“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
ПОГЛЯД І СПОГАД
Такому варварському поводженню з книгами, звичайно, значно більше років. Александрійську бібліотеку, як відомо, знищено ще в античну пору, в 47 році до н. е. Майже всю давньогрецьку й давньоримську літературу піддано знищенню в часи Седньовіччя і потрібен був Ренесанс, аби оживити хоч частину тієї книжкової спадщини. В новіші часи книжкове багаття горіло перед Гумбольдським університетом Німеччини з наказу гітлерівського фашизму (40-ві роки ХХ ст.), а в радянські часи до певної пори якщо книгу й не знищували, то вилучали з обігу шляхом запроторення її в т. зв. спецфонди тодішнього Комітету держбезпеки. «Переломним» тут став 1964 рік, коли спалахнула найбільша в Україні академічна бібліотека з нинішнім ім’ям академіка Володимира Вернадського. Цій сумній даті 21 травня 2024 року був присвячений своєрідний «круглий стіл» у мистецькій залі КНУ імені Тараса Шевченка. Офіційна назва його «Панельна дискусія. «Забуття і пам’ять: деколонізація знань».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Організатором заходу був Історичний факультет КНУ імені Шевченка, зокрема – в. о. декана факультету Пшеничний Тарас Юрійович. Крім студентів і працівників бібліотек, до участі в цій дискусії було запрошено заступника директора НН Інституту філології Олену Романенко, художника Василя Перевальського, директора Центру літературної творчості КНУ іменіТараса Шевченка Михайла Наєнка, а в відеоролику, який показали учасникам, можна було побачити й почути відомих дисидентів-шістдесятників Євгена Сверстюка, Василя Овсієнка, Сергія Білоконя та ін. «Живим» сучасником тих подій був лише Євген Сверстюк, який 1964 року опублікував гострий політичний памфлет «З приводу процесу над Погружальським»; цей памфлет вважається одним із найголовніших текстів українського самвидаву шістдесятників і мав надзвичайно велику популярність у літературному підпіллі 1960-1970-х рр. У тексті памфлету винуватцем підпалу називалася тодішня антиукраїнська влада.
Така думка була провідною і в виступах багатьох інших учасників панельної дискусії. Вступним словом розпочав її декан філософського факультету університету, академік Анатолій Конверський.
Доповнив його художник Василь Перевальський, який у рік бібліотечної пожежі навчався на 4-му курсі Київського художнього інституту (нині «Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури»). Василь Овсієнко і Сергій Білокінь тоді були ще школярами і в майбутньому поширювали знання про ту пожежу лише шляхом досліджень резонансу про подію в устах сучасників та в засобах масової інформації. Сергій Білокінь, зокрема, опублікував дослідження «Пожежі Київської публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років». 1968-й рік тут фігурує як друга бібліотечна пожежа 60-х років ХХ ст., що відбувалася у книгосховищі українських стародруків, запроторених в підвал одного з храмів Видубицького монастиря. Мені в 1964 р., за збігом обставин, випало бути сучасником тих подій як студенту 3-го курсу філологічного факультету КДУ імені Тараса Шевченка, а в 1968 році я вже працював на викладацькій роботі в Київському музичному училищі імені Р. Глієра. І добре пам’ятаю, як про пожежу в Видубицькому монастирі з тривогою розповів мені мій однокурсник Ярослав Боровський. Він спеціалізувався на давній українській літературі й археології і став згодом лауреатом Державної премії України за дослідження та публікації праць з історії стародавнього Києва. Для нього це була дуже болюча тема і він розповідав про неї з великим болем.
Пожежа у травні 1964 року була продовженням системи нищення української духовності, яку провадила імперська Московія протягом майже 300 років колонізації нею України. Від середини ХVII ст., коли Україна потрапила в колоніальну залежність від Московського царства, видано ним близько 30-ти різних указів про заборони української мови та літератури. Така цифра (з детальним описом) називалася, зокрема, на одному з засідань Верховної ради вже незалежної України. Я був запрошений на те засідання і виступив з відповідною промовою про те ж саме: українську духовність Москва нищила послідовно і пожежа в академічній бібліотеці 1964 року була тільки однією з ланок у цьому колоніальному ланцюгу Московської імперії.
