“Поговорім про Бальзака, це так шляхетно,”– запрошував до розмови своїх сучасників послідовник великого французького романіста Жерар де Нерваль. Його слова і в нашу розбурхану і скроплену кров’ю добу так само спонукають до роздумів про видатних сподвижників культури та оборонців рідної мови. Тому й хочеться їх повторити, згадавши українського поліглота:“Поговорім про Лукаша, це так шляхетно.” Шляхетно і доцільно поєднати славетні імена ще й тому, що на цей рік припадають значимі ювілеї Оноре де Бальзака (1799 – 1850) і Миколи Лукаша (1919 – 1988). Давайте поведемо розмову про кожного з них окремо і про обох разом. Таке зближення непорівнянних за часом і місцем, за творчістю і долею величин може, на перший погляд, видатись несумісним. Одначе непорівнянні за своїм значенням явища незрідка при зіставленні якнайкраще навзаєм висвітлюють їх глибинну суть.
Між французом і вкраїнцем пролягає широчезна ріка швидкоплинного часу, і, як не дивно, вони перегукуються з обох берегів її своєю пошаною до рідної мови, любов’ю до красного письменства, затятою працьовитістю і непохитною стійкістю у відстоюванні справедливості.
Подібно до Бальзака, який залишив французам у спадок добру сотню шедеврів, наш Лукаш подарував українцям доста класичних перекладів із чотирнадцяти мов. Хай Бальзак і Лукаш працювали в різних літературних галузях, та своїм відчайдушним подвижництвом вони схожі між собою, як невтомні трударі. До того ж труд перекладача не легший, якщо не важчий за труд прозаїка; недаремно ж мудрий німець Фрідріх Ніцше називав художній переклад танцем у кайданах.
Оноре де Бальзак своїми новаторськими за суспільною значимістю творами збагатив світову літературу, а Микола Лукаш майстерними перекладами споріднив її з українською.
Бальзак за життя і після, як ніхто і з його сучасників, був популярним в усій Європі, яка читала його романи спершу в оригіналі, потім і в перекладах. У нього був свій modus vivendi, він потішав паризький beau monde разючими вчинками. Перше місце з усіх його уподобань належить тут, хоч це і дивно, не повсякденній чорній каві мокко і не екстравагантному одягу, а здоровецькій трості, з якою він з’являвся у вищому світі. Згадана трость стала притчею во язицех, породжуючи всілякі чутки, перекази й навіть легенди.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поряд із відгуками позитивними й негативними (не бракувало й таких!) на нові романи Бальзака зарясніли згадки про його трость із гулястим золотим набалдашником. Після окремих згадок з’явилися розлогі замітки в окремих дослідженнях і навіть цілі сторінки в пізніших мемуарах. Їх компонували письменники й художники, композитори й скульптори, видавці й артисти, як от Теофіль Готьє, Анрі Моньє, Альфред Неттман, Арман Баше, Жерар де Нерваль, Поль Лакруа, Шанфлері… Одначе всіх їх заткнула за пояс Дельфіна де Жірарден, видавши 1836 року повитий серпанком фантазії роман “Трость пана де Бальзака”. Ця книга,– свідчить багатий паризький банкір Фелікс Солар,– зберігалась на видному місці в бібліотеці творця “Людської комедії”, який на знак вдячності присвятив Дельфіні де Жірарден роман “Альбер Саварюс” (1842).
Дельфіна де Жірарден, повідаючи про Бальзакову трость, прикидалась ніби вірить, що ця трость чарівна й допомагає письменникові ліпше спостерігати за прихованим людським життям.
Удатно й яскраво змалював портрет свого навчителя Жерар де Нерваль у мемуарних нотатках “Про Бальзака”, надрукованих невдовзі після смерті письменника в газеті “Пресс”:
“В центрі красувався Бальзак у розкішному синьому сюртуці з масивними золотими ґудзиками, який він одягав у дні удач. Його трость з руків’ям карбованого золота, інкрустованого бірюзою, вартістю в три тисячі франків, стояла недбало в кутку; й оскільки були присутні лише літератори й актори, вона не зникала”.
Про оту знамениту трость писали не лише сучасники плодовитого романіста, її згадують ще й досі. Приміром, про неї не так уже й давно кілька разів спом’янув у романі “Прометей, або Життя Бальзака” (1965) Андре Моруа.
Микола Лукаш, як і далекий від нас Оноре де Бальзак, не терпів неправди і по змозі з болючою посмішкою заперечував її. Бальзак не лише зачіпав у творах соціальні проблеми, а й звертався до суддів і мерів, до міністрів і навіть до королів, щоб вони виправдали несправедливо засуджених чи скасували жорсткі закони.
За такі відверті висловлювання в буржуазній Франції Бальзакові не забороняли публікуватись так, як у соціалістичній державі не дозволяли понад десять років друкуватись Лукашеві за отой лише один наївний лист до вищих інстанцій з пропозицією відсидіти тюремний строк замість хворого автора дослідження “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
Щоправда, і в Бальзака не обійшлося без однієї заборони, але не так самої п’єси “Вотрен”, як її вистави. Заборона була викликана тим, що відомий артист пародіював,– кого б ви думали? – самого короля Франції! Ось як про згадану подію, посилаючись на спогади глядачів прем’єри, що відбулася 14 травня 1840 року в театрі Порт-Сен Мартен, повідає Андре Моруа:
“В четвертому акті поява на сцені Фредеріка Леметра в мундирі мексиканського генерала, з чуприною на голові, як у Луї-Філіппа, викликала бурю обурення. Герцог Орлеанський демонстративно вийшов із ложі і, вернувшись до палацу, розбудив короля. “Батечку,– сказав він,– вас виводять у театрі в карикатурному вигляді. Невже ви це потерпите?” Наступного дня п’єса була заборонена.”
