Восени минулого року минуло 85 років від дня народження Володимира Куликівського (1937 – 1985) – непересічного поета із когорти шістдесятників за часом творчості і за духом, поета, який рано пішов з життя і якого через сім років після кончини (по виході в світ збірки вибраного «Відтворення» в «Українському письменникові») у 1992 році було прийнято до Спілки письменників України посмертно.
Його друзі нерідко напівжартома говорили, що Володимир має дві батьківщини, і він це визнавав цілком серйозно, будучи неабияким любителем гумору. Адже народився В.П. Куликівський на Одещині у містечку Балта, з якою і пов’язаний початок його творчості, а з 1960 року до трагічного травня 1985-го проживав переважно у Херсоні. Однак ці, здавалося б, два періоди життя були для нього взаємопов’язані як за характером чи способом життя, так і за характером літературної творчості.
Перші вірші Володі, тоді ще школяра балтської школи №6, побачили світ у районній газеті «Комунар» (тепер «Народна трибуна») 1954 року, а вже через два роки його запросили працювати у цій газеті, де його першим учителем ( учителем назавжди – вважав Володимир) в літературі і журналістиці був заступник редактора газети поет Семен Цванг, котрий заснував у Балті літоб’єднання.
Однак увагу одеських літераторів привернули вірші Володимира у 1957 році, коли деякі з них були опубліковані у газеті «Юний піонер» та пропоновані альманаху (журналу) «Літературна Одеса». Тоді його редактором був Григорій В’язовський, якого підтримали члени редколегії Степан Ковганюк, Володимир Гетьман та інші, побачивши, що в українську літературу входить оригінальний поет, і чотири вірші було опубліковано. Серед них і вірш «Проти вітру», який по-справжньому став для автора доленосним ,бо в ньому були такі рядки:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Твердо знаю: за даллю крутою
Світить сонце твоєї мети.
Я люблю, особливо зимою,
Проти вітру колючого йти.
З того часу й почалися неприємності поета з владою. Його, як мовиться, було взято на гачок органами КДБ, а Г.В’язовського зняли з поста редактора. Хоч і наступного року, вже за редакторства Євгена Бандуренка, в «Літературній Одесі» знову було вміщено добірку віршів балтського юнака В.Куликівського, все ж у видавництвах і редакціях не тільки Одеси почали ставитись до друкування його творів насторожено, і двері автору до Спілки письменників були закриті навіть після виходу в «Радянському письменнику» 1965 року ліричної збірки «Зелені ритми». Згаданий вірш «Проти вітру» , як і ряд інших («Послання суддям», «Пророки», «Не вам судить» та ін.), побачили світ завдяки дружині поета В.О. Авер’яновій у збірці «Прощання з травнем» (причому у циклі «Бунтарські мотиви»), виданій у Херсоні вже у 2007 році з нагоди 70-річчя поета.
Перша книжка В.Куликівського «Подарунок» з дитячими віршами вийшла 1959 року в одеському облвидавництві за редакторства поета Володимира Гетьмана, з яким Володя познайомився на початку 1957 року. Ті вірші писалися переважно у Балті, де він товаришував зі своїми однолітками – теж здібними поетами Віктором Скоковим і Володимиром Шлієнком, з якими, як і з В.Гетьманом, підтримував дружні зв’язки багато наступних років: школярами їх здружила спільна участь у гуртках малювання та літературному, й вони залишили про Володю цікаві спогади у віршах і прозі.
А наступні роки для В.Куликівського видалися сумбурними й водночас насиченими подіями не тільки літературного життя. Поет Микола Сом (приїздив до Балти у 1990-их роках) у передмові до згаданої книжки «Відтворення», зокрема, писав: «Мій незабутній товариш Володимир Куликівський ішов у поезію із широких південних степів. Саме звідти – його широка, сонячна душа, щедра і відкрита для доброго людського побратимства». Поряд з тим він зазначав, що Володя був неприкаяною і дивовижною людиною, вельми непрактичною і невлаштованою. А у 1987 році саме Микола Сом сприяв появі у «Літературній Україні» (24 вересня) добірки віршів В.Куликівського з нагоди його 50-річного ювілею.
В.Куликівський, вирісши у родині робітника (батько, Петро Прокопович, 40 років працював ковалем на ливарно-механічному заводі), звик до всіляких труднощів, мав неспокійний і непосидючий характер. У молодості Володя працював вантажником і ковалем, колгоспником і портовиком , потім переважно журналістом, тривалий час був, так би мовити, мандрівним поетом. Ночував на вокзалах і причалах, майже пішки пройшов усі райцентри і більшість сіл Одещини та Херсонщини. Він чудово знав життя людей, любив з ними спілкуватися, був дуже товариським, хоч часом залишався наївним, як в юності. В тому числі серед поетів свого покоління і старших митців, з якими швидко знаходив спільну мову.