Але чому саме в 1964 році? Про це я детальніше розповів у виступі на згадуваній панельній дискусії. Того року Українська РСР активно готувалася до відзначення 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Напередодні самої дати 150-річчя в Київському університеті було розтрощено вітраж, підготовлений групою художників на чолі з легендарною Аллою Горською (Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко). Відкриття вітражу призначалося певного дня приблизно на 18.00, а о 16.00 за вказівкою секретаря Київського міськкому компартії Бойченка вітраж було розтрощено. Кажуть, що цю акцію особисто очолив тодішній ректор університету Іван Швець. Мотивація була такою: «Чому (на вітражі. – М. Н.) мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» і на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна «за ґратами»?». Найбільше «непокоїли» владників слова Тараса Шевченка, які півколом обрамлювали вітражну композицію: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово».
Ми, студенти 3-го курсу філологічного факультету, прийшли на відкриття після занять (у другу зміну) і замість відкриття вітражу побачили натовп людей, що стояв між колонами Червоного корпусу університету. Двері університету були зачинені «під ключ», у натовпі стояла з колегами-художниками Алла Горська, а ми гуртувалися праворуч від колон разом із деканом філологічного факультету Федченком Павлом Максимовичем та приєднаного до нас письменника Михайла Стельмаха. Він рішуче наголошував, що завтра піде зі скаргою про таке неподобство до Андрія Даниловича (тодішній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Андрій Скаба, про якого Ліна Костенко напише: «Мистецтво, взяте на скабу»), але далі такої обіцянки, мабуть, справа з місця не зрушила. А ми, на знак протесту, разом із деканом почали співати народних пісень та пісень на слова Тараса Шевченка. Реакції на наш спів не було чути ні з-за замкнутих дверей університету, ні з боку поодиноких міліціянтів, які з обов’язку мирно походжали тротуаром побіля університету.
Про пожежу в Академічній бібліотеці ми дізналися вранці в понеділок. Пожежа розпочалася перед ранком у суботу і, на диво, гасити її не було чим: усі колодці (крани) з водою були перекриті і пожежа, відтак, тривала протягом трьох днів. Винуватцем тоді називали співробітника бібліотеки Віктора Погружальського і над ним і вершився нібито найсправедливіший радянський суд. Але Погружальський був своєрідним цапом-відбувайлом: підготовкою пожежі займалася велика кількість людей: стукачів всюдисущого тоді Комітету державної безпеки (КДБ) і, не виключено, когось (крім Погружальського) із співробітників академічної бібліотеки. Бо ж треба було комусь «обробити» книжкові фонди фосфором, перекрити скрізь водопостачання, нейтралізувати охорону бібліотеки і т. ін. Ми (студенти) у вівторок (горіло ж протягом суботи-неділі-понеділка) приходили на звалище обгорілих книг за лісосмугою, яка починалася тоді в кінці вулиці імені Ломоносова (нині – імені Юлії Здановської). На тому звалищі нам не вдалося вибрати бодай одну сторінку з текстом, який читався: все було обгоріле чи розмите водою пожежників. Зате днів через два-три в парку перед університетом, навколо пам’ятника Тараса Шевченка, нам удалося помітити якихось дивних дюдей. Вони з-під поли пропонували за копійки дуже цінні (з позицій україністики) книжки й журнали. Я пішов не дуже хитрим шляхом: позичив (на вічне оддання) по 10 карбованців у доцентів Іллі Корнійовича Кучеренка та Петра Дмитровича Тимошенка і збагатився «з-під поли» біля пам’ятника Тарасу Шевченку по суті ще одним університетом. Накупив «буржуазно-націоналістичної» (за тодішньою характеристикою) літератури стільки, що її вистачило на поповнення заборонених у радянські часи знань, які значно доповнювали всі ті знання, що давалися нам на лекціях у тодішньому університеті. Це були твори історика М. Грушевського, письменника В. Винниченка, відомих кирило-мефодіївців з Шевченкового оточення М. Костомарова та П. Куліша, чільних постатей з т. зв. «Розстріляного вілродження», а також періодичні видання часів УНР (1917-1921) та фактично репресованих 20-х років ХХ ст. (журнали «Музагет», «Нова генерація», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронт» та ін.). Вони виконали певну роль у моїй освітній роботі і більшість із них у 2022 р. я подарував разом із власною книгозбірнею до Наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича КНУ імені Тараса Шевченка. Це було близько 3000 примірників, колекцію яких бібліотека надіслала на мою адресу в електронному вигляді.
