Михайло Грушевський: «Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка»

622

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

ЦЮ СТАТТЮ АВТОР ПРИУРОЧИВ ДО 5-РІЧЧЯ ПЕРЕПОХОВАННЯ ПРАХУ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ В СІЧНІ 2017 РОКУ.

 

ДМИТРО ПАВЛИЧКО: «ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ – ПОЕТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ»

П’ять років тому, двадцять дев’ятого січня 2017 року, в Києві на Лук’янівському кладовищі перепоховали останки великого українця, видатного поета Олександра Олеся (Кандиби) та його дружини Віри Кандиби. Він помер у Празі в липні 1944 року й був похований на Ольшанському кладовищі. За могилою письменника доглядав і сплачував за неї необхідну ренту виходець із України Володимир Михайлишин, але на початку січня 2017 року він сам був похований сином на місці Олександра Олеся з дружиною. Їхні останки ексгумували й, для честі української держави, вони були з труднощами, але доволі оперативно переправлені в Україну… Написавши це, згадав, що в інтерв’ю для телебачення біля Володимирського собору, де відбулася панахида, в якій письменника відспівав Патріарх Філарет, національний класик Дмитро Павличко назвав Олександра Олеся «поетом української державності»…

На Лук’янівському кладовищі подумалося, що рівно сто років тому, в січні 1917-го, видатний державець Михайло Грушевський написав Олександрові Олесю з Москви в Київ унікального листа… То не була побіжна згадка, той лист уже давно чіпко тримався в пам’яті, дякуючи моєму багаторічному дослідженню перебування Грушевського в Москві, зокрема, в період із 11 вересня 1916 року до 11 березня 1917 року. Ці півроку політичний засланець Михайло Грушевський, переведений із Казані в Москву з допомогою впливових друзів, прожив на вулиці Арбат 55, квартира 8, таку адресу він і повідомив Олександру Олесю в згаданому листі.

До речі, в цьому будинку в 1880 році народився і мешкав до 1906-го відомий російський поет — теоретик символізму Андрій Бєлий, сучасник Олександра Олеся, за словами Михайла Грушевського, «найсильніший представник українського символізму».

Перетинання Грушевського і Бєлого на Арбаті було суто віртуальним. Вони не знали один одного, в їх творах не знайдеш взаємних згадувань, це стосується й Олеся та Бєлого. Втім, у їхньому випадку зазначу що, за словами Грушевського, молодий Олесь «захоплювався літературним сло­в’яно­фільством, особливо польською і російською літературою». У викладі сучасного грунтовного спеціаліста це означає, що рецепція європейської культурної традиції на теренах української літератури здійснювалася й через естетико-філософські концепції польських і російських поетів-символістів (праці Дмитра Мережковського, Валерія Брюсова, В’ячеслава Іванова, Андрія Бєлого). Звісно, при цьому не втрачалися орієнтири національних основ мистецтва.

Нагадаю також, що Національний культурний центр України в Москві, який мені пощастило очолювати майже півтора десятиліття, знаходиться на Арбаті, 9, і виходить, що не написати книгу «Москва Михайла Грушевського» категорично не міг.

Особливо плідно розгорнулася робота після того, як у Державному архіві Російської Федерації здобув справу (Ф. 63, 1914 р., спр. 1765) «Дело Отделения по охранению общественной безопасности и порядка в Москве при Управлении Московского градоначальника “О руководителе мазепинского движения профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском и др.”». Яка потрясаюча назва!

Наукове дослідження спонукало до відкриття в Українському домі системного проекту «Михайло Грушевський», в рамках якого неминуче йшлося й про його улюбленого поета. Поезії Олександра Олеся лунали в Бібліотеці імені Богдана Ступки Культурного центру України в Москві, дитячі вірші й казки читали учні нашої Української недільної школи імені Павла Поповича.

Робота над книгою про Грушевського розпочалася на початку століття, тобто, задовго до Євромайдану в Києві, а навесні 2014 року, акурат у розпалі крутозламних історичних подій, побачила світ.

