Василь Яременко
Першим із класиків у добровольці записався Тарас Шевченко, а за ним Василь Симоненко (1935–1963) і Борис Дмитрович Грінченко (1863–1910). Йдеться про перші три видання в «Бібліотеці українського воїна».
Майже 135 років тому молодий, неповних вісімнадцяти літ, земський учитель Борис Грінченко розпочав у школах Зміївського повіту, тодішньої Харківської губернії, безкомпромісну і безоглядну боротьбу з царським режимом. Це був справжній антитоталітарний опір – АТО ХІХ століття під визначальним лідерством Бориса Грінченка.
У 15 років познайомився із російськими жандармами: за читання політичної брошури С.Подолинського «Парова машина» відсидів кілька місяців у тюрмі, винісши з неї туберкульоз і «вовчий білет», що не давав права продовжити навчання. Так, освітній ценз Бориса – 5 класів Харківського реального училища. Далі – невсипуща самоосвіта, яка поставила його нарівні із тодішніми академіками російської імператорської Академії наук, яка часом посилала Грінченку на рецензію праці своїх співробітників. За одну з таких рецензій був нагороджений Золотою медаллю, а за Словарь української мови в чотирьох томах одержав від академії грошову премію імені М.І.Костомарова.
Вчителював на Харківщині, Луганщині, Сумщині, Катеринославщині. Півтора роки працював статистиком на Херсонщині. Із 1894 року – в Чернігові, де заснував власне видавництво народопросвітніх книг, а з початком двадцятого століття переїхав до Києва для роботи над Словарем української мови. У Києві в 1906 році заснував товариство «Просвіта», редагував першу щоденну загальноукраїнську газету «Громадська думка» і журнал «Нова громада», видав кілька поетичних збірок, написав понад 40 оповідань і повісті «Соняшний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами», «Брат на брата», близько десятка драматичних творів і здійснив масу перекладів з німецької, французької, італійської та інших мов. Окрім цього, він блискучий публіцист, вчений-етнограф і фольклорист, педагог-теоретик, мовознавець, літературознавець, перекладач, журналіст, текстолог, творець народопросвітньої літератури і літературознавства, літературний критик і історик.
Узагальнений образ Бориса Грінченка як людини невсипущої різнопланової праці створив «майстер на різблені образи» (С.Єфремов) Іван Франко в статті «З остатніх десятиліть ХІХ віку». Саме в цей час «постають на Україні молоді письменники надзвичайної енергії. Продуктивні, роботящі в такій мірі, як зі старших хіба Куліш, гаряче віддані справі просвіти і підвигнення рідного народу, вони вміють сполучити гарячий запал із холодною критикою, рухливість із постійністю, вміють відчути і заспокоювати найрізніші народні потреби. Вони змальовують у артистичних творах життя народа й інтелігенції і рівночасно в критичних та публіцистичних працях розбирають важніші питання сучасного життя, листами і особистим впливом підбивають і заохочують до праці інших довкола себе, і все те серед важкої не раз праці за насущний шматок хліба. До таких людей належить поперед усіх Борис Грінченко…». Останнє десятиліття ХІХ віку і перше десятиліття ХХ-го Б.Грінченко підставляв свої плечі під те, що падало, але мало стояти, розхитував і розвалював те, що стояло, але мусіло впасти. Він завжди був на передній лінії фронту у боротьбі з російським царизмом, офіційною, звичайно російською, народністю, із поневоленням, національним і соціальним, українського народу. Більшовицькі ідеологи брали Грінченка на кпини за його народопросвітню діяльність, як «каганцювання», «культуртрегерство», за «теорію малих діл» (наче хтось в означений час творив великі діла, значніші за Грінченкові), але чомусь оголосили його «співцем петлюрівщини» і віддали на тридцять років під заборону і неминуче забуття, очевидячки, не за «малі діла».
Є в Б.Грінченка поема «Хома Макогін». Щоправда, макогін, рогачі, мотовило – зброя жіноча, не чоловіча, тим паче козача. Але Хома вже знає свого ворога. Це – Вонсаль (Польща) і Боголюбський (Росія). Він потерпає від обох, як і віл (український народ). Посаджений Боголюбським на собачий ланцюг, Хома Макогін (інтелігенція) починає розуміти вола, котрий людським голосом йому пояснює:
Я не віл, а такая ж людина, як ти,
Але зла чарівнича Темнота
Перекинула здавна мене вже волом
І заткнула мені мого рота.