Суд над палієм Погружальським тривав місяць чи два і він вів себе на ньому не як потерпілий-викритий, а як герой детективного сюжету. В «заключному слові» своєму прочитав навіть якогось недолугого вірша, про що писала київська преса, а Євген Сверстюк опублікував згаданий матеріал «З приводу процесу над Погружальським».
Незважаючи на численні перешкоди щодо вшанування 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, 1964-й рік в Україні пройшов таки під його знаком. Центральною подією того вшанування став Міжнародний шевченківський конгрес. Відбувався він у кінці травня 1964 року у залі тодішньої Верховної ради УРСР. Мені пощастило бути присутнім на тому конгресі (для Київського університету виділено було кілька запрошень, два з яких методистка філологічного факультету КДУ імені Тараса Шевченка Ольга Антонівна запропонувала мені як старості академічної групи 3-го курсу. Ми з однокурсником Анатолієм Григоренком скористалися тими запрошеннями і протягом 2-х днів слухали на конгресі виступи найвідоміших світил світової культури практично з усіх земних континентів. Запам’яталися, зокрема, палкі виступи польського поета Ярослава Івашкевича (він, між іншим, був свого часу студентом Київського університету та Київської консерваторії), американського художника й письменника Рокуела Кента, грузинського поета-оратора Карло Каладзе й ін. Хтось цитував вислів про Шевченка турецького поета Назима Хікмета про Шевченка як поета всіх народів і т. д. Рокуел Кент сказав, зокрема, що він – американець за паспортом. Але коли ознайомився з живописом Т. Шевченка, а потім – із його поезією, то усвідомив, що він також українець. «Ваш Шевченко – мій Шевченко», – завершував свій виступ Рокуел Кент. Головував на тому конгресі Микола Бажан, у президії сиділи не тільки відомі українські письменники (зокрема, тодішній голова Спілки письменників України Олесь Гончар), а й письменники та художники зі слов’янських країн, та (ну як же без них!) представники керівного тоді ЦК КПУ й очільники республіканського КДБ. Можна було бачити, як мінявся в них колір обличчя, коли грузинський поет Карло Кададзе почав і закінчив свій виступ вбивчими щодо будь-якої епохи словами Тараса Шевченка:
О люди, люди-небораки,
Нащо здалаися вам царі.
Нащо здалися вам псарі –
Ви ж таки люди, не собаки!
Не менш цікаві події розгорталися тоді в колуарах Шевченківського конгресу. Майже пошепки повсюдно обговорювалася саме пожежа в академічній бібліотеці України, а представники української діаспори намагалися «нелегальним» шляхом поширити серед присутніх заборонену в радянській Україні т. зв. «буржуазно-націоналістичну» літературу. «Забороненою» тоді в СРСР вважалася і будь-яка інформація про встановлення у Вашингтоні пам’ятника Тарасу Шевченку. Хтось із діаспорників нишком підсунув мені листівку з зображенням згаданого пам’ятника Тарасу Шевченку у Ваштнгтоні. Я потім ховав ту листівку в найпотаємніших місцях, бо за виявлення її у мене мені світило щонайменше відрахування з університету. Лиш через багато років я побував біля Вашингтонського пам’ятника Тарасу Шевченку і попросив поетесу Ганну Чубач сфотографувати мене біля пам’ятника в тому ракурсі, як він був зображений на одержаній на Шевченковому конгресі листівці.
