"Ми вас заступим – своїми серцями"

93

 
Олеся Авраменко, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України.
 
У ті драматичні дні Революції Гідності, що відбувалася на межі 2013- 2014 років, на Майдані – території, вільній від впливу морально збанкрутілої влади, на території, такій схожій за настроями на козацьку вольницю періоду українського бароко, – стояли у спротиві пересічно-непересічні громадяни України, – вільнолюбні й великодушні нащадки запорізьких козаків. Серед них – художники, поети, письменники, режисери, актори, архітектори – люди творчі й, як завжди, чи не найсвідоміша верства не просто населення, а українського народу. Кожен з них тієї миті прийшов як громадянин, й прислужився події як солдат, а реалізувався поза тим ще і як митець. Зваривши у казані борщ, побудувавши барикади, відстоявши у заслоні чи на варті, приготувавши «коктейль Молотова», кожен з них прагнув висловлення творчого. Хтось фотографував, хтось, виступав із лекціями, читав вірші, співав, бив у барабани, малював… Малювати було найважче. Тому власне на Майдані, на усій території спротиву дуже мало художників стояли біля свого «станка» – мольберту. Адже умов для цього не було зовсім. Враження і образи вони перетравлювали й втілювали потім, трохи пізніше, переважно у майстернях.
 
