Михайло Наєнко. “Мала батьківщина” Сергія Єфремова

“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026

ДО 150-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Його шлях у літературознавстві та громадсько-політичній роботі був по-справжньому тернистим. Батько готував йому священницьку дорогу і тому віддав на навчаня спочатку в Уманське духовне училище, а потім у Київську духовну семінарію. Але він після семінарії обрав Київський університет Св. Володимира і закінчив у ньому юридичний факультет. Проте його тягнуло до літератури і він налагодив зв’язки з відомими київськими літераторами, почав пробувати свої сили в публіцистиці, потім брав участь в організації українського видавництва «Вік» і впорядкував та видав з такою назвою тритомну антологію і готував себе для створення та видання «Історії українського письменства».За життя його вона виходила чотири рази, а сам він активно працював як публіцист і літературний критик. Паралельно активно виступає як громадсько-політичний діяч, і в часи створення Центральної Ради (УНР) його обирають заступником голови УНР та міністром з питань національностей. У 1919 році за рекомендацією Агатангела Кримського він стає академіком ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук), а в 1923-29 роках йому судилося стати віце-президентом цієї академії. На цій посаді в 1930 році його арештовують, влаштовують судилище в Харківському оперному театрі як нібито керівника «антирадянської» Спілки Визволення України (СВУ). В народі те судилище називали так: «Опера СВУ – музика ДПУ» (Державне політичне управління – попередник майбутнього КДБ – Комітету державної безпеки). За вироком того судилища Сергію Олександровичу випала найвища міра захисту – так цинічно радвлада називала найвищу міру покарання). Замінено її 10-літньою каторгою в ленінсько-сталінських ГУЛАГах. У вологодській «філії» тих ГУЛАГів видатний учений, академік і віцепрезидент ВУАН Сергій Єфремов і був доведений до смерті.

Пропонуємо статтю Михайла Наєнка про «малу батьківщину» Сергія Єфремова, яку він не раз згадував і будучи на умовній волі, і за гратами радянських ГУЛАГів. Вперше, але за інакшою редакцією, опубліковано її в мемуарній книзі автора «Світанки третьої світової…»

СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ ПРО СВОЮ «МАЛУ БАТЬКІВЩИНУ».

Більшість літ своїх Сергій Єфремов – академік і віце-президент ВУАН (Всеукраїнської академії наук) прожив в українській столиці – в Києві. Але періодично в його пам’яті зринала і «мала Батьківщина» – місце народження: село Пальчик нині Звенигородського району на Черкащині. Тут минало його дитинство, а в його спогадах «Про дні минулі» (зберігалися з 1930 року в архівах ГПУ – НКВС – КДБ і опубліковані лиш 2011 р.) згадуються також ближчі і дальші села та міста, з якими пов’язані родинні стосунки вченого і видатного громадського діяча: Берибіса (Гуляйполе), Кайтанівка, Калниболота (історична назва Катеринополя, нині – Калинополя), Луківка, Лоташеве, Криві Коліна, Звенигородка, Умань, Шпола та інші.

У Пальчику Сергій Єфремов жив, сказати б, безвиїзно до 10-річного віку. Про ті роки він залишив у згаданих спогадах найбільш ліричні описи. Один із них стосується чекання малим Сергійком весняної пори, яка для нього була чи не найбільшим святом дитинства. «Весни я раз у раз чекав з великою нетерплячкою, – писав він уже на схилі літ. – Зимою все-таки доводилось сидіти більше в хаті… І вибігаючи з хати зимою, шукав тих ознак, якими показує себе весна… Сонце встає все раніше, і вже за ним не встигаєш. Біжиш надвір – і там бачиш хвилюючі ознаки: проти хати на городі з-під зчорнілого снігу показалося чорне груддя землі, на сонці вода з стріх капле, блищать-грають у промінні віскряки, що понамерзали за ніч і розпадаються з дзвоном, коли їх зачепити палицею… Чорна земля жадібно п’є запас весняної благодати-вільгости, щоб зродити за кілька день початки розкішного зеленого одягу. Ну, час і пора вирушати до лісу… тепер ми вже напевне знайдемо там досхочу й всякого кольору веселого рясту. Вже й гайвороння здіймає свій пекельний крик у березі й за кілька день укриває верби з понапухалими бруньками і сотнями чорних купок-гнізд. О, буде мені роботи, по цих вербах лазячи, воронячі та сорочі гнізда видираючи…. Буде роботи й матері, по цих подвигах щодня мені одежу латаючи!.. І так хочеться вже роззутись та босими побродити ногами по нашій милій річечці: не перегачена, не спинена, несе вона з шумом та піною брудні води до Тікича, немов змиваючи усе, що за зиму поналипало» (с. 270-271).

