"Мов паралітик той на роздорожжу…"

 
Віктор ГРИЦЕНКО
 
Урок літератури – це пошук істини, прихованої в художньому творі. Зважаючи на те, що в кожного з нас ця істина своя (в автора, в його сучасників і читачів з будь-якого наступного покоління), десять років тому я закликав учнів знайти в повісті І. Франка «Перехресні стежки», яка з великим запізненням стала об’єктом вивчення, своє бачення добра і зла, керуючись постулатом основоположника сучасної фізики Нільса Хенріка Бора: «Коли ми маємо висловлювання, в якому міститься глибока істина, то і протилежне висловлювання може містити глибоку істину». Скажімо, не можна не погодитися з визначенням тодішньої шкільної програми з літератури, що «Перехресні стежки» – повість про боротьбу справедливості з жорстокістю і насильством. Учні (слідом за вчителем) мали прочитати повість, а згодом  шукати все, що написано про неї літературознавцями, бо підручник «відставав» від програми. І, мабуть, аж ніяк не обминути монографію Петра Колесника, автора літературного портрета «Іван Франко». А тому учнівські твори зарясніли одкровеннями на зразок такого: «Погляди Рафаловича не слід ототожнювати з поглядами письменника. Франко змалював образ ліберального культурника, типову постать інтелігента «на громадській роботі». … На фоні моторошних картин суспільного життя вимальовується трагічна в своїй жалюгідності постать «реформатора» Рафаловича, широкі плани якого зазнали повного краху, не досягши навіть своїх вузеньких цілей». Ця істина розмножена тиражем 18000 примірників, а тому в скількох школах бідні учителі, взявши за основу в підготовці до уроку розробку в журналі «Дивослово», не раз бралися за голови, бо учні, які пишуть твори зі «шпаргалок», ще не перевелися.
Щасливіші вчителі, вихованці яких обминули згаданий літературний портрет, а використали післямову Григорія Вервеса до видання повісті «Перехресні стежки» в 1956 році, бо в ній діяльність Рафаловича названа позитивним явищем, адже «герой повісті проповідує не стільки проголошуваний позитивістський лозунг «освіти для народу», скільки гасло піднесення свідомості і організованості мужицької верстви, виховання колективізму і громадської єдності».
Хотілося думати, що помітить допитливий учень і рядки, в яких критик відзначив, що повість «Перехресні стежки» тісно пов’язана з громадською і письменницькою діяльністю Франка 90-х років ХІХ ст. Справді, неодноразово писалося вже і до Г.Вервеса, що в повісті відчуваються прямі паралелі з деякими раніше написаними творами. Зокрема образ народного діяча, який, використовуючи легальні можливості, сміливо викриває зловживання шляхти і сприяє розбудженню селянської солідарності, можна знайти в повісті «Лель і Полель» (1887).
Але десятикласникові, якого навчили читати уважно і з олівцем у руках, цього має бути мало. Він повинен знайти істину, що прихована від ока тих, хто читав повість «по діагоналі». А ще має разом з учителем зрозуміти, чому повість «Борислав сміється» замінена саме цим твором. «Перехресні стежки» якісно вищі естетично? В них закладено більш сильну ідею? Скажімо, в повісті «Борислав сміється» автор пішов на ризикований експеримент – показав нову людину, яка вміє і знає, як боротися з експлуататорами, хоча тогочасна дійсність не мала таких героїв. Чи не тому повість лишилася недописаною? Чи не тому, коли падав на землю прибитий сумнівами Мойсей («Обдурив нас Єгова!»), десятикласники бачили поета Івана Франка, який, може, вперше, а може, вкотре засумнівався в доктринах наукового соціалізму? Невже перший «зразок ідеологічної прози про робітниче змагання» (Ф. Погребенник) в європейській літературі (очевидно, і в світовій) замінено селянським змаганням з власть імущими? На зміну свідомому робітникові приходить інтелігент. І тільки?
