Майстра гострої
політичної сатири сьогодні згадують не лише в контексті знакових його поезій.
Почалося копирсання в брудній білизні поета-шістдесятника, що з відомих
непоборних обставин не має можливості відповісти «Криком з могили» нині
відважним дослідникам гріхопадінь поета. В сільського хлопця – а саме хлопцем
прожив Микола – домінувало бажання стрімко вскочити на столичний літературний
Парнас, щоб члени Спілки письменників
узяли його до шляхетної своєї VIP– компанії. Членам при радянській владі
інстинкт самозбереження говорив: «Холодний – носій цілого букета хвороб! Не
підпускайте баламута до свого ідеологічно здорового тіла!». Зірковість
прописаних на Парнасі «метрів» укр.рад.писемства була затверджена в
ідеологічному відділі Компартії України. Добра половина літературних сантиметрів
творили тоді під парасолькою П’ятого політичного управління держбезпеки УССР,
аналога гітлерівського гестапо, політохоронки нацистської Німеччини. Те, що
Холодний вже не дихає, бо у могилі, а вічно живі «метри» продовжують втягувати
на повні груди повітря лакейської свободи, через плече спостерігаючи тупцювання
пігмеїв на могилі Миколи Холодного – є підтвердженням соломонової мудрості: УСЕ
МИНАЄ. Залишаються українці.
Вони любити вміють тільки мертвих. Мені довелося любити
Миколу Холодного живого. Це, чесно кажучи, було нелегко.
Амбітний хлопець народився у поліському хуторі на
Чернігівщині в родині робітника і селянки. Сімейне життя у батьків не склалося.
У вогонь гіпертрофованого честолюбства підлітка підливала масла фізична вада.
Розпитував Миколу, та він так і не признавався, від вибуху якої воєнної цяцьки
юнаком отримав ушкодження? Зі спотвореною правою половиною обличчя, з
відірваними пальцями на руці подався до столиці, до Київського університету
імені Тараса Шевченка. Провчився «грішник» цілих п’ять років, бо з
дисидентським блиском очей, як у Холодного, в часи брежнєвського мракобісся
треба було мати пластунський хист втриматися непоміченим у переповненому
гебе-стукачами Київському університеті. Розкусили аморальність прихованого
антирадянщика лише на п’ятому курсі й хутенько витурили за місяць до захисту
диплома.
У відомій хаті народника Івана Гончара – у двоповерховому
особняку на елітному Печерську – відбулося моє знайомство з поетом ще до його
спровокованої конфронтації з землячками, закоханими в ліри, бандури й солов’їні
пісні про кохання. Гноблена, голодом морена нація волала – де ж ви, сини мої?
Не ліричними піснями про хрущі, що над вишнями гудуть, а по-справжньому,
по-бойовому озброєні відважні воїни!
Критичне ставлення до влади з народження було в
бунтівливо налаштованого Миколи. Листівку «Сталін помер. Люди моляться Богу»
п’ятикласник – майбутній майстер поетичної метафори – підкинув у коридор
сільської школи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…На початку дев’яностих, після реінкарнації поета із забуття,
порівняв Холодного з бомжуватим собакою, що, шкутильгаючи, тиняється великим
містом. Одна лапа покалічена, половина морди спотворена – хтось з гомо
сапіенсів хлюпонув на дворнягу окропом. В чотирилапого ізгоя кидають каміння… А
друг людини від того стає ще зліше.
Порівняння Миколі не сподобалося. Я продовжив фантазувати
на тему його каліцтва. Пригадав випадок з болгаркою Вангою, що набула своїх
надлюдських здібностей, коли буревій підняв її і вдарив об землю. Дівчина
осліпла очима, проте стала провидицею.
– Тобі не
здається, Миколо, що поетичний дар отримав після того вибуху, що скалічив і
добряче струсонув твою юначу голову?
– Коли так, то
давай шарахну й тебе головою об стіну. Може, й ти почнеш вірші писати?