Отже, причиною підневільного становища народу є «чарівнича Темнота». Вона і сьогодні на Донбасі, і не тільки, прислужилась сепаратизму, як засобу російської експансії.
Грінченко тоді повів потужну боротьбу проти Темноти за світло своєму народу. Але «…те буде колись, а тепер ще нема, і порвати ланцюг той не можна Хомі. Але що перервати несила, Перетерти його нам можливо, коли не лякатися довгого діла…».
Москва і далі хоче тримати Україну на собачому ланцюзі неволі, але ми вже здатні і перетерти його, і порвати, і сподіваємось, що це діло має бути не таким уже й довгим. І на цьому шляху Борис Грінченко з нами.
Поезія Бориса Грінченка переважно громадянська і звернена частіше не до серця, інтимних почуттів, хоча й має блискучі зразки інтимної лірики, а тяжіє до розуму, до оцінок всіх явищ і подій життя з погляду народної моралі.
Його життя – «самотня тиха праця». Тим же, що моляться іншим божествам, ідолам, кумирам, а не Праці, не вбити осміянням надій і мрій, дорогих душі і серцю Поета:
Нехай собі! Я буду працювати…
І знаю я: не дурно роблять руки:
Впаде мій сів, – і хліб ми будем мати, –
А хоч не ми, – дочки, сини й онуки.
Боротьба працею – це кредо письменника і він варіює в поетичних рядках:
Ми, щоб робити, на світ народились,
Ми для борні живемо…
і тут же:
Ми, щоб боротись, на світ народились,
Ми, щоб робить, живемо.
Грінченко вірив, що не від чарів і тихих слів
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Впадуть колись божища стоголові,
Впадуть у прах кумири гордовиті.
І вони сьогодні падають, точніше, їх скидають, стягають з п’єдесталів, на які поставили самих себе, стягають їх кранами, накидають на бронзові, гранітні, залізобетонні шиї мотузки і валять, розбивають в друзки кувалдами. І в цьому процесі Грінченко захоплено йде з нами. Він мріяв про цей час.
Досить оригінальна і захоплююча його героїчна поезія із виразним поділом на козацьку і жіночу поезію. Його ідеал жінки – це героїчна жінка, що бореться і часто віддає життя за ту справу, на яку із завзяттям іде козацтво. Грінченко прекрасно розумів, що героїчна поезія творить неймовірної потужності силове поле між епохами, поколіннями, вона є хранителькою історичної пам’яті, спогадом про героїчні діяння наших предків – воїв-русичів із «Слова о полку Ігоревім», національних героїв Хмельниччини – Кривоноса, Богуна, Нечая, героїв Крут і безсмертних героїв УПА, уже оспівані і будуть оспівуватися Герої Небесної Сотні, «Кіборги» донецького летовища і захисники Дебальцевого. Це нові героїчні віхи, що знаменують сув’язь віків і безсмертя української нації. Не можуть не захоплювати «Смерть отаманова» і «Лесь, преславний гайдамака» із кінцевою фразою – «а красу козак любив». Ми й сьогодні бачимо не культ солдата-солдафона, якому нема про що співати, а велику духовну силу. І будемо вдячні Борису Грінченку за звеличення ратного труда, співмірного із трудом ратая, орача. Та й самого Бориса Грінченка, як Шевченка – Кобзарем, Франка – Каменярем, Лесю Українку – Дочкою Прометея, – називають Хліборобом і не тільки на засіяному ним полі.
Колектив науково-дослідної лабораторії грінченкознавства при Київському університеті імені Бориса Грінченка видає багатотомну спадщину вченого і письменника Бориса Грінченка. Уже підготовлено 8 томів, а всіх буде 25–30! Героїчним бійцям АТО, як і воїнам ЗСУ взагалі, науковці НДЛ грінченкознавства підготували вибрані твори письменника. Вони суголосні нашому часові, деякі, здається, написані сьогодні. Грінченко бачив і добре знав, що від Переяславської ради 1654 року Росія – ненаситний і жорстокий ворог, нищитель і грабіжник України. І, як міг, боровся проти насильницької русифікації, за націоналізацію школи і природнє, себто на ґрунті рідної мови, національної історії, звичаїв і традицій народу, – виховання, за розбудову національної культури, науки, громадського життя на демократичних січових засадах, а не за принципом казарми: «стой! шевелєнія нікоторого!» Вся його творчість має виразне не тільки антицаристське, а й антиросійське спрямування взагалі. Вона має пекучу актуальність у сьогоденній боротьбі із цинічною, ніким і нічим не спровокованою агресією путінської Росії.