У Москві, українською мовою! Все це було дуже непросто…

Мені тоді дуже допоміг видатний українець Дмитро Васильович Павличко — своєю постійною підтримкою патріотичної позиції Культурного центру в складних умовах, відвіданням Українського дому й полум’яними виступами в ньому, мудрими порадами… Дмитро Васильович, якому передав книгу в Київ, написав у відповідь невеликого листа:

«Шановний Володимире Юхимовичу! Дуже дякую за “Москву Михайла Грушевського”…

М. Грушевський — титан, на його плечах стоїть і завжди стоятиме Україна. Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу… Дмитро Павличко. 13.VI.2014».

 

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ: «НА ПЕРШІЙ ЧЕРЗІ СТОЯТЬ КНИЖКИ ВАШИХ ПОЕЗІЙ»

Так от, працюючи над книгою про московські сторінки біографії Михайла Грушевського, звернув особливу увагу на листи, написані ним із Москви до Олександра Олеся в Київ, на початку вікопомного 1917 року. Перший — у перший день Нового року (за старим стилем), утім і натяку на новорічні привітання в ньому не було, а по-діловому йшлося про таке:

«В Москві зав’язалося видавниче паєве товариство українське, яке має шанси добре розвинутися, скільки бачу. Беру і я в нім участь. Між виданнями, які особливо потрібні тепер, на першій черзі стоять розпродані книжки Ваших поезій. Чи не дали б Ви права на їх видання сьому видавничому товариству, яке б подбало випустити їх скоро, щоб не зіставляти довше суспільність без таких цінних речей. Чи не дали б Ви йому і збірки поезій, не включених в попередні збірки? Коли б Ви були згодні на се, напишіть на моє ім’я… Арбат, 55, кв. 8».

Отримавши згоду, Михайло Сергійович написав Олесю 12 лютого 1917 року:

«Високоповажаний Олександр Іванович!

Дуже зрадів і я, прочитавши листа Вашого. До мене доходили глухі поголоски, що Ви “зломились”, що “залишили поезію” і т. п., дуже вони мене бентежили, і я рад тепер почути, що Ви вийшли з сеї хмарної полоси під ясне небо поезії. Видавництво тішиться, що матиме Вас своїм пайщиком і матиме змогу видати Ваші твори…»

Вражає скрупульозність, із якою Грушевський розглядає в цьому листі перспективи видання книги поезій Олександра Олеся з огляду на те, щоб усім було добре, насамперед авторові-безсрібнику. Михайло Сергійович, не шкодуючи свого дорогоцінного часу, розписував, як зробити так, щоб вистачило «і на гонорар, і на риск, і на заробіток видавництву». Ці турботи Грушевського були вкрай умотивованими. Сам Олександр Олесь писав: «…Так бідно оплачувався літературний труд, що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 р. я поступив на Київські міські скотобойні, де прослужив до початку 1919 року». Поет був міським ветеринарно-санітарним лікарем. За його словами, творити, жити й виживати доводилося «в атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин».

Грушевський устиг написати Олесю ще один лист із Москви. Кажу, що встиг, бо він почав писати його 21 лютого, а відіслав практично перед від’їздом із міста. В ньому — такі ж зворушливі турботи про поетову книжку й численні поради та заклики, стогони та смутки, застороги та надії. Втім, читаймо:

«Високоповажаний Олександр Іванович!

Тільки що отримав Вашого листа. Дуже рад, що се діло складається. Видавництво приложить всі старання, шоб книжку випустити якомога скорше — але се передусім залежатиме від Вас! Друкарні тепер капризні, про те, щоб давати рукопись без початку, нема мови… Так що бажано, шоб Ви прислали перші аркуші (заголовну сторінку і передмову — коли буде — теж), як сказали, — і поспішили зі всею рукописсю. Жалко, що скоро вже Великдень. Я думаю, що за місяць, не рахуючи свят, книгу можна буде надрукувати — як не будете задержувати коректури…

  1. ІІ

Р. S. Я затримав сей лист до формального заслухання і запротоколювання рішення з приводу умов друку… Важно поспішити присланнєм всеї рукописи…».

