Московсько-українська війна триває. Кінець її в тумані, як і остаточні результати. Ми віримо у кінцеву перемогу, історичну справедливість, в повернення до кордонів 1991 року, майбутній мир. Очевидно, таку надію мав кожен з народів, який зазнав брутального нападу натхненного імперською психологією нападника-сусіда. В нашому випадку ворога вельми підступного, жорстокого, отруєного надмірною дозою тайгової „величі”.
Алогічним парадоксом є те, що агресор взагалі не визнає існування народу, на який напав. Він глибоко гібридно „переконаний”, що ми з ним становим „один” народ (!) – ніяких українців не існує, а Україна – це „штучно утворена країна”. Тобто, війна ведеться з фантомами, привидами, в яких землю можна одбирати цілими півостровами або півобластями, а коли вдасться, то і півкраїною.
Для нас така етно- та історико-негаційна позиція не новина. Весь визвольний національний підйом останніх двох століть пройшов у боротьбі за самоутвердження. Однак українське суспільство досі не однорідне. Значна частина його русифікована, позбавлена національної ідентифікації, тільки після початку війни принципово визначилася. Цим людям нелегко дається поступове входження в український духовний світ, бо для цього треба позбутися набутих довгими роками стереотипів. Один з них культурний москвоцентризм.
Сергій Мартинюк, в недавньому минулому активний громадський діяч Одещини з відомого міста Балта, вирішив розкрити землякам-неофітам очі на істинний характер, звичаї, традиційну поведінку не лише московської верхівки, але й всього московського люду. Задовго до ганебного „кримнашу”, ще у 2010 р., видав популярну публіцистичну книжку „Горджуся, що я українець”. Зважаючи на мовну інерційність залучених до громадського життя земляків – московською мовою з українськими вставками. Зараз готується вже третє її перевидання.
Такі книжки не втрачають своєї актуальності і ще довго будуть потрібні для вивітрення з голів українців тієї наївності й довірливості, з якими вони продовжують ставитись до сусіда – народу загарбника, який маскує свою хижацьку сутність фальшивим слов’янством і церковною псевдоканонічністю. Адже вона залишається незмінною протягом століть, кожного разу для обману виставляється лише нова маска з державними атрибутами Московщини, Російської імперії, СРСР чи РФ.
Автор використав своєрідну форму організації тексту – підрозділи заголовків не мають, але до кожного дібрано два-три вельми промовисті епіграфи – здебільшого це цитати з книжок іноземців, які давали нещадні характеристики Московщині і московитам, а також не менш влучні і гострі висловлювання відомих „вітчизняних” діячів, включно з царями. Загалом його задум нагадує вже відому книжку Павла Штепи „Московство”.
Не будучи професійним істориком, С. Мартинюк ставить проте кардинальне питання: хто ж такі москалі, коли і як виникла їхня держава? Доречним тут є подане ним висловлювання філософа Васілія Розанова: „Мы, московиты, ни восточный, ни западный народ, мы – какая-то бессмыслица”. Смисл тут, безумовно, є, хоча й скритий. Пам’ятаючи про те, що Урал досить пізно (в кінці середньовіччя) почав уважатися кордоном Європи й Азії, констатуємо, що весь великий простір від нього і до Фінляндії, а в меридіальному напрямку від Льодовитого океану до народів ерзя і мокша на півдні займали десятки фіно-угорських народів. З проникненням у цей величезний, лісовий в основному, масив (державно не сформований) слов’ян і проповідників християнства і починається доба формування народу (з мері і мещери), що через декілька століть дістав назву – московити.
С. Мартинюк твердо дотримується теорії фіно-угорського походження московитів, переконливо доведену багатьма вченими, в Україні загальновизнану, в Москві сприйняту скептично і з неохотою. Цілком правильно він наголошує на основоправну різницю господарського укладу на рівні етносів – українського з основою у землеробстві (традиція і навички якого з’являються ще у добу Трипілля) та усіх фіно-угрів як лісових мисливців, бродячих у лісах як кочовики у степах. Основа їх економіки – хутро на продаж чи обмін, хутром платилася данина в період існування Московського улуса, воно ж служило для підкупу в церковних та інших темних справах.
Безкрайність лісу, неохайність лісових сховок (згодом чорних рублених ізб, нехіть до землеробства, бродяжництво, крадіжки – все це йде з тієї пітьми і до сьогодні. І нині московський очільник стверджує, що „у Расії нєт граніц”. Найбільша територія, а все мало і мало. Ліс не обробляється, чим більше лісу, тим краще – психологія лісового мисливця – нема тут, шукай далі. Щось зовсім інше від – „Хочеш жити, обробляй поле”.
