Михайло Слабошпицький. Те, що завжди з нею

859

ЛЕСЯ БОГУСЛАВЕЦЬ ТА ЇЇ КНИГИ

Спершу я взнав Лесю Ткач, але не знав, що вона ж – і Богуславець. Нитченкова донька прилетіла в Україну з батьком як його дбайлива супровідниця.

Вже немолодий письменник уперше за всі десятиліття вибрався з еміграції до нас, коли «союз нєрушимий», як висловлюються гумористи, розсідався в усіх рубах. Літературний фестиваль «Золотий гомін» зібрав в Україні багато наших письменників із еміграції. Дмитро Васильович – високий, ще поставний навіть у свої глибокі літа, з м’яким полтавським мовленням (не втратив його за стільки літ на чужині) – розповів: прилетів оце із Лесею, яка кількаразово бувала в Україні навіть за «совка».

До речі, дехто з українських австралійців підозріло косував у бік Нитченкової доньки: мовляв, неспроста вона їздить у радянську Україну – і її туди пускають. Чи не є вона як Мата Харі? Відомо ж, що люди охоче вигадують найнеймовірніші історії, й це не дивно. Дивує те, що вони самі починають у ті історії вірити. Якось Леся Дмитрівна розповіла мені про ті курйозні конспірологічні сюжети, в яких її намагалися такою виставити. Одного з авторів того міфу мені навіть випало знати.

Ми, наївні, довго ідеалізували нашу діаспору, бувши свято переконаними, що вона не тільки безмежно патріотична, а й сконсолідована й може правити нам за приклад взаємної адорації всіх її національно свідомих людей. Мовляв, то тільки в нас панують гризня та поїдання одне одного. Це вже потім ми з гіркотою допевнилися: це – наше українське лихо, котре не перестає супроводжувати українців без огляду на прапори, під якими вони виступають, і на те, що за віру сповідують. Мовби чиєсь прокляття над нами нависає. Якби ми так натхненно, як незрідка поборюємо одне одного, боролися з нашими ворогами, то не мали б усіх тих політичних та економічних проблем, що з них ніяк не можемо вилізти. Дотепна Леся Богуславець м’яко іронізувала в своїх гуморесках із цих – також прикметних – особливостей національного характеру. Ми такі нестримні в самохвальстві, а ось коли заходиться про національну самокритику, то або не маємо до себе жодних зауважень та побажань, або ж вергаємо на себе всі можливі гріхи світу. Читаючи подорожню прозу Лесі Дмитрівни, допевнюєшся, що вона безпомильно орієнтується, де в нас «біле», а де – не дуже. А якщо їй раптом щось незрозуміле, то вона має в Україні кількох людей, – я їх знаю, всі вони відповідальні в своїх судженнях, – і з ними Леся Дмитрівна звіряє своє бачення подій, їх фігурантів та обставини.

Ми вже давно знаємося з пані Лесею. Мали кілька спільних подорожей Україною. Здається, нам обом мандрівочка пахне особливо привабливо. Тобто, бажання відкривати для себе незнані краї та незнаних людей жене хтозна-куди. Здається, це в нас невиліковне. Але не тільки ця спільна пристрасть викликає в мене симпатію до Лесі Дмитрівни. Я міг би навести десятки життєвих сюжетів, де виразно виявилася та її людська сутність, яка викликає почуття поваги. Люба Нитченкова донька в усьому рівнялася і рівняється на батькові життєві уроки.

Так, у неї був воістину золотий тато. Здається, донька постійно, поки він жив, узорувалася на нього. Можливо, він інколи впадав у ригоризм (скажімо, суворо забороняв дружині й доньці користуватися косметикою), але Дмитро Васильович незмінно лишався не тільки головним її ментором, а й беззаперечним авторитетом у всьому. Без будь-якого перебільшення можна сказати, що Леся – його духовний продукт.

Мені пощастило знатися з цим небуденним чоловіком, я написав спогади про нього. Завжди згадую його зі злагідненням і потеплінням у душі.

За словами Лесі Дмитрівни, її дитинство – то казки й казки, котрі їй розповідав батько, то вірші, які він читав, то походи з ним до цирку чи в кіно, то його ніжні слова до неї. Він узагалі любив дітей – ось тому Дмитро Васильович був учителем за покликанням.

