Михайло Лукінюк. «Іван Федоров – першодрукар, але не в Україні»

“Українська літературна газета”, ч. 25-26 (343-344), 23 грудня 2022

 

ДО ВИТОКІВ УКРАЇНСЬКОГО ДРУКАРСТВА

 

Пригадую, як у часи, коли в лабораторії пневмоавтоматики рідної кафедри цілими днями не замовкав «брехунець» (офіційно – радіоточка), в якійсь із передач учителька на запитання, чи не надокучає їй рутинне вишукування помилок в учнівських роботах, відповіла, що вона їх не шукає, а просто читає ті роботи, і щоразу, коли трапляється помилка, у неї в голові наче спалахує лампочка. Певно, завдяки багаторічному редагуванню матеріалів студентів, магістрантів і аспірантів до конференцій, щось подібне (щоправда, без «лампочки») відбувається й зі мною: «на автоматі» фіксую найменші помилки – як написані (наприклад, на білбордах чи різних вивісках і оголошеннях), так і мовлені (на радіо та телебаченні). Але одна справа слово мовлене: його не зафіксуєш – «горобець» полетів (як, скажімо, нескінченно повторюваний у різних теле- та радіопередачах росіянізм, якого не було в російсько-українських словниках, у т. ч. й технічних, навіть у часи, коли російщення української мови було, без перебільшення, тотальним, –  «співпадати»), а зовсім інше написане чи зафіксоване на відео. А особливо, якщо його повторили з екранів телебачення десятки разів.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Саме так сталося з відео із циклу «Нескорені міста України», яке було присвячене Львову: після короткої констатації того, що уславлене місто багате на   величезну кількість історичних і архітектурних пам’яток, а його центр належить до світової спадщини ЮНЕСКО, несподівано прозвучало, що «тут, при монастирі Святого Онуфрія, Іван Федоров заснував друкарню і надрукував першу українську книгу ”Апостол”». Неперебутніми зусиллями московської  історичної пропаганди словосполучення «первопечатник Иван Федоров» стало, по суті, канонічним. Він ним і був, але – не в Україні.

Аналізуючи сучасні московські матеріали на цю тему, В. Довгич, зокрема, писав ([1], с. 250–253): «Відомий московський дослідник Є. Немировський не в змозі явно приписати першу руську книгу російській культурі. А тому виводить для книгодрукування хитрі означення: кирилловское, славянское, восточнославянское. Та підтекст далі вибухає відвертими фальшивками. Ось одне «відкриття», гідне колумбівського: «На східних землях Великого князівства Литовського жили білоруси і українці, що сповідували православ’я. Їхній політичний вплив у країні був дуже сильним. Державною мовою князівства вважався «язык», який в ту пору йменували «русским». І ні слова про те, що той «русский», зовсім не цей, нинішній, як і тогочасні «руські» – то зовсім не теперішні «русские». А продовжувати доводити, що «оригиналы были привезены из Московского государства», наголошує В. Довгич, «явний абсурд», бо на ту пору Московія ще «була така глухоманна окраїна Європи, що, за свідченням С. Соловйова, мало хто в цивілізованому світі знав тоді про її існування». Однак визнати інше, себто бодай припустити наявність тут українського «сліду», означало б, з точки зору затятих поборників «тисячоліття» Росії, поступитися принципами, тому «Немировський аналізує все (формат, водяні знаки, ініціали, автографи російських власників) – лише не мову. Бо то не класичне кирило­мефо­діїв­ське «еспе­ран­то», а цер­ков­но­сло­в’ян­щина, густо пронизана українськими та білоруськими живими словами…»

