Михайло Роман (Словаччина). «…Оригінальне… літературне дослідження»

“Українська літературна газета”, ч. 17 (335), 2 вересня 2022

ЛИСТ-ВІДГУК ПРО ВИДАННЯ МИХАЙЛА НАЄНКА

Шановний пане Професоре!

Прочитав Ваші три кнжечки («Світлана, Вінграновський і «любов моя люба», «Григір і Ніла: тайна – невтайна» та «Катеринопіль чи Калниболота: базар, містечко, Шевченків Тікич і романтична “Ляля”» і не знаходжу слів, щоб Вам подякувати за таку насолоду для читання в страшний для всіх нас час війни з рашизмом. Для мене перші дві книжки – це оригінальне, незвичайне літературне дослідження, яких я досі ще не читав. Хоч знаємо, що майже всі поети мали свої музи, які їх інспірували, і присвятили їм ряд поезій, але така любов, яка існувала протягом життя Миколи і Світлани, бувала не часто. Не знаю, чи українська, ба навіть світова література має таке докладне дослідження, яке дає рядовому читачу і літературознавцю ліпше проникнути в «кухню» чи лабораторію творчості окремих авторів і зрозуміти їх душу. Я всі три книжки читав з таким захопленням, що не міг відірватись від ком­п’ютера, поки не дочитав їх до кінця. Може, читачі в Україні про все це знають, для них це не новина, але для нас, що живемо поза межами України і українська література та й різні «плітки» до нас не доходять про того або іншого автора, все це нове, тому велика моя подяка Вам, пане Михайле. Ви ще раз показали, що Ви обдарованана Богом великим талантом людина. Дай Бог Вам міцного здоров’я, щоб Ви ще могли порадувати багатьох читачів України і за її межми своїми творами. Вони мене справді збагатили. Переді мною постали всі конкретні особи як живі люди, яким нічого земного не було жуже. Як видно, у Вас теж незвичайний талант, коли Ваше око бачить, вухо чує, сердце відчуває клопіт серця того або іншого поета, що Ви й між рядками вмієте читати, що вмієте розгадати художні образи (хоч пишете, що поезію не можна розтлумачити, пояснити, а коли намагаємось, то скажемо дурницю, яку автор, може, й не думав казати).

Із усіх трьох кижок найбільше мені сподобалась книжка «Світлана, Вінграновський і «любов моя люба», бо обох мені довелось в житті зустрінути і розмовляти з ними, хоч і не на любовні теми і не так часто, як Ви. Ці зустрічі залишили в моїй душі глибокий слід і я вдячний долі, що мені, людині із Словаччини, дала можливість з ними розмовляти та навіть посміятись. Я старший за них і мені не довелось їх знати чи зустріти під час моїх чи їх студентських років у Києві. Зустрів їх, коли вже вони були відомими поетами, аж у 80-х роках минулого століття.Тепер не можу згагами, з ким з них двох я раніше зустрівся. Але зі Світланою Йовенко я вперше зустрівся 1984 року в моєму місті Пряшів. Тоді вона була членом репрезентативної 25-членної делегації Союза советских писателей (крім офіційного супроводу працівників секретарівту ССП, а тих було 5). Делегацію очолював сам голова ССП, Герой Советского Союза Г. Марков. Делегація складалася із представників всіх радянських республік, і Україну представляла саме Світлана Йовенко. Мені було доручено комітетом Спілки словацьких письменників (ССП) керувати їх поїздкою у моєму Східнословацькому краю, робити переклад і модерувати під час різних зустрічей із партійними та іншими керівниками краю, селянами-артільниками і студентами. Розмовна мова була російська, але із Світланою я розмовляв, зрозуміло, українською і вона та всі члени дивувались, що ми вільно комунікуємо. Делегацію супроводжували й деякі словацькі письменики, перекладачі та партійні і державні посадові особи.