Їй запам’яталося, коли її, семирічну, батьки віддали на ціле літо до родичів у село, звідки походив Остап Вишня, і вона почувалася там у своїй рідній стихії. У тому селі до неї зусюд лунала українська мова, а в Харкові ж дитину постійно переслідував мовний дискомфорт. Російськомовні дітлахи насміхалися з неї й дражнили прозвиськом «Леся Українка». Мовлячи по-сучасному, типовий булінґ. Звичка говорити вкраїнською лишилася в неї назавжди. Навіть у Росії не зраджувала себе. І всі четверо її дітей, що народилися та виросли в Австралії, прекрасно володіють мовою матері-батька.

Тато вийшов із хутірської заможної родини, а тому в умовах політичного психозу й терору мусив замовчувати чи й переінакшувати своє походження. Найповноціннішим за того режиму вважалася належність до люмпенів. Тому батько втікав із рідних країв, щоби загубитися від них якнайдалі.

З початком війни його мобілізували. Про свою гірку фронтову й полоненську одіссею він докладно написав у мемуарах. Леся назавжди запам’ятала його вороття з невідомості. Вимучений і вихудлий, мов скелет, батько прибився додому в окупований німцями голодний Харків, а вже небавом їздив із санчатами по селах, міняючи якісь лахи на борошно й сало. Здавалося б, безнадійно неготовий для такої справи книжник легко освоївся з несподіваною для себе роллю, в котрій не вимагалися ні його знання, ні літературний хист, ні національне сумління. «Мене завжди дивувала батькова ніжність, наївність з одного боку, а з другого – його сільська практичність, витримка у тяжких обставинах і твердість, коли він вірив у щось», – згадує донька.

Уже в Австралії вона від батька довідалася, що тоді в окупованому Харкові її тато вступив до підпільної української організації, утвореної похідною групою ОУН. Навіть ще й у час таборів Ді-Пі це лишалося для родини таємницею.

Як і кожна людина, що їй випало немало пережити на віку, вона переобтяжена пам’яттю. На її миготливому екрані вияскравлюються епізоди давно минулих днів – то Різдво чи Водохреще у Лютенських Будищах, церковний спів, очі святих на іконах, глибокі, безкраї сніги, в яких потонули хати з високими димами над ними; то збирання врожаю в полі, запах свіжоскошеного сіна, тіпання конопель, білі стежки з полотна чи не побіля кожного двору; то випікання хліба в сільській печі (на капустяних листках!), ранкові голоси птаства…

Пам’ять диктує їй і диктує, мовби обрала жінку своїм хронографом. «Це був зовсім інший світ, який дуже відрізнявся від того, що знала досі. В неділю дівчата вдягались барвисто: керсетки, плахти, коралі, вишиті сорочки. Тоді кожне дівча вишивало…»

(Я все забуваю запитати пані Лесю, скільки з усього того, що визирає з її глибокої пам’яті, вона зустрічає в своїх навідинах України? Так, світ нечувано змінюється. Все перемінилося докорінно, але щось – на краще, а щось і на гірше).

Намагаюся охопити поглядом уяви все її життя, в якому вмістилося так багато. Думаю про те, що вона дворічною могла стати жертвою Голодомору, котрий упав на Україну смертоносним смерчем. І поміж тих мільйонів, кого він скосив, було незліченно дітей. Доля зглянулася над цією дівчинкою – вона її оберегла, не обікрала на майбутнє. На дитину Полтавщини чекали дороги, люди, нелегкі випробування, а також усі ті обов’язки, що неминуче випадають на жіноче життя.

Але почну з подробиць та епізодів, котрі пояснюють, що і звідки взялося.

Її люба тітка мала прізвище Богуславець. У пам’ять про неї Олександра Дмитрівна Ткач (у дівоцтві Ніценко) взяла це виразне прізвище за своє літературне ім’я. Так і з’явилася письменниця Леся Богуславець. Але сталося те після багатьох років і подій.

