Євгеній Юхниця. Мозаїка метафор – сюжети і характери.
Поезії. – К.: ТОВ «Редакція журналу «Дніпро», 2012. – 864 с.
Нова збірка віршів Є.
Юхниці «Мозаїка метафор – сюжети і характери» багатогранна та насичена, неначе
густий мед. Що й не дивно, адже твори до
книжки призбирувалися не один рік. Тут і дитячі вірші, й подорожні
замальовки, і мало не документальні свідчення про численні
побутові ситуації, і просто сповідь втомленої душі, а ще – мініатюри про
кохання, втрату ілюзій, роздуми про обнадійливе майбутнє…
Недарма в назву
винесено містке, багатогранне визначення: «Мозаїка…». Як різноколірні скельця з
нерівними краями, зібрані шматочки-слова стають у рядки, підіймаючи завісу, що
приховує поетову натуру. Вловити її сутність важко чи просто неможливо в масиві думок-лабіринтів, викладених на папері
різними штрихами, сплесками, настроями,
барвами. Проте, якщо все ж таки спробувати проникнути до серцевини
текстів, то перше, що спадає на думку, –
несподіваність, раптовість, спонтанність…Усе це годі знайти серед нинішньої стерео¬типної «небесної
блакиті» та «очей-озер».
У поезії Є. Юхниці
маємо автентичність, мереживо не
завжди вдалих, але завжди (!)
оригінальних порівнянь і метафор. Можна знайти неоковирності, але не шаблони, прохідні місця, повтори. А ще
вражає воістину нескінченна щирість.
Читаєш рядок за рядком і не можеш уявити, чим закінчиться твір, що далі буде з ліричним героєм, які роздуми його
відвідують. На гадку спадає фольклорне: буйна голівонька, хвацька душа… Чи
багато наших сучасних поетів це мають? А якщо мають, то чи не приховують?
І чи не соромляться безпосередності,
нестримності, наївної безугавності.
Часто-густо просто-таки не вдається піддати якійсь логіці
прочитане. Плин авторських думок зазвичай загадковий, непередбачуваний. Мінлива
ритміка, тематична
несподіваність, незвичні неологізми, жвавість – усе це створює образ, якому
важко дати якусь вичерпну назву, що могла б стати візитівкою поета. Проте назва
й не потрібна. Адже правильність і надмірна скрупульозність вбиває мистецтво та
руйнує фантазію, заганяючи її в рамки буденності.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Оригінальність
Є. Юхниці в тому, що він може
перебувати як у контексті сучасної української поезії, так і поза ним. Отож
складно класифікувати лірику автора, приписати її до певного напряму. І аж ніяк
таку поезію не можна назвати штучною. Відразу впадає в око, що думки
перетворюються на рядки, наче тісто в хліб, – природно й органічно, без довгих «мук творчості». Автор не знає, куди занесе його вітер
натхнення наступного разу, проте й не хвилюється з цього приводу. Бо така
спонтанність – одна зі складових успіху.
Саме неозорість тем може дати читачеві уявлення про
екзистенційну позицію поета, а воднораз і його ліричного героя. Приваблює
актуальність обраних сюжетів, близьких
нашому сьогоденню. А оправа з метафор та епітетів, у яку зібрані прості істини та нетривіальні умовиводи, дає
змогу знайомим речам сяяти новими гранями. Несподівані фінали, обумовлені
оригінальними поглядами, змушують
перечитувати вірші й завжди знаходити щось нове чи то в змісті, чи то в грі слів та в «перетіканні»
настроєвих напівтонів.
Негармонійність (радше енгармонійність), дисонансність, неочікувані контрапункти, незвична сьогодні екстравагантність додають текстам драйву, мовби ретушують і невдалі рядки, і
кострубаті звороти, і ті росіянізми, які, наче бісенята, прокрадаються в міцне
словесне плетиво. Загалом же воно своєю правдою та філософією життя активно, хоча й не завжди органічно,
вписується в нинішній поетичний
контекст, де місця – далеко не для всіх.
Мозаїкою бажань і переживань, спогадів і почуттів Є. Юхниця
таки захоплює читача. До
«поезії-несподіванки» й ставлення може бути несподіване, проте однозначно не
байдуже. А це – найголовніше, бо натхненна творчість не стерпить байдужості.