Молода донецька поезія

189

Пролетарський елітаризм і
бажання боронити національну ідентичність

На перший погляд, особливо
людям, що мешкають у самому Донецьку, може видатись, що української літератури,
або й узагалі культури, як такої, – в цьому місті немає. На щастя, це зовсім не
так. Що й засвідчили численні літературні виступи місцевих авторів, які мали
місце впродовж останніх двох-трьох років як у самому Донецьку, так і за його
межами. Таким чином, сьогодні можна цілком упевнено говорити навіть про деяку
Донецьку літературну групу (майже за аналогією до Нью-Йоркської літературної
групи, яка заявила про свою появу альманахом «Нові поезії» п’ятдесят років
тому, в 1959-му). Можна при цій розмові також пригадати Празьку літературну
групу, поготів, що українським поетам у Донецьку сьогодні ведеться анітрохи не
простіше, ніж їхнім колеґам із 1920-х років у державі Т.Масарика. Можливо,
донеччанам сьогодні навіть складніше, з огляду на фактичний стан їхньої мовної
ізоляції, що нагадує соціокультурне ґетто (як наслідок багаторічної та
жорстокої русифікації нашого Краю), попри те, що Донеччина – нібито невід’ємна
частина сучасної України, її понад вагомий промисловий і науково-освітній
реґіон. 

Тож, говорячи про
українську літературу Донеччини, варто мати на увазі її альтернативний (майже
опозиційний) до пануючого дискурсу характер і зміст. Витоки цієї альтернативи
можна, до певної міри, пов’язувати з виникненням (у червні 1998-го року) і
подальшим розвитком незалежного від НСПУ літера­турно-мистецького альманаху
«Кальміюс». У червні 2000-го року в Донецьку створюється літературне
угруповання «ОSТ», засновниками якого стають літератори та науковці Олег
Соловей, Анна Біла та Дмитро Білий. На сьогодні в доробку цих авторів вже
чимало виданих книг. З появою нової хвилі літературної молоді, яка щойно
з’явилася, остаточно складається вигадливий пазл донецького тексту української
актуальної літератури. Тієї літератури, яка могла бути іншою, якби нелюдський
режим не знищив фізично Олексу Тихого й Василя Стуса; якби не витиснув на
марґінеси офіційної культури І.Дзюбу й В.Голобородька, С.Цетляка й
Г.Гордасевич, якби не спровокував від’їзд із нашого міста В.Діброви, Неди
Нежданої та О.Росича… Наразі я хочу говорити про наймолодших поетів Донецька,
які останнім часом доволі активно пропаґують українську літературу на численних
заходах, що мають місце як у нашому місті, так і за його межами. Я переконаний,
що молоді письменники Донеччини сьогодні були би окрасою будь-якого реґіонального
літературного процесу. Чим же вони прикметні, ці молоді люди, що живуть і
дихають «в цей пізній час сарказму та іронії…» (В.Кузнєцов)? Представлю їх
читачеві, подавши свої короткі та суб’єктивні характеристики, з якими можуть
бути не згодні не лише згадані мною автори, але і їхні шанувальники.

