Михайло Слабошпицький. «Я запитую в себе, питаю у вас…» Пам’яті Віктора Баранова

637

Я вперше побачив його в редакції обласної молодіжної газети з голосною назвою «Молода гвардія», де я зробив кар’єру аж до завідувача відділу сільської молоді.

Він, оточений хмарами диму, сидів у коридорі зігнувшися над журнальним столиком, і клепав якийсь ударний матеріал про жнива прямо в номер.

Мені пояснили: це – наш новий позаштатний кореспондент Віктор Баранов. Позаштатний – значить без посадового окладу, а тільки на гонорарах.

Щоб заробити, Віктор мав гнати й гнати рядки, регулярно їздити у відрядження (це давало якісь командировочні). Швидко відписавшися після кожного, він знову вирушав у Ставище, Чорнобиль чи Володарку. Одне слово, за короткий час наковтався пилюки з сільських доріг і набачився найнесподіваніших сцен із колгоспного життя. Вірю, що якісь із тих епізодів потім згодилися йому при написанні романів.

Вікторові поезії я вперше прочитав у його «молодогвардійські» часи». І відразу ж побачив, що в них справді «щось є».

До речі, невисокий, тендітний, із напродив тоненькою шиєю і в великих окулярах, він асоціювався з молодим горобчиком, що тільки на мить приземлився поряд, щоб одразу ж одлетіти, як тільки йому щось не сподобається.

І він незабарно відлетів із «Молодої гвардії», – прилаштувався також на пташиних правах десь при видавництві. Йому не пощастило влетіти в поезію на білому коні, як це було з деякими щасливчиками. Він мусив терпляче чекати, доки на нього звернуть увагу. Та й час був уже не такий, який випав шістдесятникам. Хрущовська «відлига» безповоротно скінчилася, почалися ідеологічні заморозки. Оскаженіла цензура. Дебютантам уже не дозволили б таких вольностей і фронди, які мали шістдесятники. Поезія раптово зоднаковіла й посіріла. Про це відверто писав у своїх листах із неволі Василь Стус. У віршах молодих авторів з’явилося стільки ідейної «бронзи декларацій» (вислів Бориса Олійника з його вірша «Комсомолові»), що час би було юним піонерам збирати там кольорові метали – і вони могли б на цьому розбагатіти.

Баранов пробував себе у всьому. Окрім поезії, писав оригінальні пародії та епіграми. Я не раз докоряв йому за те, що він облишив веселий жанр. Ті грайливі й іскрометні віршування були на рівні Юрія Івакіна та Олеся Жолдака, які тоді цілком заслужено вважалися класиками жанру. Цих екзерсисів Баранов щедро насіяв у «Літературній Україні», де він тривалий час вів гумористичну сторінку. Багато їх публікувалося й у газеті «Веселі вісті» (була колись така) – її редагував для підробітку Баранов. Але на якомусь етапі він збайдужів до свого хисту пересмішника й припинив писати пародії та епіграми. Багато перекладав. І – не тільки молдовських та румунських поетів. Охоче писав рецензії та публіцистику. Тими часами починаються і його підступи до прози – перші опубліковані в журналах оповідання продемонстрували в його особі вибагливого стиліста, який має для оприлюднення справді цікаві історії. Очевидно, Вікторові був потрібен час для того, щоб посісти в літературі те місце, яке він уже заслужив.

Поетичними збірками «Народження полум’я», «У середу рано» та «Жоржини в маминім саду» Віктор показав себе здібним поетом, од якого можна сподіватися і набагато більшого. Принаймні, мені здавалося, що в них він ще не розкрив увесь свій творчий потенціал. Подекуди в його віршах траплялися просто феноменальні рядки. Набагато сильніші за ті віршів. З автором мало ще щось відбутися для того, щоб він урешті став тим, ким став. Закони й логіка дозрівання та поглиблення таланту незбагненні – там є немало ірраціонального.