Зважаючи на те, що не всі учні мали можливість прочитати повість (обмежена кількість текстів у бібліотеках), тематична спрямованість «Перехресних стежок» розглядалася під кутом  оцінки історичної обстановки, що склалася в Галичині в кінці ХІХ століття. У той час, коли Східна Україна горезвісним указом 1876 року була приречена на мовчання, серед молодих патріотів Галичини пожвавився рух за національне визволення. Поряд з боротьбою проти москвофілів, які мали підтримку від російського царизму, молоді інтелігенти організовують бібліотеки в селах, популяризують твори Тараса Шевченка та інших письменників зі Східної України, роблять все, щоб швидше настало пробудження народу, приспаного велетня. В 1888 році у Львові відбулося всенародне віче, що вилилось у величезну маніфестацію. На ньому вперше на підставі конкретних цифр і фактів було піддано критиці діяльність уряду в Галичині, показано справжній стан галицького населення.
Знову ж таки з думкою про учнів, які не читали повісті, треба було ознайомити їх зі змістом (сюжетною канвою) за схемою: зав’язка, протікання основних подій, кульмінаційна точка, розв’язка. Водночас відбулося і знайомство з головним героєм – Євгенієм Рафаловичем (слава Богу, у декого з начитаних учнів власне бачення цієї цікавої людини). Була надія, що учні, на відміну від літературознавця,  помітять, що Рафалович – це виразник поглядів самого автора,  проведуть паралель в самооцінці автора та його героя. «Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали,» – писав Іван Франко в передмові до польського видання «Галицьких образків».
«Так, він чув, що та частина його чуття, що тягне його до праці для рідного народу, до тої важкої, ненастанної праці, повної прикростей, розчарувань, терпінь і – хто знає, може, десь там колись пізніх цвітів і плодів, – що та частина його чуття – краща, чистіша частина. Адже се його перший, безпосередній, святий обов’язок. Вихований, вигодований хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігентністю відплатити йому. Се перший заповіт, такий, від якого ніщо й ніяким способом не може увільнити його… «(«Перехресні стежки», XXIX розділ).
Як свого часу Іван Франко, котрий зізнавався, що не любить «Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, не здатну до політичного життя…», Євгеній Рафалович зізнається, що він «ніколи не ідеалізував собі народу», бачив і непривабні сторони сільського життя, скептично ставився до селянського характеру, але був пройнятий думкою, що треба працювати, хоч роботи страх багато…
Продовженням бесіди про історичну обставину була розмова про наявність прототипів. Скажімо, літературознавець Григорій Вервес ще у 1956 році писав, що прототипом образу Євгенія Рафаловича послужив доктор Євген Олесницький – адвокат і громадський діяч, який був чудовим промовцем. Учні, які знайомилися з життям Івана Франка не за підручником, відзначать дружбу автора «Перехресних стежок» з адвокатом Лесем Мартовичем, відомим згодом письменником і організатором віче в 1890 році, хоча воно було, як відомо, пізніше змальованого в повісті, Лесь Мартович належав до числа агітаторів за «мужицького посла» Івана Франка під час виборів до сейму навесні 1898 року (на народному віче в 1900 р. до «краєвого хлопського виборчого комітету» був обраний адвокатський практикант із Городка Л. Мартович). Не обминути уважному читачеві автобіографічних мотивів і в змалюванні кохання головного героя (напередодні учні ознайомилися з інтимною лірикою Івана Франка та повістю-есе Романа Горака «Тричі мені являлася любов». Зачитується уривок з листа І.Франка до А.Кримського: «Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. От ся любов помучила мене… Її впливом були мої писання «Маніпулянтка», «Зів’яле листя», дві п’єси в «Ізмарагді»…»
Як писав Р. Горак, все життя поет любив Ольгу Рошкевич, бо ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають. Коли ж чуття брало гору над розумом, усі жіночі образи ставали схожими на Ольгу. І в Целіні Зегмунтовській він любив О. Рошкевич, хоча і в повісті «Лель і Полель», і в повісті «Перехресні стежки» героїня носить одне ім’я – Регіна, що так схоже на Целіну. Образом Регіни порушено проблему шлюбу та сім’ї, а вчитель робить «місток» до знайомства з іншими героями – Стальським (його характеризує хтось з учнів), бургомістром Россельбергом (зачитується уривок з VI розділу, робиться акцент на авторському відступі, що перевертні були не тільки в українського народу: «Скільки лиха і деморалізації внесли ті патріоти в наше публічне життя, се колись вияснить історія, треба було довгих десятків літ, щоб назріли овочі їх діяльності, щоб виявилися очам довго туманеної суспільності і довели до того, що ореол їх героїзму звільна на наших очах починає гаснути»). Зустрічі зі садистом Стальським, який колись навчав латині юного Євгена, з бургомістром, з яким адвокатові доведеться постійно стрічатися в своїй роботі, поступово підводять нас до розуміння назви повісті. Стрічаються, перехрещуються життєві дороги (стежки) героїв, конкретних людей. Але невже тільки так слід розуміти цю назву?