Так, п’єса була заборонена. І цим усе обмежилось. Не постраждав ні артист Фредерік Леметр, ані письменник Оноре де Бальзак. Ображений король не наклав veto на їхню творчість, не заборонив їм грати в театрі й друкувати романи.
Тепер перекинемось із давньої Франції до недавньої України і давайте уявимо, що сталось б із автором “Фараонів” Олексієм Коломійцем і артистом Миколою Яковченком, якби той в образі Оверка окарикатурив у цій п’єсі обвішаного орденами генсека?! Отож-бо!
Ось тут і здається ніби сама доля вказує тростю Оноре де Бальзака на однокімнатну квартиру Миколи Олексійовича і на двокнижжя “Наш Лукаш”, яке побачило світ у Києві в 2009 і 2011 роках.
Звісно, невгомонний француз був пристрасним бібліофілом, він із різних причин часто перебирався з квартири на квартиру, аби знайти зручніше місце для роботи і для книжкових шаф. Так, найнявши помешкання у верхній частині паризької вулиці Батай, як зазначає видавець Едмон Верде: “… із п’ятьох кімнат він зробив чотири, знищивши кухню, щоб збільшити свій чудесний кабінет.”
В подібний спосіб учинив і Микола Лукаш в нарешті одержаній малогабаритній квартирі. Він же не міг та й не мав права, як Бальзак у Парижі, переїжджати в розкішні апартаменти чи купити особняк із садом і городом. Більше того, Лукаш не мав оздобленої золотом трості, яка б прославила його, як Бальзака, але і в француза не було, як в українця, газової плити. Ця плита прославила Миколу Олексійовича не менше, ніж позолочена трость піднесла Оноре де Бальзака.
Лукаш, як і Бальзак, був уродженим бібліофілом і часом дбав більше про книгу, ніж про самого себе. Тому він і виніс в коридор газову плиту, щоб збільшити простір для книжок. Про це й мовиться у фоліантах “Наш Лукаш”. Чому і як Микола Олексійович розпрощався із громіздким господарським начинням, з’ясував Анатолій Дімаров:
“Поселившись у новому будинку, почав він своє облаштування з того, що викинув із кухні все. Аж до газової плити. Йому, бачте, треба було десь примостити книжки, що їх він підвіз вантажівкою. Еверести книжок. Він, здавалось мені, і пахнув книжками.”
Лев Дроб’язко, віддавши належне газовій плиті, звернув увагу на щоденний побут перекладача зі світовим ім’ям, у якого, на відміну від Бальзака, не було ні слуги, ні куховарки, ані знайомих банкірів, котрі виручали б його в скрутну годину. Отже:
“Відомо, що Лукаш у своїй однокімнатній квартирі на вул. Суворова (тепер вул. М. Омельяновича-Павленка.– М.Л.) викинув усе кухонне обладнання і влаштував додаткове приміщення для бібліотеки, а їсти ходив (коли гроші дозволяли) до готелю інтуриста “Дніпро”. Я так думаю, що Миколу Олексійовича приваблював той ресторан саме тому, що там він міг почути живі діалекти різних мов”.
Із наведених цитат уже видно, що українці захоплено писали про газову плиту пана Лукаша так само, як французи про позолочену трость пана де Бальзака. Писали з натхненням, іноді й забуваючи про господаря. Серед тих, хто не обминув незамінного в господарстві одоробала,– Віктор Коваль, Олександр Терех, Олекса Синиченко, Євген Попович, Анатоль Перепадя, Олесь Лупій, Марія Драч, Борис Харчук і його донька Роксана. Поміж київських мемуаристів зустрічаємо прізвища авторів із ближніх і дальніх країв, це Марина Новикова із Сімферополя, Володимир Брюгген із Харкова, Іван Гнатюк із Борислава, Петро Рихло із Чернівців, Євгенія Дейч із Москви, Бела Кіпніс з Ізраїлю.
Ні, ота газова плита, яку Микола Олексійович виставив на східці і яку хтось із радістю поцупив,– не пропала; вона залишилась в літературі. Про неї згадують не раз і не двічі аж тридцять із хвостиком авторів двокнижжя “Наш Лукаш”.
Лукаш, який не був позбавлений почуття гумору, зачувши про таке, повторив би свою улюблену фразу: “Ну, це ви з надтом”.
Дельфіна де Жірарден видала свій роман “Трость пана де Бальзака” при житті свого героя, коли він творив “Людську комедію”. Наші ж мемуаристи вельми запізнилися з романом “Плита пана Лукаша”. Микола Олексійович сприйняв би із вдячною усмішкою подібний витвір. Одначе творчі задуми й ідеї не вмирають, хоч і старіють. Тож чому ніхто з нині сущих мемуаристів не перегукнеться з авторкою “Трості пана де Бальзака”, якщо не романом, то бодай повістю “Плита пана Лукаша”.
26 вересня 2019
“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)