Закінчення. Початок
у ч.23
«Гріхопадіння»
Холодного, проти якого ополчилися всі, кому не ліньки – цькувати беззбройного
не треба великої мужності – почалося з розповсюдження Миколиного «Відкритого листа
до…» – вказувалось ім’я співачки. Як
пам’ятаю, Микола застерігав юнку від розтринькання пісенного таланту у великому
місті. «Патрійоти» наввипередки запрошували ще тоді наївне провінційне дитя
прикрашати чарівним співом застілля з оковитою і квашеною капусткою, «яку дуже
любив Тарас Григорович». Дісталося у відкритому листі Холодного і музею Івана
Гончара, де юна співачка днювала й ночувала. Згодом й вийшла заміж за молодшого
від Миколи всиновленого племінника скульптора.
У своєму
відкритому листі вихідець з села, селюк(!) Микола Холодний раптом заговорив про
марність фетишизації українцями другої половини ХХ століття глечиків бабусь,
дерев’яних кухлів дідусів тощо. Для
української молоді, що мала б енергійно розбудовувати фундамент своєї
вимріяної поколіннями національної
держави, існують продуктивніші способи самовдосконалення, аніж малими дітьми копирсатися в етнографічній
минувшині.
– Зрадник Холодний
замахнувся на святе! Пішов проти чесної
громади!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Особисто ображені
зухвальцем ментальні пліткарі розповсюджували про нього дикі нісенітниці.
Відважними викривачами «зрадника», як правило, були сіренькі особистості, що
при мареннях-загрозах по кутках шепотіли про свою удавану небезпеку радянській
владі. Наймення «хахлов» і «маларосов» не повинно б було їх ображати. Викликати
надто серйозну цікавість у каральних органів держбезпеки своїм вишиваним
глиняно-солом’яним вовтузенням ці контрреволюціонерчики – «герої до першої
скрути» (Ліна Костенко) – ніяк не могли.
Ворожість до
поета, несприйняття Миколи Холодного передусім були виявом ревнощів і
заздрощів, що отруїли існування не одному поколінню українців. А
гостросатиричні, патріотичні, по своїй суті антирадянські, бунтівливі вірші
сина України Миколи Холодного вже друкували в Парижі, Братиславі, Римі,
Мюнхені, Нью-Йорку.
ЯДУЧЕ ПЕРО
1991 року до мене,
редактора відділу культури київської газети «Молода гвардія», приніс Микола
добірку нових віршів. Серед них був один начебто з циклу мандрівних поезій:
«Кличе знов Кагарлик у дорогу. Десь любов там блукає моя. Кагарлицький собака
за ногу мене вкусить, неначе змія…»
До головного
редактора київської молодіжки зателефонував обурений громадянин з прізвищем
Кагарлицький. Він був переконаний, що літературний хуліган Холодний у вірші мав
на увазі саме його. На віки прославлений поетом цей добродій чомусь вимагав
спростування-вибачення. Я пообіцяв опублікувати його листа до газети, де він
воздасть наклепнику по заслугах. Та панок Кагарлицький, певно, охолонув.
Обіцяний протест, на превеликий жаль наших читачів, котрі не без почуття
гумору, до редакції не надійшов.
Згодом покров
поетичних метафор було скинуто. 1995 року цей вірш увійшов до «Усмішки
Джоконди», поетичної збірки, надрукованої за власні Миколині кошти. У ньому йшлося не так про одного з охоронців
«усього святого» добродія Кагарлицького, як про сам музей Івана Гончара, де
Микола отримав відкоша від співачки. Вірш про храм української культури на
печерському пагорбі закінчувався: «…Йде малеча наївна з поклонами, щоб любові
навчив до землі. А в котеджі лежить за іконами той, що люльку курив у Кремлі…
На воротях собаки зображення, так би мовити, замість герба. Про собаку
зворушливі враження із котеджу виносить юрба».
