Ми – спецназ літератури

117

Відкритий лист Голові Національної Спілки письменників
України Віктору Баранову і всім колегам-спілчанам, в Україні сущим

Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

Добродії літератори!

Найперше хочу привітати всіх нас із перемогою здорового
глузду над демагогічною облудою. А Вас, Вікторе Федоровичу, хай Бог
благословить на добрі справи і допоможе оживити спілчанське життя, повернути
письменницькому братству його добре ім’я, суспільний авторитет і, можливо,
навіть втрачене майно (не відаю, яке із завдань найважче…).

Складні наші часи, але чомусь віриться в добре. Віриться, що
письменники гуртом, дружною толокою зможуть реанімувати те, що знаходиться, на
жаль, у стані анабіозу.

До чого ми дожилися? Чим стала колись потужна творча Спілка?
Так, з одного боку, вона була створена у 1934 році для зручності керування
письменниками. Та з іншого боку… Відкриваємо нині несправедливо призабуті
мемуарні «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича (це – 7-й том із його 8-томного
зібрання початку 80-х років з напутнім словом Павла Загребельного). І що ж пише
ровесник віку, прекрасний стиліст і майстерний оповідач, чий портрет висить у
вестибюлі Будинку письменників на Банковій,2 – як одного із очільників
письменницької гільдії? Пише, що постанова про утворення Спілки співпала із
найвищим піком руйнівних, конфліктних тенденцій у взаєминах між численними
спілками та угрупованнями, з періодом «найбільшого загострення групівщицьких
чвар… Так було по цілому Союзу, зокрема, в Росії, і найбільш, можливо, у нас, на
Україні» (с. 260).  До речі, мемуарист із
дистанції в третину століття говорить, що стосовно українського з’їзду – нічого
в пам’яті  не лишилося. А Всесоюзний
запам’ятався. (Одна доповідь Горького про світову літературу чого варта! А то
ми уявляємо його тільки «буревісником революції» тощо… А там знання таких
глибин світової літератури, які зараз не кожному фаховому літературознавцеві
приступні). З’їзд позитивно струснув Україну і весь Радянський Союз. До чого я
це кажу? Бо тоді письменники вперше почули себе, і справедливо, потужною
об’єднаною силою. Так, була пролеткультівська профанація, примітивне
«плужанство» – коли людина, яка написала два дописи в повітову газету про
боротьбу з «попами» і самогоноварінням на селі, вважала себе письменником. Але
ж на 20-30-ті припадає десятиліття розквіту українського роману. Які імена! Які
гіганти! Ю.Яновський, В.Підмогильний, Юліан Шпол, О.Копиленко, менш помічений
тоді В.Петров… Це тільки у прозі. А поезія взагалі стає матеріальною силою
епохальних перетворень, визначає, за словами Майка Йогансена, «лице великої
будови». Вибухає Хвильовий, наливаються соком геніальності поетичні картини
Олександра Довженка… Так, але скажуть мені: це було обрубано, знищено… На жаль.
Наступний з’їзд відбувся через два десятиліття, 
аж у 1954 році.

Та попри всі суспільні трагедії, у коловороті величі й
ницості (як суто людських, так і специфічно письменницьких), вцілів добрий
результат – Спілка.

 Її слід би було
«керманичам України» 1991 року – помітити, оцінити, допомогти модернізувати, поставити
на рейки нових завдань, методів управління і діяльності. Але чи до цього було
вершителям доль народних у 90-х! Гіркою правдою дихає іронічна повість вже
покійного, на жаль, Володимира Дрозда «Музей живого письменника»… Письменник з
«інженера людських душ» стає суспільним маргіналом.  В прямому розумінні – нічим. Ті, хто жив з
письменницької праці, впали у буквальні злидні і голод. І це ж були не тільки
графомани, далеко не самі «прислужники системи», як про це кричали з приводу і
без приводу опоненти Спілки! Колись критик Леонід Череватенко, що очолював
свого часу Київську організації НСПУ, оповідав вражаючі речі про те, як
Літфонду (коли він ще був) доводилося ховати померлих пенсіонерів-літераторів.
Їхні схудлі, висохлі тіла важили кілограмів по 40, легкі як пушинка! Про це
страшно й говорити. «Хай живе капіталізм в українській хаті», – як з гіркою
іронією писав Борис Олійник в епохальній поемі «Трубить Трубіж». Трубить
козацька пам’ять, а чи хто чує? Хто панує в Україні? Хто двадцять років «Украйну
править»: хіба ті, кому болить, щоб людина була Людиною, а народ – Народом?
Гадаю, що в переважній масі – ні.