Віктор відгетьковував усі популярні тоді в поезії інтонації. Його не задовольняла ні громохка риторика громадянських віршів, ні меланхолійна інфантильність слова, ні спростачена лексика неонародництва, ні претензія на засерйознену філософічність, ані брутальна прозаїзація мовної партитури, ні дерев’яні верлібри, народжені позірною легкістю їх творення. Баранов прагнув непретензійно щирих, суто розмовних інтонацій без жодного натяку на якусь «зоресоловейковість» чи вергання на голову читача десь аж із-під небес «вічними» істинами. Й, очевидно, найорганічніший він у своїх знахідках тут:

 

Копав город. І думалось мені

У первозданній благодатній тиші,

Що надто швидко тануть наші дні,

Неначе сніг під сонцем на узвишші,

Що наших вутлих човників кермо

В руках не в нас, а в нетривкої долі,

І що колись ми теж відгоримо,

Не скуштувавши благ земних доволі.

Але життя не спиниться. Воно

Свої принади виставить для інших,

Які у свято питимуть вино

І тугу виливатимуть у віршах.

 

Я люблю цей вірш. На всіх наших спільних із Віктором виступах я прохав і наполягав: «Читай «Копав город». Мене вражало те, як грайливо, з романтичною іронією та стоїчністю говорить поет про минущість усього на світі й про конечність життєвого шляху кожного з нас. І думає про тих, хто буде після нас, і з ними теж повториться наша історія. Хтось із великих сказав, що минуле кидає свої тіні в майбутнє.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

 

Закінчення. Початок на 1 стор.

 

Отже, нас не стає, а світ лишається. І в ньому – нові покоління з радістю життя.

 

Ми їм полишим цей прекрасний світ,

Де небеса, роса у перлах рання,

Де на зорі бентежних юних літ

Когось уперше обпече кохання…

Щасливі! Та не заздрю їм я, ні.

Бо й сам босоніж раював у росах,

Вино любив і в незабутні дні

Пив трунок щастя у дівочих косах.

Отож за цю сріблисту долі нить

Якої ще благати нагороди?

А ті, що прийдуть – хай їм пощастить:

Вони свої копатимуть городи.

 

Якщо аудиторія старших людей трохи стримано сприймала вірш (очевидно, більшості звичніша була б пафосність і сентиментальність), то студентство справді жваво реагувало на нього. Воно сприймало іронічну, майже пародійну дидактику, приховану ледь уловимою світлою присмученістю автора. Такі емоційно-смислові сигнали доходили до молоді значно легше.

Нещодавно я перечитував поетичні книжки Баранова. Виявилося їх зовсім небагато. Його літературні однолітки повидавали значно більше. І пригадалося мені, як часто він обмовлявся: давно не писалися вірші. Він знав не одну творчу кризу. Неоднораз, почувши, що почав повторюватися або впіймав себе на чужій інтонації, робив над собою зусилля – й замовкав. Інколи – надовго. Тоді перекладав, писав рецензії та публіцистику й прозу. А потім знову несподівано з’являвся йому особливий настрій, котрий переливався в, здавалося б, єдино відповідну йому інтонацію. Саме так пояснював мені появу вірша «Заримована проза життя». У ньому справді прози значно більше, аніж в інших віршах Баранова.

 

У підземнім переході неприкаяна небога

До квапливих перехожих мерзлу руку простяга.

Біля неї дядько в шапку просить милостині в Бога,

В дядька милиць вірних двійко і всього одна нога.

Трохи далі, там, де пара тепло дише з-під решітки,

В чорну кутається ковдру безпритульне циганча.

На приступцях, де видніше, примостилися дві тітки

Одна в одної іконку на часину позича.

І п’яничка невигойний теж маскується під злидню,

Та п’яничку спухла шия розпродажно видає.

Гучно київські куранти б’ють годину пообідню,

На Хрещатику холоднім кожен дума про своє.

 

Це дуже несподівано для поезії Баранова – отака жанрова картина в дусі передвижників або неореалістів. Він мимоволі випробовує себе новим матеріалом, новою строфікою і незвичним для себе автологічним письмом.

 

Вечоріє. По домівках люд смакує чай чи каву,

А по радіо у влади слізно жебрає поет.