Про свій Пальчик Сергій Єфремов згадує і в «Щоденниках», які теж були арештовані радвладою разом із ним у 1929 році, а опубліковані лиш 1997 року. Одного разу – під час подорожі «далеко од Києва» вразив його дивний запах. «Що воно таке? Риюсь у пам’яті… Ага – рижій цвіте. І згадався Пальчик, наш город над річечкою і як ми вибирали той рижій» (с. 133). Іншого разу Сергій Єфреов розповів про своє перебування 1928 року в звенигородських краях: «…Там кругом вже тепер голод лютує, особливо туди до Херсонщини (мої рідні місця: Пальчик, Старостіна, П’ята Рота тощо)» (675). Ліричний і трагічний записи… Виявляється, вже в 1928 році лютував в Україні голод. Про тему голоду в українському письменстві Сергій Єфремов напише дуже сумну студію «Без хліба» (1927).

З дитячих літ малому Сергійкові добре запам’яталася в Пальчику батьківська клуня, в якій узимку він спостерігав, як найняті дядьки молотили в тій клуні різне збіжжя, а він сидів у куточку і спостерігав за їхніми ціпами, які гупали об розв’язані снопи жита чи пшениці, та за їхнім (дядьків) вправним молотництвом. Улітку хлопець часто милувався сільськими дівчатами, що квітчалися польовими квітами, а на головах мали часом цілі крамнички різнокольорових стрічок та вінків із теж різнокольорових стружок-папірців та воскових імітацій. Та найбільш хвилюючими для нього були дні, коли додому в Пальчик на якісь свята (переважно на Великдень) мали з’їхатись його старші брати та сестри. А сім’я в них була чималенька – 10 хлопчиків і 3 дівчинки. «З листів ми вже знали, – читаємо в спогадах, – … коли треба було посилати коней до Умані по тих, хто вчився ще в бурсі; і до Шполи, на вокзал по киян – семінаристів та сестер… Вже з обід біжиш, бувало, на вигін “виглядати”… чи не вигулькне з-за поворотки здаля наша пара сірих коників, і коли (вже) побачиш, то не знаєш, що краще – дожидатись тут і під’їхати додому чи бігти швидше й сповістити, що вже їдуть. А потім поцілунки, радість вітання, розпитування, оповідання, розпаковування привезеного і – раз у раз якесь неясне розчарування, наче не справдилось те, чого сподівався» (с. 272).

Доля старших братів Сергія планувалася й йому самому. Так само, після 10-річного віку його було віддано до Уманського духовного училища, а потім – у Київську духовну семінарію, де йому, як сину священника, готували таку ж саму духівничу кар’єру. На якомусь етапі, щоправда, з тієї дороги його звернув Київський університет: замість Духовної академії Сергій вищу освіту вирішив здобувати на юридичному факультеті університету. Юрист із нього, правда, теж не вийшов, бо перемогла залюбленість у літературу, у філологію, у літературознавство. У батьківській «бібліотеці», яка містилася переважно в сінях на високій поличці в пальчиківській їхній хаті, суто літературних книг йому не траплялося; там були переважно часописи з релігійним змістом, а до власне літератури, зокрема літератури української, він долучився в часи навчання в старших класах духовної семінарії та в університеті і на різних зібраннях київських молодіжних гуртків чи на квартирі автора духовного гімну України «Боже великий, єдиний» Олександра Кониського. Але й тоді за різних нагод йому згадувалися місця дитинства, особливо дні, коли його, малого, конячками відвозили до Уманського духовного училища, як він сидів закушканим різними вдяганками у кінній бричці і минав разом із кучером Луківку, потім Лотошову, потім Криві Коліна, Тальне й інші села та міста, що траплялися по дорозі до Умані. Із сусідніх з Пальчиком сіл йому згадувалися частенько Берибіса («Гуляйполем» Єфремов не називав його ніколи, а тільки – Берибіса), часом – Калниболота (Катеринопіль, що названий так після смерті цариці Катерини Другої в 1795 р., а в 2023 році перейменований на Калинопіль), Бродецьке та Кайтанівка. У святкові – різдв’яні чи великодні – дні він з батьками їздив до тамтешніх священників у гості, вислуховував їхні розмови про релігійні, а часом і нерелігійні події. Найбільше запам’яталися обговорення «поведінки» давнішого берибіського священника Василя Радзимовського. Його призначено було своєрідним старостою в колі окружних священників, за тодішньою термінологією – «благочинним наблюдающим». У його обов’язки входили стеження за професійним рівнем та ідеологічними настроями священників під час виконання своїх обов’язків, організація заміни їх на час служби, коли хтось із них захворіє тощо. Як виявлялося, цей берибіський «наблюдающий» був дуже вредним, «однаково залив за шкуру сала і парафіянам своїм здирством, і “сиротам” дріб’язковою причіпливістю, і навіть своїй братії духовенству, бо нісся високо вгору і всім тикав у ніс своїм “благочинством”» (с. 215). Після одного гучного скандалу (Радзимовського побив один із його підлеглих-панотців та скинув зі своєї брички) депутація з мало не всіх священників округи виїхала до Києва і домоглася в вищого церковного керівництва звільнення Радзимовського з посади «наблюдающего». Водночас тоді ж цій депутації вдалося «придбати» для Пальчика постійного священника – отця Олександра, майбутнього батька Сергія Єфремова. Але це – історія. Із сучасності в пам’яті малого Сергія Олександровича найчастіше зринали постаті дуже суворого, але люблячого батька й дуже хазяйновитої матері («Мати моя була, не скажу – свята, але безперечно, сильна і горда жінка», с. 219). З місцевих селян у пам’яті чомусь найочевидніше виділялися наймити – конюх Василь та домогосподарка Мотря. Їх наймали для домашньої підмоги, бо ж, як не як, у сім’ї було 13 дітей, десять хлопців і три дівчини.

Чомусь Сергій Єфремов не згадує в своїх спогадах «Про дні минулі» Миколу Коваленка. Земляка з Пальчика, поета-самоука, що став згодом відомим як один із авторів модерністського журналу «Українська хата», і навіть наштовхнув Павла Тичину на дуже крилатий поетичний образ. Микола Коваленко у 1912 р. писав: «Але смерть перехитрю я, // Бо зовсім ще не умру я» (Українська хата. Поезії 1909-1914 рр. – К., 1990, с. 86). Через три роки Павло Тичина напише такі рядки: «І як я вмру – не розумію: // Життя моє одвічнеє» (П. Тичина. Зібр. творів. У 12 томах. – К., 1983, т. 1, с. 304). Але це – до слова, як кажуть. Про пальчиківського поета М. Коваленка Сергій Єфремов не згадує, бо його цитовані тут спогади «Про дні минулі» доведені лиш до 1907 року, а з Миколою Коваленком він, очевидно, познайомився пізніше. Принаймні, він допоміг йому видати в Києві першу збірку віршів «Під хрестом життя» аж у 1910 році. А через рік її перевидано і у Львові. Збірка пройнята мотивом тяжкого хреста, якого несла підколоніальна Україна протягом багатьох літ, але до розп’яття на тому хресті справа не дійде – переконаний поет Микола Коваленко. У пам’яті ж пальчиківських односельців він залишився хіба що гумористичним чотиривіршем:

В Лотошові чи в Луківці,

А чи, може, в Пальчику,

Раз приснився одній дівці

Табун хлопців на току.

