Михайло Сіренко. Щирість

331

(ЗГАДКИ І РОЗДУМИ)

 

Коли в твоїх очах аж сяє щирість,

То наша юність ще не одгула.

Андрій М’ястківський

 

Це чи не найхарактерніша риса душі справжнього українця і його пісні. Ось слухайте:

 

Тече річка невеличка з вишневого саду,

Кличе козак дівчиноньку собі на пораду.

 

А вона йому:

 

А я тебе, козаченьку, і раджу й не раджу.

Я з тобою вечір стою – на іншого важу.

 

Щиро? Щиро! І з одного боку, і з другого. Боляче козакові? Боляче! Та ще й як, адже вечір стоїть… Я своїй любові, будучи уже студентом першого курсу вузу в Києві, листа за листом посилав на село, де дівчина закінчувала десятий клас, а вона мені прислала одного за все життя. Ось він:

«Можливо, що ти маєш якесь особливе серце, несхоже на всі серця, які має молодь. І от мені стає прикро, особливо за себе, що я не вмію любити так, як ти…»

У тій пісні, з якої я почав, таке закінчення:

 

А щоб тебе. дівчинонько, з твоєю радОю,

Я до тебе з щирим серцем, а ти з неправдОю.

 

Звичайно, я чекав іншу відповідь на свої щирі листи. Але то теж була щира відповідь українки: «Я не вмію любити так, як ти». Мої товариші говорили, що любов – це бажання жінки. Але я знав, що любов значно вища від цього бажання. Мені було навіть соромно думати про таке. Я й сьогодні не згоден з думками моїх товаришів про неї, бо то справді далеко не просто бажання жінки. Ні, друзі! Значно ширше й вище!!!

Любов – це та українська щирість, яка у душі та нашій пісні. Тим більше Перша, котра на все життя…

У 1957 р. я закінчив навчання в театральному інституті. Три роки пропрацював актором на Кіностудії імені О. П. Довженка. Знявся в невеликих ролях двосерійних фільмів «Киянка» та «НП». І мені запропонували роботу асистента режисера на Київській кіностудії хронікально-документальних фільмів. Ось тільки тут я зрозумів, що то таке знімати кіно.

Здається, така незначна посада асистента, а на ній лежать досить відповідальні обов’язки: ти маєш організувати кожен епізод зйомок задуманого режисером і сценаристом режисерського сценарію, щоб їм лишалося тільки знімати з оператором, який сказав мені, що коли режисер задумав, щоб чорна ворона була білою, то ти маєш будь-що, а її предоставити.

Режисер і сценарист Василь Сичевський вирішив дослідити своїм фільмом «Так народилась пісня». А як? Це йшлося про надзвичайно популярну на той час «Пісню про рушник» композитора Платона Майбороди й поета Андрія Малишка. Ось ти, асистенте, предостав обох творців пісні і виконавців. А їм це твоє кіно не потрібне, адже їх уже знає вся Україна й не тільки, а ти задумав досліджувати. Словом: ноги на плечі й іди лови одного й другого творця пісні й переконуй, що необхідно показати людям, як вони її народили, бо це дуже цікаво. І то все знімати безплатно.

Таким чином мені довелося не раз побувати і в Обухові, де пройшли дитячі роки Андрія Малишка, і звідкіля він пішов із тим вишитим матір’ю рушником у широкий світ. І коли проспівав про це перший раз в оперному театрі в Києві на заключному вечорі партійно-комсомольського «хуралу» сам Дмитро Михайлович Гнатюк і дещо перегнув при виконанні по щирості й сентиментальності, то політичні клерки прийняли ту прем’єру пісні з холодком. Вона розправила свої гострі крила ластівки вже пізніше у фільмі режисера зі студії імені О. Довженка Олексія Мішуріна «Літа молодії», де її виконав стримано й просто співак Олександр Таранець, і пісня полинула по всій планеті й долетіла навіть до Австралії…

То ось тепер мені, якомусь молодому асистенту режисера з документальної студії, довелося ловити за поли цих всесвітньо відомих творців тієї пісні, аби зафіксувати їх для віків на нашу хронікальну кіноплівку. Та що ж подієш (така посада!) – довелося ловити й організовувати, бо це потрібно для кінорежисера і сценариста фільму «Так народилася пісня».

