Музей Юрія Шевельова на вулиці Олеся Гончара

Віталія Абліцова я боюсь. Боюсь, що він щось таке знає про
мене, чого я не знаю. А він знає – і мене ґрунтовано переконає в тому, і я не
спростую. Наприклад, скаже, що Dratsct походить від німецького дієслова
Dreschen – молотити, або leeres Stroh dreschen – товкти воду в ступі або молоти
нісенітниці і слово Drasch (моє невід’ємне прізвище) – отой, що меле
нісенітниці…

 Лише піддайся його
невідпорній логіці! Пропав навіки.

 Та почнемо спочатку.

 Отож – давно він пише
книжку про Гончара і Шевельова. Друкував її уривками в «Голосі України». Мав
численні відгуки. І ніяк не може довести розповідь до логічного кінця – до
книжки.

 Якось допитуюсь його,
в чому справа. «Справа в тому, – каже Віталій Григорович, – що зустрів на
Хрещатику Віталія Коротича і сказав йому все, що думаю про нього!». «То й
добре, то й у книжку вставте свою точку зору…». «А Ви що скажете, коли буде
негативна характеристика?» «А я уважно прочитаю…». «Тоді скажу…».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 Наступного разу питаю
– все про те ж. Бо на книжку чекаю! «А Ви знаєте, Валентина Данилівна поміняла
свою думку…». «То й слава Богу, всі ми розвиваємось потроху…». «Але ж раніше
вона казала інакше..».

 А головна причина в
тому, я так гадаю, що творчі муки ще не завершились…

 Та й не завершаться
вони ніколи. Занадто потужні постаті. І результати їхніх діянь розвиватимуться
і в часі, і в просторі.

 Звичайно, я більше
знав ОГ (Олеся Гончара) і мені легше писати про нього. Даремні потуги тих, хто
намагається вже перекреслити його набутки.

 Та постійна увага до
його творчості, до його непересічної особистості уже давно в багато разів
переважила вагу і силу (творчу потужність!) тих, хто обзивав його всілякими
дурними словесами, хто намагався виставити його лише як класика соцреалізму,
забуваючи, що драма його життя, його плюси і мінуси (хоч хто б яким еталоном
його міряв!) давно вже ввійшли в сутність характеристики рідного народу.

 Суголосний приклад ще
живої людини і нині, видатної особистості Бориса Євгеновича Патона – він лише
півстоліття був Президентом Академії наук України, академіком якої був і Олесь
Гончар. Чи можна відірвати чи відокремити буття всіх наукових центрів
незалежної України від науки і СРСР, і УРСР – відразу й безповоротно?!

 Спробуйте!..

 Олесь Гончар –
творець того українського світу, в якому я жив і великою мірою живу досі. Я
запрошував його на відкриття першого з’їзду Руху; вже хворий і
нетранспортабельний – він передав мною, і організоване мною ж, вітання в Харків
«Слобожанському Великодню».

 17 липня 1995 року
над його могилою на Байковому мені довелося сказати і таке: «З його «Собором»
воювала ціла система, а від арешту його рятувала міжнародна слава. Над нами,
молодшими, завжди було захисне крило його масштабної особистості, всі
українські патріотичні сили діставали наснагу з його творів. Він був крутою
людиною з великим талантом, відчайдушним характером, великої працездатності,
його завжди побоювалась тьмочисленна влада і намагалась затулити його правду
орденами і званнями. Ті, хто зараз не з великого розуму напосідають на
«Прапороносців», забувають, що це був твір на утвердження героїчної ролі
українців у Великій війні, де їх більшовицька система трактувала як зрадників».
Згадайте хоча б документ, підписаний Георгієм Жуковим і Лаврентієм Берією – про
виселення українців у Сибір неісходимий…

 Щоб збутися
повнометражно наприкінці сорокових, тобто відразу по війні, треба було, щоб
тебе запримітив кремлівський Вій, щоб він підняв повіки і прочитав (звичайно, в
російському перекладі), щоб йому це сподобалось. І це сталось – за дві подачі
роману дві сталінські премії, правда, другого ступеня. Не менше обласканий був
і Андрій Малишко. Проза війни, відзначена преміями вождя, мала в своєму списку
і «В окопах Сталинграда» Віктора Некрасова, і «Звезду» Емануїла Козакевича,
тобто було з чого вибирати.