Володимир Кузнєцов. На
цього поета я звернув увагу завдяки його самвидавчим збіркам «Спостерігаючи за
мешканцями акваріуму» (2003) і «Паперові квіти» (2004). Це нагадало мені власні
1990-ті, це було взагалі по-донецьки – видавати україномовні вірші власними
руками й дарувати лише наближеним або ж посвяченим, тим, кого це могло направду
торкнути. Тоді, на початку 2000-х, мені здалося, що молодий поет є занадто
серйозним (як і всі решта молодих поетів у світі), втім, ця серйозність
ніскільки йому не шкодить. Це поет виразно філософічний, який про нагальне
міркує ледве не з погляду вічности, не боячись виглядати кумедним і
старомодним. Його поезія насичена алюзіями, як літературного походження, так і
соціокультурного та історичного. А ще – в ній густо розлите нормальне людське
бажання жити й бути: «До чортиків. До болю. До загину». Сергій Молотков.
Поєднує індивідуальний надрив і майже клінічну оголеність почуттів із мало
збагненним (принаймні, для мене) постмодерністичним стьобом, що у моїй
свідомості анітрохи не узгоджується з тією питомо національною проблематикою й
мілітарними мотивами, які так активно намагається опрацьовувати поет. Віктор
Семернін. Його вірші варто читати лише очима, бо сам себе він читати не
здатний. Це нічого, таке трапляється досить часто. Наразі саме така нагода –
насолодитися якісним і глибоким віршем. У цих урбаністичних текстах присутній
цікавий інверсований світ речей і людей. Цікавий передовсім тим, що він
принципово нереалістичний, і саме тому – фактурно-реальний. Трамваї тут
вагоміші за водіїв; тролейбуси виконують забаганки мостів; не людина дивиться у
вікно, а вікно – на людину; а сама людина – зачарована цим рухом і хаосом, який
намагається впорядкувати, зігріваючи своїм хворим тілом собі подібних. Маємо
випадок із бездоганним поетичним чуттям молодого й мало кому відомого автора.
До всього – відсутність баналу, крикливої соціялки й, пов’язаного з нею
дешевого патосу. Діана Бондарчук – дуже тепла й жіночна, доволі філологічна й,
із усього видно, добре знайома з творчістю українських футуристів і не лише.
Зокрема, й із творчістю декого зі старших донецьких колег-поетів. А ще –
виразно занурена в сокровенне, екзистенційне, дуже-дуже жіноче, що, однак,
намагається приховати засобами іронії й самоіронії, – типова риса поетів-дев’ят­десят­ників,
між іншим. І це, по-своєму, дивує. Алла Муратова. Поетка, за вираженням емоцій
і оприсутненням предметних інсталяцій, – доволі таки донецька. На жаль, мені
відомо аж надто небагато віршів цієї авторки. Вона такою ж мірою поетка, якою і
автор музики до своїх і чужих текстів. На віршах помітний вплив колишньої
рок-культури й відповідної літератури. Втім, серед слів її віршів ще більшою
мірою відчувається прихований жіночий сум або навіть і туга за неприйдешнім.
Останнє – як хочете, так і розумійте, це складно передати словами. Щось
безнадійно губиться в голосі, а щось узагалі ніколи не зазнає артикуляції.
Василина Куюмурджи. У віршах виразно відчувається етос болю з його тьмяною
сецесійністю – заледве не сюрреалізмом, або навіть і з ним. Маю на увазі
складнощі зі сприйняттям та інтерпретацією її образів, часто зітканих із
принципово непрочитуваних метафор. А ще молода авторка на диво вперто,
послідовно й доволі плідно працює з «колючою» лексикою, себто – з українською
лексикою вкотре віднайденою, ще не зужитою та, як на сучасне ліниве читацьке
вухо, майже екзотичною. Марина Чижова. Творить у віршах і малих формах ліричної
прози свій окремий, виразно інтровертований світ, що раз-у-раз вибухає й освітлюється
екзистенційними вогниками болю та небайдужости. Втім, у цьому світі знаходиться
місце для сатиричних зауважень або, щонайменше, риторичних питань, які, як
відомо, одночасно є й варіянтами відповіди. Щемливі інтроверсії її віршів,
можливо, хтось навіть не зауважить. І, зрештою, матиме власну рацію в наш
еґоїстичний і рабовласницький час. Утім, це той приватний випадок, який
урізноманітнює загальну картину чимось однозначно індивідуальним і неповторним.
Цікава квітка в донецькому поетичному тексті. Підозрюю, попереду в неї ще
чимало творів, вартих читацької уваги. Олексій Чупа – типовий представник
філологічного середовища. Точніше, філологічної поезії. Філологічність і
соціяльність дивним чином уживаються у цьому феномені. Поет, якого вже добре знають
далеко за межами рідного міста. По суті, візитівка донецької української
поезії. Фундатор донецького слему. Його вірші варто читати дітям на уроках
літератури рідного краю – аби мали можливість хоч щось збагнути про край і
людей цього краю. Утім, його щирі й болючі візії людського кохання будуть із не
меншою цікавістю зустрінуті й далеко за межами Донецька й Макіївки. Наприклад,
у якому-небудь Бориславі або й Білій Церкві – якщо він не встиг ще там
побувати. От тільки треба щось робити із помітною текстовою та інтонаційною
залежністю від авторитетів на кшталт Жадана. Молодому поетові слід уже
усвідомити, що Жадан і славна його ґенерація 90-х – уже естетичні трупи; час
вимагає нових пісень, час застиг ув очікуванні літератури правдивого етичного
опору – без блюзнірства та іншої мало притомної філологічної гри. Коротше
кажучи, ХХІ століття чекає на новий (оновлений сучасним безумством світу)
експресіонізм. Олександр Демченко – безперечно, обдарований поет, що відкритий
усім вітрам сучасної побутової соціології, яка так густо маркує теперішній
текст української літератури. Читаючи його вірші, позначені численними
граматичними незугарностями, тим не менш, чуєш голоси В.Сосюри та О.Ольжича
одночасно. І це виглядає так, ніби вони поруч із нами п’ють пиво, і тут же
читають вірші. Його поезія дуже добре слухається, бо під час виконання віршів
автор додає ще й дрібку власних акторських амбіцій; а от читається дещо
проблемніше, і все – через недостатню увагу до мови. Білінґвізм – штука,
мабуть, політкоректна й пухнаста, але для письменника – небезпечна, – хочу
сказати цьому поетові. Але, якщо він працюватиме над собою й читатиме хороших
українських поетів, вже невдовзі має всі шанси вирости на серйозного
літератора. Станіслава Орловська. Цікава передовсім дивним і рідкісним даром
поєднувати орґанічну внутрішню (майже шаманську чи пак, відьомську) експресію з
типово урбаністичним і аванґардовим, хоча й не завше виправданим, словотвором –
можливо, у традиціях колишніх футуристів на кшталт М.Семенка, В.Маяковського
або навіть В.Хлєбнікова. Ірина Метелиця. Представляє у власних текстах цікаву
суміш мінорного урбанізму з жорстким постколоніяльним тонуванням навіть
найбільш приземлених і буденних речей, що перетворюються у її віршах на
правдиві артефакти, за якими майбутні покоління ще будуть вивчати цей час.
Звівши образи попелюшки й банальної повії до майже єдиного синкретичного
цілого, поетка породжує ефект, у певному сенсі, апокаліптичний, або ж
абсурдний, а відтак – вагомий і небезпечний. А з іншого боку, йдеться лише про життя
у казковому задзеркаллі, про реалії доби первинного накопичення капіталу…

