ПРО ПОЕТИЧНУ ТВОРЧІСТЬ ВАСИЛЯ СТАШУКА
Василь Сташук увійшов в українську поезію, на наш погляд, одразу зрілим, сформованим майстром емоційного віршованого слова. Це – до того, що ми не можемо застосувати до нього трафарети на кшталт «зростає від книжки до книжки», «остання збірка – вершина його творчості» й под. ( та й яка може бути вершина, коли поет – у розквіті сил і потенцій, й можна лише радісно передчувати, що він нам подарує у прийдешні роки?!) Кожне видання В. Сташука – це не тільки зростання, скільки змужніння його таланту й демонстрація невичерпних можливостей мистецтва, яке може з одного й того ж життєвого й душевного матеріалу безкінечно викрешувати нові й нові, неповторні іскри, показувати нові й нові грані…
Про це засвідчують поетичні знакові збірки: «Нурт», «Освідчення», «У Надсонову ніч», «Неминучість», «Щось загнилось у нашім королівстві», «За колом – коло»…
Взагалі-то, Василь Сташук – поет однієї наскрізної теми, з якої у світі народилася поезія, – теми кохання. Недарма одна з попередніх поетичних книжок автора так і називалася: «Хіба я знав, що так любити можна?..» – риторичне запитанння, яке йде від сосюринського ствердження: «Так ніхто не любив!»… Василь і в цій збірці проникливо дзвенить душею, сповненою кохання.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Синіють вітри. І печаль половіє.
І попасом пам´ять бреде навмання.
А я, як в дитинстві колись, голубію
На вежах любові вчорашнього дня.
Щодо кохання, то воно, при всій своїй драматичності, при наявності певного еротичного заряду («… а я молився на твої коліна, що спокусливо виглядали з надвечір´я невситимості»), відзначається водночас і деяким присмаком іронії («Я Вас кохаю – захищайтесь»), до якої приєднується й олітературена вишуканість («Так, я тиран, а ти – моя раба. І не посмій ослухатись, лукава»).
У гамі почуттів, що ними просякнута поетична творчість Василя Сташука, чільне місце посідають біль, сум, душевний неспокій, навіть відчай. Ліричний герой у розпачі: «До кого ж я іще притулюсь, коли й душу свою розкорчую?». Він передчуває: «Буде важко обом…». Кохання його важке, та іншим його поет і не бачить: «Я не шукаю броду у любові, – не перейду на берег суєти»; «Обпалена душа моя болить». Автор схильний до самокартання: «Скільки я сплюндрував на віку білих яблунь свавільного саду…»
Викликає щирий резонанс постійне звертання поета і в тяжкі, і в рідкі радісні хвилини до Божого промислу, незалежно від того, на якій життєвій стежці ліричний герой відчуває цю потребу: «Боже мій, яка веселка встала на моїх січневих берегах!»; «І, мабуть, на те Господня воля…»; «О, мій всесильний і коханий Боже…»; «…в Бога прощення прошу».
Поетові притаманне відчуття своєї розчиненості в часі й у природі: « Минає день, і я минаю…»; « А сніг іде. І я також іду…».
Якщо мистецтво за означенням апелює, на відміну від науки, не стільки до розуму, скільки до серця, то ліричній поезії ця риса «показана» особливо. Василь Сташук не раз підкреслює цей пріоритет серця, емоцій над раціональністю, підсвідомого над свідомим:
Хтось сміється,
я ридаю…
А чому, я й сам не знаю
(«Медитація настрою»).
А оскільки поета прийнято оцінювати за його власними законами, то не слід дивуватися, що деякі вірші складають враження уривчастості, алогічності, перескоку, емоційної калейдоскопічності, бо в цих рядках вируючі почуття шукають миттєвого виходу на поверхню:
Затуркотіли голуби під вікнами –
Мабуть, також у душу захотіли.
Щоб напаскудити?..
Які були красиві білі олені…
(«Естамп меланхолії»).
Лише на вірш … нещадний… традиційний…
Лише на вірш… єдиний… серед ночі…
(«Лише на вірш»).