Наріка на безгрошів’я, лає уряд і державу,

Що ніякого прибутку не дає йому куплет.

Я цього поета знаю. При здоров’ї, не каліка

Все на місці в нього наче: ноги, руки, голова.

Але от жебрацький вірус уселився в чоловіка.

Може, скиньмося, братове? З ким, братове, не бува.

 

До речі, той поет одразу ж упізнав себе. І дуже на Баранова розсердився. А поетик, до речі, марненький.

Я видавав кілька Вікторових поетичних і прозових книжок. Бачив, як він буквально до останньої можливості правив свої твори, охоплений жадобою вдосконалення. Жадібно хапався за такі літературні новинки, як, скажімо, «Дервіш і смерть» Меші Селімовича. Хоча мав небагато часу, щоб читати «для душі» – потік рукописів у часописі «Київ», де він був спершу завідувачем відділу прози, а далі головредом, робив із нього чоловіка підневільного. Мусив усе якщо не перечитувати, то бодай уважно переглядати. Потім, коли став ще й головою столичної організації Спілки, розривався між журналом і Спілкою. Бо ж це були ті часи, коли очільник столичної організації вже не мав у себе команди секретарів, як при «совку». Був один орсекретар та секретарка. Тому Вікторові доводилося самому займатися ювілеями, похоронами, а також довго сидіти в кабінеті, вислуховуючи всі скарги й нарікання немолодих київських письменників (а таких – переважно більшість). Вони не розуміли, що він не може їм допомогти в їхніх клопотах, бо давно й безповоротно змінився стан і статус письменника, і голова столичної організації Спілки перестав бути для міських владців тією помітною постаттю, з якою треба рахуватися.

Окремо скажу тут про барановський «Київ». Віктор зробив часопис значно цікавішим. У ньому пішли помітніші прозові публікації. Баранов справді мав редакторський хист, був жадібний на все те, що може стати сенсацією. Тому не задовольнявся самопливом, а шукав те, чим міг би пишатися після появи в часописі. Не перелічуватиму тут тодішні публікації «Києва» – це вже інший жанр. Нагадаю лише, що саме тоді почалася для всіх літературних журналів смуга турбулентності. Спогадом стали авторські гонорари. Злетіли вгору ціни на папір та поліграфічні послуги. Видавання часописів виявилося справою дуже проблематичною. Віктор змушений був постійно вижебрувати кошти, де тільки міг придумати. Перед ним був застережливий приклад загибелі флагмана літературної періодики – журналу «Вітчизна», котрій не могли дати раду ні керівництво Спілки, ні головний редактор її Олександр Глушко з редколективом людей, що не уявляли існування без благословенної парасольки патерналізму. Жодного натяку на менеджерські здібності в працівників «Києва» (яких я добре знаю) не спостерігалося.

В редактора не було під руками й чоловіка, що міг би стати комерційним директором. Ці обов’язки взяв на себе Баранов. І він то там, то там випрошував кошти на журнал. Найчастіше їх давали Володимир Загорій, що очолює фармацевтичну фірму «Дарниця» і є президентом Ліги українських меценатів, а також Олександр Слободян та Сергій Блощаневич – керівники пивзаводів «Оболонь». Віктор утримував журнал навіть при такому його роздутому штаті.

Моя книжка «25 українських поетів на вигнанні» не випадково присвячена Вікторові Баранову. Він знав, що я навіз із Канади й Америки масу діаспорних видань, і, як чоловік, який не може не читати, все те жадібно поглинаю. Віктор умовив мене вести в «Києві» рубрику про українську поезію в екзилі. Так під Вікторовим тиском (він не забував мене разуразно підганяти) я й писав для «Києва» есеї про Юрія Дарагана, Юрія Клена, Євгена Маланюка, Олену Телігу, Олега Ольжича, Галю Мазуренко, Оксану Лятуринську, Олексу Стефановича, Тодося Осьмачку, Івана Багряного, Олексу Веретенченка, Леоніда Лимана, Емму Андієвську й на всій смак укладав їхні поетичні добірки, що понад два роки публікувалися в «Києві». Так і склалася ця книжка (вона вже мала два видання). Цілком логічно, що я присвятив її Вікторові Баранову.

