Михайло Панасович (Михайло Стельмах)

120

Довкола кожного відомого прізвища життя множить свої  враженнєві переваги, нав’язує ті переваги
пресі, через неї – т.зв. «народу», якого, щорік твердне переконання, насправді
не існує.А те, що є, краще називати (потривожу дух Ортеги-і-Гассета),
різновартісними масами безликостей. Що не стосується народу історичного: він
існував і існує, поки буде існувати література. Чому саме література? А де ж ви
будете шукати, приміром, придатного для суто людського «спожиття» німця? У
«Критиці чистого розуму» Канта? Ні – у віршах Гельдерліна, Гете, романах братів
Маннів, духописьмі Гессе, сповідній прозі Бьоля. Те саме стосується й України,
що прийшла у світ разом з «Кобзарем» Шевченка і, як на мене, там зажилася. І
все тому, що поетичне й прозаїчне мислення пошевченківської письменницької
громади зациклилося на дилемі, ословленій «Заповітом»: «…Як понесе з України //
У синєє море // Кров ворожу… отойді я // І лани і гори – // Все покину, і
полину // До самого Бога // Молитися… а до того // Я не знаю Бога». Наявність у
цих рядках України вже нібито сущої, заради якої можна знехтувати всім:
повсякчасною дякою Богові за Життя, поосібною у нім боротьбою з власною
недосконалістю, чи й не принциповою недолученістю всього рідного до загальноцивілізаційного
поступу,  – витворило ілюзію, що ми є
навіть там, де нас немає й сліду. Якби не доробок Франка, Лесі Українки,
Коцюбинського, Винниченка, які рішуче й незворотно ступили  за межу Шевченкового міфу, заповзялися шукати
рідномовний Град Божий у духовній людській щоденності, невід’ємній від
щоденності вічно рухомого й вічно змінного 
соціуму,  – нас на цій землі уже
не було б. А була б музейна якась етнореліквія з вусами, вишиванками і пародією
на неї там і тоді, коли абияк заповнені концертні зали зводяться, ледве зачувши
оркестровий вступ до «Реве та стогне…» чи «Заповіту», і перебувають
українопорожніми   на концертах  симфонічної, камерної ба й джазової музики.      

Вишиванка і бриль на сократівському тім’ї Михайла Стельмаха
теж слугували свого часу брендом нас вічно вчорашніх, хоч мав тут місце й
істотний дисонанс образу й глибинної його суті, позаяк саме цей новочасний
«Рудий Панько» або Стельмах-садівник, рибалка, пасічник був лавреатом
Сталінської, Ленінської і, само собою, Шевченківської премій держави, яка
Україну нищила. А чотирьохразового безпартійного (не виключено – з відрази до
членських внесків) депутата Верховної Ради Михайла Панасовича терпіла що до
хрущовської   відлиги,   що  
під час розмаїтих її «нежитей», що в роки високорозвинутого застою.
Сказати – за   відданість ідеям
марксизму-ленінізму – це сказати неправду; Стельмах ліро-епік усім змістом його
Словом вираженого не вміщався   в  часовий  
відтинок  офіційної радянськості,
як не вміщався і в післяшевченківський  етап
її передреволюційного і післяреволюційного зародження, гниття і загину. Тобто
містив у собі якийсь інший, не власне «Кобзарів» фермент вічності, де пропорції
щасть і нещасть,  життєвої поезії  й 
життєвої  прози,  всепрощення 
й  гнівливого  пафосу 
не  були,  скажемо 
так, надто християнізованими, мали нахил до пантеїзму чи й не
язичницького відліку й кшталту…    

Тих кілька розмов, що мені випали зі Стельмахом, до цього
здогаду навертали, але для цього треба було додати не тодішні, а нинішні очі,
якими навчаєшся дивитися здебільшого тоді, коли залишається  дивитися тільки в себе. Нас, до речі, ніхто
не знайомив; він просто звідкись знав, що я збираюся щось там «академічне»
писати, а я знав, що мені треба до нього підійти (що й при зичливому на мене погляді
було зроблено) і сказати:

– Михайле Панасовичу, я давно хотів з вами зустрітися.

– От і зустрілися… Може, десь сядемо?

Довкола бродила балакуча письменницька публіка, яку Будинок
кіно зібрав для чергової конференції чи наради, і ми ступили до буфетного холу,
де Михайло Панасович одразу попрямував до шинквасу. У моїй голові змайнуло:
«Але ж він…». Решта  змайнулого
передалося правиці класика, який мацнув по задній кишені і вибачливо (чи
вдавано розгублено – це суті анітрохи не міняє) промовив : «В мене, здається…»

– Я маю.

Ми помінялися в черзі місцями, я взяв пляшку шампанського, а
він два келихи і кілька вже оплачених цукерок.

