Михайло Слабошпицький. Планета рідного дому (Ірина Жиленко)

281

(Закінчення. Початок у ч.10)

Я часто перечитував її вірші і незрідка вже добре знані мені тексти звучали мовби вперше. Бо раптом у них вияскравлювався якийсь раніше не помічений нюанс. За позірною простотою і непретензійністю в неї приховується щось екзистенційно важливе. Може, саме те, від чого й залежить якість життя.

От скажи мені, читачу, чого більше в цьому вірші – радості буття чи суму від усвідомлення конечності людського існування? І подивуйся, як обережно – з імітацією грайливої легковажності – все тут сказано. Як на мене, то це, мабуть, «найжиленківськіші» рядки:

 

Заведу котисько чорне.

Молочка йому наллю.

І забуду всі учора.

І щоденники спалю.

День лінивенький удався.

Вірш наївний написався.

В цьому дні, на самім дні,

затонула я, мов човен.

Бог із ними, тими вчора.

Та й були вони, чи ні?

Вже годинник б’є десяту.

На добраніч, треба спати.

Погортаю томик Сартра.

І засну в легкім човні.

Кажуть, зранку буде завтра.

Може, брешуть. Може, й ні.

Літування. Зимування.

Тихе щастя доживання…

 

Просто диво: вірш оцей написано нібито проти всіх тодішніх правил поетичного ремесла. Як сказали б сьогодні високочолі літературознавці, з ігноруванням усіх тодішніх літературних трендів. Якщо автори з усіх сил намагалися приголомшити читача образним буйством, метафоричними джунглями, то тут авторка просто демонстративно втікає від таких спокус – у неї всі слова вжито в автологічному значенні. І вона – така вигадлива, зчаста навіть вишукана в римуванні – раптом виклично вдається тут до простеньких дієслівних рим: наллю – спалю, удався – написався. Та ж будь-який професійний віршар чи очитаний критик тоді сказав би вам: саме таке римування може бути хіба що в графоманів або в зелених початківців. І відверті прозаїзми: «Молочка йому наллю», «Погортаю томик Сартра», «І щоденники спалю» – ні, скаже котрийсь рецензент, так не пишуть видатні поети. Це – приклади того, як не треба писати. І незаперечно матиме рацію, коли наводитиме всі ті приклади, вирвавши фрази й рими з контексту. А в організмі вірша все те раптом заграло неповторними емоційними нюансами. Парадоксально, але саме цей загалом неякісний «будівельний матеріал» виявився єдино органічним у цій поетичній канві, де все має звучати підкреслено буденно, цілком безпретензійно, легкосумовито. І, здається, все це написано задля фінального рядка: «Тихе щастя доживання…»

Ті, кому подобаються голосні віршидла з форсованими емоціями, з пафосним розтрубом, з педальованим наголосом «ідеї твору», очевидно, не сприймуть цей, як їм може видатися, аж занадто простецький віршик. Але це – вже інша тема, бо кому – «бронза декларацій», кому «сміються, плачуть солов’ї», а кому – «усі слова людські – лушпа…» (останнє – з Жиленко).

Одна з її найвдумливіших критиків Валентина Саєнко відзначала: «Прикметою таланту Ірини Жиленко – поетки і гарної жінки з вродженою, а не сентиментальною душею – є постійність, вірність усьому, що вона любить і чому поклоняється. А це, за її напівжартівливою, але більше серйозною класифікацією, таке: «А – діти, Б – вірші. Діти – це безсумнівно, це справа життя, яку треба робити. А творчість – суцільна невідомість і невпевненість. За якими критеріями і як визначити, що ти справді займаєшся чимось достойним? У будь-якій професії можна не хапати зірок, без творчих сплесків сумлінно виконувати свої обов’язки і за це себе поважати. В творчості критерії жорстокі. Або ти – геній, створюєш справжнє, те, що відгукнеться й залишиться. Або ж ти – ніщо, мильна булька… Втім, що би я не думала про свої вірші, не писати їх не можу. Це – доля». (Так говорила вона в інтерв’ю для часопису «Україна» 1990 року).

Це важливе зізнання: діти. А діти – це дім. Хоч тут його безпосередньо не названо, але він і все з ним пов’язане повсюдно звучить у її віршах. Дім, родинне вогнище, сімейне щастя, ідилія годин у колі рідних – це можна назвати лейтмотивом поезії Жиленко починаючи з книжки «Вікно у сад» (1978 р.)