«Люльку курив» чи
то бюст Сталіна, чи то парсуна з зображенням комуністичного ідола. То була,
певно, одна з ранніх робіт скульптора Гончара. Він же автор пам’ятника
українофобу Максиму Горькому в Ялті. Ще один знаковий пам’ятник – у
Переяславі-Хмельницькому, де величава росіянка в татарському кокошнику обнімає
дівчину в українській плахті, оберігаючи бідну українку від… самостійності.
…Втім, згадайте
великого інтелігента Максима Рильського: «Перший сокіл Ленін, другий сокіл
Сталін»…
Принагідно, щоб
змалювати атмосферу шістдесятих-сімдесятих років з отруйними випарами над
столичним інтелігентським болотом, слід процитувати листа до одного з
московських владик, підписаного талановитою трійцею відомих українських
літераторів, що й донині живуть, докладаючи запатентовані в КГБ свої руки
«духовних цілителів» до незагоєних ран української культури-великомучениці.
«22 марта 73г.»
Председателю КГБ СССР
тов. АНДРОПОВУ Ю.В.
Первому секретарю
правления СП СССР
тов. МАРКОВУ Г.
Уважаемый Юрий Владимирович!
Мы, украинские советские писатели, решительно
осуждаем действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка,
Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Л.Плюща,
В.Некрасова и др. погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в
своей антисоветской деятельности. Нет и не может быть прощения им,
замахнувшимся на самое святое – на социализм, на вековечную дружбу между
русским и украинским народами, на чувство семьи единой. Их писания, создаваемые
с целью подрыва и ослабления советской власти, будут отброшены народом и историей.
Заверяем Вас, что никаким отщепенцам не удастся рассорить нас с ленинизмом, с
коммунистической партией, с законом.
Украинский народ никогда им этого не простит…»
Один добродій зі
святої трійці подав до суду на газету, що першою надрукувала факсиміле листа з
трьома оригіналами підписів українських літераторів. Суд постановив:
автентичність підписів на фотокопії листа не можна підтвердити «з технічних
причин». Звісно, оригінал доносу -– далеченько, за вісімсот кілометрів, в
архіві КГБ-ФСБ.
Довжелезний ряд
конформістів-геніїв можна продовжити до наших днів…
У моєму архіві -–
чималий стос віршів Миколи Холодного. Немає жодного, хоч чимось подібного до
відомих епохальних творів аксакалів української радянської літератури «на злобу
дня». Так званими «паровозами» торували собі шлях на комфортний столичний
Парнас провідники нинішньої української
– Господи, прости! – духовності.
У Музеї
дисидентського руху, в розділі «Персоналії», про поета Миколу Холодного є такі
рядки:
– Вірші Холодного
розповсюджуються в самвидаві. Їм притаманна іронія, алегоричність, потужний
патріотичний пафос. Його рядки стають крилатими… У травні 1966 в самвидаві
поширюється його 90-сторінковий лист до П.Шелеста, де йдеться про порушення
Загальної Декларації прав людини ООН… У грудні 1971 р. Холодний поширює лист до
пленуму Спілки письменників України з питань роботи з творчою молоддю… 20.02
1972 р. Холодний заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської
агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1, головне звинувачення – за збірку віршів
«Крик з могили»). Слідчий Берестовський шантажував Холодного психіатричною
експертизою. 7.07. 1972 р. газета «Літературна Україна» під назвою «На терези
совісті» опублікувала під прізвищем Холодного листа, сфабрикованого КГБ.
«Автор» ніби відрікається від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які
штовхали його в «антирадянську трясовину».
Миколу було
звільнено і відправлено подалі з Києва поневірятися в українську провінцію.
Згодом дозволено працювати вчителем російської мови в сільській школі. Районний
гебіст регулярно привозив пляшки, та Микола їх віддавав комусь.
– Вони хотіли, щоб
я став алкоголіком, щоб тема «поет Холодний» назавжди була закрита.
