“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
ПЕРЕДСЛОВО
У листопаді 2024-го минає 90-років із часу смерті Михайла Грушевського. Лиш одне довге людське життя відділяє нас од нього. Така ж історична дистанція пролягала в 1934-му між Грушевським і Тарасом Шевченком, який у 1844 році написав вірш «Чигрине, Чигрине…» з «московськими ребрами», скородженими українцями, і поему «Сон» (Комедія), де вперше звинуватив Москву в нищенні України (докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко навчив українців «скородити списами московські ребра» // Українська літературна газета. 2023. Ч. 3).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Михайло Грушевський вклав у прокрустове ложе сучасної йому імперської дійсності стільки безцінної інформації про Шевченка, пропустив крізь себе та передав і передає досі людям стільки Кобзаревої духовної енергетики, що його в цьому не перевершив ніхто. В основі Шевченкової, говорячи словами Грушевського, «спасенної науки нашому народові» лежить глибинно-ментальне розуміння зловісної ролі Москви і Московщини в історичній долі українського народу.
Зрештою, Грушевський як істинно великий українець, як історична постать і видатний вчений виріс із Шевченка. Звісно, не заперечую благотворного впливу родини, на чому часто наголошується, тим більше, що Михайло Сергійович у зрілому віці сам свідчив про «обгострене національне почуття і культ громадського обов’язку, прищіплений батьками…». Та «послужити українському життю», як він визначив своє покликання, на справді Шевченковій небесній висоті та справді за Шевченковими жертовними заповідями можна було лише з Шевченком.
«РУЙНОВАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ МОСКОВСЬКІЇ МУРИ…»
Нагадаю маловідоме з юнацьких літ Михайла Грушевського. У «Споминах» він мимохідь зазначив: «Батько згадував, що бачив Шевченка, але, очевидно, ся стріча тоді не зробила на нього особливого враження». Зате син ще в юності написав огненний вірш «До Тараса», в якому назавжди визначив своє глибоко шанобливе ставлення до поета: «Тарасе мій добрий, мій батьку єдиний!»
Занурюючись у Шевченкову поезію, Михайло виношував своє розуміння ролі Москви в історії України. Скажімо, в листопаді 1883 року, тобто невдовзі після першого приїзду до міста з батьком у 1882-му, сімнадцятирічний юнак написав вірш «Я малоросс», у якому заявив:
Я малоросс, моя страна —
Гнездо борцов за честь и волю,
Лежит теперь порабщена,
Горюя, плачась на недолю.
Назва вірша та мова його написання свідчили про імперські реалії, втім зміст однозначно визначав авторську позицію.
Торкаючись у віршованій формі трагічних наслідків Переяславського договору 1654 року, юнак не сумнівався в тому, хто його використав у своїх інтересах, адже Україна:
На радость гибельной судьбе
Соединясь с Москвой коварной
Хранила честно договор,
Лья кровь из-за неблагодарной,
Как льёт её и до сих пор.
Подібно до Шевченка, молодий Грушевський горював у вірші «Україна» за славними часами козацької звитяги:
Була колись Україна
В славі та почоті,
Чули й знали Україну
І в Москві, й в Німоті.
Найперше спливає з пам’яті щось із Тараса Шевченка, як от:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю…
Між іншим, у вірші «Україна» є й рядки про те, що «панувала Україна, та не дуже довго…»:
Бились гарно козаченьки,
Було діло всяке —
І москалям, й панам-ляхам —
Всім дались узнаки.
Ой не сила їх зломила,
А лукаве слово,
Ляське слово солодкеє,
Московські розмови.
Не торкаюсь аматорського підґрунтя цих та інших поетичних рядків, адже і Грушевський вбачав у Шевченкові не предтечу своєї письменницької, наукової долі, а першого наставника й духівника в боротьбі за незалежність України, взірець істинного українця, поета і громадянина.
У згаданому вірші читаємо й таке:
Руйновали козаченьки
Московськії мури,
Не мазали й панам-ляхам
Сальцем та по шкурі.