Втім, такого ж висновку дійшов майже століття тому відомий російський дослідник історії книгодрукування М. Щелкунов, який у своєму ґрунтовному дослідженні писав ([2], с. 163–164): «Коли Ґутенберг (Йоганн Ґутенберг – німецький ювелір і винахідник, який у середині 1440-х років створив європейський спосіб друкарства рухливими літерами, що поширився цілим світом. – М. Л.) устиг пройти свій життєвий шлях (помер у 1468 р. – М. Л.), і в Європі множилися друкарні, – Росія все ще перебувала під владарюванням татар. Отже, до невігластва та дикунства населення Середньоруської височини додавалось, отруюючи ще більше своєю отрутою, первісне варварство азіатських завойовників. Якщо ми й у ХХ ст. часто спостерігаємо наслідки цього жахливого співжиття двох нецивілізованих народів, то в XV ст. і після того, як 1480 р., при Івані ІІІ, владу монголів було скинуто, – населення Росії мало чим відрізнялося своїм побутом від сучасних ескімосів або алеутів, сидячи довгими зимами в своїх темних барлогах… За цих умов – у Московії не було жодної потреби в друкуванні книг : їх нíкому було читати. З цієї причини – Русь (не плутати зі справжньою Руссю, тут мається на увазі «нецивілізована» Московія. – М. Л.) була останньою з великих європейських держав, у яку проникло друкарське мистецтво. І ті друковані книги на слов’янській кирилиці, що з’явилися в останнє десятиліття XV ст., – були надруковані не в Москві, не для потреб Росії (тоді – і аж до 1721 року – ще Московії. – М. Л.), а на потребу церков у інших слов’янських землях». На жаль, автор так і не наважився вказати, яка саме «земля», на відміну від московської, таку потребу мала, хоча, безперечно, не міг цього не знати.

І хоч офіційні російські видання останніх років продовжують дути все в ту ж дуду: мовляв, перші кириличні книги для церковного служіння видрукував 1491 року в Кракові Ш. Фіоль (Швайпольт Фіоль – засновник слов’янського книгодрукування кириличним шрифтом. – М. Л.), українською наукою «доведено, що всі стародруки, які приписують Ш. Фіолю, насправді… побачили світ у друкарні Грушівського монастиря святого Архангела Михайла, який розміщувався на землях Карпатської Руси-України…» [3]. Але, як зазначає у своєму підручнику «Історія видавничої справи» професор Микола Тимошик (2003. – С. 48–49), будь-які спроби українських учених зосередити свої зусилля на з’ясуванні витоків вітчизняної рукописної книги в контексті нових відкриттів сло­в’я­но­знав­чої науки неодмінно «натикалися або на офіційну заборону, або на одностайну блокаду таких відкриттів з боку представників російської офіційної науки… Адепти теорій «спільної колиски» і «вторинності українського друкованого слова перед російським», змирившись, врешті, з українськими друками німця Швайпольта Фіоля 1491 року, все ще й слухати не хочуть про першого українського друкаря Степана Дропана та його друкарню у Львові 1460 року (за 112 років (!) до приходу туди Івана Федоровича)».

То ж сучасні московські енциклопедичні видання, підхопивши усталену  брехню радянських попередників, продовжують подавати Івана Федорова як «основателя книгопечатания в России и на Украине».

До речі, якщо російські джерела представляють його як диякона однієї з кремлівських церков, походження якого «не встановлено» ([2], с. 172) і який 1564 року в Москві разом із П. Мстиславцем випустив «першу російську датовану друковану книжку «Апостол», а перші українські – слов’янську «Азбуку» та нового «Апостола» – десятьма роками пізніше, то, як наголошують сучасні дослідники [3], встановлено, що походить він із Патковиць (сьогодні Пряшівський край Словаччини) – це засвідчує знайдений «запис в метриці Краківського університету, де він навчався в 1529–1532 рр.», а українське друкарство «почалося не 1574 р., а на цілих сто років раніше».

Про те, що в Україні друкарство існувало у дофедорівські часи, говорили «вже перші дослідники слов’янського кириличного книгодрукування. Є. Брандке розділ про друкування у Львові в першому томі своєї «Історії друкарень…» (виданий у Кракові 1826 року. – М. Л.) розпочинає реченням: «Іван Федоров не заснував, а одновив тут друкарню руську року 1573. Цю інформацію він вичитав із запису на могильній плиті І. Федорова, в якому сказано: «…ичъ (пізніше було прочитано початок фрази: Іоанъ Федоровичъ. – Я. З.) Друкарь Московитин который своим тщанием друкованіе занедбалое обновилъ преставися въ Львові року АФПГ (тобто 1583) декемр…» ([4],  с. 13).

