Нещодавно побачила світ нова збірка Олеся Дяка «Звуки непереможні» (Львів:
Апріорі, 2014. – 168 с.). В оформленні книги використано фрагменти картин
Ореста Скопа, а з першої сторінки обкладинки на нас дивиться портрет поета,
намальований олівцем Олесею Білоус в далекому 1987 році. Збірка складається з
трьох розділів – «Невидиме і зриме», «Пісня вечорова», «Ніжнослов», яким
передує вступне слово «Поезіє, веди мене до світла» з-під пера письменника і
літературознавця Левка Різника.
За твердженням
Л.Різника, «О. Дяк розвиває українську мініатюру – і то по-своєму, розширюючи
можливості цього жанру. Про ці мініатюри він пише так: «зіткані чи зложені з
«блоків»-мініатюр, поезії мають тому ніжноажурні «конструкції», що їм важко
знайти аналоги в літературі…».
«Олесь Дяк чи не
єдиний з нинішніх письменників, який не творить мініатюри під хоку чи хайку». І
далі Левко Різник роздумує: «Чомусь японці чи китайці не пробують себе в
коломийці… хоч, мабуть, цю форму знає цілий світ з університетської освіти, –
бо вона суто українська – і то лише карпатського регіону, відповідна психіці
горян. Поляки – близькі, а далі від своїх «фрашок» не йдуть. То ж пішов поет,
запрагнувши писати, в мініатюру своїм власним, українським шляхом, покладаючись
на українську ментальність і культуру слова. Ось і вигострив перо цілими
збірками, – а не принагідними вправами. До того Олесь Дяк розвиває українську,
«дяківську» мініатюру… В нього мініатюра є і самодостатньою, і водночас може
стати блоком, що лягає в будову вірша повносправного, навіть баладного
вигляду».
Звідки ж узялося
диво поезії Олеся Дяка?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На це запитання
відповідає Левко Різник: «Можна відповісти на це стилем поета. Бо виріс він над
річкою Мізунькою в селі Старий Мізунь Долинського району на Івано-Франківщині,
де зринають у вишину Горгани й тягнуться хребтами до Закарпатської області, де
гори вкриті «смерековими борами», а смереки черпають снагу від сонця не
жменями, як то листяні дерева в долах, а ізмарагдово-зеленими тоненькими
голочками. Ніжний ажур смерекової чатини й відгукнувся в душі свого опришка
Олеся Дяка, – якому вже давно треба зватися в літературі єпископом…»
У першому ж вірші
першого розділу Олесь Дяк порівнює поетичні рядки з невидимими і зримими
вогнями:
горять вогні
невидимі і зримі –
на камені
жертовному
вірша
Навіть на прикладі лише цього одного вірша ми можемо
погодитись з висновками Левка Різника про поезію Олеся Дяка: «У його творіннях
форма настільки набуває значення, що не зміст у них є насамперед важливий, а
той креативний імпульс, що його автор видобуває зі самої словесної плазми – з
природи «Логоса». Тому здебільшого мініатюри поета мають триєдину композицію, –
як у завершених мальовничих полотнах Тараса Шевченка, – в центрі домінантне
слово, навколо нового слово, на яких тримається домінанта». Довгі роки поет
шукав свій шлях. І цей шлях виявився «стежкою світла»:
так довго стежку світла
не знаходив –
блукаючи
у сутінках
буття
У першому розділі поет торкається різних тем,
у тому числі тем релігійних свят, свободи, самотності, поетичного натхнення,
сучасного життя. І сьогодні звучать актуально такі рядки:
ми знов свободу
втримати не в силі –
немов забули свято
із мечем
Поет пише свої вірші в самотності, немовби
відсторонюючись від усього, прошкуючи світ за очі:
в самотині
прошкую світ за очі –
уже й земля
помалу
відстає
І справді, коли поет заглиблюється в свої
сентенції, то читач завжди відстає від нього, і тільки вдумливе повільне
прочитання віршованих рядків поступово виводить читача до розуміння справжніх
цінностей, як зрештою і вартості самих віршів, про що Олесь Дяк в останньому
вірші цієї збірки говорить так:
сумні вірші
ховаю в очереті –
за сотню літ
не буде їм ціни
Поет ніби сидить на березі ріки і
заглиблюється роздумами в життя, у час та історію, як, наприклад:
ДОНБАС
діждалися –
димлять не терикони
спецназ російський
смокче
біломор
Кожен вірш Олеся Дяка – це, наче крапля істини
або якийсь образний чи метафоричний афоризм, кожен його вірш це сентенція, яку
він виношує у душі і серці, вдумуючись в історію, сьогодення, у наші почуття і
вчинки. Іноді його вірш як думка, як страх, як мужність, наче течія ріки, іноді
хвиля, іноді наче подих вітру, подих зими, літа, весни чи осені, а іноді його
вірш наче козак Мамай:
ховаю страх
у мужність свого вірша
віднині кожен вірш –
козак мамай
Так поступово, вірш за віршем, рядок за
рядком, його вірші укладаються у збірки, і кожна така збірка неначе поетичний
хліб для справжнього поціновувача поезії:
вірші упорядковую
до книжки –
зернинка до зернинки
буде хліб
Поет порівнює нас усіх із пшеничними колосками,
з яких виросте хліб поезії для майбутніх поколінь:
із висоти
ми майже непомітні –
мов колоски
пшеничні
на землі
У першому розділі дуже багато віршів про
сутність поезії і сенс життя, в яких поет намагається упіймати «безсоння час і
вірша височінь».
Другий розділ розпочинається циклом віршів
«Дванадцять». Цей цикл складається з дванадцяти мініатюр акварелей про всі
місяці року.
У другому розділі переважають вірші про
природу, про різні пори року. Поет, наче володар тьми, випасає свої вірші під
зоряним небом або під вранішнім сонцем на полонинах своєї поетичної уяви:
куди не кинеш оком
в гущу ночі –
володар тьми пасе
своїх овець
Цей володар пітьми чує найменші звуки з
найвіддаленіших куточків України:
гойдається на хмарі
зірка тиші –
аж чути хлюп
далекого
Дніпра
Посеред цих мініатюр-акварелей другого розділу
часом знаходиш справжні алітераційні знахідки:
тріскоче на деревах
білий іній, –
немов сорок сто сорок
гомонить
У третьому розділі відповідно до його назви –
«Ніжнослов» – представлені вірші про кохання:
закохані
на річку задивились –
обручки хвиль
гойдались
на воді
Як писав
критик Євген Баран: «Олесь Дяк дуже делікатний у своїх віршах і піснях, зовсім
не трибунно-прямолінійний, але внутрішня національна основа додає його творам
ненав’язливого патріотичного акцентування через метафору, образну настроєність…
Особливість віршів
Олеся Дяка у їхній наскрізній ритмізованості, наспівності, завдяки графічній
розбивці складається враження епічного ліричного виповідання».
Кожен його вірш,
кожна мініатюра є поетичним зрізом нашої дійсності, самодостатньою картиною
світу, і неначе скалки (або пазли) укладаються у мозаїку буття людини, в
поетичну панораму сучасності, у «непереможні звуки» звеличеного у слові життя.
Кожна збірка поета прочитується неначе окремий завершений роман у віршах, який
назавжди залишається у людських серцях.
Оці «непереможні
звуки» поезії Олеся Дяка ще довго звучатимуть для багатьох поколінь читачів і,
як висловився поет, «за сотню літ не буде їм ціни».
м.Львів