З цього приводу до подібних поезій Василя можна застосувати його ж заклик: « І не ховайся у свої химери», – хоч він не дуже й ховається, цілком вивертаючи свою зболілу душу перед коханою і перед читачем.
Така ж барвиста картина створюється метафоричністю стилю: «На душі, що зазнала пожеж білих яблунь осіннього маю…», «Пливла печаль у мареві терзань», «В затінку біди» та ін.
До речі, про барви. Поезія Василя – це значною мірою образотворче мистецтво у словесній інтерпретації. Близькість до живопису, зокрема, виявляється в назвах низки віршів («Естамп шаленства», «Естамп меланхолії», «Естамп нещасливого кохання», «Естамп вічного кохання»), у згадці про відомого художника: « а я писав тобі вірші, голубі, голубі, як акварелі Куїнджі». Тож не дивно, що Василь Сташук бачить довкілля в кольорах («білих яблунь», «синім інеєм», «яка ж печаль була ще вчора руса», «чорні вітражі», кольоровий сон»). Його улюблений колір – голубий, той, що бачить поет на згаданих акварелях Куїнджі: «І голубе, як досвіток, прозріння», «голубіла душа», «вірші, голубі, голубі», «в голубих розвоях оболоні», «голубими вервечками»…
Втім, з улюбленою голубизною, здається, трапляється й перебір: «В голубих розвихрених хоралах… голубіє ватра в міражах».
Музична стихія теж інколи вривається у тканину Сташукових віршів: «… в огромі передчуттів заясеніли скрипки засніженого Вівальді».
Василь Сташук – поет великих контрастів, його творчий всесвіт постійно пульсує між двома протилежними полюсами і цим тримається в динамічній рівновазі – чи йдеться про все людство, чи про двох у таїні кохання, чи навіть про одну людину: «Стрясають вись космічні кораблі, а баба йде із в´язкою соломи», «І сміюся, і ридаю». Мабуть, ця особливість світосприймання породила нерідкі прояви у віршах такого специфічного мовно-стильового явища, як оксиморон – парадоксальне, часом суперечливе поєднання несумісних, здавалося б, слів і понять: «приречено любити», «осіннього маю», «в розкошах біди», «шумує безголосся», «печаль сія», «тризна в крові розкошує», «врятуй мене від щастя»…
Поетові підвладні глибини не лише людських почуттів, а й справжнього, народного українського слова, не замуленого тривалим зросійщенням, навалою суржику чи газетної усередненості мови. Тільки в майстра радісно можна зупинити увагу на таких багатствах, як «скипнем зійде жура», «в гриднях синьоглуму заблудить», «занадто жасько», «хуртечить у душі», «і запалю на всенький світ ясу» – і т. д., причому, з цим глибинним шаром лексики непогано співвіснують і модерно-імпортні міражі – віражі – вітражі, які час від часу мережать творчість поета. Та й звичайними повсякденними словами Василь Сташук уміє грати так, що вони виблискують свіжо, незатерто: «не минай ти мене», «прирученим, як і приреченим, потрібно поплатитися».
Василь Сташук – тонкий майстер різноманітної поетичної ритміки і строфіки, йому не чужий і верлібр. Щоб переконатися в цьому, досить порівняти такі віршорядки: «Болем туга зійде, стрепенеться душа у муках»; «Божеволіють від кохання»; «В´ється суховій»; «Ми – чужі».
Поет надає естетичного значення і графічному факторові – розташуванню рядків у строфі, що робить поезії ще привабливішими.
Разючим словом В. Сташук таврує тих, хто святу любов зводить до засобу здобуття тваринних утіх:
Я завжди мала й буду мати
Котячу радість – ковбасу.
І буду гордо тусуватись
Там, де по блату лижуть п´яти
Й толочать збиту вже росу.
… Ну, яка уже ви пані –
Хай хтось вмре, якщо так жить…
Як телиця в чемодані,
Мліє дама на дивані –
Може, раптом пощастить.
Натомість підкупає людська гордість, яку декларує автор і яка нікому не завадила б:
Вже набридло підглядать і плакать…
Стверджувать, що я не так живу.