Делегація побувала у нашому краю 4 дні. Враження у мене були від розмови із Світланою великі. Справді, вона була такою гарною, світлою, якою нам описуєте Ви, пане Михайле. В делегації було більше жінок і вона з-поміж них виділялась своєю вродою і красою. Жаль, я не мав багато часу вести з нею довгі розмови, бо були у мене інші обов’язки. Розмовляли ми передусім про наших спільних знайомих письменників України. В Словаччині тоді ще не знали її творчість, хоч належала до шістдесятників. Невідомо мені, чому. Може, була скромною жінкою і словацькі перекладачі не бачили її вроду та прегарну душу, яка виявлялась і в поезії. Жаль, що й після її відвідин у Словаччині не знайшлися перекладачі її поезії. Біда була й у тому, що вона не принесла із собою своїх збірок. Я сам просив од неї книжку і вона мені не змогла її подарувати. Так я досі не маю ані жодної її збірки, хоч викладав довгі роки курс української радянської літератури на філософському факультеті імені Шафарика. На завершення поїздки відбулась велика зустріч радянських письменників у Пряшеві у великому залі «Чорний орел» із студентами філософського і педагогічного факультетів (понад 600 осіб), де кожен із присутніх зачитав свій вірш і відповів на одне із запитань. Коли Світлана зачитала свій вірш в оригіналі, то настали великі оплески. Вона аж почервоніла і майже розплакалась…

Вдруге ми знов зустрілись у Пряшеві 1986 року. На той раз вона була членом делегації Спілки українських письменників, яку очолював В. Дрозд. Делегацію складали П. Осадчук, О. Лупій, П. Засенко і С. Йовенко. Знов мені було доручено забезпечити програму їх перебування у Пряшівському краю. З членами делегації я знався вже раніше, крім В. Дрозда. Всі були милі, тішилися, що вони в Словаччині і можуть зустрінутись з тутешніми українцями, читачами їх творів. Відвідали ми редакції газет і журналів («Дукля», «Дружно вперед», «Нове життя»), зустрілися з тутешніми українськими письменниками, побували на місці величезних боїв за визволення ЧСР на Дуклі, у Музеї української культури у Свиднику та в Галереї Д. Милого. Все для них було нове, неочікуване, де вони мали змогу познайомитись з творами авторів Розстріляного відродження, празької поетичної школи, з картинами видатних українських живописців, які жили до війни в ЧСР. Побували ми також у дальшому українському містечку Гуменне, зустрілися із студентами медичної української середньої школи, увечері – із селянами села Вирава (місце народження видатного сучасного українського прозаїка Василя Дацея). Пам‘ятною для мене залишилась зустріч із студентами та викладачами-україністами філософського та педагогічного факультетів, але Світлана не була тоді у своєму настрої, щось її боліло, очевидно – душа, мало комінікувала (я подумав, що у неї «жіночі дні») і не «добивався» її уваги. Делегація пробула у нашому краю три дні. Звідси відлетіла у Братиславу.

Обидві згадані делегації залишили в моїй душі глибокий слід і збагатили мене. Я подружив особливо з Петром Осадчуком. Ми потім наступного року сиділи разом в автобусі, який нас віз до Чернігова на свято «В сімі’ї вольній, новій…» і змогли спокійно розмовляти про наболілі питання для нас обох, зокрема – про українську літературу та культуру.

