Закінчення. Початок у ч.21
16 березня 1988 року ми з Юрієм Іллєнком знову були у Юрія
Шевельова. Точна дата від напису ЮШ: «І.Ф.Драчеві на згадку про зустріч,
мабуть, останню від автора»… Юрій Іллєнко теж зафіксував цю зустріч, от де, не
пригадаю. Кінорежисер писав про те, як двоє (ЮШ й ІД) були на вершинах слова,
то він (ЮІ) був на вершині сну – спав і нічого не пам’ятає із зустрічі…
Мені цікаво було
показати Іллєнка Шевельову і навпаки. Тому і пішли ми на квартиру професора
біля Колумбії. Юрій Володимирович до кінця днів своїх цікавився кіно – щотижня
він дивився по два фільми чи то з класики, чи то з продукції біжучого
кінопроцесу. Не пам’ятаю, чи загітували ми його на перегляд «Криниці для спраглих»,
яку згодом показували в Нью-Йорку – ми летіли далі на Чікаго, Лас-Вегас і
Сан-Франціско. На кінофестиваль заборонених радянською системою фільмів. Там ми
вже шукали іншого професора, але не знайшли і не зустрілися – Чеслава Мілоша. З
ним я познайомився в Римі, але вже без Іллєнка, там ми вели спільний вечір в
Польському Католицькому Інституті…1989 рік…
А в Нью-Йорку ЮШ
подарував мені рідкісну книжку «Українська мова в першій половині двадцятого
століття (1900-1941). Стан і статус» (Сучасність, 1987). Не знаю, що перепало
кіношнику, але з ЮШ ми вели мову про кіно, про нашу мандрівку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ось ще точні фіксації
часу. Запис у моїх нотатниках за 16.03 88 року: «Відвідини Ю.В.Шевельова. 80
років. Іронізми та інтелект. Духовне здоров’я. Питання про В.Стуса. Чи буде
другий том історії української мови? 18 грудня Шевельову ювілей. Гончар і
Шевельов»…
Навіть в шаленому
темпоритмі американських стріч не пропала тема ОГ і ЮШ.
А це, здається, зі
статті Івана Кедрина, свободівця – від газети «Свобода», патріарха українсько-американської
журналістики тої пори, коли ми з Юрієм Іллєнком відвідували американський
континент – вирізка з газети попала в мої нотатки, хоча без підпису, але
найімовірніше вона належить саме дев’яностодвохлітньому (р. н. 1896) галицькому
Зоїлу. Стаття зветься «Пропащі хахли»: «…Не боронячи Коротича, треба відверто
сказати, що він схарактеризував сучасну українську літературу правильно. За
останні 30 років в ній не з’явилося жодного твору, який направду схвилював чи
збудоражив Україну, не говорячи вже про дальші землі. Зараз члени СПУ тільки й
знають, що заперечують свою минулу імпотентність «Собором» О.Гончара. Дивіться,
який застій не був, які рогатки не стояли, а в 1968 році он який твір, яке
полотно вийшло з-під українського пензля. І якщо б книгу не заборонили і т.
д…».
Правдиво, порівняно з
тим, що з’являлося на українських стендах до 1968 року, «Собор» був подією. Та
навіть якби книгу й не заборонили, великого відлуння від неї не було б, бо
запізно вийшла. Якби «Собор» та появився скоріше, або хоча б разом з «Не хлібом
єдиним» Дудінцева, «Одним днем…» Солженіцина, «Прощай, Гульсари» Айтматова,
«Мертвим не болить» Бикова, «Тишиною» Бондарєва, «Серпнем, 1941» Бакланова, то
в такому разі й українцям можна б було напинати груди. Фактично ж від 1956 до
1968 року на Україні не появилося ні одного твору, який робив би суспільну і
політичну погоду. Ні одного – ні про сибірські табори, ні про сталінський
терор, ні про справжній перебіг війни, ні про німецький полон. А на інших
координатах такі твори появилися. Такі факти. Лише був спалахнув на короткий
час Василь Симоненко та появилася на овиді молоденька Ліна Костенко…».