А того раннього літа Андрієві Малишку найчастіше довелося перебувати в селі Плюти, яке знаходилося недалеко від його «малої батьківщини» – тобто райцентру Обухів. Тут ним була придбана на узбережжі Дніпра велика селянська хата, то я його знаходив саме там із його близьким другом композитором Платоном Майбородою. У цьому ж селі мав свій котедж поруч відомий драматург – голова Спілки письменників України Олександр Корнійчук. Він, до речі, пізніше теж займе своє місце у моїй розповіді.

…На веранді, обвитій виноградом, Малишкової хати мені довелося посидіти й познайомитися в дружній бесіді із близькими людьми хазяїна, оперними співаками – Сергієм Козаком та драматичним тенором Володимиром Тимохіним. Ці славетні співаки – вірні друзі Малишка та Майбороди – тільки підтвердили нашу думку про те, що глибоку щирість і ніжність «Пісні про рушник» треба шукати в українських народних піснях. Її народження саме там.

Отож ми поїхали шукати ці витоки у Закарпаття в містечко Свалява, де вже звучало: «Всюди буйно квітне черемшина», де «вівчара в садочку в тихому куточку жде дівчина, жде». Тут ми зустрілися із всесвітньо відомим балетмейстером народного танцю Союзу Ігорем Мойсеєвим, який приїхав аж із Москви замальовувати вогонь полум’я танцю аркан, що вже летів над Україною. Словом, ми знімали своє, а він на фотоплівку своє.

Далі наш шлях проліг до вечірніх пісень над річкою Боржавою самодіяльного композитора й хормейстера Михайла Машкіна з його знаменитою піснею:

 

Верховино – мати моя,

Вся краса чудова твоя,

Вся краса твоя чудова

У мене на виду.

 

От це «на виду» нам найважче було зазняти тому, що в керівника ансамблю Михайла Машкіна під правим оком був набитий кимось звечора великий синій «ліхтар». Проте все ж знімали тільки в профіль із лівого боку, щоб не було видно оту «всю красу твою чудову…»

На цьому наша кіногрупа майбутнього фільму «Так народилася пісня» успішно завершила своє дослідження джерел іскристої народної щирості в піснях самодіяльних карпатських ансамблів і повернулася на «малу батьківщину» одного з творців «Пісні про рушник» поета Андрія Самійловича Малишка, в село Обухів на Київщині. Саме звідсіля, як сказано в тексті пісні, рідна матір його «в дорогу далеку… на зорі проводжала і рушник вишиваний на щастя, на долю дала».

…На ближню неділю було зібрано очільниками Обухівського району більше сотні в українському святковому вбранні юнаків та дівчат у розквітлий яблуневий сад на одній із дніпровських круч, аби ми зняли ударний епізод нашого фільму з «Піснею про Дніпро» Платона Майбороди.

Зрання я в саду з хлопцями та дівчатами, із кінооператором та величезним автокраном, на якому буде злітати над звідним хором кінооператор. Чекаємо головних героїв майбутньої кінокартини Андрія Малишка й Платона Майбороду, а їх все немає. Сад цвіте, облитий свіжим пахучим квітом, летять шовкові пелюстки, веселі хлопці та дівчата розбрелися по саду та по кручі, а композитор та поет не з’являються. Сонце ллє своє проміння барвистими фонтанами – тільки знімай на кольорову плівку, а героїв нема. Година, друга – я вже хвилююся: чи не трапилося чогось? Адже було домовлено, що кінорежисер буде їхати з Києва і по дорозі заїде в село Плюти, де на той літній період відпочивав з дружиною і Майбородою Андрій Самійлович, забере їх з собою і привезе на зйомку, а його нема і все. Люди нудяться, кінооператор із краном уже десяток разів злітав над хором… А Малишка й Майбороди та кінорежисера Василя Сичевського нема та й нема. А вже середина цього сонячного яблуневоквітучого дня…

І все ж ось нарешті таки до саду під’їжджає чорна «Волга» з Андрієм Самійловичем та Платоном Іларіоновичем і кіностудійний пікапчик із Василем Павловичем. Вони окремо? Чому?.. Дивно… Гості з «Волги» виходять набурмосені. А Сичевський з пікапа – блідий, ніби з хреста знятий. Він відводить мене вбік і наказує мені, щоб усі епізоди й «крупні плани» зустрічі молоді з Майбородою і Малишком – проходи по саду, вітання я відзняв без нього. Він навіть підходити не буде. А вже хор і пісню, то потім побачимо. Я розгублений і дуже здивований таким дорученням, адже це трохи чи не центральний епізод майбутньої кінокартини. Та що подієш, коли такий наказ кінорежисера, а ти його асистент?