Учні, які навчені аналізувати, спробували поділитись думками про уявні стежки – перехрестя ідей, а вчитель підсумував, що в Галичині, на цій українській споконвіків землі, перетнулися долі народів: українського, який мав би бути хазяїном, але перебуває в ролі раба, польського, вдасть імущі якого проводять асиміляцію корінного населення, стаючи провідниками колоніальної політики Австрії на слов’янських землях, і врешті єврейського, провідці якого досить часто на асиміляцію йдуть добровільно (для підтвердження сказаного зачитано уривок з L розділу, де автор вкладає в уста лихваря Вагмана свої погляди на проблему: «… жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, а з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабкими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?…»).
На такому «перехресті стежок» якраз і скеровано увагу учнів, серед яких є представники різних народів. Діти мають зрозуміти помилки батьків, зокрема тих, що не бачать свого життя в Україні без матінки-Росії. На жаль, у повісті Івана Франка це розуміє тільки один єврей, «п’явка людська» – лихвар Вагман:    «По-мойому, жоден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом, – кидає він у вічі бургомістрові, польському патріотові на українській землі. – Нехай буде жидом – сього досить. Але ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились! Бути пожиточним або бодай нешкідливим для того народа, що хоч не рідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіма споминами нашого життя…».
Вагман упевнений, а з ним й автор, що якби всі притримувалися такого погляду, то й асиміляція була б непотрібна. Можна бути впевненим, що ці погляди Вагмана, «п’явки повітової», залишилися непоміченими учнями, бо на ці висновки не звертають уваги навіть критики-професіонали (згаданий, скажімо, Григорій Вервес чи автор тематичної розробки в журналі «Дивослово» Ніна Горик).    Григорій Вервес не вірив у можливість метаморфоз з Вагманом, вважав, що Франко відступив від реалізму, змалювавши цього лихваря. Якщо так, ми маємо бачити Вагмана дурнем, а не великим комбінатором (багатство не впало на нього з неба).
Цей лихвар розуміє, що представники його нації, визискуючи український народ, на землях якого вони живуть, мимоволі «громадять над своїми головами пожежу руської ненависті», підпилюють гілку, на якій сидять.  Ось де одне з найважливіших перехресть. Але одне з багатьох, бо рубають цю гілку і представники польського народу, адже корінне населення не має ніякої гармонії в стосунках зі шляхтою. Та і як її мати, коли граф Кшивотульський власноручно «вліпив 25 канчуків» селянинові, який не визнав графського суду! Селяни і шляхта – вічні антагоністи, в основі їхніх відношень лежить соціальний конфлікт. Але чи завжди селяни (отой народ, про який ми так часто говоримо) розуміють, де зло і де добро? (В учнів є можливість показати своє бачення селян, поговорити про психологію натовпу). Для багатьох селян слово «соціаліст» – лайливе (подають один на одного навіть позов до суду). Під час поїздок по селах Євгеній бачить селян – скулених, обдертих, вкритих пилом, голодних. Вони в постійному чеканні – чи дасть пан роботи. А тому дружно знімають шапки перед будь-яким горожанином, бо вже і Євгеній для них пан. Недаремно Рафаловичу згадується вірш Боровиковського «Цар природи». Часом селяни переборюють свій віковічний страх перед вдасть імущими і пробують постояти за своє (історія з пасовиськом), але рабська психологія не дає можливості селянам усвідомити, що вони мають силу, забувають про національну гордість (не раз просили, щоб Євгеній писав їм «подання» по-польськи), а чистосердечні поради адвоката часом сприймають за насмішку (їм і в голови не могла прийти думка, що гуртом можна здолати пана економічними важелями, а тому йдуть жалітися на адвоката до свого ворога – пана).