Старший на дванадцять
літ за Шевельова Кедрин мав лише претензії до часу появи «Собору», а ЮШ дорікав
і художньою недосконалістю, і надмір’ям публіцистичності. Згадуваний Іваном
Кедриним Юрій Бондарєв свідчить: «Коли я писав «Батальйони…», читачі …вже
визнали трилогію Олеся Гончара «Прапороносці». Я захоплений цим твором, він дав
мені дуже багато і як читачеві, і як письменникові. Вражає масштабність
мислення автора, широта показу воєнних дій, глибокий гуманістичний пафос
твору…». А Віктор Астаф’єв, може, найгостріший з російських прозаїків: «Його
(Гончара, – І.Д.) антивоєнні романи ставлю на рівень кращих світових досягнень
в художньоглибокому розкритті цієї теми. Це художник високої совісті й
громадянської пристрасті, чесний у всьому і дуже вимогливий до себе. У мене є
всі його книги…».
Не діалог, а жорстоку
війну через океан, умовно кажучи, вели дві потуги (СРСР і США), дві розвідки.
Коли у мене на одному з вечорів зник записник з усіма адресами американськими і
телефонами, а за пару тижнів повернувся до власника, то я міг лише
здогадуватися, хто цікавиться не стільки мною, скільки моїми знайомими в
Америці. «Не їдь, бо вб’ють!» – згадалось…
А це був 1966 рік!
Тоді ж ЮШ мене буквально переслідував своїми здогадками про
Петрова-Бера-Домонтовича:
– Як? Він живе в
Києві, і Ви з ним не познайомились?! Це ж дуже цікаво – чи він сам тоді виїхав
з Німеччини, чи його викрало КГБ?
Про свої відвідини
Петрова-Бера-Домонтовича я вже написав у своєму есеї про Соломію Павличко.
Тепер мені зрозуміло, що не з Уласом Самчуком – прозаїком, чи Євгеном Маланюком
– поетом, не з Ігорем Шевченком – візантологом, чи Омеляном Пріцаком –
орієнталістом, а саме з Петровим було найцікавіше ЮШ. Обшири знань, глибока
внуртованість в кожен об’єкт дослідження, багатомовність і зухвала всеядність,
аморалітет і притаєний снобізм – чим не цікавий був Петров для Шевельова?!
Якщо Улас Самчук, як
автор роману «Волинь», належав передовсім Волині, а через Рівне і Дермань,
через прозу, таку емоційну і вражаючу глибокими характерами у «Коні білому» та
«Коні вороному», через «Марію» – всій Україні, то «проза Домонтовича – це проза
наскрізь раціональної людини» (свідчення самого ЮШ, 1984), «що багато і радо
читала твори експресіоністів, або, сказати інакше, експресіоніста, що став
колегою Миколи Зерова і разом з ним мав огиду до українського гуляйпілля й
«сентиментальної кваші». І, може, найпарадоксальніше з усього: вагання між
класицизмом і експресіонізмом не зробило його стиль ні еклектичним, ні
внутрішньо суперечливим, ні розхристаним. У цьому одна з типових рис його
прози, і це визначає її місце в загальній історії новітньої української прози».
Як представник українського гуляйпілля, маю припущення:
ЮШ, ОГ, ВП – протистояння обумовлене етнічним походженням?
Не лише силою обставин і різновидом творчих характеристик.
Належність Петрова
коріннями до великоросів: «Родители его: священник Платон Мефодіевъ Петровъ и
законная его жена Марія Викторова, оба православные…» (Р.Корогодський «І
дороги, і правди, і життя», стор. 224). За батька покутував при більшовизмі
(Віктор Петров).
Належність ЮШ до
німців: батько Шнейдер, мати – Медер.
Набуте українство в
обох. Відсутність комплексу меншовартості, який пробився б деінде в етнічного
українця – лише не в німця, не у великороса, не у єврея. Там інші комплекси. Як
і в поляка чи турка.