У всіх діях кремлівської камарильї і їхніх бандформувань у повній красі фашистський оскал воєнщини і геббельсівської наскрізь брехливої замішаної на крові народів пропаганди.
У Росії 1885 року Лев Толстой попереджав кровожадну монархію: «На рыхлом, гниющем фундаменте кровяной жижи нельзя строить ничего. Оно должно погибнуть…». Це сказав не хтось, а Лев Толстой ніби спеціально для вигодуваних Путіним і Януковичем сепаратистів. Перетворюючи Луганщину і Донеччину у кров’яне місиво, що вони хочуть на ньому будувати? – Хіба дорогу до Криму і Придністров’я. Так потрібну Путіну. Для фашиста «закатати під асфальт», чи «замочить в сартирах» якийсь десяток тисяч українців і сотню тисяч росіян – це сущий пустяк. А фашизм і починається із ставлення до людини.
Яку культуру, яку духовність збираються будувати для «новоросійської нації» на московському маті (це все, що залишилося від колись «могучего и правдивого») вигодувані на крадені в обідраних північних і сибірських народів нафтодолари?
Борис Дмитрович Грінченко (1863–1910) народився на Харківщині в сім’ї збіднілого дворянина, вкрай зросійщеного, вороже налаштованого до всього українського, народного. Це Борис Грінченко підкреслює в кожній із п’яти відомих нам його автобіографій. Шевченків «Кобзар» кинув промінь національного світла, національної свідомості, очистив від скверни цинічної русифікації, проти якої ось уже майже 380 років бореться українська інтелігенція, починаючи від книжників України-Руси, інтелектуалів Гетьманщини, свідомих українців-патріотів ХІХ ст., патріотів-націоналістів ОУН–УПА ХХ ст.
Борис Грінченко перші тридцять років свого життя провів на українських землях, де сьогодні проходить передній край національно-визвольної боротьби українського народу проти новітнього російського фашизму. «Мы фашисты особенные, российские» – переконувала газета «Фашист», але в цьому нас і переконувати особливо не треба…
Звичайно, Росія воліє не згадувати понад 80-річну традицію російського фашизму, але, як бачимо, він трансформувався у власівщину, недобитки якої складають сьогодні ідеологічне і організаційне ядро («русский мир», «Таможенный союз» і т.д.) сьогоденного російського фашизму, що прийшов на Україну і розкошує на Сході України під гаслом «або дай, або видеру», в цьому його «особенность».
Звичайно, передісторія російського фашизму значно глибша, ніж його історія. Саме в цій передісторії і піднявся Борис Грінченко на безкомпромісну, виснажливу боротьбу проти російського царизму. Розправа над Шевченком, Кулішем, Костомаровим, Гулаком та іншими кирило-мефодіївцями, зашморги на шиях народовольців, серед яких був повішений геніальний Микола Кибальчич, самоспалення Марусі Вітрової, заборона 1861, 1876, 1888 років, інтервенція на Україну 1918 р., три голодомори, репресії 1934–1938 років. І все кров, кров, кров десятків мільйонів українського селянства, інтелігенції, кустарів, священиків, вчених, письменників, страта 120 кобзарів, щоб «не подогревали националистические чувства…». Відбувався ретельно приховуваний геноцид. Сьогодні Путін хоче його завершити під завісою т. зв. «гібридної війни».
