Михайло Лєцкін. «Три поетичні моменти, дотичні до Ліни Костенко»

476

У травні 1953 р. філологічним факультетом Московського держуніверситету ім. Михайла Ломоносова війнула звістка: такого-то числа в Літературному інституті ім. Максима Горького відбудеться відкритий поетичний вечір студентів, які закінчують перший курс. На третьому курсі швидко збилася групка філологів – любителів свіжого віршованого слова, бажаючих відвідати згадану імпрезу. І ось у визначений день і час ці прихильники муз Евтерпи та Ерато вже сидять в актовій залі Літінституту й оплесками підганяють початок свята. І зазвучала молода поезія з уст юнаків та дівчат, що представляли всі місцини Совєтського Союзу, яку пошепки обговорюють гості з МДУ. Але ось оголошують, що зараз свої вірші читатиме студентка Ліна Костенко з Києва (див. фото). І тут защеміло у грудях одного з університетських юнаків (див. фото): він сам був з України, в Москві ностальгував за всім українським, до того ж сам мережив блокноти віршами, а тут зі сцени лунає світле й сильне українське римоване слово вродливої дівчини. Юнак слухав її зачаровано, затамувавши подих. Особливо вразила його одна поезія з оригінальним римуванням, яку він тут же запам’ятав на все життя:

Вийду в поле, сяду на камені

та й заплачу — така біда мені,

та й заплачу — така біда мені,

що одна я сиджу на камені.

 

Але все на світі закінчується, закінчила свій виступ і Ліна Костенко, закінчився й поетичний вечір, і всі розійшлися. Та ще багато днів у вухах того юнака бриніло: «сяду на камені… така біда мені»…

Пройшло 15 років – і той колишній юнак уже не такий і юнак, він у 60-ті роки викладає в Тюменському педінституті серед інших дисциплін і вступ до загального мовознавства, а там є тема «Виникнення й розвиток письма», і він розповідає, як спочатку з’явилося письмо піктографічне, коли людина передавала людині малюнками примітивні відомості лише про те, що можна бачити; але з часом з’явилася потреба ділитися думками і про більш абстрактні поняття, не видимі оком (температура, почуття, звуки і т. п.), їх передавали тими ж малюнками, тільки в переносному значенні (не сонце, а спека, не губи, а кохання), малюнки стали перетворюватися в ієрогліфи – і це було вже ідеографічне письмо. Як дохідливо пояснити це першокурсникам, які тільки-но закінчили сільські середні (дуже й дуже середні) школи? І тут допомогло диво! Тюмень – західносибірське російське місто, викладання в педінституті ведеться російською мовою, викладач, хоч він і з України, вже давно не читає ні українських газет, ні українських книжок, не слухає українського радіо… І раптом звідкілясь (він так і не згадав, звідкіля) йому на очі попадає вірш Ліни Костенко:

 

Якщо не можна вітер змалювати,

прозорий вітер на ясному тлі –

змалюй дуби, могутні і крислаті,

котрі од вітру гнуться до землі…

 

Так це ж прекрасна поетична ілюстрація переходу від піктографічного до ідеографічного письма! І викладач у свою російську лекцію вставляє цей український чотиривірш і потім питає в аудиторії: «Вы поняли то, что я вам прочитал по-украински?». «Поняли!» – чує він хорову відповідь, в яку вплітається й декілька голосів українських: «Розуміємо!». Від усього цього колишньому юнакові стає радісно: і Ліна Костенко заочно допомогла лекторові, і українські вигуки невипадкові, бо в ті часи Тюмень саме ставала столицею нафтогазової галузі, спеціалісти з неї були майже виключно в Азербайджані та в Україні, тож їх звідти поперевозили в Тюмень, їхні діти теж училися в педінституті…

І ще 30 років промайнуло. Той екс-юнак знову в Україні, майже всі роки працював у Житомирському держуніверситеті, тільки два роки – в обласній організації Національної спілки письменників України. Якось на початку березня 2000 р. голова спілчанського осередку Олексій Опанасюк звернувся до нього: «19-го числа виповнюється ювілейна річниця в Ліни Костенко, треба б нам її поздоровити. Спробуйте зробити від імені нашої організації НСПУ віршоване поздоровлення, у вас це повинно непогано вийти». І колишній університетський юнак зробив таке поздоровлення, і пан Опанасюк надіслав його шановній ювілярці й великій українській поетці. Ось це поздоровлення (в лапках – назви деяких поетичних книжок Ліни Василівни, вплетені в хід думок автора цього привітання):

 

Час впертий тече у майбутнє невпинно.

В нім знакові дати віншують людей.

Між ними – і день, коли честь наша – Ліна

Справля з Україною свій ювілей!

Ви, Ліно, народові всі віддавали

Зусилля таланту свого чималі,

Й щедротністю дýші людські зігрівало

Розпалене Вами «Проміння землì».

Постійно поезії Вашої крила

Несли Вас в блакить українських небес,

І повнились вітром попутним «Вітрила»

І юності зàпал з роками не щез.

Господь Вас покликав на землю для герцю

За справу святу, для любові й добрà,

І разом із Вами «Мандрівками сéрця»

І нам мандрувати приспіла порà.

Вітчизни старі сторінки героїчні

Від Ваших поем наш прославили край,

Й збагачують дýші полòтна епічні –

Рядки «Берестечка» й «Марусі Чурай».

Хай творчість повік не спиняється Ваша

Й долає магічністю будь-який мур!

Нехай «Неповторність» не кінчиться Ваша

Й чарує творінь Ваших дивний ажур!

 

На завершення залишається лише розкрити секрет полішинеля: цим юнаком – спочатку – справжнім, а відтак уже колишнім – був я, ваш покірний слуга…

 

“Українська літературна газета”, ч. 24 (316), 3.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!