Чорними стали для Спілки останні десять років. Шкода,
звісно, але доведеться і портретові Яворівського красуватися в ряду «парсун»
тих, хто очолював Спілку, поруч із людьми порядними, – як Козаченко,
Загребельний, Мушкетик. Але що поробиш? Із пісні слів не викинеш. Хай ці
«слова» (що загрожували стати безкінечною заїждженою какофонією істеричної
політизованої платівки) слугують попередженням… Як зараз у мене стоїть перед
очима спогад про розмову з Юрієм Мушкетиком в перерві письменницького з’їзду в
жовтні 2001 року. (У другий тур вийшли Іван Драч і Володимир Яворівський. Драч
лідирував, але після перерви – всіх чекала дивовижна, незбагненна метаморфоза…).
Голосування ще не відбулося. Спершись на стільця спорожнілої президії, Юрій
Михайлович відповів на моє питання: «А що буде, коли переможе Яворівський?», –
важко зітхнувши: «Погано буде, Сашко…» Стоїть в мене перед очима і чорна рамка
некрологу Василеві Плющу в «Літературній Україні». Цей чесний, креативний і
просто людяний чоловік теж відправився на той світ (серце!) не без допомоги
керівництва Спілки – через брутальний тиск на редакційну політику газети…
Все, пісня спілчанського солов’я закінчена, на щастя. Про демагогію і
лицемірство цього пана написано вже кілограми статей. Гадаю, на його
депутатстві теж можна поставити хрест, оскільки Спілка вже не буде принизливо
зведена до ролі трампліна в безкінечних виборах. А разом зі зняттям депутатської
недоторканості можуть бути різні цікаві повороти. Не виключено, що «творчістю»
Яворівського зацікавляться аж ніяк не культурологічні інституції. Остаточну
крапку поставить навіть не моральне і юридичне правосуддя. Остаточний Суддя –
Бог.

Але Бог судитиме і всіх нас, літераторів, за слово Добра чи
зла, за побудову чи руйнацію. Микола Гоголь – геній Слов’янщини – закликав
по-апостольськи: «Гниле слово хай не виходить з вуст ваших». Кричав у темряву
передреволюційного байдужого віку: «Без любові творити не можна!» А що
твориться сьогодні в українській літературі?

Депресивність і морок стали макротемою двох десятиліть. На
слуху читачів – три-чотири «розпіарені» імені, причому власники цих імен давно
печуть свої серіальні твори-«млинці» на західні гранти, а хазяїн, звісно,
замовляє музику. Чи можемо ми  назвати
твори, які, як кращі  взірці з минулого,
пропагували б сьогодні ідеали добра, любові, змальовували високе в людині,
подавали такий потрібний сьогодні образ сучасника – живого, з розмаїтим
внутрішнім світом? Не лаковано-прилизаного, але, вибачайте, і не тварини чи
навіть демона… Брутальність, оголене матюччя, відсутність інтелекту, мовні
каліцтва  – от що на загал присутнє в
літературі ще з часів «перестройки». Звичайно, є багато обнадійливих спроб. Є
справді чудові автори і твори. Але їхні талановиті голоси губляться в хорі
бездарних писак-заробітчан.

Чому сучасникові-персонажу 
в літературі не хочеться жити, а тим більше – щось міняти на краще цьому
в житті?! Чому дріб’язкове і низьке 
виноситься на люди, а забуто важливе й горнє?.. Яке оспівувалося й
кликало завжди?

Дозвольте навести дві цитати.

«Я не прибічник «дешевого оптимізму» і «барабанної
літератури» (і принаймні ніколи не намагався бути продуцентом такої
літератури). Але прибічник здорового оптимізму, прибічник творчого оптимізму,
героїчного оптимізму… Літератури життя, а не добровільного вмирання. Літератури
самоствердження нації, а не літератури саморозкладу».

І друга: «Наша зброя – слово… Ми хочемо створювати
мистецтво, яке… вселяло б бадьорість і впевненість у серця мільйонів, служило б
їм радістю і перетворювало їх на справжніх спадкоємців світової культури».