Пізніше це доводили ще в ХІХ ст. Д. Зубрицький (з посиланням на передмову І. Федорова до львівського Апостола, де той писав, що у Львові він «по стопамъ ходяще топтаным нікоєго богоизбранна мужа») та Я. Головацький (на його думку, львівським друкарем, що передував Федорову, міг бути Лаврентій Филипович, маляр, до якого Федоров віддав у науку свого помічника Гриня), у 50-ті – на початку 60-х років ХХ ст. Г. Коляда, який, проаналізувавши думки, висловлені попередніми дослідниками, привернув увагу до нових обставин, помічених ним самим. Однак усі зібрані свідчення про друкування книжок у Львові до І. Федорова, наголошує відомий дослідник історії друкарства професор Я. Запаско ([4], с. 15), «окремими дослідниками, зокрема російськими, вважалося неправдоподібними і непереконливими», позаяк бракувало прямих доказів. Про це ж Я. Запаско писав у своєму нарисі «Першодрукар Іван Федоров», виданому ще 1964 р. у Львові: «Поки не будуть знайдені видання дофедорівської друкарні, як це мало місце в Москві, або ж не відшукані які-небудь інші сліди чи більш точні і конкретні вказівки на їх існування, то питання про те, чи було книгодрукування у Львові до Івана Федорова, не може бути вирішеним остаточно».

І все ж уже невдовзі, завдяки самовідданій пошуковій роботі дослідників, вони з’явилися: 1968 року (після врочистого відзначення 400-ліття російського  книгодрукування в 1964 р. і підготовки до святкування 400-ліття початку книгодрукування в Україні в 1974 р., коли, як зазначає Я. Запаско, «говорити і писати про дофедорівське друкування в Україні і, зокрема, у Львові вважалося неетичним») в числі другому часопису «Архіви України» з’явилася стаття наукового співробітника Центрального державного історичного архіву у Львові Ореста Мацюка «Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова». Її автор опублікував знайдені ним у архівах два невідомі до цього документи ([5], с. 31–32): заяву монахів Львівського василіанського монастиря св. Онуфрія від 23 липня 1791 р. до фіскальної комісії, в якій описується, що «року 1460 львівський громадянин Степан Дропан для матеріальної підтримки священників подарував монастирю свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм у 1469 р.»; до заяви було додано «акт дарування друкарні Онуфріївському монастиреві львівським громадянином Степаном Дропаном у 1460 р. для утримання монахів, так само і його апробацію (акт підтвердження. – М. Л.) найяснішим польським королем Казимиром IV у 1469 р.».

На підставі детального аналізу цих документів, а також інших друкованих матеріалів і рукописів, «які збереглися і дійшли до нас», О. Мацюк зробив такі висновки (там само. – С. 45–46): «1) перша відома нам сьогодні друкарня була заснована в Україні до 1460 р. у Львові українцем Степаном Дропаном, хоча є підстави думати, що вона існувала й раніше, бо Дропан подарував монастиреві «свою власну друкарню»; […] 3) друкарня відновлювалася в Онуфріївському монастирі ще два рази завдяки фундаціям князів Острозьких у 1518 і 1571 рр.; 4) перша згадка про Острозьку і Київську друкарні відноситься до 1531 р., хоча відомо, що князь Острозький фундував Львову друкарню після того, як вона тут згоріла в 1518 р.; 5) на Україні до 1574 р. існували ще й інші друкарні; 6) слова Івана Федорова в його післямові до Львівського «Апостола» 1574 р. і напис на надгробній плиті не залишаються більше загадковими. З вищесказаного стає зрозумілим, чому Іван Федоров приїхав саме до Львова в Онуфріївський монастир і Острог, а не до іншого міста».

Уже невдовзі О. Мацюк знайшов у архівах досі невідомий інвентар Словітського монастиря, складений у 1826 р., і опублікував його в першому числі часопису «Архіви України» за 1971 р. У тому списку, складеному польською та німецькою мовами, із великої кількості книг, наявних у монастирській бібліотеці в Словіті, дослідник відібрав тільки шість, які, на його думку, «можуть мати відношення до книгодрукування на Україні перед Іваном Федоровим». Ось вони – в хронологічному порядку за роком видання ([6], с. 51):