Звичайно, він – як чоловік амбітний – мріяв про літературні нагороди (і він їх заслуговував). Мав кілька дрібних премій. Романом «Не вір, не бійся, не проси» номінувався на здобуття Шевченківської премії. Не склалося. Але коли став головою Спілки, то висуватися йому в кандидати на Шевченківську (це мала робити президія Спілки) було вже, як мовиться, не з руки. Він вірив, що житиме довго і в нього на все вистачить часу. Хоча підступна хвороба вже тоді підкралася до нього…

Якось увечері він мені зателефонував таким голосом, що його я навіть не відразу впізнав.

– Ти на місці? Треба негайно побачитися! Вже їду!

Було це в перші тижні після Революції Гідності.

Й ось він сидить переді мною та розповідає.

Десь під вечір до нього в кабінет увалилася група суб’єктів у балаклавах і з масивними битами. Один із них перепитав, чи він – справді Баранов. Віктор підтвердив свою особу. Тоді той, що запитував (він, судячи з усього, був за старшого), грізно сказав: ти, мовляв, поплічник злочинного режиму Януковича. Пиши негайно наказ, що через поганий стан здоров’я складаєш із себе повноваження голови Спілки. Даємо строк до ранку. Це все погоджено з Андрієм Парубієм (колишній комендант Майдану, в підпорядкуванні якого були сотні самооборони, тоді тільки-но став секретарем РНБО).

– І що – ти зробив? – запитав я, вже наперед угадуючи його відповідь.

– Написав.

– І віддав їм?

– Віддав.

– Даремно. Я переконаний, що це – блеф і шантаж.

– У мене не було виходу – вони б мене розтерзали. Здається, в усьому Будинку літераторів – ні душі, а я сам проти цілої групи. Що я міг удіяти?

– Хоча б печатку не віддав?

– Ні, сказав, що вона десь у секретарки.

– Це вже легше.

– Що ж робити?

– Нічого не робити.

– А як вони викинуть мій наказ у соцмережі?

– Відповісти в соцмережах, що тебе змусили це зробити шантажем.

– А Парубій?

– Парубій тут ні при чому – я переконаний, що він ні сном-духом не відає.

– Все одно треба його запитати… – невпевнено мовив Віктор.

– Запитаю.

Я зателефонував до Львова своєму другові Михайлові Ватуляку, щоб він дізнався в Андрієвого батька Володимира, з яким Ватуляк приятелював, номер Андрієвого мобільного. Ватуляк узнав і повідомив мені.

Й ось я говорю з Андрієм. Попервах він не може зрозуміти, про що йдеться. А зрозумівши, каже, щоб запитали в цих кондотьєрів посвідчення. Їх видавали всім членам майданної самооборони. Якщо в них немає посвідчень – гоніть їх у шию. Бо то якісь авантюристи.

Справжні майданні ідеалісти й романтики тоді вже вирушили на фронт. Але в столиці бродили натовпи забалаклавлених ландскнехтів, яких використовували як ударну силу для рейдерських захоплень, ґвалтовних пограбувань і в силовому вирішенні конфліктів. До Майдану налипло й усякої нечисті, яка переслідувала свої – нічим до Революції Гідності – непричетні цілі. Очевидно, це була одна з тих численних диких ватаг.

Отож Віктор трохи збадьорився на дусі, зачувши, що Парубій аніякогісінького стосунку не має до цих шантажистів.

За кілька днів по їхньому ультиматумі, під час засідання секретаріату, секретарка повідомила: «Вікторе Федоровичу, там у приймальній сидять якісь люди. Кажуть, що вони з самооборони Майдану. Вимагають, щоб ви негайно вийшли до них».

Але вийшов я.

Запитав, хто вони такі.

– А хто ти? – грізно спитав мене ґевал, що виклав ноги в брудних кросівках на журнальний столик.

– Я Слабошпицький.

– Не знаю такого.

