(Фрагменти зі спогадів минулих літ)
Закінчення. Початок у №43, 44
Першою книгою історичної трилогії Дмитра Міщенка «Синьоока
Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата» зацікавилися було в Словаччині..
Перекладач писав мені: «Передбачається зустріч із деякими українськими
письменниками. Буду в Києві, попрошу, щоб звели мене з Вами». Не звели. У
Спілці письменників не порекомендували перекладати роман «Синьоока Тивер» на
словацьку мову, як не порекомендували пізніше й роман «Найвищий закон», повісті
«Батальйон необмундированих», «Віра, надія, любов» перекладати на російську.
Цілились не кудись там – в самісіньке яблучко. Була б
опублікована за рубежем «Синьоока Тивер», в тій же Словаччині поцікавилися б і
наступними книгами трилогії – «Лихі літа ойкумени», «Розплата». А то – поза
планами і намірами закоханих у себе і свою велич егоїстів… Не рекомендувати,
не дозволяти – от і все.
Та хто ви такі, хлопці? Чи можу не запідозрювати вас у лихих
намірах, коли неупереджені і достойні люди дають моїй творчості зовсім інше
поцінування?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Для переконливості – кілька прикладів.
Відомий критик і літературознавець в одному з листів писав
Дмитрові Міщенку:
«Вірю непохитно у Твою мистецьку і людську обдарованість,
завжди радію Твоїй чесності, мужності, чисто народній делікатності, доброті,
Твоїм книгам, яким може позаздрити багато хто з наших саморобних класиків.
18 листопада 1981 р. Леонід Коваленко».
Віктор Міняйло як стиліст стоїть чи не найвище від усіх нас,
претендентів на майстерність, і який, як відомо, з похвалою не розкидається,
познайомившись із романом «Синьоока Тивер», зазначив у листі до автора:
«Дорогий мій думаючий муже! Ну й приголомшив же ти мене своєю чарівною, мудрою
і блискучою «Синьоокою Тивер’ю». Думаю, не помилюся, коли скажу, що це не
тільки твоя вершина, а й класика української літератури. Принаймні з
української історичної прози (та й у Росії) я не читав чогось подібного, як
«Людолови» Зинаїди Тулуб (а це твір геніальний) та твоєї «Тивері». І уяви собі,
«Тивер» видається мені поетичнішою, «незапрограмованою». Ходжу, як у чарівному
сні. Щемить душа і радість лоскоче серце – через диво і злет високої душі
людської. І дав же Бог тобі талант отак розтривожувати й підносити людські
душі!.. Блискуче розроблений сюжет (як для іншого, його вистачило б на дві-три
книги), відсутність будь-якої фальші (а хотів я, он як хотів спіймати тебе на
гарячому), атмосфера натхненної, а не вимученої поетичності, правда усіх без
винятку характерів роблять твій роман на голову вище від усього, написаного
нашими заздрісними хохлами.
Віктор Міняйло, Біла Церква,18.1Х. 1983 р.»
Станіслав Тельнюк, як і Коваленко, один із найвиразніших
прихильників нового напрямку в українському письменстві, лежачи в лікарні,
визнав за необхідне озватися на Міняйлову статтю в «Літературній Україні» таким
листом: «Прочитав Ваше чудесне слово про Дмитра Міщенка і з лікарні ж пишу Вам
про своє захоплення цим Вашим словом. От якби такою поспіль була критика наша –
чесно-правдивою, уважною до кожної знахідки чи відкриття автора, професійно
(фахово) зацікавленою в добрі й розвитку нашої культури, то як би більше читали
й перекладали нас на інші мови… Літ п’ятнадцять чи й більше тому виступали ми
з Міщенком перед школярами. І впала мені в око його совісність, фундаментальність,
його бажання докопатися до всього самому… А ще скромність, істинний
письменник – не артист. Спасибі Вам за чудесне слово про нашого товариша. Я
читав і насолоджувався, читав і радів, що маємо такого Дмитра Міщенка.
20.Х.1988 р.»
Для переконливості пошлюсь і на таке. Трилогія «Синьоока
Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата» стала предметом наукового дослідження
«Жанрово-стилістичні особливості історичних романів Дмитра Міщенка», за яке
авторка удостоєна звання кандидата філологічних наук. На це дослідження
надійшло п’ять кваліфікованих відгуків із п’яти університетів України і всі
позитивно відгукнулися як про працю дослідниці, так і про романи Дмитра
Міщенка, а фахівець з Інституту літератури АН України у відгуку на працю
дослідниці зауважила, що «творчість Дмитра Міщенка, без перебільшення, є одним
з найкращих здобутків української літератури другої половини XX віку».
«Ви так сміливо вторгнулись у стародавні часи нашої історії,
– писав читач із сусіднього з Європою порубіжжя,– так поетично оспівали один із
її етапів, що завидки беруть – що то значить сила художньої уяви!
Матеріал у вас зібрано чудовий, він настільки поетичний, що
за нього, я думаю, візьмуться композитори і разом з вами, за вашим лібретто,
створять чудову оперу.
Калиниченко В.Ф. М.Чернівці, 1960 р.»
До опери діло не дійшло, а драма „Княжна Чорна» тривалий час
ішла на сценах Чернігівщини і Києва.