Ясна річ, автор „Московіади”, хоч він так її не називає, звертаючись у заголовку до читача „З Україною в серці”, не міг оминути болючого для всіх українців питання про „Русь” справжню, історичну, як країну і державу, та русь і русинів як народ відповідно, тобто думки про сумно відому крадіжку цих понять московитами.
На поміч собі і для переконливості він узяв добротну україномовну статтю Олександра Палія „Суперечка Русі з Московією закінчиться перемогою України”, процитувавши її повністю (2007). В ній відомий науковець на підставі детального вивчення істориками посилань в літописах на поняття „Русь”, „Руська земля” зауважує, що стосувалося воно лише Києва, Чернігова і Переяслава з приналежними їм землями. Отже, однозначно ці поняття стосуються лише України, спочатку центральної, а з ХІІ ст. і західної (Галичини і Волині).
Таким чином, автор доводить, що Москва не є ніяким спадкоємцем Києва, вона ніколи аж до гетьманських часів не була столицею, навіть зовнішньою для України. Московські вчені, до речі, знають про ці нюанси з літописною „Руською землею”, але, намагаючись за собою втримати поняття „Русь”, стверджують, що вищеописана „Руська земля” так називалася у „вузькому значенні слова”, а в широкому значенні – то всі землі, усіх князівств. Однак в такому значенні це поняття в літописах не зафіксоване. Загальновідомо, що лише Петро І на початку ХVІІІ ст. силоміць заборонив термін Московія, замінивши грекомовним „Россія”. Знати ці всі тонкощі важливо, бо тема ця животрепетна, українофоби досі спекулюють поняттям „Русь”, звинувачуючи українців, які нібито „зрікаються власного імені”, собі ж приписуючи „русских князей” Святослава, Володимира, Ярослава і навіть його дочку – королеву Франції Анну.
Питання про роль татар у становленні Московського улусу, як основи майбутнього Московського царства, чудово розроблене Володимиром Білінським в його праці „Країна Моксель або Московія” (як і фіно-угрів), поділяється автором беззастережно. Він подає також свої міркування з цього приводу. В українській історичній науковій літературі склалася вже усталена думка про характер Московії як нащадка Поволзьких ханств. Сьогодні в Москві переважає євразійська думка з подібними засновками, з відкиданням самого поняття „іго”, якого „не було”. Натомість появилося нове феноменальне поняття „іга” – польсько-українського, культурного і церковного, накладеного на московітів вихідцями з Києво-Могилянської Академії. Так з’явилося „наукове” обгрунтування для виховання ненависті щодо українців-культуртрегерів.
В подальших аналітичних розвідках С. Мартинюк масштабно описує місію українців у становлення Московської держави, називаючи десятки імен державних діячів, науковців, церковних ієрархів, музикантів, художників. Тепер ось маємо дяку за таке „іго” – гірше татарського, бо намагалися змінити, бачте, їхню природу, „єстєствєнноє развітіє”.
А в чому ж воно полягало? Які моральні норми цього народу були нами порушені? Ось подана в епіграфі думка професійного історика Сергія Рождєствєнского: „Московиты – народ бродяг, лодирей и воров”. Сильно сказано, та, мабуть, таки правдиво, бо ж цар Олександр І (німець з походження, як і всі царі від Катерини ІІ до Миколи ІІ) визнав: „Кто не врет и не ворует, тот не московит”.
Правду про своє істинне нутро москалі ретельно скривали. Не перекладали і не видавали книжки іноземців, вражених дикістю московського побуту і поведінкою царя, чиновників усіх рангів і до останнього волоцюги, з якими вони стикалися під час свого перебування в Московщині. Навіть за кордоном москалі скупали і винищували таку літературу. Пишучи про це, С. Мартинюк наводить слова Карла Маркса, з праць, які ніколи за влади КПРС не друкувалися в СРСР: „В кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської доби, стоїть колиска Московії. Замінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика нинішньої московської імперії не тільки подібні, але й тотожні”. І ще: „Московська політика незмінна. Московські методи, тактика змінювалися і будуть змінюватися, але провідна зірка московської політики – підкорити світ і панувати в ньому – є і буде незмінною. Московський панславізм – лише одна з форм московського загарбництва”.
Ці тези підтверджуються до нинішнього часу в політиці РФ по відношенню до Європи і світу в цілому та до слов’янських країн України і Білорусі зокрема.
