Ми вас не забули, Анатолію Григоровичу

98

Світлій пам’яті  вченого
і  письменника, добропорядного Анатолія
Погрібного, який 9 жовтня 2007 року
пішов у далекі світи

Згадується, як у кабінеті голови Спілки київських письменників
на Банковій, 2  ми сиділи за кавою (Ви
завжди чомусь пригощали мене кавою!) й ділилися спомином. Зізнаюся, Анатолію
Григоровичу, – від Бога Вам дано  так
розповідати, що кожне слово лягало на серце, спонукало до роздумів і надовго
запам’ятовувалося. Ось і та Ваша розповідь не забулася, як мовиться, слово в
слово передаю ту оповідь: «З півтора десятка років тому у складі сформованої
Олесем Гончарем делегації Української Ради Миру, що відбула до столиці Баварії
Мюнхену, я побував удома в одного німецького професора. Був то візит “за
програмою”, неафішована мета якого, очевидно, полягала в одному: аби ми на
власні очі побачили, як живе рядовий німецький професор та порівняли це з
життям представників цього “клану” в Україні.

Ані розмір платні, ані комфортність чудово умебльованого
триповерхового особняка, що в ньому жив господар, не надавались, звісно, для
жодного порівняння. Але, пригадую, зацікавило мене  інше: галерея портретів, мальованих
здебільшого олійними фарбами, що займали всі стіни вітальні-зали на першому
поверсі. Більшість тих, хто там зображені, були в середньовічному вбранні,
нагадували якихось рицарів або князів.

– Мабуть, це у вас портрети баварських князів? – поспішив я
задовольнити свою допитливість, на що господар, усміхнувшись, відповів:

– Та ні – це мій рід, починаючи з ХV століття.

І, відчувши зацікавлення, почав переходити від портрета до
портрета. Мовляв, це – мій предок, точніше – пра-пра-пра-предок, який жив
отоді-то та про якого відоме те-то й те-то… Були під портретами коротенькі
довідки про тих, хто на них зображений, але баварський професор прізвища та
дати, як і іншу інформацію, видобував з пам’яті.

Зізнаюся:  подібним
знанням своєї родової генеалогії я був не те що приголомшений, а майже
шокований. Тим більше, що той професор – аж ніяк не виняток у своїй країні.
Потужна родова пам’ять – то загалом одна з прикмет і німецького, і, як я
переконався, немало поїздивши по світу, західноєвропейського люду  загалом.

І ще в одному 
щиро  зізнаюся: повернувшись з
тієї подорожі в Україну, я заходився “копати” корені власного древа, які на той
час були мені відомі не далі прапрадіда. Та хоч як я докопувався, корені
відкрилися найглибше лише до початку ХІХ століття. Це – по матері, де предки
належали до духовенства. Батьківський же селянський рід повитий невідомістю і в
ще ближчому до нас часі. Де вже більшості з нас і прозирати в оті півтисячі чи
й більше років, відкриті для  того
баварського професора! Двісті років – для нас вже і це багато, адже в
переважній своїй масі наш співвітчизник далі однієї сотні років не бачить.
Знають батька, знають діда, а запитайте, прошу, чи всі знають ім’я прадіда чи
тим більше прапрапрадіда?

“Хвороби в галузі національної пам’яті”, – назвав одну зі
своїх статей видатний український педагог Григорій Ващенко. Тож перефразовуючи
ці слова, як не запитати: а в галузі нашої родової пам’яті – хіба це не
хвороби?

Одначе як тут не відзначити: у давнину були ми в цьому плані
незмірно здоровішими. Перечитаймо, скажімо, “Велесову книгу” з її
щонайпильнішою увагою до витоків наших предків-русичів. Або згадаймо
давньокиївські літописи, авторів яких, як-от Нестора-літописця, пильно цікавило
“откуду єсть пошла земля руськая”, та «хто первіє почав в Києві княжити». Або
твори середньовічних українських поетів ХV-ХVІІ століть, які у пошуках
генеалогічного дерева  своїх видатних
сучасників (як-от Петра Сагайдачного чи Костянтина Острозького) діставалися
ледь не до часів усесвітнього потопу.

 І тут постає питання:
то як же стали ми Іванами, Петрами, Ярославами, Миколами, які не пам’ятають
свого роду, як занехаяли той критерій, за яким розпізнаються і рівень
самосвідомості народу, і рівень його культури? Годі й казати, що причин тут
багато. Адже було нас і палено, й стріляно, й виселювано. А особливо ж
заповзялися вибивати з нас і родову, й національну пам’ять, відколи ми,  українці, потрапили в колоніальну залежність
від Росії. Її вперті та цинічні домагання прищепити нам кочівницько-кріпацьку
ментальність, яка не відзначається глибоким пошанівком власних витоків,
врешті-решт не лишилися без успіху: порівняно з давніми часами родова пам’ять
українців критично ослаблена.

Не маймо сумнівів стосовно того, що це і є однією з причин
нашої роз’єднаності, несконсолідованості, яка так нині нам перешкоджає
сформуватися у сильну націю, міцно утвердити свою державу.

Усе це роздуми, але щораз я 
прагну відповісти  на запитання: а
бодай   хоч пам’ять наших
світочів-письменників ми, українці, чи бережемо?