Не залишилися байдужими читачі (цього разу зарубіжні) й до
«Синьоокої Тивері». Навіть із далекого Намангана, що в Узбекистані, відгукнулися.
«Милый Дмитрий Алексеевич! – писав директор тамошнього
літературного клубу Владислав Кальмигін.– Нам посчастливилось прочитать ваш
замечательный роман «Синеокая Тиверь». Мы получили от чтения истинное
удовольствие, ибо это была встреча с настоящей, яркой и талантливой прозой.»
…Якось видавництво «Карпати» звернулося до мене з
проханням вирішити долю роману Б.Загорулька «Чорногора». «Роман, – писали,–
привабливий багатьма рисами, але завеликий обсягом – понад 60 арк.
Пригляньтесь, чи усе в ньому правомірне».
Роман Б.Загорулька дійсно справляв приємне враження і
своєрідною, з пахощами карпатських гір, мовою, і незбитими характерами, але
автор втрачав міру і вдавався до замальовок, які не мали значення в розвитку
подій і характерів, навпаки, захаращували твір зайвинами. Таких зайвин
набралося біля десяти аркушів. Раджу авторові вилучити їх, а видавництву видати
роман двома книгами.
Коли видали першу книгу, автор аж із Дрогобича привіз мені
її в Київ із дарчим написом і попрохав, аби я здійснив подібну «операцію» і з
іншим його рукописом, що його здає він до видавництва «Радянський письменник»
(роман «На семи вітрах» теж мав обсяг понад 40 арк. і побачив світ після моєї
рецензії, по суті редагування). Поява другої книги роману «Чорногора» застала
Загорулька в лікарні смертельно хворим. Це видно було і по почерку, і по змісту
автографа: «Рука тремтить, а душа тріпоче, як лист на вітрі. Шарпне вітер – і
полетить листочок. Я мрію, я хочу, я прагну вижити, щоб повернутися до роботи,
щоб зустрітися з Вами, дорогий Дмитре Олексійовичу. А поки що ділюся з Вами
своєю захмарною авторською радістю».
Печально було читати такий автограф. Та що було б, коли б
чиясь байдужість не посприяла виходу в світ романів «Чорногора», «На семи
вітрах», цих чи не найліпших творів у доробку Бориса Загорулька? Хоч як шкода
було йому прощатися з рідними, улюбленою працею, а все ж, прощаючись, він знав:
його захмарна радість пішла до людей.
Таких рецензій у мене зберігається близько 150-ти. Можна
уявити собі, скількох друзів я мав серед письменників, та ба, усі вони були
рядові в армії творців художніх цінностей і тому не зуміли захистити мене від
переслідування тих, котрі не рахувалися з принципами добропорядності і для
досягнення мети – місця під сонцем – щедро використовували не тільки послуги
холопів, а й владу.
Дмитро Міщенко – один із найстаріших сучасних українських
письменників. Народився 18 листопада 1921 р. в селянській родині. Дитинство і
юність минули в с. Степанівка Перша, тепер Приазовського району Запорізької
області. Піся закінчення середньої школи 1941 р. був зарахований студентом
Дніпропетровського університету, та замість навчання у вищому навчальному
закладі змушений був іти на війну. Як командир батареї польової артилерії брав
участь у боях на Південному, Сталінградському, Південно-Західному, Першому,
Другому та Четвертому українських фронтах, у штурмі Берліна і звільненні Праги.
З 1946-го до 1951 р. навчався на філологічному факультеті Київського державного
університету ім. Т.Г. Шевченка, а з 1951-го до 1954 р. – в аспірантурі того ж
університету. Кандидат філологічних наук.
Був на видавничій роботі, зокрема 1956—1961 — заступником
головного редактора Держлітвидаву України, 1964—1973 — головним редактором
видавництва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»).
Перші друковані твори Д. Міщенка побачили світ 1949 р., а
перша збірка оповідань «Сини моря»
1955-го. Якийсь час Д. Міщенко працює в жанрі оповідання, згодом –
повісті. 1963 р. з’являється роман «Чому не сходяться дороги», 1967 р. – «Вітри
приносять грозу». Тоді ж публікується на сторінках журналу «Вітчизна» і повість
«Батальйон необмундированих», яка набула серед громадськості широкого
розголосу, а пізніше саме ця повість і роман «Хліб наш насущний» (про голодомор
1932-33 рр.) стали вирішальними, коли йшлося про відзначення творчого доробку
Д. Міщенка Державною премією України ім. Т.Г.Шевченка. У 80-х роках він знову
повертається до художнього освоєння історичного минулого свого народу. У
1983-1987 рр. виходить у світ його знакова трилогія – романи «Синьоока Тивер»,
«Лихі літа ойкумени», «Розплата», 1990-го – «Полювання на жар-птицю», 1993-го –
«Бунтівний князь», 1997-го – «Згубні вітри над оазою» (журнальний варіант – між
«Сціллою і Харибдою»), «Не полишу тебе самотньою», в журналах друкуються повісті
«Sic volo ceasar», «Відлуння Лисої гори», історичні повісті «Останній подвиг
невольника», «Дике поле», роман «І станеш ти шукать її сліди». Нині письменник
виступає в пресі з публіцистичними статтями, друкує оповідання, повісті на
злободенні теми.