Оте «население» Донецька і Луганська, далеко не мирне, бо прикривало собою озброєних бандитів, які із-за їхніх спин боягузливо стріляли в українських патріотів, зривали українські прапори, розвішували російські і скандували «Росія, Росія, Росія». За диктатури Януковича чомусь «лугансько-донецька нація» не протестувала і в Росію не бігла, хоча Путін і кликав, обіцяючи всі блага. Виїхала, як повідомляли ЗМІ, у Вологду із Донецька тільки одна вчителька біології. Після боягузливої втечі Януковича націоналісти «лугансько-донецького народу» чомусь почали не виїжджати на свою «историческую родину», «исконно русские земли» із «березками», а почали «кликати» Росію на східні українські землі, які належать 45-мільйонному українському народу, а не добре оплаченим Януковичем і Путіним т. зв. сепаратистам. Багато є питань до східноукраїнської людності путінського розливу. Вона могла вільно зібрати свої манатки і податись в Росію. Скатертю дорога. Але ж була підкинута ідея ще за місцевого бандита Януковича: кликати на українську землю Росію, щоб знову стало, як за часів Бориса Грінченка. Мільйони побачили «русский мир» в дії. «Єдіной і нєдєлімой» Росії, слава Богу, вже реанімувати не вдасться. Хоча вісімдесят відсотків росіян і сьогодні дурманить великодержавний шовіністичний чад: «от Москвы до самых до окраин», «а Рассея лучше всех», «и все вокруг мое». Щоправда, в Кремлі не знають, де ж ті «окраины»? Для збирача «исконно русских земель» вони як горизонт: чим ближче до нього, тим він далі від нас. І так, очевидно, аж до Португалії, а далі океан і вже точно на водах «родные березки не растут». А на Далекому Сході уже начебто «свой закончили поход», прихопивши чотири японські острови. Але у хворобливій уяві Кремля усі дороги мають вести до «третього Риму», хоча другого ніколи не було, бо Константинополь був «новим Римом», себто новою столицею. Для прикладу, Астана є новою столицею Казахстану, а не другим Алма-Ата.
Борис Грінченко жив, працював і боровся, коли Україна свої кордони втратила і була перетворена в кілька губерній Росії. Він їх визначав дуже просто, але й дуже точно, по-науковому: де кінчають співати щедрівки і починають співати «частушки», де кінчається гра на бандурі і починає владарювати балалайка, ця скрипка Страдиварі російського народу, де закінчуються пісні про русалок, мавок, нявок і починаються пісні про кікімор, лєших, де русалка «на ветвях сидит», а не бавиться на березі річки із подругами, де кінчаються біленькі хати і з’являються чорні «избушки», – отам проходить кордон України із Росією. І точніше бути не може. Ця наука називається етнографією. І оскільки згідно приписів цієї науки до України мають відійти хати, русалки, щедрівки, бандури Воронезької, Орловської, Білгородської, Курської губерній, безпідставно причислених до Росії, а ще Ставропілля і Кубань. І може статися значно раніше, ніж ми сподіваємося, що Україна «трусне Кавказ, впережиться Бескидом, покотить Чорним морем гомін волі».
Борис Грінченко ані в художніх творах, ані в численних наукових працях і публіцистичних статтях не вдавався до утопій мрійників. Він говорив про потребу невсипущої сьогоденної праці, що забезпечить і наше майбутнє, а головне принесе волю. Займаючись етнографією і народознавством взагалі, він проглядав історію народу до її первнів чи архетипів. Кінь і степ як в історії, так і в поезії Бориса Грінченка – архетип волі, свободи, козацької і гайдамацької вольниці і готовності до боротьби за вільнолюбиве козацьке братство, за свою землю, за свій обездолений чужинцями люд. Грінченко добре знав, що героїчна поезія, яка відтворює героїчний чин наших предків, їхнє суворе козацьке життя, здатна творити потужне силове поле між віками і поколіннями, зберігати непідвладну часові пам’ять про героїв. Постійна боротьба за свободу в українців лучилась із обов’язком високо нести честь воїна-лицаря. Від воїнів княжої України-Руси і до сьогодні для українця склалися свої духовні цінності – пролита кров, яка не зникає безслідно в землю, а повсякчас, особливо в години пекучої актуальності, як сьогоденна боротьба із віроломною, підступною, до цинізму брехливою Росією, – дає силу живому серцю. Українець завжди чує голос крові. Друга національна цінність – це українська земля, неймовірно прекрасна, багата, щедра, розмаїта красою природи: річок, озер, морів, сільських ставів, гір і безмежних степів, щедро политих кров’ю. Щось неземне нашіптувало богообраному на своїй землі українському народу боронити рідну землю до загину, не знаючи страху смерті: поки смерть гуляє по ворожих головах – її нема і боятись нікого і нічого. А коли вона прийде, то боятися вже не буде кому. Про все відає тільки Творець.
І третя цінність, яку славить і цінує Борис Грінченко – це гордість, гідність, честь. Вони варті життя і навіть дорожчі за нього.
Вчитуймося в рядки, написані Борисом Грінченком понад століття тому, а звучать так актуально і сьогодні.