Стіл, за який ми сіли, мав два лиш стільці. Тої ж, здається,
миті, біля нас зупинився Новиченко, що розуміюче вигукнув: «Яке товариство!», –
що насправді означало: «Які знайомства!». «Які є, такі є»,– відповіли мої руки,
що відкоркували пляшку без ані тіні наміру розлити напій на трьох. Та й
Новиченкові це було ні до чого: він пив (і зрідка напивався) лише в провіреному
товаристві, яке наступного раннього ранку обдзвонював з одним і тим же: «Я
вчора багато наговорив дурниць?»  –  «Та що ви». – 
«І до дівчат не чіплявся?»  –  «Які дівчата?» –  «Я, знаєте, часом не вмію стриматися. Та
русява офіціантка, вона ж з біса гарна». 
–  «Хіба вона одна?»  –  «То
таки щось було?»  –  «Ні, заспокойтеся…»

Коли перший  хлюп у
келихи помінявся другим і третім, Стельмах сам заговорив про те, чого я не міг
знати: як виходив у люди роман «Кров людська – не водиця». Журнальний його
варіант друкувався у львівському «Жовтні», був, ким треба, пильно прочитаний і
підданий поки що кулуарному розносу. З майже вирішеним зняттям з посади головного
редактора і зав. відділом прози. Але перший секретар обкому і член українського
Політбюро Грушецький відклав цю справу до повернення з Києва, де він дав комусь
з колег прихоплений екземпляр «Жовтня» з проханням: «Подивися перед сном. Я в
петлюрівських цих справах не дуже розбираюся». Зате розбирався колега, що аж
через два дні сказав: «Добра штука. Молодці, що надрукували». Шелест з
Щербицьким теж не вважали за потрібне йти супроти доконаного факту: роман   в   
Україні    вже    вийшов 
і   тою   самою  Україною 
повинен  бути сприйнятим.   

– А вам особисто не було страшно?

– Страшно? – Стельмахові 
очі  з   рухомо  
безбарвних  перетворилися на
зльодовілі. –  Ні, не було.

Микола Сом значно пізніше недопояснене Стельмахом пояснив:
«Він тільки з виду був ні те, ні се. Ні голосу ні на кого не підніме, ні
обірве. Я їздив з ним на рибалку. Його «Волгою». То раз аж перелякався. Коли
він зупинився перед замерзлою затокою і запитав: «Як думаєте, лід нас
витримає». – «Мав би,  –  кажу, 
– але краще не ризикувати. –  А
він так хижо напружився, на газ і вперед. Поки не зупинився, не переставав бути
на себе не схожим».  –  «Він же воював». – «То інше».     

Тим «іншим» була й кожна Стельмахова книжка. За вийнятком
хіба «Великої рідні», де ідея й характер Горицвіта-старшого, яким ця ідея
підпиралася, були одного майже зросту. Все ж решта в його доробкові  щосторінково торосилося, бо хмари, дощ,
завірюха,  снігова зоряна тиша під його
пером переставали бути всього лиш пейзажем. Пригадую, як все в мені щасливо
розпружилося при спиванні (навмисне не хочу зараз знати, яких саме сторінок і
якого роману) речень, що несли на землю дощ. Несли здалеку і звіддавна: з-поза
лісу, за яким (у романі про це ані наче б рядка) ховалися не луки і села, а
над- чи позаісторична далечінь, де повітря, земля і сонце давно і назавше
порозумілися у найголовнішому – потребі поїти зело, де житній колосок і вівсюг
чи пирій однаково потрібні колообігу життя й смерті. У людей, тварин і паші не
настільки одмінних, щоб молитися тільки Богові людському. Інакше той Бог не
завмирав би разом із нами від невимовного захвату при погляді на яскріючі
місячним світлом сніги, не  переймався
б  запахом покосів, свіжого помолу,
викидуваної з жерла молотарки соломи. Ожеред, комора, вітряк, щойно зораний
лан, захована між верболозу річечка, роздягнута зимою діброва – хто їх знав
і  любив так, як Стельмах! Соціалізм чи
комунізм вкупі з усіма разом письменниками до- й післяшевченківського духовного
гарту мали красу всього лиш красою. А Стельмах – пізнаною ще за  часів поганства  і 
нездоланно ворожбитною земністю, яку він не закликав берегти, а зберіг.
Разом з мовою. Чи завдяки мові, уперше в нашій літературі посталій у природній
своїй всесильності, бо хто, як не вона у «Правді і  кривді», «Чотирьох бродах» залишається не­ушкодженою
тим, що письменникові по-справжньому боліло. А читачеві залишилося  всього лиш впокореною способом вислову  минущістю, позаяк істинний епос поразок Добра
не визнає і не знає.        