«Наш селянин – жебрак, слуга панський, жидівський, чий хочете. Що тут балакати про політику? Яку політику ви можете зробити з жебраками? Які вибори ви проведете з людьми, для котрих шматок ковбаси або миска драглів – лакома річ, і при тім більше зрозуміла від усіх ваших сеймів і державних рад?» Як близькі роздуми Є. Рафаловича нашому сьогоденню! Учні старших класів уже можуть оцінити політичну зрілість і активність своїх земляків, які в політиці на граблі можуть наступати безліч разів.
Охочих до дебатів, тобто пустих розмов про політику, панотців та інтелігентів Євгеній закликав привчити людей до економічної боротьби – організацію громадських позик, зсипів збіжжя, крамниць. Ставши господарями, а не рабами, відчувши економічну силу, селяни поведуть боротьбу і за національні права та повагу до свого народу. Звичайно, такі думки в роки радянської влади засуджувались (тому, можливо, ця  повість і не вивчалася в школі). Згаданий Г.Вервес бачить у повісті нежиттєвість ідеалів Рафаловича, звинувачує Франка, що не показав інших форм боротьби, інших програм (мабуть, таких, що потребують пролиття крові, як це було після 1917 року). Літературний критик не бачив помічників в адвоката, а тому називає його одинаком. Навіть скликання селянського віча вважав за випадкове, бо допоміг «комбінатор» Вагман. А якби, мовляв, Вагмана не було?
Характеристику «розстановки сил» автор робить у XXXV розділі, в якому Євгеній повертається після суду в Гуминськах додому. Не без іронії думає адвокат про непідкупність суддів, про незалежність суду. Але коли думка спустилася з «вищих сфер» вниз, до народної маси, йому стало страшно, бо звільнені від кріпацтва в 1848 році селяни Галичини залишилися рабами місцевих поміщиків, які не поспішали розкривати очі вчорашнім кріпакам. А дідусь, що серед білого дня заблукав і не зміг знайти дороги в рідне село, стане Євгенові символом українського народу. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підвезе тебе, мій рідний народе?» – зітхнув Євгеній, а сучасні читачі-десятикласники на хвильку задумалися: хто сьогодні провідці народу і куди його кличуть, а водночас учні цю сцену оцінять, мабуть, як одну з провідних ідейних задумок повісті.
Чи не ці думки Рафаловича побачились укладачам програми з літератури крамольними, не в дусі часу? Питання з розряду риторичних, бо відповіді ми не почуємо, чим привабило «програмістів» оповідання Івана Франка «Сойчине крило». Жіночою долею в новій інтерпретації? Образом героя, в котрому уособлено боротьбу між «естетикою» і «живим чоловіком»? Неоднозначним образом Марії? Не знаю, як кому, а мені страшно читати в планах учителів, що образом саме Марії вони будуть виховувати в учнів позитивні морально-психологічні якості.