Не втримаюся при цій нагоді, щоб не зацитувати весь вірш Жиленко «Тихе віяння», від котрого в захваті Валентина Саєнко. (І я її розумію та солідаризуюся з нею).

 

Осліплює лампа старенький диван.

Зітхає затоплена в сутінках скрипка.

І золотом віри в казкові дива

обведено очі канаркам і рибкам.

Дім мій ніколи не знав нудьги.

Діти. Канарки. Ямби. Верлібри.

Чарки, кольорові, немов колібрі

Друзі і вороги.

Чого ж нема – те, певно, й непотрібно.

Ішли б за вікнами ясні сніги.

Летів би квіт з акацій, лип, каштанів.

І кожен день смеркав би, мовби танув

У синім океані тишини.

Та бачив би собачка ситі сни.

Та м’яко золотився на світанні

всміхаючись, підкови оберіг.

Все інше – зайвина

А отже – гріх.

Отут, на зламі двох лихих сторіч

(неначе є сторіччя не лихії)

довірливо всміхаюсь я навстріч

Різдвяній Зірці і людській надії.

 

Не знаю, в кого з наших поетів є така бентежно ніжна похвала дому, де все в ньому виростає до майже сакрального значення. І в багатьох інших її віршах вилунюють алюзії та ремінісценції з цього твору. Мовби вона переспівує саму себе; це знову й знову озиваються визначальні мотиви її поезії.

Очевидно, це був би вдячний матеріал для психоаналітиків. Сирота виростає в родичів, де їй ведеться, зрозуміло, геть не так, як було б при люблячих батьках. У дівчинки потяг щось писати. Вона веде щоденник. Але її безглуздо контролюють, грубо висміюють її «пісатєльство». Дитина знищує свій «діаріуш» – ховатися з ним марна річ, бо її грубувато регламентують. Отака психотравма дитинства. Й образа за те, що її тоді було окрадено на те, що робить дитинство щасливим. В неї відтоді почалася ностальгія за справжнім домом. Домом, котрий став би не тільки її фортецею, а духовним осердям родини. Місцем, де кожен із його насельників почувався б прихищеним і зігрітим особливим теплом, котре може дати тільки Дім. Зрештою, все це легко зрозуміти з «висповідальних» відступів у її книжці «Homo Feriens». Там усе це звучить дуже виразно.

Я не здивувався, що Жиленко стала писати для дітей. У принципі справді класичні твори для дітей написали «дорослі» письменники. Григір Тютюнник, Анатолій Дімаров, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Борис Харчук, Віктор Близнець.

Жиленко в цих віршах – то версифікаційні феєрверки. Хіба що Вінграновський може в цьому з нею позмагатися (наприклад: «Ішов кіт через лід…»).

Ось яка вона віртуозна у «Вечорі гномів»:

 

Тишком-нишком, чапи-лапи,

в капелюхах, як гриби,

гноми шастають ногами, –

чапи-лапи, – сніг рипить…

Йдуть вони один за одним,

невдоволено сопуть,

сварять зорі, світ, погоду,

і котів, і довгу путь.

Дуже добрий то народик.

Просто в них така вже мода:

Добре вихований гном

мусить буть буркотуном.

 

Пам’ятаю, скільки було тоді дискусій про так звану дитячу літературу. Одні автори наполягали на тому, що твори для дітей – це зовсім не твори для дорослих про дітей. Другі пристрасно твердили: ніякої специфіки тут немає, бо, мовляв, он Шевченко чи Леся Українка не писали спеціально для дітей, але маємо в них стільки шедеврів дитячої літератури. Треті застерігали: те, що заадресовується дітям, має бути суперспецифічне, як, скажімо, манна каша.

У Жиленко є вірші, що, сказати б, улягають і в ту, і в ту концепцію. Є калейдоскопічно-грайливі строфи для найменших. Є ті, над котрими може з подивом замислитися і дорослий. І тут, мабуть, найпоказовіший «Вуличка мого дитинства». Тут усе – як завжди в Жиленко: на грані літературного мінімалізму. Суцільний аскетизм. Майже самі іменники. Епітет серед них – тільки як випадковий космічний пришелець.

 

Це була звичайна вуличка.

Липи. Лави. Квітники.

Школа. Біля школи –

«Булочна».

Блиск веселої ріки.

Пофарбовані парканчики,

і кульбаби, і коза,

і морозиво в «стаканчиках»,

і фонтанчик, і базар.

Я ходила до дитсадика,

А за мною – котик Лис.

А в зелених палісадниках

синьо півники цвіли.