Тому вони були
найближчими особами в МУРі, тому так заскочений був ЮШ зникненням
Петрова-Бера-Домонтовича…
Портрет ЮШ
розкривається в різних епізодах чи фрагментах його спогадів. «Патологічний
нахил до хорового співу» (ЮШ, ЯММ-1 («Я – МЕНЕ –МЕНІ…(і довкруги). – І.Д.),
стор. 112) – цей рядок ЮШ якось унаочнив мені дивовижну відмінність германців і
слов’ян уже на переломі наших тисячоліть. Якось ми приїхали, керовані
германістом Тарасом Кияком, до німців на круглий стіл. Чоловік сорок нас було –
вчені і політики, літератори і актори. Виводили «На городі верба рясна» –
улюблену пісню ЮШ (жартую, звичайно). Серед співаків були «Золоті ключі» – Ніна
Матвієнко, Валя Ковалевська та Марічка Миколайчук. Серед учених – добірна
професура від Ярослава Дашкевича до Юрія Шаповала. «На городі», на німецькому
вгороді верба вражала широтою, розлогістю, буйністю. Щовечора німці ставили
легесеньке червоне винце – сухе, ми випивали і співали. Аж я підспівував, бо ж,
як казав Павло Тичина: «Є заспівувачі, є підспівувачі і є нотидержащії…».
Німців більшало що не день. Вони були здивовані і дивувались все більше і
більше: «Ви – хор! Не може бути, щоб кожного вечора – імпровізація!». І тоді,
коли писав Достоєвський, що «когда руському хорошо, то немцу – смерть», ми,
українці ще були малоросами і разом з великоросами ми належали аж до такого
смертельного протистояння.
Війна перша. Війна
друга… Батько Олеся Терентій Біличенко з двома Георгіями на грудях і генерал
Шнейдер – батько Юрія, воювали в Першу світову війну проти німців…
Захід є Захід і Схід
є Схід –
І нам не з’єднати
обох,
Аж поки Землю і
Небозвід
На Суд не покличе
Бог.
Цю відому
кіплінгівську сентенцію варто лише пам’ятати як градус напруги, який може
виникати від хмарочосів, повержених у NY, до нинішньої Сирії.
Тема розколу
українців (насамперед за ідеологією) хвилювала ЮШ. Через її призму дивився він
і на свої стосунки з ОГ.
В статті «МИ і ми» ЮШ
сам пояснює суть противенства, яке і вбирає антагонізм ідеологій, але разом з
тим і виводить на ширші параметри глибиннішого протистояння: «Витворення перших
– ну, не прірв, але психологічних бар’єрів між тими, хто тікав, і тими, хто
бився, – це був хронологічно перший етап у постанні відмінностей між двома
ми…».
Це ЮШ, не ОГ…
Хто тікав і хто бився
– підкреслення моє і банально зрозуміле для всіх…
Тікав з візком, у якому була його мама, ЮШ, а бився з мінометною
плитою на спині ОГ…
Повторю сказане на
початку цих нотаток: «Занадто потужні це постаті – ЮШ і ОГ».
Ще кілька уривків на
тему нотаток. Коли я вперше прочитав «Циклон», то здивувався, як йому вдалося
створити цей мужній твір опісля такого лютого, організованого КГБ «соборування»
шпіцрутенами і преси, і «всенародних» осудів…
Та ось ОГ подарував
ЮШ роман «Циклон». Ну нехай не найкращий зі своїх романів, але особливий тим,
що там сторінки про Харків, про Холодну Гору, про муки тисяч військовополонених
у таборі. Саме звідти, за версією ОГ, він розсилав у світ записки про порятунок
– до всіх знайомих, до родичів, а також і до ЮШ.
Тепер про записочку.
Ну не дістав ЮШ тої
записочки, ну не спрацювала народна пошта, що ви причепилися до людини? Так за
віщо ж так бештати той нещасний «Циклон», коли він не лише «книжка поганенька»,
але «І скажімо, якщо ви прочитаєте цей «Циклон», наприклад, то це – жах, це
просто жах. Трудно уявити собі, що таке може бути надруковане» (ЮШ, «З історії
незакінченої війни», стор. 444).