Матеріали, які вдалося знайти в Інтернеті, свідчать, що в основу поурочних планів учителів, які задумали виховувати своїх учнів на образі героїні оповідання, взято розробку Марти Госовської «Феміністичні моделі прози Івана Франка: до проблеми наукового і художнього мислення». Саме з цієї монографії списують мої колеги, що А. Крушельницький відзначив, що цей твір «найбільш інтересне оповідання, бо доктор Франко підносить у сім оповіданню любов на надзвичайно високий п’єдестал…». Тому й урок у більшості випадків проходить як бесіда про прекрасне і таємниче почуття – про  кохання. А епіграфом беруть рядки з поезій Петра Сороки: «Любов – це кара, це сумна в’язниця, Бог від якої загубив ключі…». Гарно сказав пан Петро. Мабуть, не раз карався любов’ю, Богом чи жінками, які зневажили його кохання. Тому, очевидно, варто перш ніж почати ділитися своїми роздумами про оповідання «Сойчине крило», поговорити про те, як страждав від кохання його автор.
Тонкий знавець поезії Михайло Коцюбинський, оцінюючи творчість Івана Франка, вагався: його приваблював і поет боротьби, і поет-лірик. Кому віддати пальму першості? Певно, це запитання ставить перед собою кожний, хто познайомився з творчістю Каменяра, зокрема з його ліричною драмою «Зів’яле листя», яка, очевидно, бачилася поетові своєрідною сироваткою для щеплення (образ мук і горя хворої душі героя мав оздоровити хвору душу всього суспільства). Так планував автор. Але його не зрозуміли ні однодумці, ні недруги. Першим хотілося, мабуть, щоб поет постійно бив у барабан і кликав на барикади, а другі тішили себе надією, що Франко тепер творить тільки для високого мистецтва. Оця однобокість суджень свідчить, що ми ніяк не можемо усвідомити, що навіть найгеніальніші поети можуть палко, як і всі юнаки, закохуватися, страждати від нерозділеного кохання. Ох, як часто, говорячи про інтимну лірику, ми використовуємо термін «ліричний герой вірша», бо нас бере острах, що поет-революціонер проливає сльози мов неповнолітня гімназистка. Будьмо впевнені, проливає, бо, як сказав Олександр Блок, тільки закоханий має право на звання людини. Не відмовлю в цьому званні Івану Франкові, щоб не лицемірити, коли пишу Каменяр з великої літери.
Отже, трагедія закоханого серця. Драматизм долі великих людей починається з того, що закохуються вони, як правило, в особу, котра негідна їхньої любові (варто згадати Ликеру Полусмакову), хоча вже давно створений ідеал коханої людини. Більше всього, Іван Франко любив, як він і стверджує, «власну мрію, що там у серденьку на дні відмалечку лелію». Здається, образ Ольги Рошкевич мав накладатися на вимріяний ідеал, настільки ця дівчина бачилася однодумцем і соратником. Але як легко вона зреклася юного поета, що попав до тюрми! Ольга зрадила і коханого, і його ідеали, але Франко, заперечуючи самого себе, продовжує її любити! Так, Франко великий поет, але в даній ситуації його поведінка не зовсім благородна: переконувати заміжню жінку, що ти кохаєш, як і раніше, то це вбивати клин у можливу тріщину в сімейному житті, роблячи нещасними одразу кількох. Чого добився закоханий? Не відомо. «Ти давно вже дружина другого, я ж відомий вкраїнський поет…» Так сказав через роки в подібній ситуації Володимир Сосюра. А Франко терзає свою душу, немов займається самобичуванням:
 
Як згублену любов, несповнене бажання,
Невиспіваний спів, геройське поривання,
Як все найвищеє, чим душу я кормлю,
Як той огонь, що враз і гріє, й пожирає,
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, –
Отак, красавице, і я тебе люблю.
 
Вам подобаються ці рядки? А мені вони нагадують любов раба. Чи треба говорити, що вона трагічна? Чого не вистачає її автору,  ліричному героєві вірша? Гордості! Цього, мабуть, не вистачало й суспільству. То, можливо, поет змальовує таким образ закоханого свідомо? Сучасники Франка відчували себе рабами у коханні, бо вже звикли жити з печаттю «варшавського сміття і грязі Москви», з печаттю, яку поставив, як затаврував, Тарас Шевченко.