– Тобі двійка з літератури, – сказав я тоном суворого вчителя. А тоді запитав: – Ви – самозванці і видаєте себе за героїв Майдану.

– У нас наказ Парубія. Ми повинні викинути Баранова з крісла.

– Ви брешете. Я говорив із Парубієм, і він вас не знає. До речі, пред’явіть посвідчення самооборони!

– Ми не самооборона – ми Правий сектор.

– Тоді посвідчення Правого сектора!

– У Правого сектора немає посвідчень.

– Ви самозванці, – спокійно сказав я. – І я знаю, хто вас найняв на це брудне діло. Це легко вирахувати! Я зараз зателефоную своїм друзям зі «Свободи», й вони вас затримають. Вам найкраще хутко зникнути й забуть про Баранова. Скільки вам заплатили?

Вони обурено загули. Гевал заматюкався. Я пообіцяв негайно викликати на підмогу «свободівців» ще й «Правий сектор».

Вони неохоче звелися і, перелаюючись, посунули до виходу.

Віктор казав: ще кілька разів бачив їх під Спілкою. Очевидно, вони хотіли його залякати. Але він ніде не ходив сам. Спілчанський водій уранці забирав його під домом і привозив до Спілки, а ввечері випускав з машини прямо під парадним його дому.

А потім сталося те, що приголомшило і його, й нас.

Ми поїхали разом на Львівський Форум видавців.

Віктор ночував у готелі, а я, як давно звикле, в Михайла Ватуляка.

Вранці в Палаці мистецтв він мовив: «Спалили мою дачу». І голос йому задрижав.

Він – як чоловік майстровитий – з насолодою трудився, щоб створити там райський куточок. Плеканий сад. Ціла картинна галерея (йому дарували свої полотна мистці, про яких він писав). Величезна бібліотека, котру перевіз із дому, де вона вже не вміщалася. Там, у спокої та затишку, він писав, утікаючи від міської метушняви в любу оселю.

Тоді він уже перейшов операцію, викликану онкологічною хворобою.

Раніше життєрадісний, зугарний на дотеп, колекціонер оригінальних анекдотів, Віктор після операції став похмурим і мовчазним. Це вже був зовсім інший чоловік. Спалена дача ще більше підкосила його.

Звичайно ж, слідство нічого не дало. Паліїв не виявлено. Жодну з Вікторових версій, очевидно, не перевіряли. Хоча без будь-якого зіставлення фактів було зрозуміло: замовник психологічного пресингу на Баранова, який найняв для цього гопників у балаклавах, і замовник підпалу дачі – це одна й та сама особа. З квитком члена Спілки письменників. Той діяч вимагав од Баранова особливих для себе преференцій. А коли його – як інтригана й хабарника – було викрито в його бруднодіяннях і викинуто з керівних органів Спілки, він удався до помсти. Банальний графоман виявився не просто злопам’ятним і мстивим створінням. Він уявив себе тим, хто може здійснити в Спілці переворот, усунувши з посади голови нелюбого йому Баранова. А коли це не вийшло, то вдався до такої злочинної операції. Добре розумів, що це може, як мовиться, збити хворого Віктора з ніг. І він, здається, не помилився.

Віктор став ще більше здепресованим і розгубленим.

Він не надто розумівся в людях, тому підпускав до себе сумнівної репутації індивідів та явних нездар. Я неоднораз докоряв йому: згадай Загребельного, який мав слабість до талановитих і постійно їх фаворизував, оточував себе ними. І талановиті незмінно його адорували, він завжди лишався для них літературним авторитетом. Баранов, будучи чоловіком добрим і співчутливим, намагався хоч якось підтримати тих, кого Бог не поцілував у чоло, і їм випало ходити в безнадійних сіряках. З одного боку воно нібито благородно. А з другого – мимовільно веде до конфліктних ситуацій. Бо ж пригрітий нездара, якого розпирають амбіції ажніяк не менші, ніж у талантів, також прагне почестей і слави. Й починає тиск на свого благодійника. І врешті-решт випросить, виплаче, видушить, вислинить собі премію чи орденок, скомпроментувавши благодійника, що показав свою безпринципність.

