концтабір у руках кримінальної диктатури хакерів і кримінальної поліції».
Тих «несвідомих» громадян, хто не піддавався дії вірусу і прагнув чинити опір диктатурі, саджали в «камеру дезінтеграції», де за результатами «санітарної обробки» відбувався «процес зникнення особи, тіла, поява замість об’ємної плоті хмари невидимих молекул, які розсіюються на нескінченності, не залишаючи по собі жодних слідів – ані плям крові, ані уламків кісток, ані останніх стогонів, ані прощальних написів на тюремних стінах». (Аналогія з романом «Ми» Замятіна, де «порушників» на очах у слухняних громадян також розчиняли до стану «молекул»).
Старий Закревський розуміє, який злочин зроблено з винайденням вірусу, і намагається знайти протидію механізму «перебудови пам’яті», аби нейтралізувати його отруйний вплив на суспільство. Він ставить собі за мету зняти з українців прокляття мертвої пам’яті, викорінити вірус безпам’ятства. «Потрібна нова революція – приходить до висновку він, – антицифрова, антикомп’ютерна, антимережева. Повернення до людини, до її здорового глузду».
Глас вопіющого в пустелі?..
ТИМ ЧАСОМ ПРИМАРА ЦИФРОВОГО КОНЦТАБОРУ НА ПЛАНЕТІ, про що пише Юрій Щербак у романі «Мертва пам’ять», проступає все виразніше. Спершу в країнах, які поєднали технологічний розвиток з авторитарним методом правління (Китай); в країнах з потужним репресивним апаратом, тотальною пропагандою і відповідними фінансовими ресурсами (росія), а тепер ми з подивом спостерігаємо, що навіть демократичний світ від цього не убезпечений. В це важко повірити, але, виявляється, і в країні з усталеною демократичною традицією все може поламатися і полетіти шкереберть волею однієї неадекватної особи. Можуть бути знехтувані закони, норми суспільної моралі, політичні традиції – і президент «цитаделі демократії» може без жодної тіні сумніву заявити на весь світ, повторивши слова свого кривавого візаві з темних середніх віків: «держава – це я!». І значне число громадян цієї країни дуже швидко й добровільно приймають це і перетворюються на слухняних керованих пацієнтів.
Автор передбачає процеси, які нині, буквально на наших очах, набирають сили, отримавши потужний імпульс від ударів по фундаменту світового порядку, здійснюваних з одного боку фашистською росією і всією «віссю зла», а з іншого, парадоксальним чином – неадекватним і схильним до авторитаризму президентом Америки. Тобто йдеться про руйнацію і дискредитацію демократичного устрою як «ліберального» (тобто слабкого – в очах прихильників авторитаризму). Йдеться про рух до «світу без правил».
Автор передбачив деякі тенденції світового розвитку (вірус безпам’ятства, який розповсюджується через гаджети і який перетворює людину на німого раба; загрозу цифрової диктатури, в тому числі через мільйони камер спостережень). Такі загрози існують справді переважно поки що в авторитарних країнах, але, залежно від глобальних геополітичних сценаріїв, подібна гнітюча перспектива може бути цілком реальною і для країн, які нині представляють демократичний світ. Шлях до цього письменник також вказує – вторгнення в мізки людей, заповнення цих мізків, за допомогою надзвичайно розвинених інформаційних технологій, цивілізаційними відходами, сміттям, і відтак перетворення людей фактично в керованих і безвільних біороботів. Це детально – і геніально – передбачено ще в Орвелла.
ЯК ВИЯВИЛОСЯ, ТАКИЙ СОБІ БАРКАС ЯК КОЛИШНІЙ ШАРЛАТАН-ЦІЛИТЕЛЬ і безлика, нікчемна істота з повністю кастрованою національною свідомістю став знаряддям у руках представників двох ворожих для України сил: імперської Орди з одного боку, і глобального фінансового монстра в особі мультитрильйнера, найбагатшої людини на землі Бернстайна з його гігантськими ресурсами і транснаціональними структурами, які стоять за ним – з другого.