 Лише можна уявити
собі, як повертався політичний маховик. Каганович в Україні готувався до
серйозної розправи з цілим народом, якому він дав означення «порчений». Інші
доїзджачі чи наглядачі за українським етносом сумнівались. І коли вже були
готові списки партійного, радянського та активу інтелігенції для розправи,
проти виступили двоє русаків (Патолічев і Єпішев) – тоді вони працювали в
парт¬апараті ЦК України. Сталін грав несподівано. Цього разу він наклав
резолюцію: «К украинскому народу у меня претензий нет!». І, кажуть, наступного
ранку всю п…ю Кагановича з України як вітром здуло. Розповідаю за версіями
Олеся Гончара і Леоніда Новиченка. Як мені видається, вони були більше
поінформовані, аніж сучасні історики.

 Отож, Сталін міняв
курс. Потрібна йому була і нова колода письменницьких карт (згадаймо
незгадуване: письменницький пленум в Києві, де Микола Руденко виступає проти
Максима Рильського, Олесь Гончар проти Юрія Яновського, Наум Тихий проти… Тобто
фронтовики проти тиловиків, молоді проти старих і т.п. – про це мені і Євгенові
Гуцалу колись розповідав на кончіанських луках Микола Руденко).

 Перечитую три томи
нотатників Гончара – вражає неймовірна кількість засідань-перезасідань. ЦК КПРС
і ЦК КПУ, Верховні ради Союзу і УРСР, Комітети з Ленінських і Державних премій
і Ради Миру та ще безліч всіляких комісій і підкомісій. Чи можна було різким
поворотом сильних мужчинських рамен скинути увесь цей обладунок і писати,
писати, писати?! А точніше – переписувати і по п’ять і по десять разів і
доводити кожну новелу чи кожен роман до філігранного блиску? А наче б то був би
хтось інший – чи то Корнійчук, чи Собко, чи Новиченко, чи Первомайський, який
би робив оту величезну українську роботу (а Гончар її робив!), в якій би мучилась
і страждала, раділа і розкошувала дивовижно щедра на заміри і вміло
результативна на здійснення душа письменника. Іншої такої душі не було. Гончар
визначав тембр часу і його можливі параметри. Кілька поколінь в обов’язковому
порядку шкільної програми обчитувало «Прапороносці», писало твори про Юрія
Брянського і Шуру Ясногорську (від дідів до внуків). Звичайно, ідеології в
романі було більше, аніж досить, зате і заміри письменника про реабілітацію
цілого народу уже кваліфікованого сталінськими посіпаками як зрадника, зате і
вивищення українця – підняття його з болота поганьблення сталося саме потугами
і «Альп», і «Голубого Дунаю», і «Златої Праги». Мій старший брат Андрій, який
дійшов до Праги 1945 року, казав: «Це роман і про мене».

 Сорокавосьмирічний ОГ
до майже тридцятилітнього ІД (Івана Драча) звертався не на землі, а на воді (і
не було ні сусідів, ні підслуховуючих апаратів – це точно!). Пішли ми купатись
на Рогульку і під крислатими зеленими дубами, під навскісними ножами спадаючого
сонця – якраз режимний для кіношників час! – обережний і всезнаючий ОГ майже
вистрілив мені незабутні слова:

 – Не їдь, Йване, бо
вб’ють!

 А що я міг у
відповідь сказати, коли я вже дав згоду їхати! Я заковтнув попередження, як
щука заковтує блешню. Щоб це додало мені оптимізму, я б не сказав. Остраху
додало. Нагадало про Ярослава Галана і його долю…

 Та ж хіба була б у
мене зустріч у NY (Нью-Йорку) з Юрієм Шевельовим (ЮШ), та і з Маланюком, та і з
Пріцаком. Взагалі не було б NY!..

 Згодом, це вже в
дев’яності, ОГ водитиме мене хуторним Хрещатиком у Кончі десь години
півтори-дві і переконуватиме, що жодним чином Шевченківську премію давати ЮШ не
можна – він і з німцями співпрацював, і оди на честь гітлерівців складав. Хоча,
безумовно, людина талановита… Олесь витиснув з мене слово, що я бодай промовчу
на засіданні Шевченківського комітету…

 Та коли почалося
засідання, секретар комітету, якщо не помиляюсь – Дмитренко, так вже ганьбив і
безчестив ЮШ, що я зірвався і намагався заступитися за американця.

 ОГ готовий був мене
убити сам – я підвів його, хоча і давав слово не підтримувати ЮШ. Слово моє
трохи важило, я чи ще був Головою чи Співголовою Руху, чи просто рухівський
німб стояв над чолом.

 ОГ підтримали Борис
Олійник і Лариса Хоролець – тодішній міністр культури. Та за премію були Іван
Дзюба і Микола Жулинський.

 Голоси розділились –
шевченківську відзнаку ЮШ дістав після смерті ОГ.