Ще мушу згадати таку неприємну подробицю. Вже від часів нашої незалежності в Спілку плавом попливли літературно малокваліфіковані люди. Того приймали, бо він Рух районний очолює і щось там пише. Той «Просвіту» зорганізував. Той із начальством конфліктує – значить революціонер і т. д. А якість текстів цих людей – то вже справа десятирядна. Здавалося, більше вже нелітературних людей, як за правління Яворівського, нарекрутувати до Спілки не можна. Але виявилося: можна. Хоч як, бувало, Баранов опирався тому, але при ньому було кілька випадків, що за один захід президія записувала в члени Спілки по сотні осіб. Деякі з них працювали на радіо, і мені доводилося мати з ними справу, коли вони виступали в ролі редакторів передач. Складалося враження, що вони не всі букви знають. От вам і нова літературна ґенерація в НСПУ. У підсумку все це спричинило катастрофічне зниження середнього професійного рівня Спілки. І це одна з причин того, що молоді, справді талановиті письменники, принципово відмовляються від вступу до Спілки, що так багато зробила для своєї самокомпрометації.

Звичайно, самому Баранову було невсилки все це переламати. Багато сил витрачав він на боротьбу з невиліковною хворобою. І не менше на протистояння з тими, хто, схоже, вирішив якнайшвидше допровадити його на той світ. Вікторові недоброзичливці натхненно оббріхували його. Мовляв, він набивав собі кишені грішми від орендарів. Він живе на широку губу, хоча насправді Баранов жив дуже скромно – все ніяк не міг зібрати коштів для видання своїх романів «Смерть по-білому», «Не вір, не бійся, не проси» й «Заплава». Добре, що профінансували цей том прози голова наглядової ради «Оболоні» Сергій Блощаневич і голова наглядової ради фармацевтичної фірма «Дарниця» Володимир Загорій. Я пропонував йому дати згоду на висунення його на здобуття Шевченківської премії, але він аж злякався: мовляв, ти знаєш скільки розмов буде про те, що Баранов зловживає службовим становищем?! Я розвів руками: якщо слухати всі брехні й перебрехні про себе, то можна й збожеволіти. Всі мовби заповзялися вести інформаційну війну з усіма. Часто діють за логікою такого анекдоту. Ви чули, донька нашого ребе – повія?! Всі обурюються: як це він із тим мириться? А горопашний ребе теж обурюється: доньки ж у нього немає! «А то, мовлялечки, вже твої проблеми!» – відповідають його наклепники.

Слово нині – неймовірно разюча зброя. Певно, це особливо відчутно звідав на собі Віктор Баранов, який, зашокований і зацькований, вже навіть не виправдовувався.

Я переконував Віктора подати у відставку – цим він хоч трохи збереже собі здоров’я. Бо ж це самогубство – мати щоденні стреси. Але він, як мантру, повторював: хочу померти на посту голови Спілки. Не знаю, що й чому вроїлося йому в голову, але переконати його було неможливо.

Я нагадував йому, скільки разів висували мене на цю посаду, але я щоразу відмовлявся. Не уявляв собі, що доведеться цілими днями вислуховувати скарги колег на безгрошів’я, на хвороби, на неможливість видати книжку, а також слухати їхні претензії один до одного. Пояснював Вікторові: я чимало написав саме тому, що не був головою Спілки. Зберіг для роботи дорогоцінний час і нерви.

Я вже давно помітив: кожен, хто хоч трохи попрацював у комсомолі, більше чи менше інфікується кар’єристичним синдромом. Мав кілька приятелів, які пройшли отаке комсомолування. Віктор, мабуть, найменше був вражений цією інфекцією, але таки був. І тому йому так праглося стати головою Спілки, і тому він так тримався за цю посаду. Отож гнітив дурною рутиною свій літературний талант, обкрадав себе. Уявляю, скільки ненаписаного в нього через це лишилося. Бо ж, одягаючи собі на шию омріяне керівне ярмо, він справді перебував у прекрасній творчій «формі». Йому легко вдавалася проза – один по одному з’явилися цікаві романи. Знову пішли вірші (тривалий період перед цим не писалися). Він легко писав і критику, і публіцистику, і пародії та епіграми. Сиди собі на дачі та втішайся натхненням. Якусь платню маєш як редактор часопису «Київ», де робота зовсім не обтяжлива. З’являєшся один чи два рази на тиждень, а всі інші дні належиш сам собі. Та спокуса стати головою Спілки була непереборна. Він кількаразово казав мені: це йому давно вимріялося – бути на чолі Спілки. Отож я, спробувавши відмовити Віктора від цієї ідеї, на його прохання став агітатором за нього на виборах голови під час з’їзду письменників. Закони дружби ніхто ще не відміняв. При тому я кілька разів повторював Вікторові: ніяк не можу позбутися відчуття, що, прокладаючи тобі дорогу до керівного крісла, водночас рию тобі цим могилу. Але він – тоді піднесений і радий з того, що вже за крок до здійснення його мрії – відповідав: ти допомагаєш мені самореалізуватися, і це справа неоціненно благородна.

Так воно йому тоді бачилося.

Він не уявляв, що його чекає.

Вже незабаром Віктор відчув себе як на розжареній сковорідці.

Повість його життя закінчувалася дуже сумно.

Він марнів на очах. Погляд його очей став застигло зболений. Одяг на ньому висів, мовби він був із чужого плеча.

Уявляю, яким зусиллям волі давалося йому не впадати в транс і триматися з усіма так, мовби нічого складного з ним не відбувається. Хоча це вже було не життя – це була повільна агонія.

Я вмовляв Віктора подати у відставку – ти не матимеш стресів од спілкування з претендентами на твоє крісло; це ж укорочує тобі віку; тобі краще зосередитися на лікуванні. Але він однікувався й дивився на мене так, мовби вагався: сказати мені те, що в нього на думці, чи не казати. Я наполягав знову й знову. І нарешті він зізнався: «Я хочу померти головою Спілки». Я подивувався і не втримався, щоб не запитати: «Навіщо це тобі? Хіба це має принципове значення?!» Віктор стояв на своєму: «Матиме!..» Я спробував якомога м’якше його переконувати: «Вікторе, найголовніше значення матиме те, що ти написав такі прекрасні твори, як «Притула», «Не вір, не бійся, не проси», «Смерть по-білому». А все решта – не просто забувається – воно навіть до уваги не береться…

Він сумно мовчав. Мені здалося, що його очі за скельцями окулярів зволожилися.

Він одвернувся і, не прощаючись, пішов.

Я дивився на його тендітну поставу з похиленою спиною та опущеною головою і мені було боляче з того, що я нічим не годен йому зарадити.

А потім він зателефонував і попрохав, щоб ми приїхали до нього з Олександром Божком, на якого Віктор своїм наказом поклав виконання обов’язків голови Спілки, доки він хворіє…

Я відчув: він покликав нас попрощатися.

А вже за кілька днів ми прощалися з Віктором на Байковому цвинтарі…

Наш час має невеселу особливість.

У ньому швидко забувають тих, кого не стало.

Треба знову й знову нагадувати про них.

Щоб їхні імена не випадали з інформаційного простору.

Посткриптумом до свого спогаду подаю тут вірш Баранова «До українців». Він став піснею, котра з кінця вісімдесятих років чи не щодень звучала на Українському радіо. Але десь під двотисячний її стали призабувати. І – не можу позбутися прикрого враження! – до сьогодні абсолютно забули.

Хіба вже не актуальні ті гіркі і зболені слова?

Хто якої думки?

 

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми українці?

 

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні – таки український народ,

А не просто населення, як це у звітах дається.

 

І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина.

І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

 

Я до себе кажу і до кожного з вас – Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитайте у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чим солодший од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

 

Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у думах смиренністю «меншого брата»?

 

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…

Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

 

Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба?.. Стерпи!»

Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

 

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,

І хіба не зотліє на тлін українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

 

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…

 

“Українська літературна газета”, ч. 20 (286), 9.10.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!