Михайло Сушко. Хто, за що і навіщо?

1003

Мо’ розум Світу з глузду з’їхав.

Або ж я уже приїхав…(власне)

 

 

Старію. Нещодавно, можливо, в останній раз, побував біля могил своїх батьків, у селі, де пройшло моє дитинство. Щасливим його не назовеш, але те, що я там побачив, наводить мене на думку: чи взагалі воно є, те примарне щастя.

Ще якихось з десяток років тому я з легкою іронією розповідав у своїх збірках: «Чи вам зачасничить», «Удодове болото», «Біла квітка ромена» та інших про хутір Лубенець, що загубився в лісах неподалік від села Атюша Коропського району на Чернігівщині. Бувало, що на конвертах або поштових трикутниках хутір називали Гончарівка або Веселий, але лист ніколи не губився, а рідні чи друзі завжди знали про долю адресата.

Я пам’ятав його неміч у післявоєнні часи, в голодний мор сорок сьомого, на початку сімдесятих минулого століття. Там же я згадую сусідські хутори: Карацюбине, Рубаниківку, Кучугури, Накот, Пусту Греблю, Кучі, Мости, Шумейки і Дробці, що, як опеньки до пенька, тулилися до життєдайних лісів Присеймів’я.

Мене завжди дивувало те, що аура під куполом небесного склепіння над Богом даною поліщукам територією у всі часи наповнювалась і бриніла позитивом, вірою у краще прийдешнє. Не залишає і відчуття того, що батьки, незважаючи на біль у кістках і ломоту в попереку від тяжкої праці, все більше раділи від усмішок своїх дітей, а ті, в свою чергу, світилися вдячністю за кожен новий щабель свого зростання.

Сьогодні та аура провалилася в тартари, а над колишніми вогнищами ні в чому не повинних людей хлипає сум.

Більшість із вищезгаданих хуторів залишились тільки на мапах і в пам’яті старожилів, деякі спустошені як і їхня назва (Пуста Гребля).

Мій рідний хутір доживає останні дні, бо з колишніх півтораста заможних і облаштованих дворів залишилося лише близько двох десятків розвалюх, у котрих скніють шістнадцять виснажених істот, а не колишніх володарів свого щастя.

Не обминув я і обійстя свого колишнього друга-пасічника, про якого згадував, ще за його життя, в оповіданні «Медуїн».

Колись квітуче, багате, співуче і дружнє село Атюша, в якому доживає його благодійник, відомий не тільки односельцям, а й широкому загалу партократів і перевертнів колишньої могутньої імперії, – Іван Миколайович Пилипець. Знаний хлібороб, голова колгоспу «Правда», орденоносець, депутат всесоюзного віче і, головне, порядна до неможливості людина. Тодішнє господарство села гриміло своїми здобутками на одній шостій частині території світу.

А в пасічника Анатолія Баранця я був колись шановним гостем на весіллі його сина Олександра. Кучерявий, ликом і поставою видніший від батька з матір’ю, завзятий і впевнений у собі непосида, весельчак і жартівник, співак світського хору і церковної півчі, колгоспний тракторист, – здіймав куряву, вибиваючи закаблуками гопака, а затим ніжно і закохано кружляв у вальсі свою до нестями привабливу наречену.

Тепер же я побачив напівлисого, затурканого і зне-моженого негараздами тяжкоплинного життя, і теж тракториста, але вже на власному тракторі.

З темного й до темного ралить, розпушує, поливає власним потом і чужою отрутою проти американських колорадів власну картоплю на власних гектарах, щоб заробити грошей для її вирощування в наступному році. Йому не до співів. Завжди ніколи і не хочеться. Хіба-що зболене серце стріпонеться у тривожному сні, а думка навіє бажане: «Чому мені, Боже, ти крилець не дав, я б землю покинув і в небо злітав…»

А свою батьківщину велику і малу він любить, як і раніше, справно платить податки заради її процвітання, інколи ходить до Миколаївської церкви, молиться за упокій свого батечки-трударя, за те, щоб син Юрій скоріше закінчив вуз, став залізничником, наповнював артерії батьківщини свіжим ритмом, а племінники закінчили військове училище і стали на захист рідної землі.

Ось таке сьогодні життя там, де я топтав ряст заповітних сподівань і юнацького завзяття.

Проте я так і не знайшов відповіді, – хто, за що і навіщо скривдив вічно знедолених, гонимих, вічно страждальних, але волелюбних, доброзичливих і ніжних душею людей?

Можливо, це спокута за всі гріхи світу, щоб дарувати нам вічність у царстві Божому нового Єрусалиму?..

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!