Ці дві, здавалося б, антагоністичні сили об’єдналися в своєму прагненні підкорити й привласнити Україну з її унікальними природними ресурсами і перетворити її населення на слухняних рабів-зомбі. Україна таким чином стала жертвенним полем грандіозного експерименту. Інструментом нового поневолення людей стала ілюзія фейкової свободи, помножена на тотальне безпам’ятство.
У романі в числі інших є персонаж «генерал-митрополит Святої Трійці (Держава, Поліція, Церква)» Ніколай Васільєвіч Філофєєв (нащадок псковського монаха Філофєя з його тезою про «Москву як третій Рим»). В цій особі впізнаються питомі риси, характерні для диких нащадків андрофагів з віковічного царства пітьми під назвою «росія». Образ Ніколая Васільєвіча – це моральне й цивілізаційне дно, своєрідна квінтесенція тупикової популяції немитих мутантів в обдертих лаптях і затрапезних кокошниках, ванюшок-тєрпіл як тупого гарматного м’яса…
Так от, цей Філофєєв, ще «працюючи у Бернстайна» (sic!), «висунув революційну ідею створення Києво-Руської імперії замість імперії московської – з огляду на занепад москви і застарілість її гасел, зненавиджених навколишніми народами…» Цей юродивий озвучує чергову божевільну ідею новітніх ординців: «Має з’явитись Другий Єрусалим – Київ – як об’єднавчий символ поневолених народів слов’янських, ісламських, поганських, азійських – усіх тих, хто хоче скинути з себе кайдани американського глобалізму, всевладдя кока-коли, порнографії, райдужного гейства, рок-н-ролу й наркотиків».
Глобально мета Орди, озвучена Філофєєм – захопити світ, знищити демократичні країни, перетворити мільйони людей на рабів.
Ця програма, особисто схвалена Бернстайном, була доведена до відома Баркаса, і «самоуки з його команди одразу за неї схопились».
Як зазначено вище, Юрій Щербак надзвичайно точно, у контексті російсько-української війни і новочасних геополітичних тенденцій, визначає існуючі для України і світу глобальні загрози. Особливо актуально це звучить на тлі страусиної поведінки окремих європейських лідерів і цинічно-спекулятивної політики хвалькуватого й марнославного «короля» з його маніакальним прагненням поламати будь-які демократичні канони і правила заради – ціною української крові – гешефту з близьким йому по духу ординським дияволом і свавільного, на його примітивний копил, перекроювання карти світу.
ПОКАЗОВО, ЩО ЄВРОПА В РОМАНІ ЩЕРБАКА практично повністю відсутня як суб’єкт. Це гірке передбачення є теж, на жаль, доволі влучним. Зрештою, і на час написання роману, ще до активної фази російсько-української війни, Європа за замовчуванням перебувала в другому ешелоні сильних світу цього. Теперішня об’єднана ліберальна Європа, в силу своєї розжирілої ситості й короткозорої безпечності, не може на рівних, поруч із США і Китаєм, бути присутньою за столом переговорів і впливати на ті чи інші світові геополітичні проблеми.
То що, Старий світ у меню? Ні, сподіваємось, що Європа, переживши в недалекому майбутньому кризу і розщеплення, і пройшовши випробування ліво- і праворадикалізмом, зможе все-таки посилити свої позиції, але в «урізаному» вигляді і, ймовірно, зміненому форматі. До нового європейського об’єднання можуть увійти лише країни, об’єднані справді демократичними цінностями. (Якщо ж цього не відбудеться, тоді Європа, під тиском зовнішніх і внутрішніх чинників, остаточно ослабне і перетвориться на об’єкт, залежний від волі провідних світових гравців, і на полігон для їхнього протистояння).
Чи увійде до цього гіпотетичного об’єднання Україна?
Щербак в романі не дає відповіді на це запитання.
Для України єдиним варіантом самозбереження є сценарій, за яким наша держава справді перетворюється на озброєного до зубів «сталевого дикобраза», але при цьому надзвичайно важливим є збереження і культивування демократичних цінностей: верховенство права і рівність усіх перед законом, соціальна справедливість, свобода слова, свобода підприємництва, вільний ринок…
Саме такі цінності відстоюють сьогодні українські герої на полі битви з російським фашизмом – найбільш агресивним і небезпечним різновидом тоталітаризму. Саме за такі цінності наші герої віддають свої життя – не за корумповану державу майбутнього, в якій купка випадкових персонажів цинічно доїтимуть ресурси і кігтями й зубами чіплятимуться за владу, а – за право жити у вільній демократичній державі.