Спеціальний підрозділ С. Мартинюк присвятив аналізу стосунків церкви і держави в Московщині. Там вона ніколи не була суто духовним закладом, завжди виконуючи волю влади. Не перестала вона бути таємною служницею і в часи НКВД та КГБ. Такою і тепер залишається під орудою ФСБ. За царизму монастирі виконували роль тюрем, сповідь перетворювалася у доносительство. У радянський час знищувалися не тільки храми, але цілі церковні структури, в Україні – автокефальна та греко-католицька церкви. Нині колишні комуністи стоять по цервах зі свічками. Канонічність трактується як більшовицька партійність. Розроблена колись теорія світового панування Москви як ІІІ Риму, продовжена ІІІ інтернаціоналом, трансформована в ідею „русскаво міра” та настирливо нав’язується нам і білорусам, з метою повної національної аннігеляції. Автор подає масу цікавих спостережень на церковну тему, втім як і на інші.
Особливість письма С. Мартинюка – кожний підрозділ зачіпає багато споріднених, але різнопланових тем, які можуть повторюватися в наступних підрозділах в іншому контексті. Цементує їх один загальний задум і один авторський дух. Так, не одна сторінка присвячена московському і „радянському” терору, починаючи з ленінських списків на розстріл ні в чому неповинних людей різного „непролетарського” походження, церковників, інтелігенції. Не оминув автор і трьох голодоморів в Україні, розстріл в’язнів в тюрмах на початку війни, наказу Берії і Жукова про депортацію всіх українців у Сибір (не виконаного, за словами Хрущова, лише тому, що не вистачало вагонів) тощо. Наводить він і текст „Звернення головної команди УПА до росіян” (червень 1943 р.) з чіткою програмою визвольного руху та інші важливі свідчення.
Збираючи матеріали, С. Мартинюк особливу увагу приділяв до різних документів з переліками і таблицями – з даними про хронологію та масштаби загарбаних Москвою чужих земель (з посиланнями на В.Ключевського), маловідомих планів „героїв” декабристів щодо захоплення балканських країн і Константинополя, знищення турецького флоту і заміни його російським (прикриваючись Грецією).
Вражає список війн, які СРСР – спадкоємець Московщини, вів по всьому світу з 1937 р., а РФ і донині – аж 26, закінчуючи Грузією (27-ою стала Україна). Є також декілька списків з української тематики – як по роках ішов процес урізання суверенних прав УРСР від проголошення Союзу до 1937 р., перелік спалахів непокори українців у повоєнний час в концтаборах, приклади спотворених перекладів Т. Шевченка з уникненням його термінології – москалі, Московщина. Книжка наповнена також різноманітними авторським рефлексіями на події від козацької доби в Україні до руху спротиву в останні десятиліття перед здобуттям незалежності.
Все це урізноманітнює і збагачує публіцистичний розмах і патріотичний запал. За словами автора, він всілякими засобами намагався в молоді викресати іскру любові до України, а в усіх українців – позбавитись ілюзій щодо Московщини та далеко не дружнього до нас її народу. В цілому йому це вдалося.
Поділяючи почуття гордості за свій багатостраждальний, але нескорений народ, необхідно все ж таки вказати автору на деякі неточності, що стосуються прадавньої і давньої історії України. Ареал трипільської культури ніколи не сягав Волги, будучи в основному правобережним щодо Дніпра, тільки трошки заходячи на берег лівий в межах Київщини. Точно так же східним кордоном Скіфії за Геродотом вважалась течія Дону (Танаїсу), а не Волги. З античного часу Танаїс визнавався як кордон між Європою і Азією. Скіфія була європейською країною, геополітичний образ її залишався стійким до пізнього середньовіччя, нині успадкований Україною.
Похід перського царя Кіра відбувся в нинішній Центральній Азії, де його противником був споріднений з європейськими скіфами народ саки. Ідантірс, скіфський цар, був супротивником не Кіра, а перського царя Дарія, який намагався завоювати Європейську Скіфію, але безславно втік з неї, втративши більшу частину свого величезного війська.
Помилкове й твердження, що скіфи не були кочовиками. Згадані Геродотом скіфи орачі дійсно поставляли зерно в Грецію, але поряд із землеробським Лісостепом був і справжній Степ, що сягав Таврійських гір. Велика Скіфія об’єднувала степовиків тваринників, лісостеповиків землеробів і прибережних торговців (греків), складаючи стійку поліетнічну спільноту. Це сюжет для іншої спеціальної праці.
Названі огріхи легко можуть бути виправлені. Вони не торкаються основного змісту і задуму книжки „Горджуся, що я українець” Сергія Мартинюка, з’являються принагідно наприкінці великої публіцистичної розвідки про Московщину і її ставлення до України, а тому не знижують в цілому доброї її оцінки.
Володимир ПЕТРУК,
кандидат історичних наук, публіцист
«Українська літературна газета» №19 (259) від 27 вересня 2019
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал