Пам’ятаю,
щойно я прийшла працювати до Спілки письменників, як мені передали одного
листа. Адреса відправника: м.Саки, АР Крим. У конверті було кілька поетичних
збірок молодого кримського поета В’ячеслава Гука. Власне, саме тоді я відкрила
для себе це ім’я. І була приємно вражена. По-перше, надзвичайно багатою,
колоритною українською мовою автора, народженого в зросійщеному, просякнутому
шовіністичними настроями Криму. По-друге, стилем його письма. Ця поезія помітно
вирізнялася з-поміж усього, що мені доводилося читати в українських
літературних часописах і чути в середовищі своїх колег по перу. Я одразу ж
відписала В’ячеславу й запропонувала провести йому творчий вечір у стінах
київського Будинку письменників.
Відтоді минуло шість років. За цей час В.Гук встиг
зарекомендувати себе і як цікавий прозаїк із власним стилем письма, автор шести
романів: «Синдром дитячих спогадів» (2008), «Сад Галатеї» (2008), «Мюрдал-fisk,
або Філософія північної самоти» (2009), «Сімферополь – Вірджинії» (2009),
«Ніжна шкура, або Вероніка & Моніка» (2010), «Цидули Фассбіндера» (2011).
За свій найперший прозовий твір – роман «Синдром дитячих спогадів» – отримав
грант Президента України. Також 2012 року В.Гук став лауреатом престижної
Міжнародної літературної премії – ім. Івана Кошелівця. Його твори було
перекладено англійською, французькою, німецькою, шведською, болгарською та
вірменською мовами.
А нещодавно в київському видавництві «Гамазин» вийшла
книга вибраних поезій В’ячеслава Гука «Кримські елегії». Передмову до цього
ошатного видання написали письменники й перекладачі з Великобританії – Сьюзі
Спейт та Стівен Комарницький.
Назва книги, як на мене, дуже вдала.
Адже певною мірою ламає так звані «південні» стереотипи, усталені в центрі й на
заході України. Без перебільшення, В. Гук своєю творчістю відкриває нам інший
Крим. Не той, де категорично не сприймається все українське і де так заповзято
нав’язують чужу мову й чужу ідеологію. Не той, якого ми боїмося. І не той, який
боїмося втратити. Зовсім ні. Це радше Крим кінця ХІХ – початку ХХ століття, в
якому відпочивали й працювали такі видатні діячі української культури, як Леся
Українка, Амвросій Метлинський, Степан Руданський, Христя Алчевська, Чайка
Дніпрова, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Агатангел Кримський,
Олександр Олесь, Іван Карпенко-Карий. Це той Крим, в якому з 1905 до 1918 року
процвітав український театр і виходили українською мовою книжки… Романтичний,
культурний Крим. Український – за духом. Європейський – за світоглядними
орієнтирами. Власне, своїми «Елегіями» В’ячеслав повертає нам отой – колишній і
водночас омріяний – наш Крим.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зрештою, переважна більшість поезій збірки написана саме
там, на батьківщині автора. На березі Чорного моря. Хвилі якого заколисують і
кличуть у якісь далекі напівпримарні спогади, виносять на берег незліченні
уламки людських доль, уривки любовних листів і щоденників, шматки старих
вицвілих фотокарток…
Взагалі образи, пов’язані з водою і водними просторами, у
поетичній творчості В’ячеслава якщо не домінують, то, принаймні, зустрічаються
досить часто. Море, ріка – як символи швидкоплинності часу, перетворення,
забуття. Та водночас – і статики, фіксації митей і потаємних відчуттів:
Барабанять по
підвіконню пальці, і дощ гуде
десь у
надвечір’ї, стікає, – роблячи сірим тло,
ти не знаєш,
куди поткнутись – і ляжеш де:
земля
однаково старша за тебе й за будь-кого.
І можливо,
уже не варто вигадувати причин,
за якими все
змінюється раптово, збавляє гру,
де вода
назавше втрачає свій берег, плин –
і дерева, як
плавці, ледь тримаються на плаву.