Разом з Ярославом Стельмахом я їздив у рідне село його батька.
Село як село. І музей як музей. Невже, думалося, саме в оцій, чи в подібній до
неї хаті дитина стає полотняним і хлібним Духом,  розгородженим з нею дрібними шибками Небом?

Ні – це  де-інде. Де?
У Вінниці? Під Києвом чи в Києві? Невідомо. Навіть будучи, як І.Дузь, біографом
письменника, я по сей день не знайшов би 
відповіді  на  ще 
одне  запитання – хто  й коли заронив у душу сільського підлітка
думку саме про романістику?  Та ще й
такого унікального стильового кореня – праукраїнську… Чимось необхідну і для
сталінської соціальної паморозі, яка 
скрізь, де  побувало  Стельмахове 
слово,   починала зеленіти,
перетворювалась на доглянуте поле. Із тими самими над ним хмарами, що й при
Батиї,  Миколі Першому чи Другому,
Постишеві.    

Давно вже не питаючи себе з кожного приводу: «Чому?»  – я й зараз безшелесно слідкую за людиною, що
важко піднімається сходами між крісел амфітеатру зали засідань колись
Центральної Ради, а зараз концертної зали Будинку вчителя. Сама зала усе ще не
залюднена, однак Стельмахові, який буде вести вечір пам’яті Пилипа
Капельгородського,  це, скоріш за все,
мало що важить. Його попросили, він прийшов, і так само спокійно може звідси
піти. Цікаво, хто йому тут потрібен?

Наближення Михайла Панасовича вродило сполоханий здогад, що
Стельмах йде до мене. А може ні? І що я маю робити? Зіскакувати і бігти вниз,
чи не бігти, проте бодай звестися?.. А коли я справді тут ні при чому?..

– Доброго вечора. Ви сидіть, я на хвилинку.

– Доброго вечора. Я вже закінчив монографію. Майже закінчив.
Якщо дозволите – дам рукопис.

– Не треба.

Михайло Панасович (і я з ним) оглянув залу, звідки його (і
мене) свердлили очі тих, кого я не знав і знати не потребував. А він з ними (і
не лише з ними, а й з усією літературою і прилітературним людом) прощався. Мене
вгледівши випадково.

– Я чув, ви 
нездужали?

– Хворів. А вам як живеться?

– Так собі. Тобто добре.

Бліді й сухі губи Стельмаха здригнули.

– Буде гірше. Коли цього захочеться.

Ледь-ледь означена усмішка й простягнута рука мене таки
звели на ноги.

– Коли вийде книжка – дайте знати.

– Обов’язково…

Згадуваний вже Микола Сом розповідав, що за день до смерті
Стельмах (він помирав у Феофанії) зателефонував 
і попросив:

– Миколо, дістаньте подільського хліба. І зваріть юшку.

– Передати, чи привезти самому?

– Самому.

Я,  –  заздалегідь ощерився Сом,  – все виконав і прорвався до нього в палату.
Чи номер. Він показав, де кастрюльку поставити, спершу надломив й понюхав хліб,
а потім підніс до рота ложку з юшкою. Замочив нею губи, заплющив очі, кілька
разів вдихнув рибної пари і ліг назад на подушку. А на ранок    помер.  
А   через   кілька 
днів,  –  Микола  
ощерився  ще  більше, – я зателефонував Альоші  Коломійцю. 
Він  теж  лежав 
у  Феофанії.  І 
про  мої відвідини Стельмаха знав.
Я вислухав про його всі  болячки,  а 
потім  питаю: «Альоша, а може тобі
треба юшки? То я привезу»  –  «Та ти 
що?!!» І як почав мене матюкати, розповідати, хто я, чий син, чий онук…
А я собі думаю: «От і є назва. «Сомова юшка». Розберися, про якого сома
йдеться».    

Життю ще належить розібратися, ким був у нім Стельмах?  Якщо всього лиш радянським класиком, то чому
без таких, як він, книжкова полиця не здатна стати сосною, з якої її було
зроблено? А речення – повівом прохолоди, яка передує блискавці, грому, ляскоту
дощових крапель, що пробивають у куряві збурхуючі теплом рурки…

Мати стільки плодючої землі і не тямитись на переповненому
земними енергіями прозописьмі – це не модерн і постмодерн, а поцінувальна
анемія. Творча теж, хоч у цій царині своя генеа­логія і свій склад ДНК.

Бо ж Стельмаха-письменника народив не Коряк, не Новиченко з
Шамотою.

А хто?

У тім то й річ, що ніхто. Окрім нього самого, мови і тої ж
землі. Уже в якості конгеніального співавтора.

 

2 березня 2010 р.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!