Наведений у скороченому вигляді лист може бути документальною ілюстрацією органічного поєднання турботи про українську справу і конкретну людину, яка робить свій внесок у неї. Вражають суто людські подробиці. Скажімо, Грушевський писав про 500 рублів оплати для автора після розпродажу 2 тис. примірників його книги, але відразу попереджував у примітці: «Властиво і перші 500 р. “умовні”, правда?, коли виданнє не спіткає якийсь крах, чого одначе не думаємо і не сподіваємося». Хоча насправді революційний крах на той час уже стався. Але Грушевський не перестав думати про нову книгу Олеся та інші видання… «Матеріал був… Ми вибирали вже папір, шрифти, переговорювалися з друкарнями і т. ін. — тільки революційна хвиля то все спинила»…

З історичної дистанції в більш як століття вражає те, наскільки Грушевський не відав про свою близьку високу долю… Пізніше, в «Автобіографії, 1914–1919 рр.» написав: «Але от прийшла революція, в марті 1917 року зпало ярмо московське. В Києві українці почали організовувати політичний центр, названий Центральною Радою, вибрали мене головою й стали кликати, щоб негайно приїздив». Вийшло так, що чотири доби після обрання головою Центральної Ради Грушевський ще жив на Арбаті, а 11 березня 1917 року (за старим стилем) виїхав у Київ…

Черговий лист до Олеся Грушевський написав уже з Києва в другій половині березня 1917 року в іпостасі Голови Центральної Ради:

«Високоповажаний Олександр Іванович!

… Спішу стати до роботи в надії на поміч і згідне співробітництво всіх!.. Купують друкарню, і як тільки се станеться, зараз приступимо до друкування книжок. В першу чергу потрібна Ваша. Московське видавництво фактично мусить перемінитися в Київське». Таким чином, організаційні зусилля, здійснені в Москві для заснування українського видавництва, підбору авторів і т. ін., Грушевський намагався реалізувати в Києві. На завершення листа Михайло Сергійович не стримався, зізнався: «Мені весь час бринить Ваш прекрасний вірш: “Яка краса визволення країни!!”» Пізніше у статті «Поезія Олеся», про яку розповім далі, Грушевський писав: «Незрівнянний вірш — “Яка краса — відродження країни!” — проспіваний був з поетом всім громадянством, як пісня побіди».

У березні 1919-го Михайло Грушевський виїхав в Австрію, а Олександр Олесь, як аташе з питань культури посольства Української Народної Республіки, за розпорядженням уряду й особистим наказом Грушевського, відбув до Будапешта й невдовзі — у Відень. Пізніше жив і працював у Берліні (сюди до нього переїхала сім’я), а з 1923 року — в Празі.

 

СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ: «ПІСЛЯ ШЕВЧЕНКА НІХТО ЩЕ ТАК ВИСОКО НЕ ПІДІЙМАВСЬ НА УКРАЇНІ»

Іван Франко писав, що від поезії Олександра Олеся дихає весною і «майже кожний його віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». Леся Українка зізнавалася, що з появою в Україні такого поета, вона може більше лірику не писати… Володимир Короленко називав Олеся «українським Гейне»… Але в контексті нашої розповіді найточніше звучить оцінка Сергія Єфремова, який стосовно поезії Олеся 1905–1907 років виснував у 1910 році, що поет «дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не підіймавсь на Україні». Через тринадцять років Михайло Грушевський, осягаючи більший поетичний наратив Олександра Олеся, зафіксував глибоко й масштабно: «Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка…». І повторив щодо іншої іпостасі творчості поета: «Після незрівнянно гарних, але тільки принагідних настроїв, навіяних природою у Шевченка… вперше в Олесю природа Східної України дістала свого закоханого співця, котрого їй бракувало».

Обидві цитати — із передмови «Поезія Олеся» Грушевського до збірки «Вибір поезій» (1903–1923), виданій у Празі у 1923 році. Отже, фактично поет Олександр Олесь упевнено поставлений Михайлом Грушевським нарівні з Тарасом Шевченком. Мені довелося досліджувати всі шевченкознавчі тексти Михайла Грушевського, який не лише показав, що в творчості Тараса Шевченка закодовано почуття, сподівання та невичерпну духовну силу нашого народу, а й значною мірою здійснив історичну роботу з ідентичного розшифрування їх для майбутніх поколінь українців.