В одній із редакцій цього вірша замість «Лотошові» фігурує «Шостакова». Про це мені принагідно переповідав пальчиківський, а потім Катеринопільський, учитель і поет Яків Івашкевич. Про «живого» Сергія Єфремова в Пальчику сьогодні вже не пам’ятає ніхто. Останній раз про нього згадувала моя вчителька в початкових класах Івашкевич Антоніна Купріянівна. Коли я в 1991 році організував перший публічний вечір пам’яті Сергія Єфремова в Харківському оперному театрі (допомогла з приміщенням малого залу новозбудованого театру тодішня міністерка культури Лариса Хоролець), де його судили як нібито керівника неіснуючої СВУ (Спілки визволення України), а подібний вечір пам’яті проведено було і в Пальчику, де щойно відкрився пам’ятний знак братам Сергієві і Петру Єфремовим (фінансово допоміг на моє прохання тодішній голова Катеринопільської адміністрації Іван Полудень), то вчителька Антоніна Купріянівна сказала на тому вечорі таке: «Пам’ятаю, як мама в далекому моєму дитинстві говорила: “Вчора до нашого батюшки приїжджали хлопці Єфремова – Сергій і Петро. Ночували на погрібнику, від когось переховувались”». Це могло бути в 1917-му чи в 1918-му роках, бо в 1919 і пізніше Сергій Єфремов «переховувався» від радянської влади в селі Дзвонковому під Києвом (там була в нього літня дача), аж поки за рекомендацією Агатангела Кримського (народжений на Волині, але дитинство провів у Звенигородці і став згодом сходознавцем та лінгвістом світового рівня) Сергій Єфремов був обраний академіком ВУАН, а через три роки – віце-президентом цієї академії та жив у Києві аж до арешту в 1929 році.

На процесі Спілки Визволення України. Головним обвинуваченим був Сергій Єфремов. Фото 1930 р.

Обидва брати Єфремови (і Сергій, і Петро) не мають своїх могил. Вони обидва засуджені  за сфабрикованою справою СВУ і замордовані в радянськиз ГУЛАГах.

З пам’ятного знака  в Пальчику сиротливо дивляться на білий світ лише мудрі очі обох братів Єфремових. Згодом цей знак перенесено було на придорожню територію перед в’їздом у село Пальчик, а в прицерковному сквері-цвинтарі (нині – біля сільського Будинку культури) поставлено новіший і краще впорядкований пам’ятний знак самому Сергію Єфремову (фінансово допомагав у цьому тодішній голова Катеринопільської ради району Сергій Осадчий), а в сільському Будинку культури обладнано Музей Єфремових (ініціював обладнання тодішній завідувач відділу культури Катеринопільського району Олександр Луцишин). Коли (до пандемічного карантину та повномасштабної війни Росії проти України)  провадились Єфремівські читання в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького та в Пальчику, то для учасників читань  екскурсію до пам’ятного знака Сергія Олександровича та по Музею братів Єфремових  проводили школярі; пам’ятні промови виголошувалися в одній із кімнат сільського Будинку культури, а всім цим опікувалися директор місцевої школи Ірина Кірова та голова сільської ради Микола Бобров.

Про все це нині згадуєш як про легенду. Але, думається, вона пізно чи рано знову стане реальністю і ми ще не раз побуваємо на Єфремовських читаннях і в ЧНУ імені Богдана Хмельницького, і в Пальчику. Бо пам’ять про нашого земляка, як кажуть у народі, «не вмре, не поляже». Він був великим ученим (його найповнішу для свого часу «Історію українського письменства» мені вдалося вперше перевидати в материковій Україні у 1996 р.) і великим українським патріотом (у першому уряді УНР 1917 року він був заступником голови і міністром з питань національностей). Таких людей українська нація шануватиме й па­м’я­та­ти­ме завжди, а особливо тоді, коли, як писав Тарас Шевченко, в Україні вже жодного «врага не буде, супостата, // А буде син, і буде мати, // І будуть люди на Землі».

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.