Люцина Хворост. ГаЛЮЦИНАції. – Харків. Видання журналу
«Березіль», 2009. – 152 с.
Мабуть, ніщо так не характеризує людину, як її кредо.
Недарма ж його полюбляли вказувати на родинних гербах князі доби бароко. З усього видно,
що й молода харківська поетеса Люцина Хворост небайдужа до барокових приписів
неузгодженого узгодження, химерного поєднання, розмаїтості.
У назві книги
віддзеркалено принцип зорової поезії й
не забуто про скромність давнього
автора, що приховував своє ім’я у тексті твору. Коли прийняти аксіому, що назва
книги – ключ до її інтерпретації, то матимемо тут справу із в’язкою ключів.
Адже галюцинації – несправжні сприйняття та уявлення, коли реального об’єкта в
даний момент немає; образ, що виникає в свідомості без зовнішніх подразників.
Такий образ – прерогатива поетичних марень, міражів, ілюзій і мрій, породжених
внутрішнім світом митця. Бачення світу в кожного індивідуалізоване, тому аж
ніяк не йдеться про реалістичну справжність (міметизм) зображення. А от
мистецька справжність у цій книжці чітко проглядається.
Авторка не злякалася явити щире світло почуттів («О, як
переможно луна в мені твій лейтмотив», «Сорок вісім тягучих годин телефон як
могила», «Чи приятелі ми, чи вороги», «Фатальні кола креслить вороння», «Небо
як попіл»); душевні порухи жінок, у житті яких відчутна туга за «світлими
плямами» («Сліпа», «Вдова», «Провінціалка»); жахливі «марення» про
невблаганність часу та муку прозріння («Ініціація», «Арахнофобія», «Стезя
(Лабіринт)», «Тебе не зрозуміли, Кроне», «Дзиґар і порцелянова статуетка»).
Кронів дух в годиннику стіннім
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
надихав інерцію вагала,
і схилилась Муза перед ним –
ласки Незворушного благала.
(«Дзиґар і порцелянова статуетка»)
Не зрадила п. Люцина свою настанову на Літературність до
дрібниць: епіграфи, заголовки та підзаголовки французькою, англійською,
італійською, латиною («Le Fleur du Mal» , «Five o’clock», «Via», «Noli
clamare»); начитаність (переосмислення міфів про Тезея й Аріадну («Стезя
(Лабіринт)»); про Сивілу («Лямент Сивіли»), про Атланта («Renovatio»),
присутність «чужого слова» (Вергілій у «Провінціалці», Сартр у «Чужій», Ніцше в
«Ініціації»); володіння давніми стилями (наприклад, творче наслідування
емблематичних віршів і «поетичних штучок» доби бароко («Дилема», «Дзиґар і
порцелянова статуетка»), й призабутими класичними віршоформами, як-от: сонети
(«Вже осінь замкнено ключами журавлів»,«Ілюзія», «Цілунки Евтерпи» ),
шестивірші («Залюблені в сюжети давні», «Вгамуються вітри і зливи»),
восьмивірші («Потаємними ключами»), терцини («Стезя (Лабіринт)».
Доповнює цю поетичну партитуру вишуканий звукопис («Сьоме липня», «Ви любите пишатися»,
«Вгамуються вітри і зливи»):
Вгамуються вітри і зливи;
до влади криги шанобливий,
принишкне лісовий ручай,
і гай у спокої застигне.
Як вічний шум до часу стихне,
почуєш музику мовчань.
(«Вгамуються вітри і зливи»)
Авторка чується своєю у світі музики, про що свідчать не
тільки поетичні образи й підрозділи
збірки (наприклад, «Романси»), а й авторське виконання власних творів,
покладених на музику п. Люциною.
Мовне чуття зраджує поетесу вкрай рідко, але, як видається,
слово «жрекиня» має виразно зневажливе забарвлення, що не в’яжеться із
загальною тональністю вірша «Залюблені в сюжети давні». Відповідніше
тональності було б «жриця», але тоді втрачалася б рима в заключній строфі
«невтямки нам – жрекиням». Втім, ні ця обставина, ні поодинокі повтори, що
схематизують і спрощують вірш «Факір» («Він – візія і Він – візіоніст, // Що
криє зміст у формі й форму в змісті // Він сам є Форма і Він сам є Зміст»), не
здатні зіпсувати гарне враження від книжки.
Подібна філологічна поезія – рідкісний метелик серед книг
епохи постмодерну – «душожерної з’яви»
(«Моя епохо, душожерна з’яво»), від якої п. Люцина відверто дистанціюється. На
перетині світла й мороку, на контрастах і невідповідностях постає світ справжній,
у всій повноті, що не ризикує стати одноденкою. Хочеться побажати авторці не
зронити хисту й внутрішньої шляхетності. А найкраще це зробити її ж словами:
Нас п’ють хвилини, й ми п’ємо хвилини,
як спраглі мандрівці холодний сидр…
Хай кращі дні – добірні, мов зернини, –
затримуються в таліях клепсидр.
(«Нас п’ють хвилини, й ми п’ємо хвилини»)