Ну гірший цей роман і
«Голубого Дунаю», і «Таврії», ну – найгірший, але ж там про Вашого, шановний
Юрію Володимировичу, чи не найкращого студента йдеться, про його дизентерійні
муки, про його надію – на Вас, ЮШ! Хитромудрий психоаналіз на чолі з великомудрим
Зігмундом Фрейдом нам каже-промовляє: недарма Ви так шпетите той «Циклон»,
занадто він вже дуже противний Вам. Хіба не таке напрошується кожному, хто
безсторонньо аналізує ситуацію?!
В останні дні свого
депутатства (10.06 2006 р.) мені довелося бути в Харкові, і я відвідав Холодну
Гору. У часи останньої війни біля тюрми був табір військовополонених – серед
тисяч і тисяч гнаних і упосліджених був ОГ… Шталаг-363…
Про депутатство
нагадую тому, що мене не могли не впустити в тюрму на Холодній Горі – біг
навперейми начальник буцегарні Сергій Іванов, показували мені щось на зразок
ленінської кімнати, де були стенди від Павла Грабовського та Івана Багряного
(там колись сиділи) до Юрія Мушкетика (там не сидів – і слава Богу!). Не було
лише стенду ОГ. Неприязнь до «Собору» перемогла…
А поруч же був табір,
де загинули тисячі, та і роман «Циклон» великою мірою саме про те ж.
Запис в Щоденнику ОГ
23.01 1972:
«Свобода і тиранія
йдуть, обнявшись по світу. Вони нерозлучні, вони інтернаціональні. Як день і
ніч.
Всі ми, хто пройшов
табори, мабуть, психічно травмовані цим – хто більше, хто менше. І не завжди
усвідомлюєм це. Тільки в якісь моменти травми даються взнаки… Як Достоєвському
та мить, коли він стояв під розстрілом. Стати нічим, стати нелюдиною (хоч на
якийсь час), хіба таке може минутись безслідно? Холодна Гора, колючий дріт і те
пекло криваве, смердюче… Втручатимуться вони в життя і редагуватимуть його до
кінця днів твоїх…».
…Kriegsgefangenenlager… (табір
військовополонених).
Може б Гончареві було
легше сприймати нищівну критику Юрія Шереха (псевдонім Ю.Шевельова), коли б він
зауважив безжальний розтин, наприклад, поеми Леоніда Первомайського «На крутих
берегах». Стаття зветься «Правда почуттів і спекуляція на почуттях» (ЮШ «Не для
дітей», стор. 157).
Правда, заголовок
можна застосувати і до «Микити Братуся», і до «Таврії», і до «Перекопу».
«У «На крутих
берегах» є дуже багато правди про сучасну українську людину, і кожна порція
правди врівноважена порцією політичної спекуляції. Правда робить поему
мистецьким твором, політична спекуляція робить її твором радянської політичної
пропаганди. І, треба сказати, твором у тисячу разів небезпечнішим від
штампованих райошників, від казенних славословів Тичини, Сосюри чи Рильського
на адресу ух якої рідної Москви…» (ЮШ, «Не для дітей», стор. 162).
ЮШ і ОГ… Їхні
стосунки – ще не прочитані до кінця сторінки нашої літератури. І не тільки
нашої, і не тільки літератури. Тому, пізнаючи їх, належить бути скрупульозно
обережним і точним. Ніякої фальші, ніяких відступів від правди.
Життя ЮШ та ОГ, їхнє
ставлення один до одного – для вивчення особливе поле.
«Ні разу не кинув
каменем ні в Хвильового, ні в Куліша, ні в Винниченка, ні в Шевельова (цього
особливо домагалися)…».
Та це було далеко до
драми ОГ і ЮШ.
Згодом, майже десь
перед відходом на той світ, Олесь Гончар зважився на рішучий крок – опублікував
новелу «Ренегат» («Невигадану новелу життя»)?!
Є у Володимира
Набокова вірш «На роковини смерті Ф.Достоєвського», досконало перекладений
Д.Павличком:
З учнями Христос
проходив садом…
Там, поміж кущами, на
піску
псячий труп лежав… і
пахло ядом,
і тварину вздріли всі
гидку.
І різці із ошкіру
біліли,
і смердячим смерті
торжеством
ладан був заглушений
солодкий,
запах мирт, що мліли
там кругом.