Отже, майбутній історик віддав шану козакам гетьмана Петра Сагайдачного, які восени 1618 року штурмували Москву (докладно див.: Мельниченко В. Як Сагайдачний з козаками Москву воював // Українська літературна газета. 2022. Ч. 7–8, 9–10). Вслід за Шевченком, котрий у п’єсі «Никита Гайдай» (1841) писав, що «Сагайдачний з козаками Москву… воював», а в поезії «Чигрине, Чигрине…» (1844) знову нагадав, як українці «скородили списами московські ребра…»
Знаєте, як датував юнак згаданий вірш «Україна»? «19.XI.1883. Дня 19 місяця листопада, року неволі 229». Тобто, від 1654 року, часу Переяславської угоди. Такою власною патріотичною системою датування Михайло Грушевський користувався у 1883–1885 роках. Тож неважко зрозуміти його цілком сформоване ставлення до Москви у сімнадцять літ:
Перед порывом силы честной
Москва недолго устоит.
Падет она, Украйна встанет
И вновь свобода зацарит.
Не випадково перші відвідини міста з батьками Грушевський не виокремлював, а буквально розчиняв у «подорожах на Україну в р. 1882 і 1885». Так само не випадково доволі тривале і науково-плідне перебування в Москві 1892 року Грушевський не наголосив у жодній з автобіографій. Лише в «Автобіографії» 1906 року побіжно, лапідарно та узагальнююче сказано про роботу «в архивах Київа, Варшави, Москви».
Та ще написав невдовзі після повернення з Москви, здається, досі вповні не помічений, але важливий, можна сказати, пророчий вірш:
Коли я в перший глянув раз
На сей веселий світ,
Мене од бабки був узяв
Старезний віщий дід.
Оглянув пильно, обдививсь
І крекнув хмуро так,
А далі бабці — не журись,
Не пропаде хлопчак!
Багато буде ворогів,
А гірший — сам собі
Переведе він все життя
У тяжкій боротьбі.
Мета цієї боротьби і головний ворог були визначені Шевченком.
Ще у згаданому вірші «Я малоросс» Михайло Грушевський фактично поклявся:
Волною гордой в край из края
Промчится нашей речи звук,
Подымем мы свободы знамя
И уж не выпустим из рук!
Чи ж треба наголошувати, що Шевченкова духовна естафета була прийнята, і Шевченків святий український прапор потрапив до надійних рук.
Звідси й проросла ще в юності непохитна впевненість Грушевського, що Москва впаде, а Україна встане… Він усе Шевченкове пам’ятав. А точніше — беріг у своєму національному генотипі та прищеплював українцям. Це його слова — «генетичне преємство»…
У «Споминах» Грушевський згадував, як за молодих років йому бажалося якнайшвидше стати до лав тих, хто прорив глибоку борозну на занедбанім українськім перелозі — «і своєю енергією вирівняти упущене, занедбане в сім життю, те, що було запущене, заспане нашими предками, щоб забулася [срамотня] година і ожила наша слава — слава України».
Звичайно, це — від Шевченкового:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
«ВВАЖАЮ ВІДЖИТОЮ
НАШУ ОРІЄНТАЦІЮ
НА МОСКОВЩИНУ»
Перекидаємо місток до того часу, коли Михайло Грушевський якраз у Москві, будучи політичним засланцем, зустрів у вересні 1916-го своє 50-річчя, а в березні 1917-го, ще знаходячись в імперській твердині, був обраний заочно Головою Центральної Ради, й через кілька днів відбув до Києва.
Відомо, що Грушевський довго виступав за національно-територіальну автономію України у складі федеративної російської держави. Прийнято було вважати, що прихід більшовиків до влади у 1917 році пришвидшив крах федералістських ілюзій Грушевського та його колег — українських соціалістів. Якщо III Універсал Центральної Ради в листопаді 1917-го проголосив Українську Народну Республіку, що зберігала федеративний зв’язок із Російською республікою, то IV Універсал в січні 1918 року проголосив самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу.
