Мої болючі переживання за «Кобзаря»

178

У своєму житті я мав не одну пригоду в
боротьбі за пошанування ідеї Т.Г.Шевченка, як у дитинстві, так і в юнацькому
віці.

У нашій родині тато і мама завжди
казали: доки душа Т.Г.Шевченка витає над 
Україною, доти нашим ворогам не здолати українців. Т.Г.Шевченко для нас
був вельмишановна свята людина. Пам’ятаю часті розмови, де називали нашого
Кобзаря найпершим рідним героєм української нації, поетом-пророком і філософом,
духовним провідником і рятівником України… У нашій хатині його портрет завжди
висів поруч із іконами святих біля Ісуса.

Бувало, колись тато збирає нас у
зимовий вечір навколо каганця й починає читати «Катерину», «Гайдамаки»… То був
ще передвоєнний «Кобзар» від «Просвіти» у Львові. При читанні не раз були журба
і сльози, як Божа молитва. А стогін і жаль нуртували в душі, залишаючи в кожній
клітині сотні запитань: Чому? Чому? Чому так сталося, що колишню могутню
державу наші вороги зуміли обманом роздерти між собою, а народ розтоптати в неволі?
У чому річ?.. Де правда? Де вихід із тої тяжкої національної скрути? Чую голос
мами: – У «Кобзарі» й «Просвіті».

…Пізня осінь 1944 року. Наші
«визволителі» майже через день робили облави. Щоразу когось то заарештовували,
то вивезли, а то й розстріляли. Село згасало на очах. Прийшли й до нас чотири
чоловіки у військовому одязі і п’ятий від сільради. Його називали донощиком.
Мама поставилась до таких «гостей» байдуже, бо тато вже три місяці, як воював
на фронті з фашистами… Вона продовжувала поратись на кухні, а ми всі завмерли
у мовчанці. Один військовий заглянув у запічок, під ліжко, перевертає постіль.
Інший став перед портретом Т.Г.Шевченка (підпису не було).

– А кто это?

Мама, не озираючись, підкидає під кухню
дрова, відповіла:

 – А то Ісус Христос молиться за нас.

Я сидів біля печі, завмер від
здивування.

Потім той відхилив портрет, почав
оглядати з тильного боку. Я здригнувся і закричав:

– Не чіпайте! Там нема патронів.

Інший облавник витягнув зі скрині
«Кобзар» і п’єсу Г.Квітки-Основ’яненка  «Сватання
на Гончарівці» і подав першому. Той глянув і тихенько сказав.

– Не советское… – Повернув голову до
мене й каже:

– А ти говориш: «Нема патронов. А это
что? Целая бомба!» – і шпурнув книжки в мішок.

– Віддайте! Віддайте мій святий
«Кобзар»! Ви злодій! – закричав я несамовитим голосом. І мамині руки заткали
мені рота, але так, що я міг тільки дихати й стогнати, заливаючись сльозами. Ще
довго плакав і ридав, ковтаючи повітря… Я вперше відчув себе найбіднішою
дитиною на світі. В нашій хатині не стало «Кобзаря». На портреті мені здалося,
що Т.Г.Шевченко  ще більше нахмурився й
обурено дивився на хату і ніби ридав зі мною разом. Я піднявся на лаву,
торкнувся портрета, погладив ЙОГО і прошепотів: «Я нині найбільше почув про
ТЕБЕ… і найстрашніше побачив. Я щойно сьогодні довідався про нашого другого
Ісуса, а ЙОГО священна книга «Кобзар» для наших ворогів – бомба»…

І тут же я згадав знаменитий образ
заходу сонця у нашого Кобзаря. Колись тато читав і перечитував. Казав, що то не
слова, а цвіт папороті, як символ надії невмирущої, неймовірної краси букет зі
слів рідної мови і чародійного людського тепла. Ці невинні слова й донині
леліють мені душу цілющим бальзамом сподівань на завтра, коли вже зійде нове
Сонечко з теплішим променем для Вкраїни. А вороги наші, мов чорна тьма німого
туману, зійдуть у яруги, розпливуться з нашого надголів’я і попливуть за водою.
Невже і той вірш – бомба? Він без заголовка й починається:

 

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстеляє,

І сонце море: покриває

Рожевою пеленою.

Мов мати дитину,                                                               

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З Богом заговорить…

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстеляє туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш його, того світу,

Мов матері діти.

                Кос-Арал, 1849р.

 

Після отої облави мама описала ввечері
всю нелюдяну наругу облавників татові  на
фронт: про «Кобзаря» і про мої проливні сльози, і смуток, і тугу за творами
Т.Г.Шевченка, за розмову з Україною, з Катериною, з Дніпром; за п’єсами  Г. Квітки-Основ’яненка… Адже наша мама грала
ролю матері у виставі «Сватання на Гончарівці»… Та й у багатьох інших виставах…
Тепер сидимо, як  окрадені безкрилі гуси
на глухому подвір’ї.