Герой І.Франка мав би, здається, набратися сил від спілкування з природою рідного краю («Другий жмуток» – саме про це) і воскреснути душею, а він проклинає життя. Він, як казковий персонаж, тричі кликав щастя, адже тричі йому «являлася любов». Та кожного разу терпів поразку. Більш того, він переконаний, що подібні трагедії були завжди – їхній відгомін чується в голосі сопілки, у вічній народній мелодії. Навіть вмираючи, герой залишається не борцем, а мрійником («Якби знав я чари, що спиняють хмари…»). Він згорає на жертовному вогні, а читачеві хочеться вірити, що хтось (герой або читач!) переплавляється, згораючи, і натура його облагороджується. «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом». Ці слова Гете Франко взяв епіграфом до своєї драми. Чому саме їх? Адже, здається, він хотів зворотного: через його муки любові мав пройти кожний. Невже його дорога – не для мужніх?…
Оповідання «Сойчине крило» має підзаголовок «Із записок відлюдька». Якщо вірити моїм колегам, герой з невідомої причини став самітником, відрікся від громадського життя, хоча ще не так давно за свою діяльність звідав і тюрми, і переслідування. Мовляв, естет убив у героєві живу людину, бо світ, який він створив, це мушля, в якій герой ховається від бурхливої дійсності. Ні, причина має бути. Її можна знайти вже в біографії автора оповідання. Скажімо, лист Ольги Рошкевич про те, що вона виходить заміж, звалив Івана з ніг: стався крововилив! Бо у ці дні суспільство відкинуло його від себе, а Ольгу посадило біля домашнього вогнища. Захоплення Целіною Журовською (за чоловіком – Зигмунтовською) теж не минуло безслідно («женщина чи звір»). Оповідання написано майже водночас з поемою «Мойсей», тому, на моє переконання, не варто думати, що в 1905 році Іван Франко продовжує залишатися прибічником соціалістичних ідей і йому не давали спокою лише феміністичні проблеми (герой «Сойчиного крила», який також, мабуть, колись, як свого часу Іван Франко, займався жіночим рухом, після ударів долі передумав: «Дай їм сьогодні рівноправність у державі – вони зробляться незломною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів…»).
Поет сидів босий у своїй скромній хатині: плів рибальську сіть і водночас писав поему. І нікому не відомо, яку рибину зловив рибалка, та всі ми вслід за Михайлом Коцюбинським (це він побачив таку картину із життя поета) відчуваємо, що наші серця в полоні поетичного слова. Босий пророк українського народу напередодні першої російської революції 1905 року розкрив душу перед своїми земляками:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу…
 
Тривожачи душу роздумами про майбутню долю свого народу, Іван Франко, безсумнівно, ретельно осмислив минуле – і суспільства, і своє. Його герой, як мені здається, в пошуках істин мав пройти дорогами сумнівів і  сподівань, які вже звідав поет. Шляхи в майбутнє були і є, але бачаться вони не кожному. Їх видно пророкам, але і ці надзвичайні люди часом не можуть пояснити, чому саме ця дорога обрана у дану годину. От і Мойсею з надзвичайними труднощами вдавалося протягом десятиріч підтримувати в євреїв ентузіазм у пошуках обітованої землі. А що вже говорити про український народ, який давно вже перестав вірити своїм поводирям!..
Перше питання, що стояло перед поетом під час написання поеми, було, на мою думку, питання про право вказувати народові шлях до наступу вперед. Безперечно, І.Франко, як в недалекому минулому і Т.Шевченко, усвідомлював свою місію. Він знав, що саме на його плечі покладена нелегка ноша бути провідником народу. Чуючи у відповідь слова невдячності (поета сліпці-демагоги оголошували і «зрадником Русі», і «смутною появою»), Каменяр докладає, як і його герой, всіх сил, щоб дорога українського народу була несхибна. Саме це, я переконаний, було поштовхом для написання поеми «Мойсей». Критично оцінивши ситуацію в суспільстві, поет відчув потребу поговорити з народом і висловити свої ідеї на вселюдській площині, а не з позицій соціаліста-революціонера (визнаймо, що саме в такій іпостасі бачився Франко не тільки сучасникам, а й літературним критикам радянської і навіть нинішньої пори). Мабуть, тому Іван Якович звернув увагу на біблійного пророка Мойсея, відомого кожній віруючій людині.