Дівчата й хлопці, ніби золоті бджілки, райдугою стрічок та вишиванок оточили Майбороду й Малишка, хоч ті піднялися з машини, як два наїжачені джмелі, але привітні посмішки і радість молоді, море щирості – швидко розтопили їхнє насуплення. Розпитування, щебет молоді й пташок яблуневого квітучого саду засвітили очі й душі митців – і розпочалося справжнє свято.

Ну а мені з кінооператором – що? Бери і фільмуй швидше це захоплення. Були вже хутко відзняті й прогулянки по саду, й бесіди та жарти. Наближалося все до зняття зведеного хору Обухівського району з виконанням пісні Платона Майбороди «Пісні про Дніпро».

 

Ти течеш віки, Дніпре, серцю милий.

Води широкі, ясна далина!

Любимо тебе, як батьки любили,

Наша ти слава й весна.

 

Хор натхненно співає, а на слова «наша ти слава й весна» кінооператор на своєму крані з камерою соколом злітає над хором під хмари й перед його об’єктивом одкривається дніпрове безмежжя, залите весняною повінню: затоки й озера, немов дзеркала у зелених рамах лугів; а ще далі видніється під бірюзовим небосхилом – Дарниця, Бровари і трохи чи не все Лівобережжя.

Тут уже ожив і блідий режисер, і учасники зйомок серцями й душами щиро летіли вдаль над древнім рідним Славутою.

Під кінець цих зйомок приїхали дві «Волги» з очільниками Обухівського району. Вони запросили кіношників та учасників хору спуститись із кручі з яблуневим садом на берег Дніпра.

І ось ми вже всі на березі. Починається накривання «поляни» на зелених свіжих травах узбережжя.

Андрій Самійлович роздягається і кидається в дніпровську купіль. Я за ним. Він пливе вниз за течією в сторону Трипільської кручі. Я за ним. А з дитинства я плавав по нашому сільському бистроплинному Здвижу не гірше ніж ходив по землі. Та що там говорити, коли тут пливу ще й за класиком. Позаду тривожний квітучий сонячний день. Ми так пливем кілометрів два. Андрій Самійлович оглядається і гукає мені: «Пішли на берег!» Ну що ж – пішли то й пішли. Випливли, зручно сіли і сміємося. Назад підемо пішки ногами. От і повільно пішли. Слово за слово – розговорилися. Дніпро нас покликав до відвертості та щирості. Поет мені сказав, що в нього є дочка від першої дружини – Валя. Вона теж пише непогані вірші. Сказав ще, що мою книжечку лірики «Від сонця жито половіє», яку я йому нещодавно підписав і вручив, прочитав…

– Знаєш, вона в тебе написана ніби промінням сонця. Ось і Валя так намагається, а воно вам потрібно іти в соціальне заглиблення людського життя. Проте нічого. Не втрачайте вашої щирості, а громадянський дух з’явиться з роками.

Я відчув, що між нами з’явилося в розмові людське порозуміння, то дозволив собі таку фамільярність, тобто запитав його про те, що ж трапилося сьогодні з ним, Майбородою та Сичевським, що вони з’явилися з таким запізненням і незадоволенням на цю зйомку.

Сумно посміхнувшись, Андрій Самійлович сказав, що коли вже він висповідався про свою дочку, то може розповісти й про це, бо воно й зараз ще каменем у грудях.

А відбулося таке, що вчора, тобто в суботу, приїздить до нього в Плюти Сичевський, куди його запросив Малишко на вихідний суботній день з його синочком-школярем посидіти з вудочками недалеко від дачі в Плютах і посмикати із затоки карасиків, відпочити й погомоніти про дальніші зйомки кінокартини, про те, як народжувалась «Пісня про рушник»…

Та не так склалося, як жадалося. Сичевський привіз зі своїм синочком ще двох держиморд із кінохроніки – адміністратора картини та пикатого якогось редактора. А ще ж і шофер – от уже й герела гостей! На дачі у нього був ще з п’ятниці Майборода. Яка вже тут буде тиха бесіда й риболовля?

На березі розпочинається, так би мовити, неждана-негадана п’янка. І з ким? – Адміністратор – вчорашній дільничний міліціонер, далі – ще один рядовий клерк редакційної ради, шофер. Яка там розмова про кінокартину! Але якось чарка за чаркою – пішла розмова. Питають, чи ще тут є дачі письменників. Кажу є – біля мене квартирує наш щирий прозаїк Михайло Чабанівський.