Невдовзі тато відписав, що прочитав
листа голосно всім товаришам у фронтовій землянці вже на теренах Польщі біля
Німеччини, а після того командир попросив листа і також писав довго і разом із
маминим листом кудись відіслав поштою.

Через два тижні представники влади з
району приїхали до нас і запевнили, що більше обшуку не буде. Облавники були в
нас через помилку. Донощик сам зізнався. Але «Кобзаря» не віддали. Виявляється,
його разом із конфіскованими книжками-«бомбами» в надвечір’ї винесли на Чорний
Кут нашого пасовиська, порвали, облили бензином та й підпалили. Довго палало,
тліючи вогнем та іскристим полум’ям, що сягало, здається, до самого
Всевишнього…

Потім тато написав ще одного листа.
Заспокоював: «Не тужи, синочку. Виростеш, матимеш не одного «Кобзаря». Лишень
усі разом просіть Бога за збереження мого життя і здоров’я. Бо війна страшенна…
Моліться за швидку перемогу над проклятими фашистами… «Молилися гуртом і
зокрема. Але вибухи гармат і бомб, напевне, не допустили хвилюючих наших
молитов  до Всевишнього. І страшного 3
лютого 1945 року ворожа куля забила нашого тата. Цілий світ був у величезній
скорботі… Навіть татові яблуні стогнали… Пообмерзали й до року з туги зів’яли й
обсипались разом із недозрілими яблучками. Люди казали: «Завійнуло чи змінилось
поліття»… А  я добре знаю, що яблуні  глибоко тужили за татовою ласкою, за
доглядом, за татовими  руками, що обіймали
їх серед зими, перев’язуючи їхнє тіло простою соломою для захисту від морозних
опіків і потаємною  розмовою з ними
про  ту Божественну користь, яку вони
приносять людині. Тоді вони цвіли й наливалися соками землі й золотавими дарами
чудодійного Сонця. А ми пишались ними…

…Мама щодня й на кожному кроці ридала і
стогнала. Троє діточок… Господарка… А поле?… Світе тихий, Боже милий, не
заслоняй моїх очей чорною пеленою…

Після 9 травня 1945 року почалися нові
облави, бої, пожежі по наших селах. Ходила чутка – Гітлер утік. Облавники
піками навіть землю проколювали навколо хат та хлівів. Видно, так Гітлера
шукали…

Ранньої осені на напівсухому осиковому
дереві хтось повісив сільського донощика там, де він з облавниками спалював
найсвятіші книги наших селян і нашого «Кобзаря». Те місце й донині чорніє
паскудним струпом на здоровому тілі. Навіть корови там не можуть пастися.

Після навчання у школі завжди мені
потрібно було виконувати важку працю і вдома, і в полі. Наука вдавалася краще.
Т.Г.Шевченко мені часто допомагав своїм спостережливим поглядом, ніби
нашіптував нові повчання.

– Батьку Тарасе, прошу сказати мені, що
маю робити: чи господарювати в селі, а чи податися в науку? – питаю
Т.Г.Шевченка якось після тяжкої праці в полі.

Недовго чекав на відповідь. Перед очима
замиготіли знайомі рядочки ЙОГО знаменитого повчання:

 

Учітеся, брати мої,

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

 

…В університеті, навчаючись на першому
курсі філологічного факультету, довідуюся, що  мати Т.Г.Шевченка з Самбірського району, що на
Львівщині. Це мене приємно здивувало і налаштувало на подальші дослідження.

Виявляється, наш сучасний славень
України «Ще не вмерла Україна» – також творіння Східної України –
П.Чубинського, а мелодія М.Вербицького – галичанина.

До речі, мама нашого прекрасного Володі
Івасюка – із Запоріжжя, а тато – буковинець. Виявилося, таке поєднання
українців збагатило весь культурний світ Божественними піснями, що освятили
Україну на весь світ. 

Нині при вивченні Санскриту довідуюся:
ім’я Тарас прадавнє, як і прадавня вся ідея України. У Санскриті  taras: 
1.прониклива Божа сила, рвійний напір; 2.енергія, втілення енергії
боротьби.

Т.Г.Шевченко, Україна і Тризуб поєднані
та освячені Богом. Це найбільший і неоціненний символ Триєдиного існування
української нації в нашому земному і небесному довкіллі, що не піддається
ніякому спотворенню, а тим більше знищенню, бо з нами БОГ. Виразний символ
Тризуба зображений навіть у Небесному сузір’ї. А тому всі опльовувачі імені Т.Г.Шевченка
та України безслідно спорохнявіють і зникнуть, як полова від зерна. А святе
ім’я  Тараса Шевченка сіятиме над
Україною довічно і зогріватиме душі кожного українця і закликатиме постійно
берегти Богом дану українську націю від ворожих зазіхань.

м.Львів

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!