Там, у Чернігові, я вперше в житті зустрівся з Миколою Вінграновським. Я про нього чув, навіть викладав в університеті літературу шістдесятників, але читав лише першу його поетичну збірку «Атомні прелюди» і знав, що він виконував роль Орлюка у «Повісті полум’яних літ» (фільм досі мені не вдалося побачити). Ми – україністи за кордоном, у тому числі й у Словаччині, були та й нині є у складній ситуації, бо українська література художня, чи наукова, не доходила до нас в такій мірі, як російська ані за радянських часів, ані сьогодні. Нині вона взагалі не потрапляє до нас. Не можемо її пропагувати чи пропонувати видавцям та потенційним перекладачам для перекладу і видання. Якщо не маєш знайомого в Україні, який охоче тебе інформує, що твориться в літературі, то ти у великій біді. Тому я безмежно вдячний Вам, пане Професоре, що Ви мені вислали ці три книжки електронною поштою (та й раніше інші свої книжки). Я їх бережу як зіницю ока. На інтернет теж не все попадає. Навіть літгазети не можна перечитати. Жаль, що й Посольство України не було зацікавлене, аби допомогло україністам і забезпечити нас потрібною літературою. Посольства інших країн це робили і роблять системаично. Коли ми будували з доцентом Сергієм Макарою відділ україністики в Бансько-Бистрицькому університеті, то я возив із Києва чи з Ужгорода повні валізи книжок за свій рахунок. Даремно ми просили Посольство, допоможіть; обіцяли, але нічого не робили. Навіть тоді, коли послом у Словаччині був Д. Павличко. Наперекір тому, ми запропонували, щоб йому Університет надав почесне звання «гонорис кауза».

В Чернігівській області під час днів «В сім’ї вольній, новій …» я виявив бажання побачити Довженкову Сосницю і Десну. Повіз нас трьох поет, здається, Михайло Шевченко. В Сосниці на площі зустріли нас місцеві люди, які зійшлися, щоб відзначити свято Т. Шевченка. Довелось нам трьом виступити (третього прізвище забулось). Повертаючись із Сосниці, я виявив бажання, щоб зміг хоча б помочити ноги у Десні, щоб так наблизитися до «Зачарованої Десни» О. Довженка. Після вечері я залишився з М. Шевченком пити чай і до нас підійшов М. Вінграновський. Михайло Шевченко відійшов і я залишився з Миколою у двох. Його, очевидно, боліла душа, і хоч ми обоє до того часу не зналися, він розговорився. Говорили ми про його творчість – літературну і акторську. Більше говорив він, я лише слухав і часом задавав якесь запитання. Не знаю, чим я викликав у нього таке довір’я, очевидно, хтось йому розповідав про мене. Між іншим, скаржився, що одержав запрошення із Відня на якісь літературні читання чи щось подібне, але не одержав візи. Я йому сказав, що хай приїде до Братислави і там одержить візу в Австрію. Ми склали такий план: якщо остаточно вирішить поїхати в Австрію, то напише мені і я йому вишлю запрошення відвідати мене, я його чекатиму на кордоні Ужгород-Вишне Немецьке і своєю машиною повезу у Братиславу і там зайдемо в Австрійське посольство, де він одержить візу. Все за мій рахунок. Так само після закінчення поїздки я його повезу на кордон Вишне Немецьке–Ужгород. Він погодився. Я чекав, чекав, але не дочекався. Досі не знаю, чи він був в Австрії, чи ні. Ми потім вже ніколи не зустрічалися, хоча я був кілька разів на святах «В сім’ї вольній, новій…» Та я й нікого не питав і нікому досі про це не говорив. Не хотів робити йому проблеми. Ви перший про це знаєте.

М. Вінграновський вперше заговорив до словацького читача віршем «Атом і добро», який був надрукований у газеті ССП «Культурни жівот» 1963, № 7; роком пізніше вийшов другий його вірш «Ніч стала в травицях» («Смена», 5.9.1964). Потім чомусь настала довга перерва. Аж 1980 року вийшла словацькою мовою антологія молодої української поезії під назвою «Чистими руками», у яку було включено 14 віршів М. Вінграновського. Чеською мовою теж рідко виходили його твори. Аж в антології «Десять сучасних українських поетів «Твар ветру» (Обличчя вітру), 1975. У ній було опубліковано десять його поезій. Мені особисто доводилось написати ювілейну статтю про нього до «Нового життя» (2001, ч.454-46).

Я високо шаную творчість Миколи, щоправда, переважну більшість я не читав, знаю лише те, що Ви розповідаєте, пишете не лише в цій книжці, але й у попередніх своїх творах.