Ось така вона, молода
ґенерація донецьких поетів. Що ж об’єднує цих, часом доволі різних авторів,
окрім спільних поетичних вечорів і людського взаємнення? Як на них позначились
топос і час, дурнувата політика і розвиток нещадного лібералізму? Що є взагалі
визначальним у кожній адекватній розмові про поезію та мистецтво загалом? Як на
мене, це завше і передовсім, – ідеологія, етика, стиль.

Щодо ідеології, то маємо
дивне поєднання пролетарського елітаризму й бажання опиратися й боронити
загрожену національну ідентичність. Як у жодному іншому реґіоні, в Донецьку
спочатку доводиться відвойовувати свою територію і свого читача. Колись треба
було перебивати клавіятуру друкарської машинки, якій бракувало українських
літер, сьогодні з цим ніби простіше, але все одно не все гаразд. Читачеві з
великої України ніколи не зрозуміти, що і як відчуває український донецький
письменник у своєму рідному місті – щодня і щомиті; з якими спокусами й
демонами доводиться боротися, аби втриматись на межі; власне, залишитись у
цьому місті, замість того, аби придбати квиток на київський потяг в один
кінець. І назавше забути про це місто поразок, це місто принижень. Саме такі
речі й формують наріжний камінь ідеології місцевих поетів. Попри те, що ніхто
ще не брався за формулювання цієї проблеми – ані місцеві краєзнавці та
науковці, яких леґіон, ані самі поети, яких лише купка. Ризикну й висловлю
припущення стосовно колективної психології цих людей. Ще на рівні колишньої
ґрунтовно прихованої від стороннього ока інтенції, ще виразно, можливо, не
артикульована, але це уже – психологія реконкісти. А відтак, робіть із цим, що
вам направду забагнеться, але майбутнє цієї землі – за ними.

Про етику цієї групи поетів
можна розводитись тривало й не без цікавости. Втім, із нею все просто;
принаймні, не складно: у найбільш адекватних випадках маємо безпосереднє
пролонґування етики опору Василя Стуса – звісно, з відповідними поправками на
теперішній час убивць – із його швидким харчуванням, кока-колою, телевізійними
ток-шоу та серіялами. Квінтесенція етики завше присутня в текстових масивах
кожного конкретного автора. Як на мене, то найактуальнішим для моїх земляків
залишається етос болю. Так було в часи О.Тихого, В.Стуса, С.Цетляка,
І.Принцевського, І.Дзюби, В.Голобородька й інших, – так є, за великим рахунком
і нині. Попри те, що дехто з літературної молоді не від того, аби побавитись у
спокусливий постмодернізм. Але це, радше, поодинокі винятки та курйозні
епізоди; бо етос болю таки є домінуючим у творчості донецьких поетів.

Проблема стилю вимагає
окремої і ґрунтовнішої розмови. До того ж, навряд чи в стильовому аспекті група
з понад десятка поетів може бути охарактеризована сталими й спільними рисами.
Тут дуже важить освіта й життєвий досвід, себто – ґрунт (традиція) і сторонні
впливи. Чи не єдиний стильовий маркер, що торкнувся всіх поетів приблизно в
однаковий спосіб, це – жорсткий урбанізм, із його динамікою та проґнозованою
експресією. Проґрамовий урбанізм провокує на експерименти, на проблематичний
словотвір, на витворення іноді навіть хаосу, якого поезія, загалом-то, воліє
уникати. І найголовніше: стильові манери цих, переважно ще дуже молодих авторів
(у більшости з них немає жодної виданої збірки, про більшість із них іще
жодного слова не мовила критика) перебувають на стадії витворення,
викшталтування; або ж, за В.Стусом, вони ще у процесі розцвітання особистости.

І знову питаю себе: що ж їх
усіх об’єднує? Окрім цього міста і цього неба? Бо, зрештою, у кожного з них є
своє окреме життя: хтось здобуває освіту, інший працює, а дехто уже і дітей
виховує. Навряд чи це щось – лише українська мова, хоча і вона – також; але
вона вже не є метою для сучасних донецьких авторів, радше – повітрям, терпким і
солодким, – яким є необхідність просто дихати; зокрема і в художніх творах. А
коли щось виходить путнє, виникає непереможне бажання поділитися з іншими,
порадіти й відчути взаємну причетність – ідентичність національну, але й
поетичну – передусім.

 

жовтень, 2009 р., м. Донецьк

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!