Я вам не якась слизька макака,
Що із печі впала з переляку
На чужу гендлярську булаву.
Ця людська гордість закономірно переливається в гордість національну, в генну любов до рідної країни; поет мріє:
Я хочу побачити цю людину, –
Її очі, розігнуту спину, –
Славу гордої України.
Поетова закоханість в Батьківщину базується на глибинах непростої вітчизняної історії, на героїчному спадкові Петра Калнишевського («Сповідь»), Івана Мазепи та Нестора Махна («Останній шанс», «Крепом, крепом…»), Симона Петлюри («Сьогодні день такий гарячий…») і рідного діда Василька («Нестерпна балада»). Цей вистражданий патріотизм не має нічого спільного із лжепатріотизмом, із кон´юнктурними, модними словесними заклинаннями в любові до «неньки України», які В. Сташук нещадно висміює. З точки зору дядька Пепка:
Якщо ти не любиш сала,
Чарки, Марти й цибулини …
… Ти не любиш України.
У царстві лицемірів, циніків і пройдисвітів можна було б і самому зневіритися чи духовно скалічитися… Не дає ж упасти поетові світла віра у Христа та його офіру за нас, грішників, – ця віра проходить через усю книжку: «Я лишився вірним тільки Слову, що Господь для мене засвітив»; «Там, за останнім поворотом, встає покутою Голгота…»; «Навертає блудників до Храму незнайомий-близький чоловік»; «Ти, мов Христос, розтерзаний, розп´ятий, яви себе, і я ще оживу»; «Дасть Господь, і це переживем»; «Нема душі – нема Христа…».
Зачаровує багатство й різноманітністьпоетичної техніки, яка підвладна Василеві Сташуку: тут і класичні ритмічні строфи, і верлібр, і пісенна плавність, і рефрени, і внутрішні рими, і перевтілення поета у своїх персонажів… Особливо полюбляє він п´ятивірші, як оцей іронічний:
Ах, любов! Це така морока,
Як з похмілля довбати глину.
Завтра вилізе навіть боком…
Ах, любов! Це така морока.
Може, вітер хай гладить спину.
Вже згадувалося побіжно про те, що поезія В. Сташука запліднена духовними багатствами вселюдської цивілізації. Ось лише окремі докази цієї глобальної ерудованості нашого автора: «А хтось, мо´, Баха принесе, чи в спину випхає Верлена», «У вічі глянути Родену», «І ще з епохи Геродота», «З Єлисейських полів чи з глухої години?», «А не якийсь там Дон Кіхот», «Ще є закон – не той, що в Ома». Особливо кортить процитувати наступне – химерне, в якому планета поєднується з Україною»:
Все це було в якійсь країні –
Квачили зорі під дощем,
Блукав бездарний Паганіні
І світ гойдавсь на павутині,
Ховався Гамлет під плащем.
А на підніжжі Кордельєрів
Купались сови у золі,
Пив каву з Моцартом Сальєрі,
Стояв навколішки Бандера –
Останній лицар на землі.
А тепер – зауваження. Звісно, поетові після того, як він вихлюпнув назовні те, що душа породила й не змогла втримати в собі, слід подивитися на свої творіння вже з позиції цінності кращого й неповторного. Повтори у Василя Сташука, на жаль, є, вони впадають в око. Так, сивина мандрує з вірша у вірш: «В гридницю мою, до щему сиву…»; «І жайвором озвалась сивина»; «Яка важка на скронях сивина!»; «Сивіють навіть зорі…»; «Сиве мливо кругом послалося»; «Прожить по правді без сивин»; «Вже у полі сивим болем спалахнула осінь»; «Коли я став сивіти на вікні»; «Снується до моїх сивин»; «Мій сивий князю» – і т. д.. Є й інші повтори.
…«А сонце шукало бодай росинку, щоб засвітитися», – пише Василь Сташук в «Естампі шаленства». Є всі підстави вважати його власну поетичну творчість також росинкою, в якій гідно засвітилося сонце людського життя в усіх його проявах. Хай сонце не заходить, хай не всихають і росинки справжньої поезії!
“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.