Леле! – і стосовно цього відповідь скорше негативна, аніж
позитивна. Адже, як упевнився, і час народження та смерті багатьох діячів нашої
літератури забуті, й обставини їхнього життя і творчості дуже часто в тумані, і
місце поховання теж нерідко невідоме. Хтось вигукне: ”Але це ж письменники, це
творці українського народу як нації!” – і, звичайно,  що в своєму обуренні матиме рацію. Адже де
дітися від правди: ось такими нехлюями є ми 
навіть у ставленні до своєї інтелектуальної еліти. Промовистий це факт,
який ще і ще раз увиразнює, наскільки болючою є для нас  проблема відновлення своєї історично-родової
пам’яті».

І нині мені пам’ятаються Ваші слова, які казали у телефонну
трубку: «Ваша книга, Вікторе Олексійовичу, має передовсім  меморіально-некрополь¬ний характер. Одначе
значення її незмірно ширше. На письменницькому матеріалі вона подає вельми
корисну, незаміниму для всього суспільства науку пошани до наших предків,
розкриває ті джерела історичної пам’яті, без розчищення та  відновлення яких будувати Україну як
високоцивілізовану та висококультурну державу неможливо». Для мене, як
письменника, це найвагоміші слова, найвища нагорода!

Як, шановний Анатолію Григоровичу, не вистачає тепер Вас,
коли вже розігралася «мовна карта», коли «псевдопатріоти»  профукали мовний закон, а після бою, як
мовиться, руками вже не махають.  А Ви ж
десятки років  стояли на сторожі
українського слова: в публікаціях преси, книжках та на радіо і телебаченні. Вас
щоденно турбувало та непокоїло те, що нам, українцям, дорога національна честь
і гідність, тому, що від ідеалу, виплеканого багатьма найбільшими патріотами
нашого народу, треба бачити Україну справді повносилою національною державою
українського народу з усіма національними пріоритетами, що випливають з цього
(мовою, культурою, економікою), й переконували: 
ми не відступимося ніколи від мови і не зрадимо її.

«Стоп!» — зупиняє навіть із далеких світів руйнівний
шквал  української мови письменник
Анатолій Погрібний  і запитує: «То усе,
що нині твориться в українському суспільстві з її багатством – мовою  і є 
свобода слова чи свобода руйнації Української держави? Право людини на
будь-які дії в межах законності чи право антиукраїнської, антиконституційної,
зрештою, антидержавної діяльності?»

Фактично, Анатолію Григоровичу, у наші дні на теренах
України, про незалежність якої мріяли та домагалися Ви та мільйони українців, у
тому числі й ті, що опинилися в діаспорі, повним ходом здійснюється мовна
неоколонізація, моторошливі здобутки якої дістають свій вияв у таких,
наприклад, фактах: нині на 85 відсотків по-російськи функціонують засоби
масової інформації; з кожних десяти книжок на книжковому ринку лише одна
українська, а дев’ять — російські; у сфері аудіовізуальної продукції ступінь
зросійщення сягає 97 відсотків; незважаючи на суттєве зростання кількості шкіл
з українською мовою навчання, у сотнях населених пунктів сходу та півдня
України українські школи відсутні. Українська мова не стала повсякденною
переважаючою мовою багатьох структур влади, а відтак — промисловості,
транспорту, армії, торгівлі, побуту; у країні штучно нагнітається атмосфера
упередженого, зверхньо-поблажливого ставлення до українського слова як такого,
що, мовляв, не може конкурувати з мовою вчорашньої метрополії.

Усе це важко інакше розцінювати як явища мовного етноциду та
грубого порушення прав нації та прав людини на своїй рідній землі. Не випадково
лишаються невиконаними та підданими забуттю всі постанови українських урядів
перших років Незалежності, спрямовані на виправлення мовних деформацій у
країні; не випадково на рівні влади їх — замість цілеспрямованого подолання —
усе частіше виправдовують наскрізь фальшивими тезами на кшталт «так історично
склалося» та «відбуваються природні процеси в умовах глобалізації»; не випадково
російська мова щоденно одержує в регіонах статус також державної (офіційної) в
Україні, що означає   остаточну загибель
мови української. Привертає до себе увагу і той факт, що навіть такий
шанобливий у ставленні до мови будь-якого народу документ, як Європейська
Хартія регіональних мов, було 
ратифіковано в Україні зі зобов’язаннями, що мають для української мови
украй дискримінаційний характер.

Це засвідчує свій вияв і в тому, що ця культурна політика в
державі занедбана фінансово: 0,3 відсотка — такий найнижчий у Європі нинішній
рівень її фінансування в структурі державного бюджету. Для порівняння: у Швеції
— 4,8 відсотка, Ісландії — 4,6, у Данії, Фінляндії, Норвегії, Франції — між 3 і
4, у Німеччині, Литві, Бельгії — між 2 і 3; навіть в Албанії фінансування даної
сфери на 0,5 відсотка більше, ніж в Україні. Водночас, навіть цей мізер коштів
до української культури далеко не завжди доходить. Так, з передбачених бюджетом
коштів на виконання Комплексних заходів з розвитку української мови фінансується
в межах 3-5 відсотків від запланованих видатків. Невтішні цифри, нерадісні
події, прикрі вчинки сучасних україножерів.

…Ми не забули  Вас,
Анатолію Григоровичу: Ваші  слова, думки,
книжки стали для нас дороговказом у нелегкий час – тільки той, хто має в серці
національне, той може розраховувати на інтернаціональну повагу і пошану. І не
забудемо як чесного вченого, письменника, громадського і культурного діяча,
просвітянина, журналіста й благородну людину.

 

Фото надані дружиною Анатолія Погрібного Галиною Григорівною

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!