Можу засвідчити, що за глибиною знання творчості й осягнення Кобзаря Грушевський залишаєте неперевершеним. А, значить, і до згаданого порівняння постаті Олеся та Шевченка треба ставитися серйозно. Йдеться у Грушевського не про якийсь ювілейно-емоційний виплеск його мимовільного захоплення Олесем, а про наукове осмислення того, що він представляє читачам «найбільшого з нині живучих поетів України». Ця тема могла б стати предметом дисертаційного дослідження. Настав час піднятися в оцінці вкладу Олександра Олеся в українську справу до того високого щабля, який визначив йому Михайло Грушевський, а, може, й висловити наукові зауваги до неї.

Звісно, статтю «Поезія Олеся» не можна порівняти за вагомістю з сукупністю численних шевченкознавчих досліджень Грушевського, він і сам зазначив, що «в тісних рамцях сеї маленької статті я не мав змоги спинитись на всіх сторонах його творчості» і «багато цікавих мотивів не міг я піднести, зв’язаний розмірами сього начерку». Проте «маленька стаття» великого вченого вже давно лягла в основу наукового олесезнавства, як і заповіт Грушевського про те, що «Олесь заслуговує пильного і любовного студіювання».

Наприклад, як його, говорячи словами видатного літературознавця Миколи Жулинського, «романтичне світосприйняття, щедро напоєне народно-поетичною образністю, музичним ладом народної пісні, динамічно визрівало до вершин бездоганного словесного інструментування».

 

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ: «Я СТАВ ПИСАТИ ТІЛЬКИ ПО-УКРАЇНСЬКИ…»

Михайло Грушевський перший розкрив історично-переломний момент у житті уродженця містечка Білопілля, що на межі старої Гетьманщини і Слобожанщини (тоді — Харківська губернія, тепер — Сумська область), «вихованця степу», харківського земського статистика, незвісного початкуючого поета, двад­цяти­п’яти­річного Олександра Івановича Кандиби — приїзд на відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, що відбулося в 1903 році і виявило небувале піднесення українського духу.

В [Автобіографічному листі] Олександр Іванович писав про це коротко й без емоцій: «В 1903 році був на відкриттю пам’ятника Котляревському в Полтаві, де я побачив багато українських діячів із Великої України, і з Галичини». Тому нафантазованим є розхоже кліше в інтернеті й друкованих виданнях, що «тут молодий поет знайомиться з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою». Дехто додає ще й П. Мирного, В. Стефаника, М. Старицького та ін. Сам Олесь у листі до Грушевського влітку 1923 року ясно написав: «В Полтаві познайомився з Іваном Липою, який на мене мав той вплив, що я став писати тільки по-українськи…». В уже згаданому Автобіографічному листі також засвідчив лише, що «там я познайомився з Іваном Липою…» Тобто, поет чітко розділяв лексеми «побачив» і «познайомився»… Він очевидно знав, що кожному великому знайомству — свій час…

Михайло Грушевський розглядав відкриття пам’ятника Івану Котляревському, в якому взяв участь Олександр Кандиба, як свято «українського письменства» і «многозначущу маніфестацію національної української літератури, що… рішила його долю як українського поета». Вчений окремо нагадував, що питання про допущення української мови для виголошення привітань врешті-решт уперлося в те, що це дозволили зробити лише делегатам із Галичини, а представникам із різних кінців Великої України було відмовлено говорити рідною мовою: «Отже сі з свого боку демонстративно відмовились читати привіти по-російськи. Вони подерли їх, протестуючи проти сеї заборони і, облишивши офіціальне свято, справили ввечері своє неофіціальне, в українськім крузі, — з палкими промовами і в сміливім піднесенім настрої».