Епатажним, дратівливим тоном спілкувався літературний і
громадський ізгой. Правда Холодного була не лише матафоричною, відверто колючою
й пекучою. Дивно, за некомфортну для оточення його поведінку Миколу поважали і
щиро любили, особливо молодь. А хтось, як нині пересвідчуємося, ображався й
закарбовував у маларасєйській душі бажання навзаєм укусити поета, який
поневірявся столицею без дотримання правил шляхетної поведінки, як нинішні
викривальники його гріхів літали тихенько й низенько, скоріше, повзали.
ОФІРНИЙ ЦАП
Про «зраду» Холодного десятки язиків стерлося. Проте
підписане його іменем «каяття» в «Літературній Україні» не було виключенням з
правил специфічно шляхетної поведінки багатьох героїв з когорти шістдесятників.
Василь Овсієнко, політв’язень, лавреат премії імені
Василя Стуса, в публіцистичному матеріалі «Український спротив: доба
особистостей» дослідив широкий спектр учасників і попутників шістдесятництва.
– Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і
виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг
на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або
виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання
і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років
справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х — задушеним. Хто хотів
вижити, той мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід
Селезненко, Василь Захарченко), інші криводушно писали пасквілі на своїх
недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів —
найманців іноземних розвідок», вичавлювали з себе фальшиві оди на честь
душителів своєї Батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували
задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір
Тютюнник), найстійкіші надовго йшли у «внутрішню еміграцію» (Ліна Костенко,
Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді емігрували в Росію (Лесь
Танюк, Павло Мовчан)…
Юрій Мушкетик в інтерв’ю «Главреду» дав коротку
характеристику поету Холодному.
– Ось недавно помер Микола Холодний. Кручений був дуже
чоловік. Він сам заплутався у КГБ. Але у нього є такі вірші, яких ні в кого,
мабуть, немає. У ті зловісні роки зовсім юний написав вірш про 1933-й рік:
«Жінка кинула чоловіка, і торби на горба. Подаруй їй, владико, колосочок з
герба». Або ж: «Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють. Сьогодні новим
іконам прочани поклони б’ють. Сьогодні ґвалтують рації про мера шлункові болі.
Сьогодні зникає нація, а світ очманів на футболі…»
А ось цитата з інтернет-видання «Сіверщина», її автор
також, певно, з українських інтелігентів.
– Помер поет Микола Холодний. Знайшли задубілого і
засмерділого в остерській квартирі – довго не виходив, сусіди примітили.
Талановитий був, але злість його поїдом їла і він ненавидів цей світ і залишив
його зі смородом. Як жив – так і помер.
ЗОЛОТИЙ ГОЛОС
Жінки грали і грають неабияку роль в житті творчих
особистостей. Закомплексований покаліченим обличчям, Микола прагнув захмарних
висот. І закохався в юнку з дивним голосом, солістку народного хору.
Співачка була в центрі уваги, зачаровувала співом. Її
запрошували на сімейні свята. Холодний лише кілька хвилин провів в товаристві
чергової юної дами свого серця. Можливо, встиг освічитися у почуттях.
За Миколою уважно спостерігали психологи з П’ятого
політичного управління КДБ. Досконало вивчили його характер, явних і прихованих
вад було вдосталь. «Розділяй і владарюй» – імперське кредо золотом кремлівської
проби було ніби викарбувано на сірому граніті п’ятиповерхового монстра по
вулиці Володимирській, 33. В той час пріоритетним завданням органам держбезпеки
компартією були поставлені «профілактичні заходи» з перевиховання тих, хто
зійшов на антирадянські манівці з прямої дороги до коммунізму. Ім’я колючого,
дратівливого поета було у всіх на слуху. Нескладно було розсварити Миколу
Холодного з вишивано-кулінарними патріотами України.
Один хлопчина сфотографував Миколу під час прогулянки з
юною співачкою. Біля Ірпінського будинку творчості СПУ на імпровізованому
стенді під мостом розмістив фотомонтаж про «парочку закоханих».
«Зухвальця-гвалтівника» Холодного, що «спокусив, а може, й занапастив золотий
голос України!», вишивані сектанти-шанувальники, які збиралися на притишені
молитовні збори в хаті Гончара – піддали обструкції.
Згодом той фотограф-аматор привселюдно признався, що
виконував завдання КГБ. Та процес відторгнення поета уже пішов!
Закінчення у наступному числі