Михайло Слабошпицький. Планета рідного дому (Ірина Жиленко)

Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози «З присмеркового дзеркала», котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві «Ярославів Вал». Презентація її планується на початку вересня.

Пропонуємо фрагмент з книжки.

 

На її похоронах лагідного серпневого дня (це був 2013 рік) мені подумалося, що вона була, мабуть, найжиттєрадіснішою в усьому поетичному гурті України. Щось було в її віршах (про квіти, про дітей, про музику, про вечерю, ранкове сонце) таке, що раптом тебе, мов струмом, ударяло відчуття: а життя таки в стократ краще, аніж ти, розчарований або покривджений чи роздратований, про нього думаєш.

Ірина безпосередньо цього не декларувала, не закликала берегти душу від буденного намулу й не марнувати себе на абищиці чи на перечвари. Вона, як безтурботна пташина, вела свою мелодію, в котрій не було громових розлунь, гнівних сплесків чи драматичного надриву. Все якось лагідно, ніжно, врочисто, подеколи аж ніби субтильно як для нашого нервового і несентиментального часу, в котрому загосподарила зовсім інша поетична мова.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Знаю, що Ірину справді любили. Вона належала до тих небагатьох людей, які ніколи не брали участі ні в яких чварах. Не поширювала пліток (один із популярних у нас жанрів). Тиха, спокійна, мовби умиротворена (розумію, що це так здавалося, але ж – здавалося!), вона просто не могла спровокувати когось на різкість проти себе. Якби я не знав наш спілчанський серпентарій, то навіть подумав би, що в неї зовсім немає ворогів. Але – були. Головно – з заздрісників. Бо заздрість – це коли чийсь творчий успіх сприймають як велике особисте горе. Тому доводилося чути притишене сичання: «О, знову вихваляють віршоблуди цієї самозакоханої міщаночки!..» І ще, мовляв, вона носиться з собою, наче б вона королева – бачте, підкреслює скрізь, що нікому не кланяється… Чомусь навіть Валерій Шевчук з прокурорською суворістю засудив її як міщанку. Мені здається, дехто дорого дав би, щоб Жиленко депортували з літератури, – і тоді їм легше жилося б на світі. Заздрість – також одне з неубієнних почуттів людських. І вона з не менше сильних, ніж любов і ненависть. І житиме на землі доти, доки й бути людству. Гомо сапієнс дуже багатоликий…

Щось гнітючо несправедливе було в тому, що її відспівували (раптом!) у церкві Московського патріархату на Подолі. Чимало людей перепитували одне одного, чому це так, і губилися в здогадах. Мабуть, не один відчував, що це кричуще неправильно. Жиленко була справді українською людиною і, на мою гадку, якби вирішила заповісти, де має відбутися такий сумний чин, то вона вибрала б тільки українську церкву.

Звичайно, на похороні такої літературної постаті, якби вони відбувалися не у вакаційний період, було б значно більше людей. Але тоді Київ ще був знелюднений. Хто мав змогу втекти кудись із задушливого, запиленого, камінногарячого міста, повтікали – до моря, в Карпати, в село до родини, на дачу. Чи й за кордон.

Ще свіжі були в пам’яті суперечки про її сенсаційну, абсолютно унікальну в нас книжку «Homo feriens», котрою вона голосно обізвалася після тривалого мовчання (була перерва між поетичними збірками), уявлялось, що відлуння від «Homo feriens» довго звучатиме в майбутньому. І саме цим та своїми світлоносними строфами Жиленко буде присутня там, не даючи себе забути.

Але ось живемо сьомий рік без неї. І, якщо її ще не забули, то активно почали забувати. На літературному кону з’явилися, може, скромніші талантом, але значно пасіонарніші, винахідливі в саморекламі й самопромоції. Вміло сфокусовуючи суспільну зіницю на собі, вони легко витісняють зі сцени тіні попередників і не почуваються в моральному обов’язку бодай вряди-годи вдячно згадати їхні імена. І не вважають нікого з них своїми літературними батьками – здається, вони гордо обрали собі статус літературних сиріт. Якщо шістдесятники, які були й естетичними дисидентами й творчими новаторами, загалом бережно ставилися до сивих і лисих класиків, не шкодували на їхню адресу співчутливих слів і навіть суперлативів, то нові генерації на те значно скупіші й егоцентричніші. Вони мовби відрубали все, що було до них. І пропонують розпочинати літературне літочислення саме від них. Але історія письменства не залежить од чиїхось бажань чи небажань. Вона – як неспинна ріка, в котрій важливе все: і її витоки, і її гирло, і її глибини та мілини…

Тоді, на похоронах Жиленко, я раптово озирнувся в свою пам’ять.

Коли ж вона для мене почалася?

Її так багато в моїй читацькій пам’яті, де вона світиться яскравим силуетом і звучить багатьма строфами ось такого регістру:

 

Червоні черепиці, оранжеві коти,

А я біжу по східцях, од сонця золотих

Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.

Горошок синій-синій збігає по стіні.

Горять у сонці оси. Червоні черепиці

Я трішечки доросла. І помідори в сітці.

По східцях, як по гамі, осяяна, смутна –

Я трішки-трішки мама і трішечки жона.

Горошок синій-синій. Палаючий паркет

В дзеркальнім магазині – вродливий манекен.

А в самокатів синіх – малинові колеса.

Я трішечки красива і трішки поетеса.

Містечко хворе морем. І маки біля ніг.

І… двадцять, тридцять, сорок,

і п’ятдесят – і сніг…

По східцях (чи зберуся) веду гулять онучку.

Я трішечки бабуся – з онучкою за ручку.

 

Так грайливо і ненав’язливо журливо про не дуже смішне, а подеколи й зовсім не смішне могла написати тільки Ірина Жиленко, в якої повсюдно «З журбою радість обнялась». Яскравий калейдоскоп подій і настроїв, усерозуміння життєвих колізій, котрі приречені пережити всі, і стоїчне всеприйняття з тихою вдячністю за подаровану можливість жити. І при цьому – ніяких «кілометрів філософій», жодного натяку на риторику чи дидактику. Навіть гірчинку іронії приховано за світлий безжур.

Або ось цей вірш, котрий я дуже люблю:

 

…Небо сіріша, я старіша.

Може, вже й не треба отаких.

Та стоять до мене в черзі вірші –

лиш встигай записувати їх.

Як вони бажають бути, жити!

Допишу я вірш і тайкома

Передам Останньому: скажи там,

хай ніхто вже черги не займа…

 

І – просто не можу втриматися від спокуси – щоб не зацитувати вірш, котрий я сторазно цитував. Це вірш про те, як конкретно вона бачила життя і як розуміла своє проживання – і майже так проживала – у великому світі серед елементарно дрібних речей:

 

Дерев’яний домик. Три вікна.

Я сиджу на ганочку смутна.

Ластівки повз мене мерехтять.

Ну, чому б не жити три життя?

Дзвінко жаби кумкають в рову.

Я ще дуже довго проживу.

Не біда, що час не молодить –

Буде з мене бабця – хоч куди!

Дворик наш літами занесе.

Бути і сусіду дідусем.

Буде з ким, старесенькій, мені

Вечорком на лаві гомоніть.

Дерев’яний домик. Три вікна.

Дотліває в сонечку стіна

Догорить, погасне – от і все.

Дворик наш зірками занесе.

 

Чи не в кожного поета можна спостерігати, як він збивається зі свого регістру, «пускає півня», раптом зривається на публіцистичний розтруб, стаючи «не собою» (Борис Олійник, Іван Драч, Борис Нечерда). Але щось таке важко уявити в Жиленко – вона повсюдно органічна, хоч би навіть про які буденно-прозаїчні чи святково врочисті моменти писала. Повсюдно вона відразу впізнавана, рівна й легко грайлива. Та поетеса, яка мовби заприсяглася ніколи не душити песимізмом читача, не драматизувати жодних життєвих колізій. У Нобелівській промові Вільяма Фолкнера є думка про те, що письменник не повинен душити песимізмом людей – навпаки: він має дати їм надію, котра допоможе людині вистояти в цьому нелегкому світі.

Першокурсником факультету журналістики столичного університету Шевченка я читав «Соло на сольфі». Вона вразила мене не менше за «Атомні прелюди» Вінграновського.. З усіх поетів-шістдесятників мене чомусь найбільше захопив саме він. Студентство, яке цікавилося поезією, поділилося на два непримиренних табори: адоратори Вінграновського й категоричні заперечувальники навіть його права називатися поетом. Загалом імена Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Івана Драча, Віталія Коротича, Роберта Третьякова й Володимира Коломійця у нас тоді звучали навіть набагато частіше за імена класиків, яких ми вивчали в курсі історії літератури. І не тільки тому, що нам, молодим, прагнулося чогось живішого, ближчого до нас за вікном (класики – то вже були як застиглі пам’ятники) – нові поети імпонували своєю зухвалістю, категоричністю вислову, сміливістю бути, як кажуть, на грані фолу.

І ось – досі незнана мені Жиленко. Геть якась окремішня від чоловічого грона порушників спокою в поезії.

Якщо поети інколи «взаємозапилювалися», в чомусь впливали один на одного, взаємоперегукувалися і взаємовідлунювалися, то вона була зовсім автономна; вона мовби в тиші й самотині тягла тонку, пронизану сонячним сяєвом нить мелодії, що дивувала чистотою тону.

Добре пам’ятаю, яку обструкцію влаштувала дебютній книжці Жиленко критика. Мовляв, що це таке – «сольфа»? Що за претензійні витребеньки? Чому в молодої поетеси немає жодного натяку на громадянську позицію. Там цілком відсутня чітка соціальна відповідальність авторки. Одне слово, натхненно повправлялися тодішні критичні мастодонти, чий критичний інструментарій складався з головно: «поет оспівує», «автор зображає», «письменник закликає» і т. ін. Наступну збірку «Автопортрет у червоному» Ірина змогла видати аж через шість років. І вона знову наразилася на ті ж звинувачення: асоціальність, дрібнотем’я, авторка вперто оспівує якийсь міщанський світик. І це – в той час, коли патріотична радянська молодь…

Одне слово, Жиленко знову постала в ролі тієї, яка йде зовсім не в ногу з патріотичною радянською молоддю. Виклично протиставляється їй і не прислухається до важливих порад ідеологічних авторитетів. Ігнорує їх і вдає, ніби не розуміє, чого від неї вимагають.

А вимагали тільки того, щоб вона перестала бути сама собою. Щоб Ірина Жиленко відреклася від Ірини Жиленко. А вона без будь-яких натяків на полеміку, на протести чи маніфести – трималася свого берега. Нікуди не дрейфувала, в запропонований вектор не еволюціонувала. Так і лишалася сама собою. Й успішно вдавала, що всі інвективи, які щільно випускали на її адресу з критичних говерл, її зовсім не стосуються.

Я писав кілька захоплених рецензій на її книжки в столичній молодіжці «Молода гвардія», де тоді працював. Перейшовши в відділ критики «Літературної України», не перестав бути симпатиком Ірини Жиленко. То був дуже смутний час. ЦК КПУ призначило непорушну літературну ієрархію. На найпочесніших її місцях фігурували ідейно благонадійні, сто разів перевірені, а всякі там шістдесятники, яких секретар парткому й клеврет сумнозвісного Валентина Маланчука (секретаря ЦК КПУ з ідеології) Богдан Чалий назвав «троянськими кониками в українській радянській літературі», лишалися постатями більш ніж одіозними. Нагадаю, що тоді в немилості були й Вінграновський, і Тютюнник, і Гуцало, і Щербак, і Валерій Шевчук. Але якщо їх хоч уряди-годи друкували, то Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Юрій Бадзьо, Євген Сверстюк, Богдан Горинь з незалежних од них причин зовсім були відсутні в літературному процесі. Навіть імена їхні ніде не згадувалися.

Я вже заприязнився на той час із Євгеном Гуцалом, який запам’ятався мені ще з дебюту в журналі «Дніпро», коли там з’явилася добірка його оповідань. Мені імпонував Гуцалів імпресіонізм, захоплювала його творча активність. Він писав стільки, що я ледь устигав усе те перечитувати.

Гуцало на мою адорацію відповів прихильністю, а згодом ми і заприятелювали. Саме Євген і познайомив мене з Жиленко.

Я когось чекав під Спілкою письменників, коли до мене підійшов Гуцало з молодесенькою дзвінкоголосою дівчиною (вона щось захоплено йому розповідала). Гуцало й сам був зросту нижче середнього, а його супутниця мало не на голову нижча за нього. Пам’ятаю, Євген сказав: «Михайле, я дуже хочу, щоб Ірина стала героїнею твого критичного роману»!..» І назвав супутницю: Ірина Жиленко. Я не міг повірити: оце дівчисько, схоже на старшокласницю чи студентку, – і є Ірина Жиленко?! Справді поетеса Ірина Жиленко?

Виявляється, вона – дружина Володимира Дрозда (скільки їх пам’ятаю, – незмінного творчого суперника Гуцала; Дрозд любив похвалятися, що його читачі знають і люблять набагато більше за Гуцала. Я ж належав до тих, хто незрівнянно більше любив саме Гуцала, а не завжди бундючного і прикрого Дрозда). А ще виявилося, що Жиленко – вже й мати. Потім я прочитав у біо-бібліграфічному довіднику СПУ, що Ірина на п’ять років старша за мене.

«Портативна Жиленко» (так назвав її Василь Симоненко), абсолютно не докладаючи для цього жодних зусиль і не експлуатуючи свої жіночі чари, легко прихиляла симпатії або й закохувала в себе чоловіків. Один мій приятель (збережу його прізвище в таємниці; на жаль, він також уже покійний) кілька десятиліть простраждав за Іриною, в яку він був безмежно закоханий. Я згадав його на Ірининих похоронах. Він помер на десять років раніше за неї.

Хтось міг подумати (я чув і таке, що вона легковажна, ба навіть і геть несерйозна): бачте, мовляв, їй усе смішечки та смішечки. Відсилаю того, хто в це повірить до її дуже серйозної (незважаючи на свою назву про людину святкуючу) книги. Там Ірина говорить і про багато зовсім трагічних речей. І говорить серйозно. Але, як уміла тільки вона: безпафосно, не доктринуючи надмірно того, що загалом самоочевидне. Це саме той випадок, коли можна ще раз згадати слова Жана Поля про те, що в жінок навіть розум – серце. В Жиленко було справді глибоке і розумне серце. Вона вірила передовсім йому. Воно вело її в житті. Їй або нехіть було грати в ті ігри, котрими супроводжувалося тодішнє літературне життя, або ж, нелукава й щиродушна, була не здатна на такі ролі в тих – почасти майже карколомних – сюжетах. Це було явно не її середовище. Вона була мовби сама по собі.

Круглолиця, завжди всміхнена, виразноока, із рвучкими жестами й неспокійна, мовби ртуть, вона жваво реагувала на гумор, легко розсипала сміх. Неоднораз стрічаючись із нею за різних обставин, інколи щоденно бачачи її в Ірпінському будинку творчості, спіймав себе на думці: ніколи не помічав її нафарбованою. Може, це й бувало в неї, але запам’яталася її цілковита натуральність і природність. Микола Вінграновський, який із захватом відгукувався про «поетичні візерунки» Жиленко, мав найвищу з усіх можливих у нього похвалу: «це поет без хімії». І в це «без хімії» вкладав поняття щирості, чистоти, органічності. Гадаю, що й Жиленко в нього зараховувалася до тих багатьох, хто «без хімії».

“Українська літературна газета”, ч. 10 (276), 22.05.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/