 1966 року, коли мене
приголомшив NY, я взяв собі за завдання познайомитись з кількома суперзірками –
Євген Маланюк, Юрій Шевельов, Омелян Пріцак, Ігор Шевченко. Сталося так, що на
зустрічі нью-йоркських українців з ансамблем Павла Вірського Євген Стахів (нині
йому за дев’яносто, але він чи не щомісяця і досі мені телефонує з NY) доповів
усьому загалові, що нині (тобто тоді – 17 жовтня 1966 року) Іванові Драчу
виповнюється рівнісінько 30 літ. І мені не треба було вишукувати зірок – вони
мене самі обступили. З кожним із них я домовився вже про окремі зустрічі.
Особливо доступним був і часто мене запрошував до себе на квартиру біля
Колумбійського університету Юрій Шевельов. Пам’ятаю, що на одній з поетичних
зустрічей він іронізував, що в Драча більше галицизмів у лексиці, аніж у
галичанина Павличка. Він, пам’ятаю, бідкався переді мною, що думає вже
по-англійськи і хоче чути живу київську українську мову. Великий стоячий
годинник у його квартирі показував київський, тобто московський час. «Живу в
Америці, а думаю про Україну», – повторював таку болючу сентенцію…

 Я люблю їх обох (ЮШ і
ОГ) і мені жаль тих, хто зупинився на одному. ЮШ подарував мені книжку «Не для
дітей» в грудні 1966 року в NY з написом «Дорослому – від старого». Старому ще
не було шістдесяти, дорослому – два місяці за тридцять.

 Омелян Пріцак
запросив нас з Дмитром Павличком як гостей Гарвардського Інституту. Омелян
Пріцак у грудні 1966 року вивісив над будівлею Інституту, який очолював,
червонолазуровий стяг, як стяг УРСР, бо ми були у складі делегації УРСР на
Генеральну Асамблею ООН. Омелян Пріцак, учень Агатангела Кримського, завів нас
у гості до Романа Якобсона, про якого я знав з віршів Володимира Маяковського:

  …напролет болтал о
Ромке Якобсоне

  И смешно потел,
стихи уча…

 Він мені з того часу
запам’ятався грандіозною слов’янською бібліотекою і на додачу до неї своїми
слов’янськими одруженнями – від росіянки він переходив до польки, згодом до
сербки чи болгарки. Залежно від того, який з його наукової діяльності був
славістичний період. Словацький чи чеський.

 Лише згодом я
дізнався (з публікацій в журналі «Сучасність»), що в нього був постійний період
український, але не пов’язаний з жінкою.

 Він постійно воював з
Юрієм Шевельовим. Скільки там було власної ініціативи – війна з конкурентом, а
скільки спонуки від КГБ – справа дослідників. Мене вразила напруга цієї
боротьби і захопила перемога, навіть не перемога – звитяга харків’янина в такій
війні у центрі світу.

 Пам’ятаю, як мене віз
у своїй машині до міськкому партії Василь Павлович Козаченко – секретар
парткому Спілки письменників. Йшлося про мою чергову партійну догану. Але
розмова була про інше.

– Оце засвербить у носі Олеся Гончара, як він прочитає
Романа Андріяшика. Першокласний прозаїк! А я прочитав – і радію.

 Я читав кілька творів
Романа Андріяшика – і не заперечував, навіть навпаки. Згодом все зробив, аби
він дістав Шевченківську премію. Але про це згадую як про свідчення наявності
ревнивої атмосфери в письменницькому середовищі.

 Заздрили Гончареві.
Хто заздрив його рідкісному талантові, хто неймовірним злетам в офіціозі, хто
гонорарам, а хто сукупно.

 Часто йшли на рівних,
а інколи і переганяв Олеся Гончара Михайло Стельмах – цього року йому вже
сторіччя. З намови Максима Рильського вершитель письменницької слави Микита
Хрущов свого часу вплинув, щоб Ленінську премію першим дістав подолянин з села
Дяківці на Вінниччині. А крім Стельмаха і Козаченка був ще і високоталановитий
Леонід Первомайський зі своїм цікавим романом «Дикий мед» і блискучими
новелами. А Василь Земляк, а Олександр Сизоненко, а молодше покоління… Про
Павла Загребельного – окрема розмова… Вимагає окремого дослідження «Гончар і
Загребельний – через війну»…

 

Закінчення в наступному числі.

 

«Українська літературна газета» долучається до привітань, які надходять
на адресу Івана Драча з нагоди його дня народження. З роси і води, шановний
Іване Федоровичу!