Серія портретів Марини Соченко «Обличчя Майдану», виконаних пастеллю на папері, а також картини-репортажі з майдану, виконані олією на полотні і видані книжкою в діалозі з поемою Антонії Цвід «Клич Майдану. Літопис самовидця» були створені безпосередньо в гущі подій. У великій насиченій низці творів не декілька портретів, їх – десятки, й кожен – результат кількагодинної, а то й кількаденної праці у практично фронтових, а то й бойових умовах. Відомий письменник, він же видавець книги Володимир Шовкошитний в анотації до неї зазначив: „Цей альбом – це синтез живопису й поезії двох неймовірно талановитих і патріотичних жінок – активних учасниць революції – художниці Марини Соченко та поетеси Антонії Цвід. Саме тому він лунає потужним Кличем Майдану й стукає в наші серця крилами Небесної сотні”. Ця книга – не лише згусток болю її авторок, намагання силою свого таланту донести біль і гідність українців, зафіксувати їхні обличчя в певну непозбутню мить, а й зразок мистецтва нового покоління, нового жанру – синтезу мистецтв. Антонія Цвід у передмові до книги змальовує картину, що відтворює умови, у яких втілювалися мистецькі задуми, зокрема й художниці, її співавторки Марини Соченко:  „Мені ніяк не забути, – згадує поетеса в передмові до книжки „Клич Майдану, – як зустріла я під час Революції Гідности похоронну процесію на Хрещатику. Хтось гукнув: „Розступіться – героя несуть!” Несли прекрасного юнака до барикади на Грушевського, де він поліг смертю хоробрих…  „Герої не вмирають!” – скандував Майдан…  „Україна – понад  усе!” – відлунювало звідусіль.  Линула тужлива  лемківська мелодія „Плине  кача по Тисині…”.  І раптом – невідь звідки – явився велетенський хрест з Розп’яттям Спасителя, який ніби спустився з небес і став під стяги борців за Справедивість… Це дивовижжя  було мені як Боже благословіння на написання поеми про епохальні події  Революції Гідності”.
„Кожен поетичний епос –  пише в статті „Безсмертя Майдану” Анатолій Дупляк, – це передовсім вияв духовного потенціалу народу, його зрілості  як самодостатнього організму, ознака того, що звемо усвідомленням свого місця в світовій історії. До епічно-ліричних творів сучасності можна без перебільшення віднести і поему Антонії Цвід – „Клич Майдану”. Це чималий за обсягом  твір, без  сумніву,  епохального наповнення,  власне це – гімн Революції Гідності”. Без перебільшення гімном Революції Гідності можна назвати не лише поему, а й всю книгу-альбом включно з портретами героїв та репортажами з місця подій Марини Соченко, які вона творила, бувало, й під кулями, прикриваючись дерев’яним щитом.  Живописець і викладач Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, член Національної спілки жудожників України , мати двох синів і красива жінка, – Марина Соченко, – була серед тих, хто ступити зайвий крок поза цю територію волі просто не міг. Дозволяла собі лише короткі перерви на сон вдома і знову на Майдан. А без пензля й олівця свого життя вона не знає. Тож у найгарячіші – найстуденіші дні революційного протистояння, цього рішучого і сміливого волевиявлення свого народу, вона була в епіцентрі.
Марина Соченко не просто стояла на Майдані чи годувала повсталих, а ще й змальовувала повстанців-побратимів. Саме там, на місці, в холодних палатках чи навіть на морозній, политій беркутівськими брандсбойтами вулиці Грушевського, де вже почалися холоднокровні вбивства протестуючих, вона малювала їх, поспішаючи відтворити образи цих мужніх людей. Портрети «звичайних» героїв – побратимів Нігояна, Вербицького і багатьох інших з Небесної Сотні. Просто вражають репортажі на полотні «29.11.2013», «30.11.2013», «01.12.2013»…, а потім – «Ніч на Майдані», «Народне віче», «Вулиця Грушевського. День 18 лютого 2014».
Репортером без камери стала вона, бо звернулася до споконвічних засобів відтворення історичних подій – образотворчих. І тут проявляється її новаторський почерк, на який вказував Григорій Міщенко: „Назагал творчість Марини Соченко тим показова, що свідчить про поступальність традиції в українському реалістичному мистецтві. Реалізм, як ми наразі пересвідчилися, спроможний видозмінюватися, еволюціонувати, якщо він висновується на національному ґрунті, на етичних й естетичних імперативах. Така образотворчість на тлі всіляких „нововведень” виявляється спроможною витримувати випробування часом”. Її малюнки – «польові» зарисовки, з місця подій. Завдяки високому професіоналізму й неабиякій майстерності авторки, вони узагальнені, такі, що переосмислюють ситуацію й подають її образно, художньо. І, водночас, надзвичайно живі та пульсуючі, сповнені піднесеного стану тих подій. Адже фото, відео, телезйомки було чимало. А ось такого подвижницького труда, такої копіткої творчої та людяної праці годі й шукати. Тож можна сміливо сказати, що однією з таких героїнь в усіх смислах цього слова, стосовно Майдану, стосовно нової України, є художниця Марина Соченко – авторка серії «Обличчя Майдану».
Цьому високому мистецькому рівню відповідає і поема Антонії Цвід „Клич майдану. Літопис самовидця”. Розпочатий ще під час Оранжевої революціїї 2004 року, цей епохальний твір віднайшов своє продовження і логічне завершення під час Революції Гідності 2014 року. „Глибини історії і народного духу дихають тут. –  Пише Іван Драч. –  Як вона добре виставила мільйонера Аржевітіна в поемі „Клич майдану. Літопис самовидця”, якого знаю впритул! Як розумно і чітко узагальнила: (Присвячуйте поеми і пленери, щоб Майдани завжди мели мільйонери!). Завдання поетам і художникам. Хоче і ставить. І сама пише  –  вільно й розкуто. Поезія любить біль, свободу і одчайдушність. Це тут є.”
В епічній стихії поетеса почувається, як у своїй рідній. Звернемося ще до окремих оцінок літераторів. Відомий літературознавець професор Михайло Наєнко також дає високу оцінку творчості поетеси: „Розмірковуючи над творчістю Антонії Цвід, я думав про тисячолітню нашу історію… У часи вибору, коли Україна шукала нових шляхів розвитку, обов’язково з’являлася постать жінки. (…) На рубежі ХІХ – ХХ століть, коли настав час переосмислювати навіть сам тип художнього мислення, з’являється Леся Українка… Шістдесятництво дало нам Ліну Костенко. І ось на зламі тисячоліть з’являється ця несподівана зірка в нашому художньо-поетичному цеху – Антонія Цвід. (…) Вражає оця епічна сила мислення поетеси… Поетеса говорить: годі іти вплаз. Не варто принижуватися, а треба випростатися, йти і шукати нове у нашому житті. Слово Антонії – своєю щирістю, своїм поетичним вогнем, своєю енергією допоможе нам завтра стати кращими і йти з високо піднятою головою у майбутнє”.  Підтверждення цьому знаходимо і в словах відомої письменниці Галини Тарасюк: „Досягнувши кульмінаційних висот епічним стилем „Слова о полку Ігоревім” , у поемі „Майдан” авторка переходить на хронопис, герої якого цілком реальні люди… Але навіть таку серйозну, майже сакральну, історичну тему притаманний Антонії Цвід талант імпровізації, геніальне чуття безграничних внутрішніх можливостей слова, робить зворушливо особистісною, інтимною, „власною” для кожного читача”. У цьому якнайкраще переконують самі рядки з поеми „Клич Майдану. Літопис самовидця”:
В результаті такої подвижницької праці  двох мисткинь маємо історично й художньо безцінне, по-справжньому ексклюзивне свідчення-відтворення духовного злету українського народу під час Революції Гідності. Безумовно, книга-альбом Марини Соченко і Антонії Цвід „Обличчя Майдану. Клич Майдану”, хоч зовні і не надто масивна (що є чистою формальністю), все ж заслуговує найвищої оцінки та нагороди, зокрема, гідна стати книгою року.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!