«Мусиш дбати про прийдешніх»

Григорій Цимбалюк. Іпостасі. – Житомир: Рута, 2011. – 240 с.

Чому рецензована книжка має назву «Іпостасі»? Тому, що в цій
прозовій збірці без чіткої жанрової визначеності є однойменний твір. А чому
саме за цим твором пономіновано всю книжку? Бо збірка починається «Осяйними
зарубками» – щемними й чесними спогадами про нещодавно померлого Вчителя Євгена
Концевича – культової постаті літературно-мистецького і взагалі інтелектуального
життя Житомира останнього півстоліття. Мабуть, із нині сущих житомирян ніхто не
був таким близьким (в усіх відношеннях) до Є. Концевича, як Г. Цимбалюк. Його
схвильовані спогади – документ чистого, люблячого і згорьованого серця, яке не
може змиритися з непоправною втратою. І написав Григорій спогади так, як ніхто
інший і не зміг би (це не докір іншим шанувальникам Євгена Васильовича, а
констатація того, що у справжнього таланту все індивідуальне й неповторне).
Лейтмотивна фраза спогадів: «І лишається тільки одне надзавдання – гідно
пронести світло, запалене в душі Є. Концевичем, і ні крихти не схибити ні в
слові, ні в ділі – в житті…». Книжка Г. Цимбалюка і присвячена світлій
пам’яті Концевича.

Так от, в «Осяйних зарубках» є свідчення того, що Євген Васильович,
письменник з бездоганним мистецьким смаком, високо поцінував згадане творіння
Г. Цимбалюка «Іпостасі» ще в рукописному (так ми по традиції ще називаємо
неопубліковані тексти, які нині зазвичай подаються на перегляд у
комп’ютерно-принтерному вигляді): «Ось і сьогодні мав з ним розмову про нові
речі, які давав йому на прочитання. Як не дивно, але надзвичайно високо оцінив
пан Євген мої «Іпостасі», обізвав їх справжнім шедевром… «Це напрочуд світла
річ і дуже потрібна нашому схибленому часу. Начебто нічого нового й не сказали
ви, Григорію, але ж як бездоганно донесли до читача кожну думку, кожне слово…
Ви знаєте, і В., і Г. серйозно працювали із словом, та все ж якось не так у них
виходило… а у вас кожне слово відповідає своїй суті, воно на своєму місці…
Вам просто необхідно підготувати збірку саме таких речей. І не обов’язково про
любов писати, але вони мусять бути світлими…»». У самих «Іпостасях» це
знакове слово з’являється в самому кінці: «Любов, як і смерть, кардинально
міняє усталений погляд на тьму речей. Тому з вдячністю мусимо нести свій хрест,
як іпостась любові». Взагалі автор не легковажить цим високим біблійним словом
(згадаймо Трійцю як три іпостасі єдиного Бога) і вживає його у книжці ще один
лише раз – у характеристиці збірки Лілії Перегуди «Долі»: «…щира віра і
вірність, кохання, біль зради та навіть буденна суєта, пропущена крізь призму
авторського погляду, постають перед нами в якійсь дуже новій і напрочуд
привабливій іпостасі. І ми, зненацька захоплені тим вихором, хоч-не-хоч, а таки
разом мусимо переживати всі ті стани, щоби в кінцевому підсумку бодай трішечки
позбутися брудного накипу щоденної гонитви безкінечними лабіринтами якісного
життя…».

Що ж, Г. Цимбалюк виконав заповіт Є. Концевича – перед нами
книжка, яку я намагаюся прорецензувати, хоча справа ця вельми непроста, бо
непростою є книжка, як непростою є взагалі творчість цього талановитого
представника житомирської прозової школи. Будемо виходити з тих основних
постулатів, які вже заявлені у процитованих словах обох згаданих письменників.

«…ІНКОЛИ НА
ПОВЕРХНІ, А ЧИ Й ДЕСЬ ТАМ ГЛИБОКО ВСЕРЕДИНІ НАС…»

Перш за все, зауважимо, що прозові твори Г. Цимбалюка (серед
них затесалася й одна поезія «Давай забудемо…») призначені не для читача,
який полюбляє чітку сюжетику, звик до розгортання все нових і нових подій.
Сюжетних текстів тут вкрай обмаль, і якщо в декількох словах передати зміст
«Іпостасей», то вийде банальщина: чоловік закохався в колегу по офісній роботі
– одружену жінку, зопалу поцілував її, вона образилася, але остаточно не
відштовхнула його – і все… Сюжетно найбільш завершеною, на наш погляд, є
новела «Спалахи» з аналогічним зачином: знову закоханість чоловіка в заміжню
жінку, яка знає про це почуття, але не поспішає із взаємністю; та настає час влаштовувати
її сина до вишу, в якому колись учився наш герой, він береться влаштувати
справу, за це з нього здирають великого хабаря, а його обожнювана пасія
розплачується з ним «разовим коханням» і викидає на смітник трепетно
подарований ним букет… У новелах «Ганнуся», «Перший похід сина війни»,
«Поклики…» та деяких інших є лише спалахи окремих сюжетних фрагментів, які за
бажання треба скрупульозно вибирати серед словесного полотна.

