Мова і язик. Спостереження гостя

Прошу на початку зрозуміти, що мої мовні дослідження є особистими, апокрифічними, не науковими, а то і спорадичними. Останнє означає: коли мене припече, тоді я висловлюся. Тому мої написані висновки є рідко похвальними. Також слід розуміти, що мимо того що я не шукаю конфронтації при мовному питанні, я також її не уникаю задля спокою.
Ці міркування – це наслідки останньої поїздки у липні 2019 року в основному до трьох міст України — Київ, Львів, Харків. Всі три пункти є об’єктами моїх частих поїздок і тому вражіння в основному є відносне. Тобто на підставі минулого Львів міг тільки погіршитися, Харків міг тільки поліпшитися, а Київ – не знаю. Це столиця і вона, мабуть, зачарована, а в моїх очах зачарована до безнадійності.
Оцінки мовного користування треба розуміти також у площині хто мовою користується: державні чиновники, службовці, офіціанти чи просто перехожі, а між ними туристи і місцеві мешканці.
На вулицях Львова відчутно багато чужої мови, особливо польської, бо дуже багато туристів з Польщі приїжджають у Львів. Особливо польську мову я чув на Личаківському цвинтарі, бо на тому кладовищі є велика частина польської історії. Туристи з Польщі і екскурсоводи користуються польською мовою.
Але Львів засадничо україномовний, в університетах, у державних структурах, по приватних підприємствах. Відчутно на вулиці, зокрема на Площі Ринок, різні мови, включно з російською. Кажуть, що російська це у наслідку війни на Сході, прибули звідтам і мігранти. Наразі Львів їх не українізував, але, здається, наразі також вони не зрусифікували Львів.
В час мого побуту в цей час в Україні я вилетів до Білорусі на чотири дні. Білорусь я назвав країною застою під багатьма точками зору включно з білоруською мовою. На вулиці скрізь російська. Вернувшись у Київ, я вирішив для себе, що з мовного питання Київ це місто застою. Правда, державні службовці розмовляли зі мною українською, але між собою розмовляють російською. Службовці та офіціанти приватних установ починають розмову по-російському майже без винятку. Правда, при зверненню уваги переходять на українську, але не роблять цього звичайно коли ви просто відповідаєте українською. Потрібно звернути увагу. Правда, дуже рідно проявляється зухвале відношення. Мабуть, гірше того, це брак свідомості, що вони розмовляють не тільки чужою, але ворожою мовою. На вулицях хіба одна особа з п’яти розмовляє по-українському. Дуже поширені розмови двох співбесідників: один по-російському другий по-українському. Усвідомлення цієї різниці майже немає.
Харків мене заскочив при першій зустрічі, хоч телефонічній, з офіціанткою готелю “Харків”. Її перші слова були по-російському, але коли я себе представив українською і представив своє прохання, вона з місця перейшла на українську і продовжувала українською. Дзвонив я вдруге тиждень пізніше підтвердити за-бронювання, і офіціантка привітала зразу українською. Сподіваюсь, що це не була та сама офіціантка, котра мене пізнала. На сайті є можливості користування українською, російською і англійською, українською на першому місці.
Подорож до Харкова швидким поїздом була напівукраїнською. Це велика різниця від останньої поїздки у Харків півтора року тому, коли я мало не побився за мову. У вагонах люди розмовляли переважно по-російському. Службовці української залізниці починали російською, але інколи переходять на українську, щоби мені догодити. Другі пасажири розмовляли з службовцями по-російському. Правда, поїзд їхав з Києва у Харків. Звідки пасажири, невідомо.
От приїхав у Харків. Треба таксі. Для мене завдання знайти водія україномовного. П’ятий розмовляв по-українськи. Піднесена надія одначе привела до безпощадного розчарування.
У ході спостереження за виборами майже ніхто зі мною не розмовляв по-українському. Про це я написав, до речі, окрему статтю і зажалення, бо уважаю, що згідно з законодавством вибори мають бути перепроваджені українською мовою, а коли голова і секретар Дільничної Виборчої Комісії розмовляють тільки по-російському – це порушення закону. Також це порушення мого внутрішнього спокою. Поліція теж розмовляла тільки по-російському. Один голова зійшов на розмову історичної теми і переконував мене, що самі українці як нація з’явилася щойно у ХІХ столітті. Київська Русь це Росія. Я себе представив Аскольдом – так як князі Аскольд і Дір. Він накінець назвав мене Арнольдом. “От Ваше знання історії” – я йому сказав накінець. Цю дуже голосну розмову чула ціла виборча дільниця. Не знаю, як вони це сприйняли, але молоді підходили до мене і по-російському казали, що той голова дурень. На ще одній дільниці голова розмовляла тільки по-російському і не звертала уваги на мої зауваження щодо мови. Щойно моя заувага, що уведу оскарження, що вона більше не може бути головою ДВК, бо не розмовляє по-українському, вона раптово заніміла і передала розмову зі мною своєму секретареві.
Наступного дня я провів прогулянку вгору і вниз головної вулиці Сумської. Відвідав Храм Жінок Миротворців і Свято Покровський Чоловічий Монастир. Люди розмовляли тільки по-російському і переконували мене, що ці споруди ніколи не перейдуть до Православної Церкви України, а залишаться при Московському Патріархаті. Також зайшов під Театр імені Т. Шевченка при Сумській 9, де у 1922 році засновано Лесем Курбасом театр “Березіль”. Театр був закритий на вакації, але поруч працювала каса. При касі чергова розмовляла тільки по-російському.
Моєму розчарування не було меж. Майже двадцять років я приїжджаю в Харків. Мабуть, треба їхати частіше. Запрошую національно свідомих українців туди їхати також. Харків’яни це не москалі. Вони просто хохли і малороси.
22 липня 2019 року
 Аскольд С. ЛОЗИНСЬКИЙ
«Українська літературна газета»
№16 (256) 2 серпня 2019