У спогадах доньки поета Ганни ми знайдемо розповідь про поїздку Франка до Італії, де він побачив відому статую Мойсея. Захоплення було настільки великим, що поет альбомну репродукцію поставив над своїм ліжком. Осмілюсь думати, що Франко відчув духовну близькість, а вже потім знайшов немало пунктів схожості між пророком і собою. Вони  були вождями своїх народів і вирішували однакову проблему, а майбутнє, до якого вони вели за собою народи, було невідоме і непевне. І перший, і другий стояв і перед проблемою, що завжди, мабуть, виникає в подібній ситуації, якщо провідник народу справжній: кожний з них бачив свій народ як можливе знаряддя Бога в довершенні великих діл, а водночас мав боротися з власним народом, коли його більшість захопиться занадто земними справами і не доросте до того, щоб бути духовним інструментом.
І пророк Мойсей, і поет Франко розуміли, що більшість тих, що ще вчора йшли за вождями, не можуть подолати рабської психології, бо за довгі роки неволі втрачені почуття відповідальності та національної гідності. Читач засуджує підбурювачів Датана й Авірона, але підсвідомо тамує сумнів і щодо пророка, адже в того немає ніяких аргументів, щоб він міг довести, що обраний ним шлях вірний. Людям, яких охопила зневіра, слів про Божий наказ мало. Нерозуміння народом своєї рабської суті призводить до того, що згуртований народ стає безликою юрбою, яка забуває  уроки добра і справедливості, проганяючи в пустелю свого провідця. І така вже діалектика життя, що навіть ясновидці в такій ситуації шукають причини своїх помилок, які були тільки в уяві. Лише наступний виток історії мав розставити крапки над «і».
Вкотре проводячи паралелі між автором оповідання і його героєм, я, очевидно, візьму на душу гріх. Але все те, що служить свідченням про естетизм героя, добре знайоме письменнику, бо він також естет: названі книжки і журнали лежали і на його  столі! А разом з цим, хотів Іван Якович чи не хотів, але у «Сойчиному крилі» його герой схожий на всіх зраджених чоловіків (всякий, кого покинула кохана, мріє, що вона «приповзе» просити пробачення). Якщо героїні «Перехресних стежок» письменник дає царське ім’я (Регіна!), то героїні оповідання, крім імені Божої Матері, він приписує щось від античної богині Діани-Артеміди, охоронниці лісу та покровительки мисливців. Але на підсвідомому рівні герой думає про неї як про сойку. І наївні ті читачі, які у цій пташці бачать символ кохання, волі та свободи. Слово «сойка» походить від слова сяяти (яскраве пір’я!). Ця пташка легко навчається наслідувати звуки людського голосу чи стукоту сокири (красуня героїня легко пристосовується до будь-яких обставин у своїй одіссеї), а водночас сойка залишається хижаком (поїдає дрібних гризунів, а також менших від себе пташок, яйця і пташенят (зі спокійною совістю героїня оповідання руйнує життя закоханого: «Та, якої нагле і загадкове щезнення ввігнало в гріб її батька, а мене випхнуло з кипучої течії громадської праці і загнало в отсю тиху, відлюдну пристань?..»). І при цьому Марія звинувачує Хому: «Не я покинула тебе, а ти не зумів утримати!..» Жіноча солідарність (вчителі словесності в основному жінки!) спонукає бути на боці героїні: «Марія кидає Хому, бо для нього головне – його громадська діяльність…». І ні слова про те, що вона мала стати поряд, бути другом і помічником. Після втечі Марії Хома робив кілька спроб  знайти жінку, яка була б рівнею по духу, але не вдалося: «Здається, й гарна дівчина, і говориш, як із другом, а тут на тобі, з її рожевих усток вилетить якесь брутальне слово…»