– А то чий двоповерховий котедж виглядає з саду на пагорбі над вашою хатою?

– О то, хлопці, вілла знаменитого драматурга і всесоюзного академіка, голови Спілки письменників – Олександра Євдокимовича Корнійчука.

– То давайте його до компанії запросимо.

– Та що ви? Не прийде, бо не по Сєнці шапка, як мовлять росіяни.

А тут Майборода візьми та й скажи:

– Я з ним тиждень тому вкупі в одному купе у вагоні поїздом верталися з Москви до Києва, то навіть по чарці пили…

Ну і така й далі «творча» бесіда йде. Кіношникам – директорові кіногрупи і редакторові раптом забажалося поїхати до сільського магазину ще за випивкою. Схопилися в одних плавках. Швидко на газика і – гайда. Ну хіба ж можна? А це ж село! Та де там – гайнули, немов папуаси голі, що тільки з пальм позлізали. Сором! Та хто їх втримає?.. Гайнули. І десь хвилин через 15 вертається спочатку сам адміністратор своїм ходом, нічого не кажучи. А трохи пізніше – наближається до нас в «парадній формі» Олександр Євдокимович Корнійчук і звертається до Малишка:

– Андрію Самійловичу, мені ось цей чоловік, – показує на адміністратора, – сказав, що ви мене для чогось зовете…

Німа сцена компанії. А адміністратор йому наливає в гранчачок горілки і запрошує сідати до п’янки.

Корнійчук: – Я не п’ю!

А адміністратор: – Та не кажіть такого, адже ви вдвох із Майбородою, повертаючись з Москви, «приймали на грудь» і не одну…

Майбороді – хоч провались. Малишку казати, що він нікого по нього не посилав?

Корнійчук поклонився й хотів вертатися назад. А тут підлітає на повному розгоні з редактором на радіаторі і з двома пляшками «колєнвалу» московської горілки редактор і гукає:

– Встигли!!! Нашої компанії прибуло? Сідайте, Олександре Євдокимовичу! Свіженька!

Корнійчук одвернувся і пішов до своєї вілли.

Отак посадили нас учора у калошу ваші кіношники. А все село дивилося на це диво з проїздом до крамниці голих «папуасів» на радіаторі газика, як виставу з оперети «Весілля в Малинівці».

От після цієї трагікомедії, коли Сичевський з герелою від’їхав на Київ, ми з Майбородою вирішили більше не зніматися у цьому фільмі…

От тому ми такі сьогодні й з’явилися на зйомки до молоді.

Сичевський, правда, приїхав зранку до нас в Плюти, щоб забирати на зйомку, а ми сказали йому категоричне: – Ні!..

Він на колінах нас умовляв. Та що було робити, коли тут зібрали молодь з усього рідного району і всі нас чекають на сонці? Отож Сичевському ми сказали, щоб він до нас не підходив, а тобі довелося усе робити самому – знімати в яблуневому саду.

Отака щирість і велика відвертість української душі буває дає поганий результат.

Вийшла неприємна історія. Та все ж фільм був до осені знятий і прийнятий з високою оцінкою Комітетом кіно України.

…А восени я знову їду в поїзді уже до Москви із заслуженим діячем культури України кінорежисером В. П. Неберою знімать новий повнометражний фільм про декаду української культури і літератури в Москві. Ми тоді ще й гадки не мали, що це буде остання така декада. Фільм зватиметься «Ми – з України!».

Я їду із задоволенням, адже в Москві я зустріну своїх давніх друзів і нових незнайомців. Туди їдуть з нами Андрій Малишко, Максим Рильський, Павло Тичина, окремі театри та фольклорні колективи й солісти. Я певен, що там побачуся з моїм товаришем і поетом Миколою Вінграновським, який навчається на останньому курсі кіноінституту і пише мені свої натхненні щирі листи, котрі я зберігаю до сьогодні в архіві. А ще зустріну нарешті іншого молодого російського поета робітника-будівельника Юрія Денисова – улюбленця Михайла Свєтлова. Юра перекладає мої вірші на російську мову для журналу «Молода гвардія». Мати у нього українка, а батько росіянин. Від мами він чудово знає українську мову.