Що ж до Григора та Ніли, то мені не довелось їх зустрічати, але Нілу я бачив і чув на одному її концерті на пароплаві «Маршал Рибалко», коли ми пливли 1989 року з Одеси до Києва. Згадаю одну пригоду, яка відбулась на цьому пароплаві, хоч вона не стосується Ваших трьох книжок. Очевидно, знаєте, що там відбувались т. зв. «круглі столи», на яких ішла мова про українську мову, українську літературу за кордоном; закордонні україністи скаржились, що українська література не попадає за кордон, що немає там перекладачів української літератури тощо. Я теж виступив і говорив, що мала Словаччина щороку організовує курси словацької мови (щороку приїжжає 30-40 осіб із різних країн світу, в тому числі з України та інших країн СРСР), Чехія – чеської мови, Німеччина – німецької мови, Росія – російської мови, а чому багата і велика Україна цього не робить, не організовує курси української мови, чому не має Міжнародної асоціації україністів, коли інші навколишні країни мають свої міжнародні асоціації? Тоді Д. Павличко вигукнув: «То дай пропозицію»! Так я і зробив. Мою пропозицію підтримали присутні україністи Німеччини, Польщі, США, Канади, України та дальших країн оплесками і присутній Олекса Мишанич за підказкою Д. Павличка записав пропозицію у протокол, щоб віповідні українські органи ініціювали створення Міжнародної асоціації україністів (МАУ) та курси української мови для іноземців. Через рік чи трохи більше відбувся перший конгрес Міжнародної асоціації україністів у Києві, у якому і мені довелося брати участь.

До речі, перша спроба створити МАУ виникла на славістичному з’зді в Празі 1968 року (хто був її ініціатором, не знаю, я не був на тому з’їзді), але мені казали, що українська делегація, очолювана акад. І. Білодідом, була проти, потім у червні того ж року була друга спроба закордонних україністів у Пряшеві (представники України ніби відмовились приїхати) створити МАУ, але прийшли радянські війська і окупували Чехословаччину; організаторів створення асоціації було покарано. Аж третя спроба стала реальною, хоч ніхто з нас тоді присутніх на пароплаві не гадав, що вона здійсниться.

До третьої Вашої книжки («Катеринопіль чи Калниболота…») мені важко щось додати, але багато чого з описаного Вами дитинства і мені довелось пережити. Наше село фашисти депортували в концтабір, але чудом нам вдалося втекти із залізничної станції і зберегли собі життя. Я син селянина. Мій батько – 18-річний хлопець воював на фронті Першої світової війни і був поранений під Тернополем. У 20-х роках минулого вже століття виїхав у Канаду, щоб заробити якийсь гріш. Там став великим патріотом кирилиці, візантійського обряду і мріяв, щоб хоч одна його дитина (нас було п’ятеро) була штудована і я його мрію здійснив. Я ходив в однокласну 8-річну школу, коли один учитель учив разом школярів усіх 8-ми класів в одному приміщенні. Хоч наше село було руське (українське), школа була словацька. Ми (діти) не знали словацької мови. Після закінчення 5 класу я склав екзамен у т. зв. мештянку (такі школи були тільки у містах) і я ходив 4 роки пішки 12 кілометрів за кожної погоди. Це була теж словацька школа. Повоєнне життя було в нас трохи краще, ніж в Україні, хоч голод у 1947 році був і в нас, але я його не відчував. Пригадую, як ми 16-17 річні хлопці і дівчата (греко-католики руської учительської академії) їздили два роки підряд (1947-1948) зі школою на пасхальні свята (католики святкували Пасху) перевантажувати українську пшеницю в Чорну на Тисі (біля кордону з українським Чопом), яку забрали від Вас совєти, у наші вагони. Нам, сільським хлопцям, не було так тяжко, але дівчата і хлопці з містечок плакали, бо не встигали, не вміли.

Це лише «між іншим». З українською мовою я вперше зустрівся аж 1952 року і вирішив її вивчити в Києві 1953 року. Та то вже інша історія.

Михайло РОМАН,

Професор Пряшівського та Бансько-Бистрицького університетів (Словаччина)

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/