Чим же тоді зачіпає за живе Г. Цимбалюк іншого (не
«сюжетного») читача, чому ця книжка, знов за оцінкою Є. Концевича, «дуже
потрібна нашому схибленому часу»?

Письменникові болять, ба навіть нестерпно печуть схибленість
нашого часу, нерідкі зради серед буденної марноти, брудний накип щоденної
гонитви за примарами збочено зрозумілого багатьма «якісного життя». Цей пекучий
біль він і аналізує, то залишаючись на площині оголених почуттів, то
піднімаючись до раціонального осмислення. Ось чому його тексти, які можна
віднести до оповідних, переповнені подібними роздумами, причому ці роздуми
вражають своєю глибиною, інколи аж запаморочливою й не кожному доступною, а
події зовнішнього життя стають лише певним антуражем, приводом до психологічних
вимірювань. Ось для прикладу початок тексту «Клінч»: «Не варто радіти ранкам,
легковажно повівшись на те, що вони багато мудріші вечорів. Далебіг, попри те,
що нічні жахи з першими ж променями якось непомітно і, що важливо, самі собою з
гидких фантомів перелицьовуються в плюгавеньких невинних потерчат, які, мов за
командою, починають скакати перед очима безтурботними сонячними зайчиками, дещо
й легковажними, проте доволі приємними не тільки на вигляд, але й, що взагалі
подиву гідне, на нюх, вправно приправляючи наше денне існування звабливими
ароматами, все ж інколи на поверхні, а чи й десь там глибоко всередині нас таки
лишаються нездорові розпачливі симптоми. Тож смертний бій починається прямо в
рідних стінах, а закінчується вже там, де фронтова лінія плавно переходить у
буденну практику виживання». І коли ми казали про жанрову не­одноплановість книжки,
то мали на увазі те, що, крім творів, які з певним допуском можна вважати
новелами, у збірці є просто виокремлені в самостійні тексти авторські роздуми,
як виділені у спеціальний розділ «Жорства», так і розкидані поміж оповіданнями
(«Гидота», «Відкриття», «Остороги», «Вибір» та ін.). Ці роздуми-почування часто
виливаються в іронічно-гнівну афористичну форму: «В автономному плаванні все,
що ріднить з праотчою землею, – баласт і зайвий клопіт… Безрідному племені
всі обшири з пільговими податками на душу найліпше правлять за вітчизну. Не
може бути спокою в кишенях, що мали втіху од рептильної прохолоди дорогого
гаманця…»; «Благенькі наміри зазвичай мають вельми жалюгідне втілення. І ти
знехотя щоднини плентаєшся вслід безвихідної розпуки, на всі заставки кленучи
(що тут уже гріха таїти) таку кепську вжитку»…

«…ВОНИ МУСЯТЬ БУТИ
СВІТЛИМИ»

Цю настанову Є. Концевича, адресовану Г. Цимбалюкові,
здавалося б, важко було виконати, зважаючи на щойно сказане й на те, як іще
1997 року характеризував твори Григорія літературний критик В. Даниленко:
«Герої письменника – це люди, що втратили сенс життя… Його герої, як погані
гравці у шахи, завжди починають і програють». Однак у тому й значущість
літературної праці Г. Цимбалюка, що він, картаючись людськими бідами й будучи
відвертим християнином, не позбавляє нас надії на вихід до кращого існування,
він бачить і у Провидінні, і в Людині потенції розриву зі зневірою та гидотами
нинішнього життя, автор тягне нас до світла: «Щоємоці принайтовуймо серця наші
до людей, безборонно горнімося до них, невтомно дошукуймося того горнього тепла
й панічно біймося проґавити бодай найменшу нагоду заприязнитися з небайдужими
проявами спорідненого єства; мільйонами уз чіпляймося за чужі душі, тільки не
насильно, а з ніжністю й любов’ю, тому що кожна така прив’язка робить нас
глибшими й багатшими»; «Аж ось десь там, глибоко-глибоко, на самісіньких
задвірках розмлоєної од зневіри свідомості, спалахне раптом перший несміливий
вогник, покликаний до неспокою, вихопить з найдальших закамарків правдивий
морок небуття і без різких рухів, щоб до часу не нажахати останні здорові
задатки єства, ледве помітним зблиском поманить за собою. Ти й не одразу
втямиш, що це за тобою прийшли і саме тобі – ні, не шлях вказують, до того ще
далеко, а тільки прозоро натякають на майбутню дорогу. Ладнайся. Бо раптом
збагнеш: усе ще може бути… Взагалі, життя хороша штука»; «Мусиш дбати про
прийдешніх. То й більше клаптя не займай для власної персони. Не забувай:
одне-єдине заняття, щоденне й копітке, в цім вимірі достойну має плату – будова
храму власної душі…».

«…СТРАЖДЕННІ
РУКОПИСИ В ОСТАННЮ МИТЬ КИМОСЬ ВИХОПЛЯТЬСЯ З ВОГНЮ…»

А ще дуже тремтливо любить наш автор своє – й не лише своє –
святе письменницьке ремесло й тих побратимів, які щиро віддаються йому. У
«Штуці» читаємо: «Випадково надибаєш стару, давним-давно забуту книжку…
навмання відкриєш яку-небудь сторінку, а то й з кінця почнеш її гортати, поки
початку дійдеш… Господи! – не втримаєшся і безмовним криком закричиш у вузьку
шпарину долі, за полу пам’яті вхопившись. – Коли ж це все було?! І буквально
задихнешся від повноти буття, хай і собі самому повіриш не відразу. Адже
виявиться, що настільки зріднився з тим призабутим космосом, який так щілко
колись заполонив душу непозбутнім, справжнім і великим (воно таки було!), що й
не зогледівся, коли ж остаточно вималювався сюжет власного життя. І стане
зовсім байдуже, збулось воно чи ні. Бо точно знатимеш: наше існування вартує
прочитаних книг…». І в роздумах «Ти все ще…» – про власну страдницьку,
самовіддану творчу стезю: «Ти все ще пишеш. Без результату допинаєшся своєї
правоти. До решти розтринькуєш тепло душі на відшукування вічної мерзлоти, та
ще й безмовно кричиш у темінь серця вустами свого болю… Такий вже хрест – і
вся твоя ослона, така ж химерна, раз на те пішло, як і всеньке поприще –
викапісіньке забрало для виколотих очей… А проте… Без жодних сподівань
(либонь не станеться все те без горньої опіки) втіляться всі замисли в життя,
відшукаються нові сюжети і стражденні рукописи в останню мить кимось
вихопляться з вогню… Тобі стане сил донести до читача весь свій світ, і не
обов’язково він має бути затягнутим габою смутку». Ми вже згадували, як тепло
написано у збірці «Іпостасі» про великого письменника Є. Концевича, про початківку
Л. Перегуду. А ще час від часу натрапляємо на згадки про таких працівників
слова, як А. Роль, Ю. Гудзь, Я. Зайко, М. Сівоха, А. Ярошинська, В. Дацюк, М.
Рудак, А. Шевчук, Є. Пашковський, О. Ульяненко, на нове осмислення творчості
радянських класиків Максима Горького, Володимира Маяковського, Сергія Єсеніна,
Аркадія Гайдара.

А оскільки книжка Г. Цимбалюка не лише белетристична, а, як
помітив читач, іще й публіцистична, то автор чітко й беззастережно позиціонує
себе як українського патріота, палкого прихильника незалежності нашої держави
при всій слабкості насьогодні цієї незалежності, він захоплюється подвигом УПА
(«Аніяк не можу збагнути, чому ми сьогодні повинні захищати вояків УПА та їхніх
очільників від звинувачень у співпраці з фашистами. Таж, якби таке
співробітництво й насправді було б, то після короткого, але такого
«продуктивного» енкаведистського «хазяйнування» на західних теренах оунівці
мали повне моральне право хоч із самим дідьком союз укласти, щоб ту нечисть на
кожнім кроці нищити… Але ж ні. Вони були віруючими людьми і з почуттям
високого обов’язку вершили свою благородну справу – до кінця стояли за
незалежність України. І не тим колишнім смершівським виплодкам вкупі з
нинішньою п’ятою колоною їм оцінки давати»), ненавидить комуністичні неподобства
на теренах України в минулому й понині («…ті виродки продовжують за
пам’ятники навіженому Леніну воювати і нові монументи кривавому Йосипу
зводять…»).

***

«У вас кожне слово відповідає своїй суті, воно на своєму
місці», – ми вже цитували цю думку Є. Концевича про програмову новелу збірки Г.
Цимбалюка. Гадаємо, що наведені нами цитати з цієї книжки достатньо
підтверджують цю характеристику словесного мистецтва нашого автора.

В. Даниленко колись зазначив, що Г. Цимбалюк – «послідовник
традиційної психологічної школи». Сподіваємося, наведені нами матеріали
підтвердили психологічність Григорієвого письма. Тільки хай нікого не бентежить
характеристика цієї школи як традиційної, що дехто може сприйняти як синонім
неоригінальності письменника. Оригінальність зовсім не зводиться до штучних
пошукувань; як справедливо вважає сам Г. Цимбалюк, виступаючи проти «прогресу,
…вельми недалекого в претензіях на оригінальність», «тільки щирість завжди
нова й оригінальна». А у граничній щирості йому не відмовиш.

м. Житомир