Утім, усталені, звичні погляди на позицію і діяльність Михайла Грушевського переглядають сучасні історики, зокрема Владислав Верстюк. Зазначаючи, що в історичній літературі можна зустріти докори і закиди Грушевському за «автономізм» і недооцінку самостійницьких гасел, які начебто могли дати суттєвіші результати, Верстюк обгрунтовано заявив, що курс, обраний Михайлом Грушевським, був найвиваженішим і найреалістичнішим для того часу. За висновком ученого, федерація Грушевського ще навесні 1917 року була дуже схожою на конфедерацію. Він розглядав її як «об’єднання в одній державі кількох держав». Таким чином, федералізм, як і автономія, для Грушевського ніколи не були запереченням незалежної української держави, швидше це був необхідний і послідовний крок до її побудови. Грушевський добре розумів, що на створення незалежної держави в Україні тоді було, з одного боку, замало сил, а з іншого — заклик до негайного відділення в умовах незавершеної світової війни використала б російська сторона для знищення паростків української державності. «Можемо визнати, що в той момент політика М. Грушевського була мистецтвом реального».
Така виважена наукова позиція прояснює, до речі, як історик Грушевський, який виріс із Шевченкового кореня, впливав на політика Грушевського, котрий змушений був враховувати конкретні реалії історичного моменту. Адже саме він вказав на те, що «федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим “федералізмом” лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм». Як це вбивчо звучить сьогодні, коли «старий московський централізм» воює з Україною!
Більше ніж дозвільні мудрування деяких авторів щодо поглядів Грушевського, мені до душі щиро людське захоплення ним видатного вченого Миколи Жулинського: «Як він прагнув громадянського миру, конфесійної і національної злагоди, як намагався не допустити пролиття крові, війни між радянською Росією і Україною!». Саме за цим стоїть справді глибоке наукове занурення в історичну правоту Голови Української Центральної Ради. Тож, очевидно, не варто нині дорікати Грушевському, що після нього Україні довелося простувати до своєї незалежності ще майже століття. Зате слід впевненіше й наполегливіше нагадувати сучасникам, що в історично нових умовах Михайло Грушевський сформулював імператив Нової України:
«Перше, що я вважаю пережитим і віджитим… це наша орієнтація на Московщину, на Росію… Вона була підірвана російською революцією, що послабила той московський примус, який тяжив за старого режиму над Україною… Ну, а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над цією ідеологією…»
На чолі нової держави Грушевський оголосив «західну орієнтацію» України. По-перше, він заявив, що «в порівнянні з народом великоруським, український являється народом західної культури… тимчасом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії». По-друге, Грушевський розкрив у зв’язку з цим «нові перспективи» української держави:
«Коли українське життя розриває нав’язану їй московською політикою, московським насильством північну орієнтацію, воно може з новою силою, з новою енергією відновити свої зв’язки з західним світом. Се не тільки диктують її старі традиції, старі навики, а й те духове споріднення, яке, без сумніву, єсть між українським народним, етнічним елементом і життям західноєвропейським».
Ці важливі тези та настанови, що вже стали історією, вражають своєю болючою суголосністю з нинішнім часом. Болючою — тому, що не були реалізовані. Нагадаю, що вони — зі статті Грушевського «На порозі Нової України. Гадки і мрії» (1918, не раніше квітня). У коментарях до цієї праці в четвертому томі Творів Михайла Грушевського доречно привертається увага до думки дослідників Владислава Верстюка та Тетяни Осташко, які вважають, що вона викликає змішану реакцію симпатії та подивування. Симпатії заслуговують мрії і гадки Грушевського, побудовані на винятковому революційному романтизмі, звернені до позитивних і конструктивних суспільних цінностей, високих моральних якостей. Подивування виникає тому, що Грушевський-політик, який у 1917 році чітко передбачав розвиток революції, у 1918-му не відчув, що романтичний етап революції завершився. Соціальна революція з приходом більшовиків до влади вичерпала свої конструктивні можливості і вступила у фазу тотальної суспільної руйнації. За словами вчених, коли праця була написана, вона більше була схожа на утопію, ніж на програму найближчих дій.
Проте це необхідно найперше враховувати спеціалістам-історикам, а сучасному громадянському суспільству вкрай важливо знати, що засадничі висновки Грушевського щодо будівництва української держави та її орієнтації в світі досі не втратили своєї вагомості й актуальності. Тим більше, що через століття ми знову на порозі, який раніше не переступили. Від нас залежить, щоб укотре не вдовольнитися лише гадками і мріями…
«АБИ ЛИШ НЕ З МОСКВОЮ»
Слово «Москва» Шевченко вживав у поезіях усього п’ять разів, а ще сім — «Москви», «Москві», «Москву». Небагато, але досить для того, щоб поет залишив українцям віщі знаки щодо Москви.