Михайло Сергійович надав нам інформації про цю переломну подію більше, ніж сам Олесь, але видатний історик і державний діяч твердо знав, що насправді тоді Олександр Олесь «інтуїцією поета відчув… надходячу хвилю українського відродження» й впевнено заявив, що саме «Полтавське свято вирвало його з рядів “безразличних і обоюдних”… Олександр Іванович Кандиба рішуче зв’язався з харківською українською громадою і рішив стати українським письменником…»

 

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ: «ОЛЕСЬ ПІШОВ ЯК КОБЗАР-ПРОВІДНИК УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА…»

Через двадцять років після «Полтавського свята» з історичним вибором Олександром Олесем української долі, Михайло Грушевський підсумував:

«Ніколи не сплямивши свого пера якими-небудь проявами національної ненависті чи шовінізму, він твердо і непохитно пішов українською дорогою… Пішов як кобзар-провідник українського громадянства…»

Тобто, вже втретє в статті «Поезія Олеся» Грушевський пов’язує його з Шевченком, і це порівняння, здається, найсильніше. Бо раніше йшлося лише про поетичний талант Олександра Олеся, а в даному випадку Грушевський бачить його на стезі громадського діяча, більше того, Кобзаря всіх українців. Згадується мені великий українець Осип Бодянський, який у Москві нарік молодого Шевченка «поводирем усіх нас». І був правий!

За словами Грушевського, «трагедію революційного проводиря і маси юрби з її інерцією і вульгарним скептицизмом, або так званим “здоровим розумом”, глибоко відчувши її в тодішніх відносинах, поет прегарно вмів відтворити в своїй драматичній поемі “По дорозі в казку”, найбільшім і, мабуть, чи не найкращім своїм творі, написанім р. 1912».

Через кілька років, на початку квітня 1917-го, Олесь знову повернувся до цієї теми в поезії «Лебідь», пісню якого лебедина зграя вчасно не почула, а коли нарешті стрепенулася й здійнялася в небо, то забула про свого скривавленого поводиря…

 

Тихо, тихо сходив білий лебідь кров’ю,

То, здавивши рани, крила рознімав…

І в знесиллі бився… Зграє лебедина!

Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

 

Саме в цей час, наприкінці березня 1917 року, Голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський, звісно, не відаючи про цитований вірш, знайшов для поета більш жорсткий і войовничий образ українського поводиря. У листі до нього писав: «… На Вас великі надії! Будьте Тіртеєм нового побідного походу українського народу до волі»… Тоді в цьому не було нездійсненності, але в історичних реаліях 1920–1930-х років Олександр Олесь уже ніяк не міг об’єктивно справдити надії Михайла Грушевського: за кордоном він був одрізаний від України, а повернення додому було рівносильно смерті.

 

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ: «ПОЕТ ПРИЙШОВ У СЛУШНИЙ ЧАС З СВОЄЮ ПЕРШОЮ КНИГОЮ…»

Про це найкраще сказати словами самого Михайла Сергійовича — строгого, скрупульозного й справедливого критика:

«1906 року поет виладив свою першу збірку, котру випустив в Петербурзі, з огляду на легшу цензуру, в січні 1907 p., під заголовком, узятим з одного з своїх віршів:

“З журбою радість обнялась”… На повну сотню поезій першої збірки було дуже мало невдатних, зате кільканадцять таких, які відразу стали окрасою українського слова, були вивчені напам’ять, положені на ноти, стали улюбленими висловами настроїв, надій, жалів і молитв.

Поет прийшов у слушний час з своєю першою книгою, як речник молодого покоління…, коли вперше, по довгих, безконечних віках захитались мури каторжної “в’язниці народів”, долетіли покрики волі через її загратовані вікна й майнули прапори повсталого народу».

 

Мають знамена, і б’ється юнацтво,

Крові потоки ллючи…

Сміло з повіток плуги викидайте,

Куйте вселюдно мечі!

 

Утім, у статті Грушевського є лапідарно-глибокий пасаж про вірш Олеся «Десять літ» (1917), написаний через десять років опісля виходу збірки «З журбою радість обнялась». Йшлося в ньому про вже згадану заголовну пісню книги «Яка краса: відродження країни!…» Учений і критик привертав увагу до болісно-сумних спостережень поета про те, що часто-густо народ залишався «недосяжний поетовим покликам» через пісню; саме пісня у Олеся страждає:

 

О, коли б я знала — краще б не родилась,

Поламала крила, зогнила в багні…

Десять літ змагалась! Скаржилась! Молилась!