«1) Новий тестамент (від лат. testamentum – заповіт; духовний заповіт щодо призначення спадкоємців; у римо-католиків – Старий або Новий Завіт) з мідними замочками в доброму стані, українською  мовою, почаївського видання з 1511 р. – 1 шт., місцевий № 36; 2) Тріодіон in quarto київського видання з року 1527, в шкіряній оправі, в доброму стані. Ціна 1 флорен 30 крейцарів, місцевий № 164, № деканального інвентаря – 148; 3) Тріодіон in quarto київського видання з року 1540, в шкірі. Ціна 3 фл. Місцевий № 165, № дек. інв. 149; 4) Анфологіон львівського видання з року 1542, оправлений в шкіру в доброму стані. Ціна 3 фл. Місцевий № 167, № дек. інв. 151; 5) Служебник львівського видання з року 1546 in quarto. Ціна 1 фл. Місцевий № 148, № дек. інв. 132; 6) Епістоляріон або Апостол львівського видання, оправлений у шкіру з 1566 року, ціна 20 кр. Місцевий № 169, № дек. інв. 153».

Здавалося б, знайдених останнім часом у архівах «більш точних і конкретних вказівок» (вислів Я. Запаска) щодо існування книгодрукування в Україні до Івана Федорова, достатньо, щоб переглянути застарілі «федорівські» (не так історичні, як ідеологічні) догмати чи бодай піддати їх сумніву та вдатися до додаткових досліджень.

Тим паче, що час і наполеглива праця шукачів істини роблять своє, і певні здвиги в цій справі все ж відбуваються – бодай в Україні. Особливо важливим зрушенням вважаю те, що завдяки включенню свого часу цих матеріалів до нового підручника з історії видавничої справи М. Тимошика ([7], с. 129), вони перестають бути об’єктом зацікавлення лише вузького кола фахівців, а виносяться для ознайомлення на велику молоду і – за визначенням – допитливу авдиторію. Автор підручника навів і панівну донедавна в СРСР російську  (радянську)  концепцію започаткування українського друкарства: «після заснування першої друкарні в Росії в 1564 році (рік виходу «Апостола» в Москві) перший російський друкар Іван Федоров (Федорович) через вісім років, прибувши через Білорусь в Україну, до Львова, засновує там друкарню і 1574 року видає «Апостола». Саме цю дату Москва й нав’язувала як початок заснування українського друкарства, бо вона цілком влягалася в її концепцію «старшобратства»: виходило, що спочатку прогресивний винахід утвердився в Москві, а вже відтак – як і належить, завдяки «старшому братові» – до неї змогли долучитися українці.

Далі, описавши останні знахідки дослідників у цій царині та висунуту на цій підставі концепцію О. Мацюка та Я. Запаска, М. Тимошик зробив такі підсумкові висновки ([7], с. 143–144): «1. Друкарство в Україну прийшло не зі Сходу, з Москви, а з Заходу, від німців. 2. Час його появи слід датувати 1460 роком, тобто на 114 років раніше, ніж це було визначено з ідеологічних міркувань за російською (радянською) концепцією. 3. Ім’я першого українського друкаря – Степан Дропан, який, згідно із збереженими до наших днів архівними документами, подарував свою друкарню Львівському монастирю Св. Онуфрія… 5. Ніяк не применшуючи заслуг Івана Федоровича, його треба вважати не засновником українського друкарства, а фундатором постійного книгодрукування на українських землях».

Однак,  навіть  нові  академічні  російські  видання  (див.,  наприклад, на с. 1267 «Большого энциклопедического словаря», перевиданого – після неодноразового «обновления материала» – московським науковим видавництвом «Большая российская энци­кло­пе­дия» 2001 року) продовжують насмерть стояти на старих – суцільно ідеологізованих – позиціях: «Иван Федоров (ок. 1510–83), основатель книгопечатания в России и на Украине».

Втім, не тільки російські…

 

  1. Довгич В. Тріодь: руська чи русская? // Космос древньої України. – К., 1992.
  2. Щелкунов М. Искусство книгопечатания в его историческом развитии. – М., 1923.
  3. Никифорук Б., Орос О. Друкарське мистецтво: чи першою була Москва? Витоки українського та московського книгодрукування // «ПІК», січень 2003.
  4. Запаско Я. Про дофедорівське книгодрукування в Україні // Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. – Львів, 2000.
  5. Мацюк О. Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова // Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. – Львів, 2000.
  6. Мацюк О. Ще про початки книгодрукування на Україні // Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. – Львів, 2000.
  7. Тимошик М. Історія видавничої справи: Підручник. – К., 2003.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/