ДЕХТО ПИШЕ, ЩО УКРАЇНА, У КОНТЕКСТІ ВІЙНИ, вже стала частиною західного світу.
Чи це так?
Чи є певність, що війна фашистської росії проти України призведе до остаточного навернення нашої держави в склад західної демократичної спільноти?
На жаль, я не певен.
По-перше, Захід переживає серйозну кризу, і феномен Трампа її значно посилив. Західний світ, наївно повіривши в «кінець історії», виявився не готовим до жорстких і жорстоких геополітичних викликів ХХІ-го століття. Роль міжнародних інституцій, створення яких свого часу було ініційоване Заходом (як ООН, ОБСЄ і їм подібні), і покликаних бути поважним гравцем у системі світової безпеки, близька до фригідного нуля. Західний світ, навіть незважаючи на значні технологічні переваги, по суті, виявився безпорадним перед загрозою з боку «осі зла»; російсько-українська війна для нього – проблема, рецепту для вирішення якої в Заходу досі нема, незважаючи на чотири роки рашистської агресії. Відтак Україна, прийнявши на себе удар і по суті захищаючи кривавою ціною Європу від середньовічної азіатчини, перемішаної з неонацизмом, приречена тупцювати в передпокої Заходу – вони не знають, що з нами робити; вони бояться того нового й невідомого, що порушить їхній ситий дотеперішній спокій; вони дотепер бояться божевільної московської мерзоти і озираються: а що скаже хворий на злоякісний нарцисизм «король» за океаном; вони вперто відмовляються визнавати, що світ міняється радикально, і що війна вже призвела до тектонічних геополітичних зсувів на планеті…
По-друге, чи сама Україна готова прийняти демократичні цінності – не як дрес-код на рівні декларацій і політичних рішень, а – імплементувати їх у суспільну свідомість – на всіх рівнях, починаючи від кожного з нас і закінчуючи президентом? Навіть страшною ціною мільйонів вигнанців і ціною руїни, в яку перетворені наші міста і села? Навіть страшною ціною тисяч і тисяч жертв героїв війни?..
У разі, якщо росія з її нацистським культом війни розпадеться на шмаття (це неодмінно станеться, але коли саме: тут питання часу), то чи є гарантія, що ми почнемо, піднявшись з руїн, будувати демократичну державу? Чи буде остаточно і назавжди покінчено з російськими симулякрами і проросійськими силами і впливами? Чи позбудемося гідри нищівної корупції? Чи візьмемося не лише за ринкову економіку, зміцнення Збройних Сил, а й за культуру, освіту, науку? Як поєднати свободу слова з необхідністю протистояти зовнішнім інформаційним впливам? Як не скотитися до солодких спокус, котрі надає влада, і як вбудувати в систему влади такі запобіжники, котрі не дозволять зловживати нею?.. І подібних питань – десятки й десятки. Чи буде готове суспільство до їхнього вирішення? Чи готове буде суспільство делегувати до влади таких своїх представників, котрі будуть спроможні і мислити стратегічно, в державницьких інтересах (а не як містечкові шинкарі чи доморощені царки), і діяти відповідно?..
Ці запитання фактично ставить у своєму романі Юрій Щербак, залишаючи їх, по суті, без відповіді.
ДУМАЮ, ЛОГІЧНИМ БУДЕ ЗАВЕРШИТИ ці міркування про роман «Мертва пам’ять. Голоси і крики» висновком Вадима Скуратівського: «Україна 2045. Отож, це фентезі Юрія Щербака подає нам уявний, аж шоковий, ландшафт України майбутнього — країни, яка опинилась у незграбних і водночас нещадних руках чи то карʼєристів-дилетантів, чи просто мерзотників колабораціоністського штибу, чия некомпетентність вкупі з агресивним егоїзмом перетворюються на небезпеку для всього світу… І тільки від тебе, читачу, залежить, чи ці гротески української фентезі не стануть апокаліптичною дійсністю. Тільки від тебе…»