Наслідки пожежі в академічній бібліотеці 1964 року ліквідовувалися протягом багатьох років. За існуючою інформацією, згоріло тоді близько 500 тисяч українських раритетів, а відновити вдалося лише половину. Певним учасником такого відновлення довелося бути й мені. Останній семестр навчання в університеті (як відомо) відводився в мої студентські роки написанню дипломної роботи. Протягом лютого-квітня 1964 р. ми з з майбутнім поетом-журналістом Анатолієм Григоренком вирішили, що писатимемо свої дипломні роботи в другу половину дня, а в першу оформилися на 0.5 ставки в Академічній бібліотеці як допоміжні працівники бібліотечної справи.
І от у першу половину дня протягом трьох місяців нас було спроваджувано до бібліотечного складу, аби «сортувати» жужмом складені книги та журнали в підвалі будинку, який знаходився тоді трохи вище сучасного Палацу спорту в Києві. Книги ті одразу після т. зв. громадянської війни (1017-1921) і трохи пізніше радянська влада конфіскувала в бібліотеках «буржуазних» ліцеїв та реальних училищ, а, крім того, з домашніх бібліотек різних (за її уявленням) «буржуа». Перебираючи і сортуючи книжки за певними вказівками досвідченого бібліотекаря на прізвище Примак (ім’я та по-батькові, на жаль, забулося), ми «пройшли» тоді і ще один «університет». Бо ж можна було не тільки сортувати, а й начитатись тамтих книжок, серед яких траплялася згадувана вже «буржуазно-націоналістична» література Михайла Гришевського та Миколи Костомарова і, звичайно, публікації письменників «Розстріляного відродження». Ними були сповнені українські журнали 20-х – початку 30-х років, а передвоєнної пори (в основному після найбільш репресивного 1937 р.) всі були запроторені у спецфонди КДБ. Під час пожежі в травні 1964 р. вони були фактично знищені, а ми, отже, працювали на те, аби дещо з того знищеного хоч трохи поповнити. Я особисто звідти «виніс» основні знання про творчість Григорія Косинки та новелістику 20-х років, що стало темою моєї дипломної роботи (науковий керівник професор-письменник Арсен Олексійович Іщук) і майбутньої кандидатської дисртації, яку після певних ускладнень удалося захистити під керівництвом доцента Олександра Сергійовича Дяченка. Отже, працюючи на 0,5 ставки в бібліотеці АН УРСР протягом трьох місяців, я поєднав, сказати б, троянди й виноград – красиве і корисне. Певною мірою наше сортування занедбаних фондів «буржуазних книгозбірень» посприяло і поновленню тих бібліотечних фондів, які знищені були пожежею 24-26 травня 1964 року.
Підводячи підсумки «Панельної дискусії….» в Київському університеті, організатори її ще раз наголосили на одвічній боротьбі Московії проти української культури й нації. Як і варто було сподіватись, цей процес не припиняється до сьогоднішнього дня. За часи війни Російської федерації проти України від 2014 року її ракетами та керованими бомбами вже знищено безліч бібліотечних комплексів, музеїв, видавництв, друкарень. На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну (2022) в містечку Бородянка, що на Київщині, зазнало поранень навіть чоло головного поета України Тараса Шевченка.
А в травні 2024 р. розтрощено харківський «Фактор-Друк». Це найбільший в Україні поліграфічний комплекс повного циклу з виготовлення газетно-журнальної та книжкової продукції. Кожна третя книга і кожна десята газета в країні друкувалися в цій друкарні. Внаслідок прямого влучання в друкарні знищено 50 тисяч книг, розтрощено все технічне обладнання друкарні, загинули семеро працівників і є чимало поранених. Але, як писав Тарас Григорович, серце України (як у того Прометея) знову оживає і сміється знову. Україна бореться і обов’язково переможе варвара-загарбника, бо на її боці і правда, й духовність. Минуть роки, і на оновленій її землі відродяться всі бібліотечні надбання нездоланної України, на ній «врага не буде – супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди». Люди, а не нелюди з бандитської кремлядської дороги…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.