(«Запах
жованого тютюну»):
Море у В’ячеслава – завжди живе. Воно пульсує, дихає.
Воно має свої вразливі місця. Проте настрій моря неодмінно залежить від настрою
того, хто його споглядає:
…Згодом – ти
їхав далі та був усією душею за те,
щоб
розсмоктався моря синій болючий шов,
рукавом
піджака ти чорну кров на руці – затер,
але вона
перегодом проступала на шкірі знов.
Ти вірив у
тендітність хвиль і жіночих рук,
вздовж берега
автомобіль твій так плавно біг,
шум моря
глушив мотора незграбний звук,
і надто білий
пісок – нагадував перший сніг…
(«ARNOLD
SCHÖNBERG»)
Порожній, посиротілий після завершення курортного сезону
пляж, немилосердно колючий вітер, від якого крижаніє подих, стара німецька
машина, що їде вздовж берега, за кермом – вічний блукалець, чоловік середнього
віку із цигаркою в зубах, розхристаний, простоволосий, на його сорочці – кров:
чи то від квапливого ранкового гоління, чи то від скоєного (пережитого)
вбивства. Убито те, що досі було для нього чимось дуже важливим, а, отже,
частиною його самого… Спогади – дуже фрагментарні. Час відсутній. Немає ні
минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Годинник на його руці зупинився.
Руки тремтять. І сам він увесь тремтить – від хвилювання чи холоду. Всю дорогу
його супроводжує тужне, пронизливе квиління чайки – крик самотньої,
неприкаянної душі… Приблизно такі кадри
мимохіть спливають у свідомості, коли читаєш цю книгу.
Поетичним творам В’ячеслава, з одного боку, притаманна
надмірна деталізація, що робить їх ближчими до прози, але, з іншого – строга
ритмічність і складна, глибока метафорика, яку критики вже неодноразово
порівнювали з фільмами Бергмана.
У своєму відгуку на «Кримські елегії» поет Юрій Лазірко
написав: «Поезія справжня і деталізована до найменшого поруху, відверта до
глибини моменту, менше всього – прихована у бажаннях передати почуття». А ось
що пишуть автори передмови: «Ця «схоплена по-берґманівськи мить», цей шалений
порух душі, від якого повзуть тілом мурахи, здається, стає основою всієї
творчості В’ячеслава Гука і вирізняє його серед інших поетів».
Сам же В’ячеслав свого часу заявив
про створення нового літературного напряму – сенсо-фізіологізму, який, за його
словами, «став реакцією на кризу літератури українського постсоціалізму. У його
основі лежить фізичне чуття людини, яке виникає після прочитання певного
літературного твору в певний час, за певних обставин, у певному середовищі. Це
може бути захоплення, біль, смуток, ненависть тощо. Вони подеколи поєднуються.
Слово стає при цьому певним «кодом» і «ланцюгом» між людиною та її чуттями.
Людський організм – як провідник і накопичувач певних життєвих вражень,
досвідів, який реагує пришвидшеним, уповільненим або нормальним серцебиттям на
певні образи, утворені почутими словами».
Тож недаремно в книзі В.Гука чимало образів, які
буквально врізаються у свідомість і залишаються там на довгий час. Наприклад, у
вірші «Лоліта Генріха Фон Ліхберга» читаємо:
…капелюх мій
вже вигорів на сонці з одного боку,
я поцупив
життя – як Лоліту колись Набоков,
ось ледь не
забув – і в склянці вино сколошкав,
сірий дощ без
угаву стукав по мокрих дошках…
І знову процитую авторів передмови: «В’ячеслав Гук
свідомо імпортує, не боїмося вжити саме цей економічний термін, чужі традиції
до української поезії, експортуючи скарб української літератури до інших
культур і залишаючись глибоко оригінальним сучасним українським поетом».
І хоч «Кримські елегії» – книга вибраного, а, отже, своєрідний підсумок
певного творчого етапу автора, все ж таки хочеться йому побажати, аби він не
залишав поезію назовсім. Хоча б тому, що такі поети потрібні нашій літературі.