ДРУЖИНИ ШІСТДЕСЯТНИКІВ
«Шерше ля фам» –
ця приказка була доленосною для багатьох шістдесятників.
Один інтелігент
завдяки своїй берегині-дружині був врятований від гарантованої смерті у
мордовському таборі. На п’ятнадцять років молодша від нього, з маленькою
донькою на руках. ГБ-психологи вивозили ув’язненого зі слідчого ізолятора до
лісу «подихати повітрям». Тут кохана в
сльозах кидалася йому на шию. В результаті психологічної операції кандидат до
гарантованої смерті в мордовському таборі зрікся свого «антирадянського твору».
Відтак -– багаторічне, ховаючи очі,
ссутулене ходіння по муках Києвом зі схиленою самокатуванням головою.
До іншого
шістдесятника приказка «шукайте жінку» стосувалася навпаки. Іудині ГБ-психологи
володіли інформацією: дружина виганяла з дому, доводилося поету підночовувати у
знайомих, іноді разом з тоді ще побратимом Холодним. При shershe la famme з,
м’яко кужучи, прохолодним ставленням до
свого чоловіка, було застосовано інший сценарій ліквідації «запеклого ворога
радянської влади» – фізичне знищення нескореного сина України в тюремному
штрафному ізоляторі.
Антиподом до першого
шістдесятника можна вважати нашого сучасника, який пройшов усі можливі й
неможливі багаторічні голгофи і, слава Всевишньому, сином України живе й
донині. І в нього дружина була на
п’ятнадцять років молодшою, також залишалася без засобів до існування з малим
дитям на руках… Проте цю галичанку з гордовитим ім’ям Дзвінка було марно
вмовляти зіграти сцену за сценарієм
П’ятого управління держбезпеки: зі сльозами і зойками кидатся на шию, вмовляючи свого чоловіка зрадити…
себе.
Що ж було втрачати
«бабієві» Миколі Холодному? Не мав поруч ані дружини, ані свого помешкання у Києві. З розпачем кидатися
йому на шию в лісі під час збору грибів було нікому. Влада твердим та
нескореним відважувала фізичну смерть… Іншим – «грішникам» – самокатування…
Ще одна дружина
відомого поета, також галичанка (донині її половина в патріотичному табелі про
ранги рахується «шістдесятником», вийшов на пенсію державним службовцем
високого рангу і на додачу Героєм України) – в похмурі роки заклинала: «Свого
Івана не допущу до в’язниці!»…
Серед жінок Миколи
Холодного, а їх у «аморального гультяя» було чимало, є одна, що в подумках і
снах ніколи його не покидала. Ніхто з
затверджених в політбюро ЦК КПУ штатних майстрів української сатири не мав у
своєму доробку подібної лірики, до гірких сліз щемливої ліричної поезії, як у
Миколи Холодного.
ДОРОГА ДО МАТЕРІ
«Колю, ти мені
снився проти неділі. Ти лежав, а на тебе
клали квіти кругом, то, кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати».
Із материного листа в Самгородок, 1968 рік
Я
до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів…
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
золотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі бритви
для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і
за мене «падає» в бою.
А до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і
фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре –
і
вродила рясно лобода.
А
мене ледь не втопило море,
й
вишиванку понесла вода…
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у
житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і
вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і
вмочав перо у їх сльозу.
А
коли зчинялись хуртовини
і
гукали сони у дупло –
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У
руках тримаєте горіхи,
а
нащо – не знаєте й сама.
1968
Коли спінені води
Дніпра довгоочікуваною усіма нами весною змиють з Лівого і Правого берегів
української ріки усілякий політичний, разом з ним літературний непотріб, й
понесуть той бруд на мертве дно Чорного моря, твори «великого грішника» і Поета
Миколи Холодного вчитимуть школярі. А поки що він, далекий, з могили мовчить.