“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
«Сміливіше: крісло Мирного і Толстого не зайняте!» (Павло Тичина). Ця його підказка адресувалася мені. А за яких обставин…. Про 130-ліття Павла Тичини інформації було чимало. Зокрема і з Київського Музею поета. Навіть із кавою та усмішками. Але все довкола та навколо. Хто б щось сказав про нього як «живого» – не було кому. Щоправда, М. Славинський на своїй сторінці у Фейсбук вмістив спільне з ним фото, але без коментаря….
А ті, хто вшановував поета у Музеї – не сказали: бачилися з ним, не бачилися… Навряд, бо його вже 57 років, як нема, а музейні шанувальники ще й за плечима стільки не мають. І тому – довкола та навколо….
Чи не першим помітив у ньому геніальність Симон Васильович Петлюра. Бо М. Коцюбинський, знаємо, сказав, що серед нас лиш “справжній поет”. А Симон Васильович обійняв його за вихід збірки “Сонячні кларнети” на балконі Директорії УНР у 1919 р. Через три-чотири роки академік Сергій Єфремов написав про нього, що це поет, мабуть, світового значення, аналізуючи перші три збірки поета: “Соняшні кларнети”, “Плуг”, “Замість сонетів і октав”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Оскільки обоє з названих вважалися протягом 70-ти радянських років “ворогами народу”, то Павло Григорович усі ці роки навіть на ніч лягав одягнутим (як для параду). Бо ж коли прийдуть арештовувати, то щоб не в нічній сорочці. Він же – хрестоматійний… А в пам’яті стояло ще й те, що був канцеляристом у тій же Директорії Симона Васильовича. Разом, між іншим, і ще з однією страдницею радянського прижиму Надією Суровцевою….
Моє знайомство з ним було спочатку опосередкованим: один наш університетчик був приставлений до поета “наглядачем”. Він “входив” у квартиру поета і перша його розповідь про нього стосувалася отого чекання можливого арешту “при костюмі”. Пізніше про це мені говорив і Євген Сверстюк, посилаючись на секретне зізнання дружини генія Лідії Папарук…
“Наглядач” дуже мучився виконанням “наглядацької” своєї місії, бо мав наглядати і за нами – його колегами по університету, які не завжди вміли тримати язик за зубами, коли йшлося про існуючу компартійну владу та ін. Аж до того, що пару раз збирався вчинити суїцид…. Врятували, а один із наших ще й дав йому по пиці за такі витівки….
Безпосереднє ж знайомство з Павлом Григоровичем відбулося пізньої осені 1963 року, коли в Спілці письменників організували слухання університетської Літстудії імені Василя Чумака. Він же завідував у тій Спілці Кабінетом молодого автора, а виконавчим секретарем у нього був критик Володимир П’янов. Він ото й зібрав наших літстудійців на згадане слухання.
У залі було чимало слухачів, а головував Павло Григорович. Читали переважно вірші, зокрема Толя Григоренко, Коля Томенко і ще хтось. А мене потягнуло на трибуну з прозою – читав “Тургайську новелу”. Написано її “по свіжих слідах” літнього перебування на “третьому семестрі”, тобто – на казахській цілині. Два місяці ми там будували казахам “комунізм”, а мені те перебування навіяло згадану новелу. Вона пізніше буде опублікована в “Літературній Україні” та в моїх книжечках, а починав читати її з трибуни Спілки з очевидним хвилюванням. Головуючий Павло Григорович помітив те хвилювання і проказав ніби для всього залу оту згадувану на початку фразу: «Сміливіше: крісло Мирного й Толстого не зайняте». Почувши це, я справді трохи заспокоївся і дочитав новелу до кінця.
Під час обговорення слухачами критикували в основному поетів, а моїй новелі присвятив свій виступ Микола Сом. Він уже тоді був на піднесенні, бо ж почалося, здається. виконання його пісні у “Вечірній казці” для малят: “Рученьки, ніженьки, лагідні оченьки…” і т. д. (“Заходить до хати….”). Микола Сом закидав мені, що я даремно описав вечірню пиятику цілинних трактористів, бо це – не харашо. Хлопці, мовляв, випивали, ну й що з того… Всі ми п’ємо потроху… На тому “критика” й закінчилась. Павло Григорович про мою новелу промовчав. Він усе сказав отією фразою: «Крісло Мирного й Толстого не зайняте». Таким, до речі, воно залишається й сьогодні, але це ширша тема.