Тепер відкриємо авторство двох цитат. Перша належить Іванові
Багряному, якого добре товкли у діаспорі щирі крикуни-патріоти, коли він сказав,
що кадри незалежної України, серед іншого, треба брати з молодих людей
комсомолу та партії. Не з Марсу ж їх пришлють. (Так і ми повинні врешті
розібратися, що нам треба взяти позитивного з радянської доби, а що
безповоротно забути і не повторювати). Друга цитата – із листа письменників –
делегатів І з’їзду до Сталіна від 17 серпня 1934 року. Ви бачите? Різні береги.
Між ними текла річка з розжареної ненависті, але таланти були і там, і там.
Бачимо, до чого прагне, «перевисає», кажучи тичинівським словом, істинна
література, якщо вона не зраджує своїй природі: прагне утверджувати життя, бо
алогічно тягтися до мороку і смерті. А ми дивимося, що – чим більше все
міняється, тим більше лишається на своїх місцях. Депресанти-«смертяшкіни»
(вислів Горького) і збоченці-«еротисти», що підлітками не награмузлялись на
стінах туалетів, продовжують вважатися творцями літератури…

Література повинна йти в авангарді суспільної побудови.
Здається, поштовхи від міжтисячолітнього зсуву згасають. Є надії на певну
стабільність, на відродження істинних, апробованих віками, цінностей – бо
альтернативи цьому, власне, і немає. Чому ми соромимося говорити про державну
підтримку літератури? Скільки слухати лукаві словеса, що це – пережиток
«совка», «тоталітаризму» і т.д.? «Пушкинский дом» в Росії, Гете– Інститут в
Німеччині… Ви гадаєте, у Китаї немає чогось подібного? Держава повинна
пропагувати свою літературу. Поки дійде до закордоння – то хоч на рідних
теренах. Неухильно треба підвищувати авторитет красного письменства у суспільстві.
Не комп’ютерні стрілялки і жахалки мають бути наріжним каменем виховання, а
книга. Причому книга високого духовного наповнення.

Спілчани пережили репресії, війну, евакуацію, розруху.
Навіть у далекій Уфі виходила в час Великої Вітчизняної  війни газета українських письменників. А за
нинішніх часів – бували провали й перебої… Письменник в СРСР часто виступав по
радіо, пізніше – і по телебаченню. Погортайте документи письменницьких з’їздів
та пленумів хоча б 70-х років! Скільки кроків 
з популяризації літератури! Щотижня (і частіше) – літературні огляди,
передачі на теми літератури, зустрічі з письменниками в ефірі. Коли на схилку
80-х був телеміст за участю академіка Дмитра Лихачова – це дивилася вся країна.
Виходив новий роман Айтматова чи Думбадзе – читала вся супердержава. А тиражі
дитячих і юнацьких журналів!.. А бюро пропаганди художньої літератури!
Письменник, серед іншого, міг заробляти творчою працею, жити за гонорари з
публікацій, виступів… І все це ми втратили.

Звичайно, все нині стало з ніг на голову. Нікчемне
приндиться, як жаба на купині, вартісне – затоптано й запльовано. Але, як писав
Борис Антоненко-Давидович, «за всіх ладів і режимів чорне лишається чорним, а
біле – білим». Ми, спілчани, – спецназ літератури, її елітний підрозділ – «за
ідеєю», за задумом. У Спілку приймали кращих. Найважчі ділянки долали
досвідчені, штурмували найважливіші висоти – найпотужніші. І якраз в останні
десятиліття в НСПУ валом, косяками пішли графомани, «куми», кон’юнктурники і
т.д… Спілка вистояла в найтяжчих часах нашої історії, мусить вистояти вона і
зараз – відродившись, як Фенікс.

Прекрасно, Вікторе Федоровичу, що Ви зберігаєте
позапартійний статус. Ви – чесний українець, патріот своєї землі, але не будете
спекулювати на патріотизмі, переводячи цю тему для шкурних інтересів у
політичну площину, як Ваш горезвісний попередник. Треба стукати у двері до
влади, не боятися цього, і якщо треба, то дійти і до головного Віктора
Федоровича в нашій країні! Жарти – жартами, але треба переконати і Президента
(його привітання Голові – справді добрий знак), і інших чолових, кому народом
доручена влада, і підприємців-меценатів, якщо такі «обрящуться», – у тому, що
література – це духовне повітря для народу. Це наш завтрашній день. Вище поезії
– тільки Господь. Хай же Він дасть Вам мудрості, сили і здоров’я, підкаже в
виборі гідних кандидатур-соратників, допоможе всім нам у розв’язанні проблем
нашої Спілки. Хай же цей період стане початком її оновлення, стартом до нових
творчих вершин, точкою відліку в поверненні колишньої суспільної ваги і впливу
письменницького цеху на українське суспільство.

 

З повагою,

Олександр ЯРОВИЙ,

кандидат філологічних
наук, член НСПУ з 1996 року, лауреат премій імені В.Симоненка, «Гранослов» та
премії видавництва «Смолоскип», кавалер Ордена преподобного Нестора Літописця.

28 листопада 2011
року.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!