Труп собаки тріснув і
роздувся,
хробачня бенкет справляла
свій,
і Йоан, як діва,
відвернувся,
згорблений поморщився
Матвій.
Говорив апостолу
апостол:
«Злий був пес, жахкий
його загин,
смерть мерзенна…»
А Христос промовив
просто:
«Зуби в нього, мов
разок перлин…»
Коли йдеться про вірш, то досконалий знавець біблійних
ситуацій В.Набоков тут помилився – Матвій чи Матфей долучився до апостолів вже
по смерті Христа і, отже, не міг його супроводжувати саме тоді. Але простота і
естетична влучність сина Божого вражаюча і тонко підмічена російським поетом і
виклично продемонстрована учням. В науку…
Вражає простота й
публіцистична влучність (чи суперіронічна дошкульність?) і ЮШ. Нам в науку…
«Пришелепкуваті
Стецьки проголосили незалежність» – так у шановного професора. Інших не було
напохваті, Україна мусила обходитись Стецьками 1991 року. За той час, особливо
після війни, період від «Прапороносців» (1948) до «Собору» (1968) якраз і
виросло те покоління, а згодом і наступне, яке вже після 1991 року і могло
читати ЮШ, а з ним і Євгена Маланюка, і Тодося Осьмачку, і Омеляна Пріцака
тощо.
Але ж лише після
проголошення «пришелепкуватими» Стецьками отакої незалежності (цього року їй
вже 21 рочок!) дєдушка (ЮШ) міг зустрітися з онукою (ОЗ – Оксаною Забужко. –
І.Д.), зайнятись високочолою епістолярією (ОЗ, ЮШ) – «Вибране листування на тлі
доби (1992-2002)». К., 2011. Вийшла дивна книжка для українського чительника.
Чи то Євангеліє Двох: Євангеліє від Юрія і Євангеліє від Оксани. Чи то краще
було б цю книжку назвати дуже просто: Українська Лоліта…
Гадаю, найкраще завершити
розмову про стосунки двох могутніх особистостей ХХ століття цитатою одного з
них про другого: це зі статті Романа Корогодського «Оксана Соловей у листах і
на дроті»:
«Олесь Гончар перед І
Міжнародним конгресом україністів у бліц-інтерв’ю сказав, здавалося, слова,
прикметні для визнання ролі й місця Шевельова в культурі й особистому своєму
житті: «Після геніального Потебні Харків дав другого геніального лінгвіста,
ім’я його – Юрій Шевельов; і я радий, що мені випала честь слухати його
блискучі лекції упродовж п’яти моїх харківських студентських літ»
(«Сучасність», 2004, №5, стор. 136).
P.S. Кілька днів тому був на презентації книжки Стефана
Куртуа “Більшовизм по-французьки». І згадав напучування ЮШ з приводу останньої
великої війни, та і наша тема мала резонанси: «війна сприймалася, та, мабуть, і
тепер сприймається як гіркий обов’язок, як справа чести, як здобуття диплома на
право називатися людиною».
Згадайте, як ожило
ціле покоління, за яке заступився ОГ «Прапороносцями» – хоча б свідчення Петра
Тронька, учасника війни, ініціатора книжок на відстоювання честі «Собору»…
Та ще про загрозливе
сьогодення, яке суне на нас чорною хмарою, а ми часто дуже недолугі: «Сталін
зазнав страхітливої критики майже у всьому, але, скільки мені відомо, ніхто ще
не розрізнив до кінця концепцій війни, як її бачив і провадив Сталін і яка була
тільки продовженням політики нищення свого народу в терорі, в розкуркуленні, в
руйнуванні культури, – і в можливості іншої концепції війни, що не коштувала б
стільки крові і не вела б до створення й посилення дикої диктатури над
народами. Успіх сталінської пропаганди в характеристиці концепцій війни – і
досі ще незаперечний і повний. Страждання народні були використані, щоб
освятити цю концепцію. Цей цемент був сили невідпорної. Але і еміграція не
спромоглася протиставити сталінській концепції – бодай у теорії (бо гармат і
літаків вона не мала) – іншу, людянішу…» (ЮШ «З історії незакінченої війни»,
стор. 55).
м. Київ