Ще проживаючи в Балті Володимир зазнайомився з одеськими поетами Ігорем Нєвєровим, Володимиром Гетьманом, Олександром Уваровим та іншими. Одеський поет і перекладач Анатолій Яні пізніше назвав юного поета «Артюр Рембо із Балти». Чимало одеських письменників у наступні роки високо цінували В.Куликівського-поета . Дружні стосунки у нього у 60-ті роки були, зокрема, з Борисом Нечердою, зустрічався з Володимиром Домріним , Олексою Різниковим. Високо цінував його творчість Валентин Мороз та інші письменники.
Багато у набутті творчого досвіду Володимиру заважило знайомство з маститими, видатними українськими поетами. Першим таким знайомством стала зустріч молодого поета з Максимом Рильським в Одеській філії СПУ ще наприкінці 50-их років минулого століття.
А було ж у житті молодого Куликівського, крім мандрівок , роботи і віршописання, також навчання, спілкування не тільки в Києві з маститими поетами. Мені довелося у Балті, працюючи в рідній Володі районній газеті, на початку 80-их років особисто зустрічатися двічі з цією неординарною, надзвичайно інтелігентною і елегантною людиною, яка справляла на людей неабияке позитивне враження. (Мешкаючи з 60-х років у Херсоні, Володимир щороку приїздив у Балту до своїх рідних). Якось при зустрічі він згадував, як юнаком приїхав до Володимира Сосюри (у його квартиру) зі своїми віршами і той був дуже зворушений талантом бідного юнака, а потім посприяв його вступу на факультет журналістики до Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Добрі стосунки встановилися у молодого поета також з Теренєм Масенком, Андрієм Малишком, Анатолієм Шияном, Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Олесем Гончаром, Миколою Нагнибідою, композитором Платоном Майбородою: він неодноразово зустрічався з ними навіть у їхніх домівках. Потім, у 1964 році, написав надзвичайно зворушливий вірш «На смерть М.Т.Рильського», який не раз публікувався.
У хрущовсько-брежнєвські роки В.Куликівському частенько перепадало як за гострі вірші, за неупокорену козацьку душу, так і за дотепні жарти та різні витівки, непередбачені вчинки . У статті «Одіссея Павла Тичини» («Українська літературна газета» від 26 березня 2016 р.) Григорій Донець згадує: «…Тичина при кожній нагоді допомагав людям. А комусь вдалося вирватися з ув’язнення, як, скажімо, Надії Суровцевій, Іванові Щербині чи молодому поету Володимиру Куликівському, якого Павло Григорович особисто приїхав забирати з тюрми на державній автівці з прапорцем народного депутата СРСР». Прикрий, але знаменний факт для Володимира, тож він, як мовиться, про нього не розповсюджувався. А щодо спілкування з тим же Павлом Тичиною, то, як розповідав мені якось Петро Засенко, наш геній радив молодому поету більше писати про робітників і т.п.
Щодо навчання Володимир найкращим вважав життєвий досвід. І так уже склались обставини (значною мірою вплинули й побутова невлаштованість та матеріальні нестатки), що навчання на журфаку він так і не закінчив, а потім, теж за сприяння маститих письменників, навчався деякий час на Вищих літературних курсах у московському Літературному інституті ім. М.Горького. Врешті для нього основною стала професія журналіста: ряд років у Херсоні працював у газетах «Наддніпрянська правда» та «Ленінський прапор»( тепер «Новий день», тут найбільше), хоч і не постійно, з перервами.
Хоч найбільша частина творчого (і не тільки) життя В.Куликівського пов’язана з Херсоном, але й там поет не забуває про рідну Балтщину. І з’являється з-під його пера вражаючий вірш «Балта» з такими рядками:
Балто, Балто,
Мила до нестями,
Що тобі єлейна похвала,
Коли ти вишневими руками
Україну-матір обняла !
Балтські мотиви й у віршах «Яблунька», «Усе нове» та інших. Чимало поезій присвячено Херсонщині, яка стала для В.Куликівського дійсно другою батьківщиною. І часто у них рядки теж неабияк щирі, пронизливі. Автор не допускає ніякої декларативності, і щоразу з рядків просвічує любов не просто до малої батьківщини, а – до рідної землі, до України, як і в прикладі з Балтою. В одному з віршів читаємо звертання: «Вербово-тополиний мій Херсоне», в іншому («Моя земля») — щире зізнання:
Немало пройдено по світу
Чужих земель,
Чужих доріг,
Але, річками перевиту,
Я Україну скрізь беріг.
…Чи є іще на світі люди,
Такі, як у моїх краях?