Дивно читати одкровення моїх колег про те, «що пекельний шлях Марії не порушив глибин душі, вона залишається чистою і, головне, люблячою». Та ні. Для Мані головне – любов «приборканих», упокорених нею чоловіків. «Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь вогонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки незатертими  буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою…» За цим сценарієм вона підкоряє своїй волі злодія Зигмунта (була впевнена, що він убив її першого коханця, та переконує себе, що могла б його полюбити), а згодом російського золотопромисловця Свєтлова (якби не відлякувала грубість натури сибіряка, була б гарна пара!). Тож не дивно, що в героя виривається крик душі: «Женщино, демоне! Чого тобі треба від мене? Чого ти завзялася мучити мене? Чи я в своїм життю зробив тобі яке лихо? Я віддав тобі все, що було найкраще у моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, брудного, а ти погралася моїми святощами і кинула їх у болото…». А тому лист Марії – це ще одна спроба нанести удар, спроба завдати якомога більшого болю. Півдюжини  мужчин побувало в її постелі (вибачте, помилився, бо в своїй сповіді, схожім на знущання, вона пише про останнього чоловіка: «Я вірна йому так, як була вірна сімом його попередникам», але не бере до уваги, як віддалася поліцейському начальнику, щоб врятувати від тюрми коханця, опускає деталі пригод у вагоні з військовими, які їхали на фронт), та вона, на думку моїх колег, залишається чистою. Очевидно, такою вважає себе й героїня: «Нічого не ощадила мені доля за ті три роки. Ані розчарувань, ані ганьби, ані багатства, ані бідності…». Вона, запевняють мене колеги, не винна, бо у лісі свої жорстокі закони, але людські ще жорстокіші.  За законами лісу Марія вбиває не тільки глухаря (натяк письменника на оглухлого й осліплого від любові героя оповідання), а й сойку (вина останньої в тому, що пташка побачила в цій жінці більшого від себе хижака, а тому постійно піднімала тривогу). З веселим сміхом  кидає героїня закоханого Хому в ту мить, коли він зізнається, що щасливий. Завдати підступного удару щасливій людині – це блаженство для комедіантки із задатками повії  (сучасні десятикласниці, мабуть, аплодують Сойці і дякують укладачам програми за такий подарунок до повноліття). А як вона театрально вішається – кожного разу хрипить, щоб почули в сусідній кімнаті та витягли з петлі! Вона не вважає гріхом свою діяльність у банді Зигмунта. Маючи можливість повернутися додому, рушає в мандри з випадково зустрінутим інженером. В поліцейського офіцера їй погано лише тому, що в нього була зла, але затуркана дружина. Її програють в карти, вона стає злодійським призом після нападу на купця, але вчителям (очевидно, і їхнім учням) здається, що Франко змалював сильні характери, здатні на великі почуття. Вони бачать у сойчиних  крилах, невідомо як збереженими під час всіх пригод, символ втраченого кохання, а в старій сукні – його повернення. На думку вчителів, чиї розробки уроків мені вдалося почитати, своїми поневіряннями Марія заслужила щастя. З ким? З висміяним ними  естетом? Він наказує слузі впустити любительку карколомних пригод, яка демонстративно зняла хутра, щоб показати сукню, в котрій втекла від Хоми. Жінка настільки «завельонована» (мабуть, це слово означає серпанок, який вона зодягла, щоб приховати сліди тих пригод), що слуга не зміг визначити її вік. Для чого Хома впустив зрадницю в свою господу? Невже, щоб дорікнути, висміяти і показати на двері? Але ні! Більш всього, все пробачить, бо він, як і герой драми «Зів’яле листя», слабка людина, духовний хребет якої зламаний раз і назавжди. Чисті душею до пари обирають собі протилежне! Відтепер і герой, і героїня втрачені для суспільства люди, а мені лепечуть про гуманістичний пафос оповідання. Сумно. Боляче. Тривожно. Ми і досі залишаємося на роздоріжжі, бо параліч думки не дав можливості почути і зрозуміти пророка…
 

№11 (199) 2 червня 2017