Можливо, пора вже дійти до взаєморозуміння, каяття і прощення?

Нещодавно письменник і народний депутат України Ярослав
Федорчук завершив цикл видань про «Трагедію українсько-польського протистояння
на Волині 1938 – 1944 років».

До уваги читачів пропонуємо фрагмент із книги, в якій автор
розмірковує над сторінками із трагічної і суперечливої історії двох великих
народів-сусідів.

 

На тему українсько-польських відносин у період Другої
світової війни
опубліковано сотні книг і досліджень. У Польщі процес
висвітлення цих відносин започаткувався значно раніше, ніж в Україні, й тому
польський перелік зазначеної літератури значно вагоміший українського. Правда,
останнім часом вони дещо вирівнюються. Не ставлячи перед собою завдання
аналізувати всю цю надзвичайно велику і суперечливу літературу, відзначимо лише
характерне. Польські автори переважно безапеляційно і односторонньо
звинувачують українських націоналістів і Українську Повстанську Армію, а то й
усіх українців, у геноциді стосовно волинських поляків, практично не аналізуючи
тих політичних, національних і соціальних умов, що існували в Польській
державі, та які вирішальною мірою вплинули на передумови і причини зародження і
розвитку Волинської трагедії, і на які обґрунтовано, як на ключовий чинник
трагедії, опираються українські історики.

На користь такого підходу до передумов Волинської трагедії
раніше від українських істориків і нас висловлювався польський аналітик –
генерал Стефан Ровецький. Ще в квітні 1943 р. він повідомляв у Штаб Верховного
головнокомандуючого Польських збройних сил у Лондоні:

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

«Буйний націоналізм, як польський, так і український, був
однією із причин суперечностей, які призводили до актів насильств і терору з
одного і з другого боків. Конфліктний стан національно-політичних стосунків
відображався на всіх ділянках життя країни».

 

Напевно, розуміння цього, на нашу думку, об’єктивного
висновку польського генерала стосовно причин Волинської трагедії, як і в цілому
напруги в українсько-польських відносинах у 1930-1947 рр., якнайкраще
прислужилося б спільним оцінкам цих трагічних подій. При цьому, звичайно,
необхідно абстрагуватися від причин, що породили і сприяли розвитку
українського націоналізму.

Матеріли одинадцяти міжнародних семінарів, що проводилися в
Луцьку та Варшаві, на яких обговорювалися проблеми українсько-польських
стосунків у роки Другої світової війни, засвідчують певне зближення поглядів
українських та польських істориків стосовно зародження та розвитку Волинської
трагедії. Одночасно в них залишилося багато питань ще не вияснених та не
узгоджених. Зокрема, в оцінці польських істориків, більшість збройних акцій, що
здійснювалися поляками, були відповідями на акції Української Повстанської
Армії та мали характер відплати.

Українські історики не без аргументованих підстав вважають,
що початок тих трагічних подій започаткували ті політичні, соціальні та
національні умови, що панували в Польщі до початку Другої світової війни, і які
поляки всіма силами старалися зберегти, а то й розвинути уже в ході цієї війни.
Основна суперечка між польськими і українськими політиками виникала, як відомо,
через визнання чи невизнання права українців на самовизначення й утворення
власної держави. Те, що здавалося політикам великою ідеєю розбудови власних
держав, у практичній її реалізації породжувало протистояння та ненависть між
двома народами, жорстоко принижувало національну гідність українця. Польський
шовіністичний тиск породжував націоналістичну українську протидію.

І за такий стан речей слід звинувачувати, в першу чергу,
колишню Польську державу, її політику відносно національних меншин, що проживали
на її території. Така оцінка випливає не лише з точки зору тодішнього
міжнародного права, але, особливо, і з існуючого сьогодні.

У передньому слові до книги «Трагедія українсько-польського
протистояння на Волині 1938-1944 років. Іваничівський та Локачинський
район»  мною наводилися факти реагування
світової преси та громадськості на так звану «пацифікацію», що проводилася
Польською державою. Їхня оцінка була однозначною: «За ці дії Польща буде
покутувати довгі літа», «уряд Пілсудського поставив себе поза законом людства».
Тепер би це кваліфікувалося як злочин праги людства.

За таких умов кровопролиття ставало неминучим і, як
підтверджують факти, зібрані Іваном Пущуком та відредаговані й опрацьовані
мною, так воно і сталося.

Наведу із багатьох сотень лише два факти початку цього
кровопролиття, як свідок, що бачив своїми очима і переживав своїми, ще дитячими
почуттями.

Я народився в 1936 р. в селі Несвіч Луцького району на
хуторі Видумка, в тій його частині, яку ще називали Дубенці.

Навколо нас були хутори польських осадників: власне Видумка,
Маруся. Мар’янувка. В цілому осадники цих хуторів зневажливо, а в багатьох
випадках і вороже ставилися до українців. У ніч перед православним Різдвом, із
шостого на сьоме січня 1943 року, поляки, більше всього з хутора Маруся,
вирішили знищити українців, що проживали на хуторі Видумка, в тому числі й
сім’ю мого батька Петра Феоновича Федорчука. Знаючи, що такий напад може
відбутися, наша сім’я, а також сім’ї батькових сестер Гаврошки та Кулини,
зібралися на ніч у своєї сестри Грицюк Василини – в неї був з міцними стінами і
під бляхою будинок. Вікна закрили дерев’яними брусками, укріпили двері.

Серед ночі четверо озброєних чоловіків почали стукати у
двері та просити, щоб їх впустили до хати, не називаючись хто вони. Після
відмови і почувши, що в хаті багато людей, можливо і озброєних, вони пішли
вглиб хутора і там вбили сім’ю Левка Ковтунюка – сімох людей, у тому числі
малолітню дитину. Про яку відплату з польського боку може йти мова, коли про
вбивства поляків українцями в усій окрузі – селах та районах – ніхто не чув. Не
було ще ні УПА і ні одного вбивства поляків.

Інше, більш криваве та масове вбивство українців, сталося в
селі Красний Сад 19 квітня 1943 р. У ньому проживали мої близькі родичі – рідна
сестра моєї бабусі Зіни – Сальвія та сім’ї її п’ятьох синів – Павлових.
Поляки-шуцмани та цивільні з дозволу та під командою крайсляндвірта німця
Ампеля вбили і спалили 103 жителі села. Нами встановлені їхні імена та
прізвища. І знову-таки в околицях не було до цієї звірячої польської розправи
жодного вбивства поляка. І що б не доказували польські історики про відплату, в
пам’яті народній українців історичним фактом залишаються звірства поляків, які
на згаданих територіях розпочали вбивства українців першими. Саме поляки на цій
території змусили українців захищатися і мстити за вбитих родичів, сусідів.
Була відплата українська, а не польська. Коли ж пролилася перша кров, ніхто вже
не міг встановити, де розправа, а де відплата. Запрацював принцип колективної
відповідальності й кожен українець чи поляк міг бути безневинно вбитий лише за
приналежність до тієї чи іншої національності.             

Під час німецької окупації Волинська територія не була
єдиним цілим – райони, навіть села були в різних умовах: в одних панував терор,
в інших він був незначний або й зовсім відсутній. Хто і де почав першим –
встановити дуже важко. Могли поляки, могли українці. А могли переодягнені в
польську чи українську форму червоні партизани. Можна на кожний факт вбивства
поляків приводити інший факт вбивства українців. Таких фактів стільки, що їх
буде достатньо ще не на одне покоління істориків, але і вони, якщо не
позбудуться ідеологічних догм та стереотипів, не прийдуть до однієї думки.

«Теоретичні» обгрунтування польських істориків стосовно
питань зловісної першості в людовбивстві дуже часто зводяться до твердження, що
поляки не могли бути першими, оскільки їх на Волині було значно менше, ніж
українців. Проте ці обґрунтування не можуть сприйматися серйозно. По-перше,
польська меншина до війни ніколи не відчувала себе меншиною. Навпаки, вважала
себе господарем Волині, хоча б тому, що за нею завжди стояла вся Польська
держава з її військовою, поліцейською та судовою системами, а також пануванням
польської мови, культури, католицької церкви. Якщо ще врахувати і державну
економічну допомогу волинським полякам, то говорити про польську меншину не
приходиться. За таких умов фактичною меншиною були українці, яких позбавили
рівних прав.

Під час збройного українсько-польського протистояння поляки
також не почуватися меншиною. Вони й далі вважали себе господарями Волині,
перебуваючи під постійним керівництвом еміграційного польського уряду в Лондоні
й одержуючи не лише моральну та організаційну підтримку, aлe і безпосередньо
військову допомогу з центральної Польщі. Про це свідчить так звана «гранатова
поліція», прислані з Лондона польські офіцери. Але головна допомога для
польської меншини була з боку німців та червоних партизанів – оскільки мета німців,
червоних партизанів і поляків співпадала. Їх об’єднувала спільна боротьба проти
українців і, в першу чергу, проти їхньої захисниці – УПА.

Ми розуміємо, що для поляків та українців у їхній історичній
пам’яті немає однієї правди. Герої одних, якщо брати до уваги збройне
протистояння, є злочинцями або катами інших. І це не їхній феномен. Подібне
можна сказати і про інших сусідів, які протягом століть воювали між собою,
мирилися і знову проливали кров.

Нам разом із поляками було б доцільніше задати собі такі
запитання: що ми шукаємо, повертаючись знову до тих трагічних подій? Щоб
встановити правду? Чи в який уже раз підігріти ненависть і ворожнечу?

Зауважимо, спільні висновки практично встановлено – винні
обидві сторони. І якщо одні хочуть односторонньо знову і знову звинувачувати
інших, то цей процес, безумовно, заведе в безвихідь, оскільки інша сторона
знайде не менше контраргументів.

Відомо, що війна є продовженням політики. Правда, це вірно
тоді, коли політика і війна співпадають у часі, проявляють себе певною мірою
одночасно. Історія – також продовження політики, але вони розірвані в часі. Тим
не менше, саме історія формує політику чи толерантну, чи агресивну.

Неправдива історія, як відомо, продовжує не лише політику,
але на ідеологічному рівні продовжує ту війну, яку вона ніби відображає, і
готує народи до нової. Чого варте паплюження російськими шовіністами борців за
незалежність України Мазепи, Петлюри і воїнів УПА? Всі вони, як і сотні тисяч
українських патріотів, багато років носили і носять, завдяки історичній «науці»
Радянського Союзу чи Росії, клеймо зрадників, бандитів. Вбивали і вбивають
пам’ять про них. Історія стає таким чином продовженням тієї давньої війни,
правда, до пори до часу, в ідеологічній площині.

Що хочуть історики Польщі й України? Продовження
братовбивства чи порозуміння? Продовження збанкрутілої політики і невиправданої
війни між українцями і поляками чи взаємопорозуміння між ними? А можливо, час
вже закінчити війну, дійти до взаєморозуміння, каяття і прощення? Перевернути
трагічну сторінку історії та почати з нової – дружніх добросусідських відносин
не лише на рівні вищих органів влади обох країн, але й на рівні всіх без
винятку їхніх громадян?