Як їх правильно читати й розуміти? Чи навчив нас цьому Михайло Грушевський? А, точніше, чи вчилися ми у нього так, як треба? Певно, що ні. У радянські часи така наука взагалі була заборонена, а в роки Незалежності нашим очільникам, здається, було не до Грушевського…
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!»
Михайло Сергійович не збирав спеціально докупи Шевченкові інвективи на адресу Москви, що містяться в його поетичних творах, написаних у 1844–1845 роках, тобто після першого відвідання міста й написання там у лютому 1844-го «Чигрине, Чигрине…», а пізніше, у липні 1844 року уже в Петербурзі, — поеми «Сон» (Комедія), та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 року і створення на Батьківщині містерії «Великий льох», поеми «Кавказ», твору «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Але перелічені поетичні шедеври, що стали осердними у творчості Кобзаря, Грушевський потужно пропагував у своїх статтях і виступах, прищеплюючи українцям антимосковську вакцину, вберігаючи націю від історичного невільництва. Відомо, що зазначені твори Шевченко вніс до рукописного збірника «Три літа», який відкриває «Чигрине, Чигрине…», а завершує «Заповіт», написаний за десять днів опісля «І мертвим, і живим…». Це може здатися містичним, але «Заповіт» Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву все найголовніше на віки наперед, аж до ненарожденних українців…
Водночас залишив українцям украй важливу поетичну настанову щодо прочитання й осмислення національної історії:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
Неможливо переоцінити вклад історика й державника Михайла Грушевського у формулювання наукових відповідей на гіркі Шевченкові питання, у здійснення грандіозного духовного завдання, про яке Іван Дзюба і Микола Жулинський зафіксували таке:
«Важко розбивати кайдани історичного приниження національної честі й гідності, але необхідно, бо слід очистити свою історію, свої ідеали від нав’язаного волею імперського мислення стереотипу сприйняття своєї минувшини задля усвідомлення справжньої ціни кайданів і слави».
Ця доленосна для нації справа досі не тільки не завершена вповні, а й обтяжена нині війною Росії проти України, тож історичне питання щодо Москви для нас, як ніколи, зловісно-актуальне…
Нагадаю й про те, як у статті «Очищення вогнем» (4 лютого 1918 року) Михайло Грушевський заявив, що для радянських військ «завдання сього походу (на Україну — В. М.) — “бити хохлів”, що по 250-літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу… Се продовження під брехливими демагогічними большевицькими гаслами того самого завдання на винищення українства…».
Цю невелику статтю варто було б прочитати нині кожному, бо в ній ідеться про те, що в більшовицькій навалі на Україну згорали історичні, культурні, економічні й усякі інші зв’язки народу українського з народом великоруським: «Тепер ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів — великоруського й українського. Один наступає, другий борониться».
Такий лапідарно-точний аналіз історичної ситуації ще більше застосовний до нинішньої російсько-української війни, що виявила ментальну несумісність двох народів у контексті незмінної у віках імперської політики Росії.
Кажучи словами Михайла Грушевського, російські вороги українства вже тоді розгорнули «генеральну битву нашому національному життю»:
«Українство кінець кінцем її виграє, се ми знаємо. Але утрати її будуть великі, се ми бачимо. І розстрілюються в ній не тільки люди, а й ідеї. Руйнуються не тільки міста, а й традиції. Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ».
Враження таке, що це написано буквально в наш час… Отже, пророцтво? Не без того. Втім є й простіше пояснення — вчений оціночно точно зафіксував абрис агресивної війни Росії проти України, яку ми тоді не виграли, але врешті-решт обов’язково виграємо…
Пам’ятаєте як у національного класика й пророка Дмитра Павличка?
Ми з москалями – не одна війна,
Була сто перша – буде ще сто друга,
Коли впаде кремлівський Сатана,
А ми від зброї вернемось до плуга.
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.