 

Ось така ретроспекція. Далеке видиво з екрану пам’яті: оповідачка відтворює, яким було її дитинство. Розповідає те і для дітей, і для себе. Згадуються тільки якісь безнадійно третьорядні речі, буцімто геть неважливі для людського існування. Але вони були саме тим, у чому існувала юна героїня.

 

Пахло кропом з магазинчика,

півень радісно кричав,

а бабусі на ослінчиках

колисали онучат.

А дорослі все балакали

про незрозуміле нам.

І частенько мами плакали.

Бо була тоді війна.

 

Журно, але без будь-якого натяку на афектацію розказано, що і як для дитини було. Авторка не претендує ні на які філософські узагальнення. Складається враження, що це просто непретензійна приватна історія.

Й раптом – яскраве художнє узагальнення. Суто особисте виросло в історично масштабне. І – без будь-яких високих слів, як це завжди бачимо в невелеголосої Ірини Жиленко.

 

Школа. Біля школи –

«Булочна».

Сквер синичками дзвенить.

Я зітхаю: рідна вуличка

не вернулася з війни…

 

Я захоплено думав, як легко завиграшки експромтує Ірина Жиленко. Її вірш легкий, мов подих. Уявлялося, що вона враз (може, навіть без жодної правки) вистрілює віршем. Бо ж аніде не відчутно ніякої силуваності, неорганічності, «випадання зі стилю». І раптом Микола Жулинський, який дружив із цим подружжям, навіть доводився кумом йому, розвіяв ці уявлення. Розповів, що зібрав усі записники й чорновики Жиленко. Вивчаючи їх, побачив, як напружено працювала вона над кожним рядком, багаторазово переписувала свої вірші. Чимало з них існують у різних варіантах. За безпосередністю, натуральністю, моцартівською легкістю і грайливістю вислову стоїть справді серйозна робота.

Я знав, що вона напродив очитана людина. Ми не раз говорили з нею про літературні новинки чи в спілчанській книгарні «Сяйво», чи в будинку творчості. Здається, вона не пропускала нічого вартого уваги. Щоб не перелічувати тут книжок, котрими вона захоплювалася, відсилаю читача до її «Homo Feriens», де він знайде не тільки назви творів, а й її оригінальні рецепції чи навіть реферування їх.

Ще одним важливим відкриттям поетеси для мене несподівано стала стаття Жулинського «Японських поезій розгорнутий том…» («Ірина Жиленко: містичне просвітлення душі», опублікована в «Літературній Україні». Жулинський конкретизував те, що я знав узагалі про читацькі зацікавлення Жиленко. Виявляється, в орбіті її інтересів були не тільки, скажімо, Жак Превер, Сальваторе Квазімодо, Лорка чи Пастернак, про яких ми говорили з нею в будинку творчості. З’ясувалося: Ірина жила у світі японської поезії. Жулинський потвердив це, не тільки проаналізувавши під новим кутом зору поетику Жиленко, цитування в її творах японських текстів, приховані алюзії, а й (отут маємо яскраве свідчення допитливості літературознавця!) проревізувавши її бібліотеку, де він зустрів Хейан Сайґьо Хоші, Мацуо Басьо, Ісікаво Такубоку.

Мабуть, вона єдина з нашого поетичного люду так захоплено читала й давньокорейську та давньокитайську поезію і, вглиблюючись у той світ, знаходила для своєї душі нові точки опори.

Жиленко характеризує свій стан після духовної подорожі в аурі такої поезії: «Одразу впала на мене приголомшлива, велика і глибока, аж до запаморочення, – тиша… і таке здоров’я душі, мовби проспала три дні і три ночі. І світло світилось, і просторився простір – до безмірності».

Усе це було напрочуд суголосним для неї. Виявилося, що вона – як читачка – мабуть, і народжена для цієї поезії. Якщо для більшості з нас усі ті хайку й танку так і лишаються яскравою екзотикою, в котрій незрідка бачимо насправді там відсутню декоративність то в сприйнятті Жиленко все набагато глибше. «Японська поезія входила в її душу природно, легко, їй здавалось, що душа мимоволі, радо розчинялася назустріч, і вся вона наповнювалася солодкою печаллю, відчувала себе спокійною, умиротвореною», – пише про те Жулинський, переходячи аж на такий незвичний для критичних текстів емоційний обертон.