 

Билася об скелі мертві, кам’яні.

Крику ран смертельних не почують вуха

Вільних в рабстві власнім і в ганьбі рабів,

Очі їх не вгледять крил святого Духа,

Що над ними віяв і ридав без слів.

 

Здається, це найпронизливіші рядки в українській поезії про німотствуючий народ…

На жаль, говорячи словами Грушевського, «зв’язаний розмірами сього начерку», мушу завершувати свою розповідь… Залишається дуже коротко згадати деякі поезії, в яких Олесь Іванович безпосередньо звертався до Шевченка.

 

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ: «ЯКИМИ ДУЖИМИ ГРОМАМИ ПРОРОЧИЙ ГОЛОС БИ ГРИМІВ…»

В Автобіографічному листі Олександр Олесь засвідчив: «В 11 років я знав від першого до останнього рядка “Кобзар” Шевченка і чомусь його не читав, а співав». Отже, мав Божий дар особливого відчуття чарівної мелодики Шевченкової мови…

В історично-переломні для України часи кровопролитних національно-визвольних змагань Олександр Олесь, як ніхто з поетів, серцем викричав про болючу фізичну відсутність Заступника й Рятівника — Тараса Шевченка:

 

Чому тепер тебе немає,

В ці дні безладдя і негод,

Коли над кручами блукає

Війною змучений народ.

А в рік від’їзду за кордон, знаходячись у Відні, Олесь пише сатиричний вірш «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», з якого постає драма еміграції в чужий світ українських владних структур із їхніми високими чиновниками, в тому числі міністрами. Уздрівши їх на пішохідній вулиці в центрі Відня, поет ошелешено й безрезультатно намагається розібратися в такому безпорядку, звертається навіть до Шевченка:

 

Скажи ж мені тепер, Тарасе,

Хрещатик це чи Кернтнерштрасе.

Скажи, коли це не секрет,

Чому тут весь наш кабінет.

 

Через два роки у збірці «Перезва» (1921) поет виплеснув особисту зневагу до тих емігрантів, які «перегризлись, як собаки, / Пересварились, як коти, / І розповзлися знов, як раки».

Сам Олесь на початку 1920-х років писав із надією: «І я все жду, коли мине / Комуністична хуртовина»… Щоб повернутися в Україну… В одному з останніх листів до поета (4 квітня 1929 року) Грушевський писав із Києва: «Шкода, що Ви не тут, все-таки шкода». Та хуртовина виявилася такою затяжною, що лише останки українського генія повернулися на Батьківщину через понад 70 літ опісля його смерті…

У березні 1928 року п’ятдесятирічний Олександр Олесь написав іскрометно-полум’яний вірш «В роковини Шевченка» – неперевершений за глибиною поетичного проникнення в історичну всюдисущість Кобзаря в українській долі й силою громадянської віри в його нездоланну переможну присутність в Україні. Вражаючий і за душевною щирістю. Недарма великий Дмитро Павличко називає Олександра Олеся «діамантом людської щирості». Цим незабутнім віршем-нагадуванням (без останніх двох строф) і закінчую свою скромну статтю:

 

В роковини Шевченка

Одно питання мимоволі

Весь час в думках моїх встає:

Чому не вгледів він сонця волі,

Чому тепер він не жиє?

 

Якими дужими громами

Пророчий голос би гримів,

Якими буйними річками

Котивсь, шумів би його спів!?

 

Які б вінки він сплів героям

І як уславив би їх чин?!

Він грав би в сурму перед боєм,

Боровся б сам серед руїн.

 

А як оплакав би могили,

Яких би квітів насадив!..

Калина б віти похилила,

І в вітах вітер гомонів.

 

Якими лютими бичами

Карав би нас, що кволі ми,

Що розійшлись ми манівцями

На крок єдиний до мети.

 

Як в душу б він заглянув кожну,

Як кожний біль би наш відчув.

Він влив би міць непереможну,

Серця б він вірою натхнув!..

 

“Українська літературна газета”, ч. 3 (321), 11.02.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

                                                                                                     

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!