Отже, вона побачила світ у козацькому містечку Зінькові на Полтавщині. Мати її, Марія Дроб’язко, мала середню медичну освіту, батько Дмитро Васильович учителював – викладав українську мову й літературу. До речі, коли я з ним уперше зустрівся, відразу ж одчув у ньому саме вчителя. Лагідний, розважливий, витриманий, тактовний, охочий поділитися своїми знаннями, трохи дидактичний – таким він був. Фах часто накладає характерний відбиток на людську особу. Дмитро Нитченко (так видозмінив він своє прізвище для літературного вжитку) був педагогом не тільки за родом занять – організовував українську освіту й в Австралії, вів літературний гурток, – а й у житті, де не полишав ролі навчителя. Чи то вона, ця роль, не полишала його…

Знову й знову розповідає про Харків, куди переїхали Ніценки; запам’ятала свій збентежений подив: тут так мало української мови. І це після всуціль українського Зінькова було так незрозуміло та дивно.

Родина вже зазнала радянського «щастя» – ґвалтовна колективізація, розкуркулені та депортовані до Сибіру, Голодомор, що всіяв українську землю мільйонами жертв. А ще Дмитро Васильович добре розумів, що може чекати на нього за те, що побував у полоні (Сталін у війну видав наказ, згідно з яким усі полонені вважатимуться зрадниками, а разом із ними відповідатимуть і члени їхніх сімей).

Отож у Ніценків не було іншого вибору – тільки влитися у «великий ісход». Десятки, якщо не сотні тисяч українських людей потяглися на Захід, хто як і на чому зміг.

У поруйнованій війною Німеччині були численні табори так званих переміщених осіб. В одному з них жили й Ніценки. Лесі тоді тринадцятий минало. Вона вчилася в табірній гімназії й бавила сестричку Галю, що народилася вже в Німеччині. Війна скінчилася. Кремль вимагав од союзників видати всіх радянських військовополонених, остарбайтерів та залишенців, які не хочуть повертатися на «родіну». Радянські нишпорки прочісували окупаційні зони, виловлюючи «нєвозвращєнцєв», які вирішили шукати кращої долі в західному світі.

Як і переважна більшість таборян, Ніценки хотіли виїхати до Канади чи США. Але їм цей шанс не випав. Довелося записатися на виїзд до невідомої Австралії, куди «екзамен» відповідної комісії не був такий складний.

В уявленні багатьох живе така райдужна картина: втікачі з СССР прибувають у західну країну, де їх зустрічають із розгорненими обіймами і мало не з оркестрами, забезпечують усі умови для нормального життя. Починається майже Едем…

Та в реальності все було зовсім інакше. Прибульців змушували підписувати контракти. Вони зобов’язувалися відпрацювати на важких і малооплачуваних роботах, куди здебільшого не хотіло йти населення тієї країни, – в шахтах, у копальнях, валити ліс, бути санітарками в шпиталях. Жодні таланти, наукові звання, дипломи та покликання-вподобання не мали значення. Втікачі були безправні, мов кріпаки. Вільний світ обертався до них ось такою гримасою.

Прибулих до Мельбурна Ніценків розлучили. Дмитра Васильовича відправили в глухе містечко на підсобні роботи. Замість пера в руки молодому письменникові й редакторові вручили лопату. Лесю послали на північ країни – санітаркою в лікарні («Вчитися не дозволяли, тільки відпрацьовуй два роки контракту», – пише вона в автобіографії). Матір із малою Галею примістили в нашвидкуруч зорганізований табір для переселенців. Він стояв посеред поля без будь-яких натяків на цивілізований побут. За свободу належало платити й так. Воля починалася для них справді драматично. Той, хто мав рожеві ілюзії, швидко їх позбувся.

Коли матір перевели до іншого табору, Леся втекла до неї з лікарні. За її словами, жили вони в довгому бляшаному бараці. Мали кімнатину, де ледь уміщалося двійко ліжок. Узимку мерзли («огрівання не дозволялося, щоб не спалили барак, а влітку бляшана хата ставала духовкою»).

По якомусь часі Дмитро Васильович купив у передмісті Мельбурна ділянку землі й вони заходилися з будівництвом хати. Всі перекваліфікувалися на будівельників. Урешті могли там поселитися. Електрики та водогону в хаті не було, каналізації також. Отакі затяжні початки їхньої інтеграції в австралійський соціум та підступи до урбанізації. Потрібні були роки й виняткова наполегливість, щоб їхнє австралійське життя нормалізувалося. Як відомо, ніщо людині не дається задарма: за все треба заплатити. Вони – заплатили. Торгуватися їм не випадало. Це був той випадок, коли в чужий монастир потикатися зі своїм статутом не дозволялося.