Надзвичайною любов’ю до України, до рідної землі пройняті «Балада про украдену землю» та незакінчена поема «Любов і хліб», які вийшли вже у збірці «Прощання з травнем» 15 років тому завдяки турботам вдови поета В.О.Аверянової та його друзів. А дружні стосунки поет мав не лише з херсонцями та одеситами. Тут не можна не згадати його зустрічі з Василем Симоненком, який приїздив і до Херсона , Василем Діденком, Володимиром Вільним, Бориславом Степанюком. Про взаємоповагу і спілкування свідчать присвяти віршів Куликівського В.Симоненку, В.Гетьману, М. Нагнибіді, Іванові Григурку, Платону Майбороді. Цікаві спогади про нього залишили херсонські побратими по перу Юрій Голобородько, Микола Братан, Леонід Куліш, Василь Загороднюк, Валерій Кулик , який назвав В.Куликівського лицарем степового краю в однойменному вірші, та інші земляки, також одесити і балтяни В. Гетьман, А.Яні, С.Цванг, В.Скоков та П.Бондарчук. При цьому не можна не відзначити, що саме Петро Бондарчук (місцевий літературознавець, активний член балтського літоб’єднання ім. В.Куликівського і деякий час його керівник, неабиякий ентузіаст і пропагандист творчості поета) зумів зібрати ті письмові спогади у брошуру й видати у Херсоні за сприяння вдови поета. Також завдяки його зусиллям у Балті встановлена (понад десять років тому) меморіальна дошка на будинку його батьків, де в дитячі та юнацькі роки жив В.Куликівський. За все це і херсонці, і балтяни дуже вдячні П.Бондарчуку, який, на жаль, уже відійшов в інші світи.
Я вже згадував про ліричну збірку В.Куликівського «Зелені ритми», яка важко йшла до друку і стала його єдиною «дорослою» книжкою при житті, викликавши схвальне сприйняття поета сучасними (у 60-ті роки) письменниками і читачами. Поряд з тим автору майже не вдавалося друкуватися в журналах, мав деякі публікації переважно у місцевих газетах. Однак не покидав творчості, приділяючи велику увагу творам для дітей. У Сімферополі (вид. «Таврія») вийшли 1981 року збірка «Посварились місяці», у 1983 р. – «Червона тачанка». Так, поряд та услід за чудовими віршованими казками В.Симоненка, з’явились на світ новітні казки (чималий такий спадок, у якому дохідливо йдеться про цілком серйозні речі). Це твори, які незмінно користуються успіхом у дитячого (та й дорослого) читача: «Новина», «Про хвалька-Морозця та лісоруба-молодця», «Марисина гвоздика» ,«Поєдинок» та інші, вже згадані (за назвами книжок). Не випадково , теж за сприяння вдови і друзів поета, у 2007 році в Херсоні було видано його збірку «Казки». А до сьогодні останньою, виданою завдяки В.О.Авер’яновій , книгою поета стала збірка лірики «Вересневі далі» (2013 р., Херсон), до якої увійшли як раніше друковані, так і деякі до того не публіковані поезії.
Літератори й нечисленні, на жаль, дослідники біографії і творчості поета характерними рисами його зазначають не тільки сміливість і відвертість як борця за загальнолюдські цінності, а і його романтичну наснаженість, тонкий ліризм і навіть ніжність, належні гумор та іронію, його людяність і людськість (за висловом М.Рильського), незалежність у характері, любов до людей, неабияку віру в себе і свій народ. Не випадково ж у вірші «Під зорею Азову» В.Куликівський сповідально проголошує слова, що можна назвати його кредом:
Тільки б совістю,
Тільки б віршами
Не сідати на мілину.
Я життя не бажаю іншого,
А свойого не обмину.
У його віршах зустрічаємо й рядки, які можна назвати пророчими, не кажучи вже про певну філософську насиченість його лірики. Часто про молодого митця говорять, що він не встиг долюбити, дожити, доспівати. Але як цікаво це питання пробує розв’язати Володимир Куликівський:
Рицарів сльозливої одежі
В суперечці хочу запитать:
–Чи давно вже визначено межі
Долюбить, дожити, доспівать?
(«Суперечка»)
Поет все ж устиг привітати своїм душевним поетичним словом людей рідної України, яких щиро любив, недекларативно написавши «Я у кожній людині /Краплиною крові живу», встиг сказати рідній землі останні, прощальні слова:
Я на тебе не пилом упав,
А зерном, що в степах половіє.
А колись раніше, як згадувала дружина Віра Олексіївна, поет написав:
Може, десь під перегуки грому
В землю відійду я назавжди,
Тільки в надвечір’ї чарівному
Ти мене риданням не буди.
Він і справді відійшов під перегуки грому 31 травня 1985-го – на одному з баштанів Цюрупінського району Херсонщини.
«Метеором веселим згорю» — це напевне й про незабутнього, хоч і призабутого у літературному середовищі, Володю Куликівського. Тож нехай і по багатьох роках, мовлене не тільки з нагоди ювілею, його слово «злітає рвійно і вогонь народжує в очах!» (за його ж висловом, бо про це він мріяв.)
Михайло ГЕРШКОВИЧ,
член НСЖУ, поет.
м.Балта Одеської обл.
Титульне фото: Володимир Куликівський