Другого разу довелось побути поруч із Павлом Григоровичем, коли у вестибюлі малого залу колишнього Жовтневого палацу читалися вірші тодішніх лідерів шістдесятництва – Івана Драча та ін. Під час перерви ми обступили Павла Григоровича і вимагали від нього думки про оцих “молодих поетів”. Він сказав, ніяковіючи: “А хто такі “молоді поети”. Ось Микола Сом теж молодий поет….”.
Як знаємо, він не зразу сприйняв шістдесятницьку хвилю і навіть критикнув її, здається, у вірші “Миколі Асєєву”. А потім таки визнав: “На нас вони вже не похожі, // Хоча й цілком від нас ідуть”. Шістдесятники – всі – вважали поета найбільшим, після Шевченка, своїм авторитетом. Крім, можливо, одного стукача, який себе теж пропихав у шістдесятники. Вдавався часом до бридкого хуліганства. Наприклад, приходив додому до поета Станіслава Зінчука і почав дзвонити письменникам із різним хуліганством. Павлові Тичині в трубку казав: “Ви ще досі живі?”. Після того Станіслав вигнав його з хати і більше не підпускав до свого телефона.
Від згаданого “наглядача” (а таких “наглядачів” мали і М. Рильський, і В. Сосюра, і О. Гончар, і М. Стельмах, і А. Дімаров, і Л. Костенко, знаю їх поіменно) ми почули й реакцію Павла Григоровича на вихід книжки Л. Новиченка “Поезія і революція”. Поет прочитав її до 10-ї сторінки і … кинув: “Не так це все було…” Та зліг у цековську лікарню під крапельниці на цілий місяць. А. Л. Новиченко до останніх днів не сприймав Тичининих “Замість сонетів і октав”. Хоча й написав щось на зразок “Не зайві доповнення…”. М. Ільницький запитував, чому Леонід Миколайович не сприймав тих сонетів та октав. Відповідь була, мабуть, чесною: “Був глухий до такої поезії”.
Пізніше я прочитав у спогадах Ю. Шевельова, що Л. Булаховський керував його кандидатською дисертацією про публіцистику та про вірш П. Тичини “Партія веде”. На ту інформацію Павло Григорович проказав: “Не треба про мене таких дисертацій писати”…. Пізніше були різні дисертації і найтоншою з професійного боку була таки дисертація Григорія Клочека… Але це теж ширша тема…
Останній раз живого Павла Григоровича я спостерігав у 1966 році, коли йому минуло 75 років. Тоді у Філармонії Києва відбувався вечір, йому присвячений, а головував Олесь Гончар. Виступила з вітанням імперська поетеса Марія Комісарова і вручила поетові сувенір – бронзову статуетку сатрапа Петра I на здибленому коні. І поставила ту статуетку перед ним у президії. А він протягом усіх наступних хвилин чи й годин усе відсував її подалі від, себе, а Марія Комісарова сунула її назад. Я сидів у першому ряду балкона Філармонії і все це спостерігав, а потім слухав заключне слово ювіляра.
Він дякував насамперед Комісаровій за привезену для нього “конячку”. Цей факт ми пізніше обговорювали з Олесем Гончаром (він мене інколи запрошував додому для розмови після опублікування моєї книжки про нього “Краса вірності”). Не сходились ми з ним тільки щодо згаданого слова: Олесь Гончар казав “коняку”, а мені чомусь запам’яталося “конячку”.
Та важливіше те, що було далі. Павло Григорович казав: “Я щодня встаю дуже рано, йду на Володимирську гірку і спостерігаю, як сходить сонце. Спочатку з’являється один-однісінький промінчик, тоненький такий та червоний…. І я подумав: чи не так і наша партія – промінчиком своїм освітлює нам наш шлях до комунізму…”. У президїї представники тієї партії заворушились, зацмокали язиками… “Як же так, партія – і тільки один промінчик. Та вона – наше повне сонце, вона освітлює наш шлях і т. д.” Оцей “промах” Тичини з промінчиком зумовив те, що до 75-річчя він не одержав чергового ордена Леніна (Микола Бажан тут його випередив на цілих два). Влада відбулася якоюсь дрібнішою відзнакою і це позначилось потім і на похороні геніального поета.
На прощання з ним я приходив і в клуб Ради міністрів, і на Байкове кладовище. Хотілося побачити, чи буде почесний караул та стрільба вгору з рушниць (як на похороні Максима Тадейовича), але… такого не відбулося. Повиступали, поховали та й крапка. Бо відчули, що Павла Григоровича владі так і не вдалося приручити остаточно….
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.