Дмитро Нитченко був одним із організаторів українського культурно-освітнього життя в Австралії. Видавав книжки діаспорних письменників, із перемінним успіхом поширював їх. Редагував літературний альманах, опікувався літературним клубом імені Василя Симоненка (з’явився він там невдовзі по смерті поета). Він зробився цілою національною інституцією на «зеленому материку»! Минуть роки по його смерті – й донька видасть кілька томів листів діаспорних письменників до нього (Григорій Костюк, Михайло Орест, Іван Багряний, Ігор Качуровський, Докія Гуменна…).

Леся Ніценко вийшла заміж за Віктора Ткача, з яким зналася ще з гімназії в таборі Ді-Пі. Стала матір’ю чотирьох дітей, усі вони здобули університетську освіту. Після праці на фабриці, вечірньої школи та кількох курсів вишу зробилася радіожурналісткою – вела українські програми на радіостанції «SBS» у Мельбурні. Її голос знала чи не вся українська громада Австралії. Часто вона інтерв’ювала і людей з України – телефоном. Кілька разів записувала розмову про Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, зокрема й зі мною. До речі, здається, Леся Дмитрівна – одна з незмінних меценаток престижного мовного марафону, що має на меті піднести соціальний престиж державної мови в Україні. В різних куточках нашої країни є школярі та студенти, які до дипломів переможців чи призерів конкурсу одержали фінансову «доважку» саме від Лесі Ткач.

Я вже писав, що коли не стало Дмитра Нитченка, родина продала його хату і кошти за неї передала на доброчинність. Чимало їх пішло на стипендії студентам Києво-Могилянської академії та Київського педуніверситету імені Михайла Драгоманова. До кількох ВНЗ передано й бібліотеку письменника, що могла похизуватися чималим числом цінних українських раритетів. Тоді ж Ліга українських меценатів разом із родиною небіжчика заснували унікальну премію, що носить ім’я Дмитра Нитченка – «За оборону українського слова». Серед лауреатів попередніх літ є письменники, журналісти, видавці, мовознавці, артисти, педагоги – словом, усі ті, хто справується цим не тільки через свої службові обов’язки, а й демонструє послідовну патріотичну життєву позицію.

Звичайно, перевантаженій службовими та родинними обов’язками матері чотирьох дітей лишалося небагато часу на літературну творчість. Попри це, Леся Дмитрівна примудрялася уривати якісь години, щоби писати гуморески й подорожні нариси. Тисяча дев’ятсот вісімдесят першого в Мельбурні вийшла її книжка «Який Сава, така й слава», вісімдесят четвертого – «На прощу до рідної землі», а вісімдесят восьмого – «Від Находки до Чернівців». Майже всі твори публікувалися в часописах «Нові дні» (Канада) та «Вільна думка» (Австралія) до появи у книжках, а вже після відновлення нашої незалежності – у тутешній літперіодиці, де «прижилося» її ім’я. Леся Дмитрівна чи не щороку приїздить в Україну й щоразу маємо її розповідь про людей, яких у цьому візиті запізнала, й про нові для неї місцини, де їй пощастило побувати.

Письмо її непретензійне, завжди рясно обділене пізнавальним матеріалом і неодмінно пересипане прислів’ями, приказками, зчаста геть невідомими. В котромусь автокоментарі зізнається: «Приказки любила завжди. Батько любив ними послуговуватись. Спершу прислухалася, намагалася запам’ятати, пізніше почала записувати всі почуті чи прочитані. Я гадаю, що в народних прислів’ях є не лише народна мудрість, але й велике багатство мовного скарбу. Отож і хочеться якось зберегти і нагадати людям про цю цінну спадщину…»

Якщо раніше туристичні маршрути Нитченкової доньки пролягали то до Нової Зеландії, то до Італії, чи ж вона мандрувала австралійським континентом, то тепер це щоразу Україна. Хіба що дітей доводиться інколи навідувати, бо вони живуть у різних куточках світу.