Це ж я тільки двох назвав. А ще, а ще… усіх не перерахувати! Хочеться, звичайно, зустрітися і з Євгеном Євтушенком, і.., і…, і…

Дивлюся за вікно з вагона і записую:

 

«Сьогодні там я, де не був ще досі:

Росія – мати, золоті дуби,

Берези, як дівчата, в теплу осінь

Збирають в лісі молоді гриби…

Мелькають шпали, поїзд креше рими,

Вагони віддзеркалює ріка,

Й, повитий пасмом голубого диму,

У вірш рядок лягає до рядка…

Мов Євтушенко, хочу буть «таковским»!

По росах трав побігать «босіком»,

Бо віє чимсь Єсеніно-Твардовським

«Дальокая дорога за лєском»…

 

…Перший епізод зйомок в Москві, який мені запам’ятався, це мітинг студентів у Московському університеті на Воробйових горах на захист Володимира Дудінцева з його романом «Нє хлєбом єдіним». У мітингу брала участь дочка міністра культури СРСР Катерини Фурцевої – студентка університету. «Нічого собі!..» – подумав я, адже у нас на Україні цього б не дозволили. А саме тут на горі поклялися колись у довічній дружбі два російські революціонери – Герцен і Огарьов.

Мене це все дуже хвилювало, адже я ніколи не сподівався побувати тут. От що дала мені служба на українській кінохроніці. А що ще попереду! Всього не перекажеш. Проте про найяскравіше. Я побував біля Мавзолею Леніна, де побачив на цвинтарі біля Кремля мармурову плиту на місці, де було поховано Сталіна. У цієї плити був чомусь надтріснутий нижній правий кут. І мені подумалось: чи не навмисно це зроблено, бо у пам’яті звучав вірш Є. Євтушенка «Наслєдніки Сталіна», де є такі рядки:

 

Ми винєслі із Мавзолєя єго,

Но как із наслєдніков Сталіна Сталіна винєсті?

 

…І знову повертаюся до літераторів, бо завтра буде зйомка об’єктів: 1) Провідні письменники України і Росії – зустріч на майданчику готелю «Україна» на фоні Кремля. 2) Творчий вечір у Центральному домі літераторів Москви. Про ці епізоди мені доводилося говорити ще в поїзді з Андрієм Малишком при зустрічі. Я йому сказав, що хочу зняти якось разом Рильського і Паустовського, бо вони на той час обмінялися гострими відкритими листами в московській «Літєратурной газєтє». На це Андрій Самійлович мені зауважив: «Дивись, Михайле, щоб у тебе не вийшло таке, як колись у Сичевського, коли він мене «несподівано» звів у Плютах з Корнійчуком. Був же повний провал!»…І ось я вже в Москві в готелі «Україна», вранці збираю сучасних літературних класиків двох братніх літератур на майданчик на готелі на таку бесіду. Спочатку зайшов до номера Павла Григоровича Тичини. У нього вже повно кореспондентів. Він люб’язно з усіма розмовляє, але, коли я пояснив, що наверху вже чекають на нього М. Тихонов, К. Симонов, С. Щипачов та інші, то він хутенько одягнув своє зимове пальто та сиву каракулеву шапку і направився у вихідні двері з номера. Але тут, не сіло не впало, при вході до номера закашлялася і чхнула консьєржка – і Павло Григорович уже заявляє, що в нього в кімнаті є хороші пігулки проти грипу, а тому він вертається за ними, щоб її полікувати. Тая соромиться, відмовляється, але він ніби не чує. І поки не вручив їй ті пігулки, нікуди не пішов…

Далі я спустився в номер Максима Рильського. Тут теж повна кімната гостей. І він мені заявляє про своє категоричне «Ні!» Що я йому не говорив, як я не вмовляв – нічого не вийшло: Максим Тадейович мене трохи не в плечі виставив з номера: адже в нього, мовляв, тут стільки людей. Не знаю, чи то Малишко йому сказав про мою затію з Паустовським, чи його польський гонор не дозволив йому піти зі мною. Та я подумав: без одного Гриця – вода освятиться! Так воно й вийшло: ми зняли наших класиків на фоні рожевих ранкових туманів на тлі Кремля.

…А вечором – Центральний дім літераторів Москви, де буде великий літературний «хурал» з Євгеном Євтушенком, Олександром Твардовським, тим же Миколою Тихоновим, Костянтином Паустовським і т. д. і т. п.