Критик часто бував у Жиленко й Дрозда в Халеп’ї під Києвом, де в них була друга (чи, можливо, з якогось часу й перша) домівка. Жулинський пише про життя поетеси, дивлячись на нього з того минулого, в якому для нього відкрилася «японська таємниця» Жиленко: «… буде й більше «вікно у сад» (назва однієї з її книжок. – М.С.), за яким у кріслі під малюнком Алли Горської сидітиме поетеса з книжкою на колінах. Що вона читатиме? Можливо, вона заніміє від захоплення над хайку Мацуо Басьо чи Йоси Бусона, Кобаясі Іси, Масаоки Сіки чи давніх китайських поетів – Лі Бо, Ду Фу, Тао Юань Міня, Бо Цзюйі, Сін Цінзи, Мен Хаожаня, Цао Чжі? Поетесу манило «чисте, прозірне до дна плесо» Тао Юань Міня й інших китайських поетів, вільне, споглядальне замилування вічним і звичайним перетіканням часу від світанків до смеркання, втішання свободою і старістю, достойне замирення зі швидкоплинністю життя, душевне умиротворення і спокій, насолодження тим скромним, але неповторним світом звичайних речей, предметів і явищ природи, що оточували давніх творців японських пісень й інших поетичних шедеврів».

У віршах вона часто звіряється в «японськості» симпатій та японській присутності не тільки у її поезії:

 

Японських поезій розгорнутий том,

і сяючі синню шибки.

І котик-муркотик розкішним хвостом

звіває з квіток пелюстки.

Або:

Коли ж душа твоя на плач зірнеться,

перехопи її, заколиши

японською поезією, Бахом,

дитячим сміхом, гілкою бузку,

гарячим пляжем, партією в шахи –

на цім віку цяцянок, як піску.

 

Це, мабуть, лише в японців маємо культ квітів. Та ще з усіх наших поетів – у Жиленко. Тут допитливі флористи справді знайдуть багату поживу. Квіти – найпомітніші «дійові особи» її поезії.

Навіть без важливих подробиць про Жиленко не я один виразно бачив, що вона з Дроздом – цілковиті антиподи. Мовби дві зовсім різні планети. Цільна, гармонійна, умиротворена, асоціальна Жиленко. Й кар’єристичний, нарваний, конфліктний, сварливий Дрозд, який не тільки снив лаврами Дон Жуана, а й ганявся за ними, здебільшого одержуючи в нагороду гарбуза. Пояснюю для себе: це тільки дипломатичний і многотерпеливий Жулинський міг його витримати. Спілкуючись із Дроздом, я дивувався: невже саме цей чоловік написав «Білий кінь Шептало», «Самотній вовк», «Листя землі». Чомусь нам так прагнеться, щоб автор шедеврів був ангельським створінням. Як тут не згадати симптоматичні слова Володимира Набокова: «У нього були надто добрі, як для письменника очі!»

Цікаво, що сімейний корабель Дрозда й Жиленко успішно витримав випробування в житейському морі, де кожному подружжю випадає всякого – і так часто ці кораблі налітають на скелі чи рифи й усе закінчується трощею.

Звичайно, чужа сім’я – темний ліс. Тому дуже ризиковано щось у ній коментувати. І все ж не втримаюся, аби не висловити припущення, що в загалом благополучному подружньому альянсі Дрозд-Жиленко Ірининої заслуги значно більше. Бо ж хіба могло бути інакше в тієї, для котрої Дім – це не тільки щаслива планета, а й також її релігія?

 

Намагаюся пригадати хоч один її голосний рядок.

Не виходить.

Очевидно, таких у неї не було.

Натомість звучить із пам’яті:

 

Себе роздавши квітам і рядкам,

речам, каструлям, мужу, діточкам…

 

Це – штрихи до автохарактеристики й фактографія буднів, що минають. Те, що вона вибрала в житті і полюбила.

І ще присвітлений сум од усвідомлення того, що життя скорочується, мов шагренева шкіра. Та все ж у ньому лишаються якісь крихітні радощі:

 

А за вікном дощ,

і в домі темно.

І ти сумний, і я чомусь сумна.

Приніс мені з базару хризантеми

і пляшечку червоного вина.

 

Це тільки її імлаві, суголосні дощу й передчуттям не найкращих днів настрої та інтонації.

У неї зустрінемо чимало автопортретів. Не тільки «Автопортрет у червоному».

Тут маємо автопортрет із дощем, хризантемою і пляшкою червоного вина. І це – в інтер’єрі Дому.

Як у цьому не пізнати Ірину Жиленко?

“Українська літературна газета”, ч. 11 (277), 5.06.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!