У її подорожніх нарисах органічно поєднуються репортажна замальовка, цікава життєва історія, портретна деталь, авторська рефлексія на котрусь – зчаста політичну чи культурну – подію; там чимало імен людей, з якими вона зустрічалася в тому чи тому подорожуванні. Цікава до пізнання Леся Дмитрівна щоразу планує, окрім «обов’язкової програми» (скажімо, Київ, Львів), нові й нові місця – Слобожанщину, Поділля, Волинь. Незрідка її супроводжує хтось із дітей. Очевидно, найчастіше син Юрій. Одружившись в Україні, надбав цим усім Ткачам родину тут.

Скільки пам’ятаю пані Лесю, вона незмінно кимось опікується: то подружжям Дімарових, то Миколою Кагарлицьким, то Василем Захарченком… Не кажу вже про земляків-полтавців, до яких у неї незмінний сентимент. Радію, коли вручення премії імені Дмитра Нитченка збігається з її перебуванням в Україні й вона бере участь у цій врочистій церемонії.

Ось вона в Національному музеї Голодомору, де експонується виставка про геноцид українців, переслана з Австралії. (В усіх країнах проживання наші люди збирають матеріали про народовбиство тридцять третього, коли Кремль, намагаючись приховати це від усього світу, виморював українську людність, яка живе на найродючіших землях планети).

До речі, цю виставку скомпонувала з експонатів, зібраних на Зеленому континенті, донька пані Лесі – Катерина. Українська громада вишукувала поміж себе тих, хто пережив голод в Україні й кому пощастило лишитися живим. Було записано їхні свідчення (там усе домежно конкретно: розповідь про втрати їхніх родин, назви сіл, районів та областей, а зчаста навіть імена тих, хто був поплентачем кремлівських народовбивць). До України ця виставка була в Мельбурні. Чи й треба наголошувати, що влаштовували її українці не так для себе, як для австралійців?..

Леся Дмитрівна описала це в одному зі своїх подорожніх нарисів.

Може, тоді, в музеї, Лесі Дмитрівні згадувалося, що розповідали їй, уже одинадцятирічній, у селі Лютенських Будищах на Полтавщині – про те, як того голодного року викошувала смерть місцевий люд. Дворічна Леся тоді жила з батьками в Харкові, куди Ніценки незадовго до того переїхали. Тому вона тільки щось чула про це горе. Тут же, на материній батьківщині, вона від рідної тітки Олени довідалася, що і її чоловіка, і п’ятьох їхніх дітей забрав голод. А вже згодом, в Австралії, Леся Дмитрівна чула від своєї свекрухи, як та ходила по людях, благаючи дати хоч щось їстівне. «Прийшовши додому, розпалювала вогонь, щоб зготувати якусь страву, а активісти вривалися до хати і викидали або конфісковували нажебране, – переповіла пані Леся її трагічну історію. – Яка жорстока може бути людина! У Харкові ми жили в маленькій кімнатці разом з іншими квартирантами. Прибирала в тому будинку сільська жінка. Часто вона напивалася і лягала спати на підлозі під сходами. Діти з будинку дражнили її, а вона лаялася і плакала. Мама мені розповідала, що жінка з розкуркулених: нещасна втратила дітей і чоловіка, і тому стала пити. Це теж мені, малій, запало в пам’ять…»

Від таких спогадів, що обпалили тяму, Леся Дмитрівна не може втекти хай навіть за стільки десятиліть. Живе все те і в самій генетичній пам’яті українського народу.

Ще раз повернуся до премії імені Дмитра Нитченка, що завжди має виразний резонанс. Ми тут постійно в непорушному порозумінні з пані Лесею. Характерно, що вона під час визначення лауреатів ніколи не втручається в рішення журі премії («Вам в Україні видніше – ви краще знаєте, хто є хто…»). Хіба що може – це трапляється рідко – додати чиюсь серйозну кандидатуру.

Я радий, що в Україні вийдуть книжки прози Лесі Богуславець та її подорожні нариси. Вперше до читача приходить саме такий корпус найголовніших текстів письменниці.

Узявши до рук ту чи ту книжку Лесі Богуславець, уявімо цю світлу особу, що ось уже стільки десятиліть живе в Австралії з поглядом, зверненим на Україну. Бо ця людина, мовлячи словами Лесі Українки, в серці має те, що не вмирає…

 

“Українська літературна газета”, ч. 24 (290), 4.12.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!