І ось я тут. Бачу як перед початком урочистого засідання ходять разом у дружній бесіді в фойє біля сцени Андрій Малишко з Олександром Твардовським, Олесь Гончар із Михайлом Шолоховим… А нижче поверхом у великому буфеті повнісінько народу. Черга біля прилавка, де я теж зайняв собі місце і чекаю, поки дадуть мені смачних солоних горішків до гельби (по-львівськи!) пива. Всі бордові стіни буфета розмальовані дружніми шаржами портретів знаменитих поетів – Михайла Свєтлова, Степана Щипачова, Роберта Рождественського та інших. Біля їхніх профілів їхнім почерком написані окремі репліки їхніх творів. А я згадую наш київський напівпідвальний «Еней», де стіни розмальовані сценами з «Енеїди» І. Котляревського, але герої схожі на багатьох українських письменників. Отож стою в черзі, згадую Київ і посміхаюся на те, яке так схоже все у літераторів між собою. І раптом бачу… Та невже?! Після мене зразу в черзі стоїть знаменитий російський лірик Василь Федоров. От уже б ніколи не подумав! Та невже? А скільки ж я його перечитав, скільки чарівних рядків його лірики щиро продекламував українським дівчатам і хлопцям, починаючи ще старшокласником у школі. Я гордився тим, що мій одноліток поет Микола Сингаївський був особисто знайомий із В. Федоровим. І ось він сам! Я хватаю його за руку, і ще не знаю, що буду говорити, але вже шепчу: «Та не може бути… Це подарунок Бога, щоб Вас зустріти так просто ось тут. А скільки ж я передумав і перерадів над Вашими віршами, дорогий Василю Дмитровичу. І чому це Вас не намалювали серед сучасних прославлених поетів на стінах буфета? Де можна було б написати Ваші чотири геніальні рядки, які я переклав українською мовою:

 

Віддам народу серце, руки.

Проте ніде хай не почують,

Що я слуга народу – слуги

Завжди з хазяїном хитрують!

 

Та хіба тільки це? Дозвольте мені потиснути від усієї України ту руку, що пише такі прекрасні нам поеми й вірші. Я з Києва, привіз привіт Вам від Миколи Сингаївського!..»

І тут поет несподівано зашарівся, почервонів і сказав: «О, Мікола, Мікола! Хорошо помню і знаю. Благодарю за привіт і за Ваші «восторженные» слова».

Він стояв схвильований і розгублений, а я постарався ще раз потиснути цю славну його правицю і щезнути, щоб не подумав раптом про мене, що я якийсь ханига з Києва і жду, щоб він мені взяв у буфеті сто грамів «Московської».

А наверху в залі вже почалися врочистості. Виступали один за одним класики Росії та України. Нарешті бере слово поет зі щирим українським прізвищем Євтушенко. Стоїть струнко на сцені, весь напружений, як нерв, аж дзвенить. Що ж він буде читати? Може «Бабин Яр», котрий має безпосереднє відношення до Києва; може «Наслєдніки Сталіна»?

Аж ні! – «Пісьмо Єсеніну». І ось дочитує до рядків:

«Когда румяний комсомольський вождь»…

Тут Євтушенко стає прямо на самий кон сцени і нахилившись в зал, де сидить 1-ший секретар Ленінського комсомолу СРСР Сергій Павлов прямо в очі йому читає:

 

Когда румяный комсомольский вождь

на нас, поэтов, кулаком грохочет

и хочет наши души мять, как воск,

и вылепить своё подобье хочет,

его слова, Есенин, не страшны,

но тяжко быть от этого весёлым,

и мне не хочется, поверь, задрав штаны,

бежать вослед за этим комсомолом.

 

Зал вибухає оплесками, а поет у тих бурхливих хвилях оплесків читає далі. А я сиджу в залі і думаю: «Коли ж то ми в Києві зуміємо ось так?»

…А зуміли ж з часом! Бо ж з’явилися шістдесятники: Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський, і…, і…, і… А пізніше і тихенький Юрій Мушкетик заявив: «У Московщині всі кричать про «велику Росію». І ніхто – про розумну Росію. Бо в таку й не вірять»…

Ні, Юрію Михайловичу, вірили: ось тому й вигнали за кордон О. Солженіцина, В. Некрасова, О. Галича, тому й знищили Бориса Нємцова, тому й Євтушенко написав щиро під кінець життя:

 

Новая Россия сжала с хрустом

И людей, и деньги в пятерне.

Первый раз в ней нет поэтам русским

Места ни на воле, ни в тюрьме.

 

Літературний запис

зробила Галина КРАЙНЯ

 

Редакція «Української літературної газети» щиро вітає Михайла Сіренка з 85-річчям. Здоров’я і душевного спокою, шановний Михайле Петровичу!

 

“Українська літературна газета”, ч. 2 (294), 29.01.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!