(Фрагменти зі спогадів минулих літ)
…Такою була війна і таким було
заступництво моєї долі на війні. Коли вона вгомонилася, хто міг подумати,
осяяний радістю, вірою, надією, що попереду – і не такому вже й далекому – жде
нас інша війна, з тими, хто не рахуватиметься з прийнятими в цивілізованім
світі принципами добропорядності, силовими методами виборюватимуть собі місце
під сонцем. Та розминутися з нею таки не пощастило.
По завершенні навчання в
університеті, по трирічному перебуванні в аспірантурі, захисту дисертації у
мене був вибір: обирати посаду викладача в котромусь із вищих навчальних
закладів чи старшого редактора в одному з видавництв. Адже того року, як
отримав диплом кандидата філологічних наук, вийшла окремим виданням і перша
збірка моїх оповідань «Сини моря», про яку так схвально (до речі, не в одній –
у семи рецензіях) відгукнулася преса: збірку визнано як талановитий заспів, а
стильові особливості авторського письма – як живопис. Чи міг на тій хвилі
думати про кафедру в інституті? Промовляло – і промовляло голосно – інше: я не
можу вже не писати, а праця в інституті забиратиме левову долю часу, в усякому
разі, я змушений буду роздвоюватись, і те роздвоєння піде на шкоду саме
письменству.
Важило й інше. Який буде колектив
у інституті, не відомо, а той, у якому маю намір опинитися, таки ж особливий.
Це Спілка письменників, творців художніх творів. В такому колективі взаємини
між залюбленими в прекрасне людьми можуть бути ідеалом людських взаємин. А кому
ж не хочеться працювати саме в такому колективі?
Завчасна орієнтація не завжди
виправдує себе. Чи виправдала ця? В принципі, так. Позаду понад півстоліття
творчої праці, он скільки зроблено за ці без сумніву не згаяні літа і скількох
достойних доброї пам’яті людей випало зустріти. Ще будучи студентом, наважився
я запропонувати одне з перших своїх оповідань редакції ж. «Вітчизна».
Побоювався, признатися. Адже це журнал Спілки письменників. І хто знає, чи й
поборов би в собі страх, коли б не відав, що там працює мій товариш із старшого
на рік випуску в університеті Микола Гірник. До нього й звернувся із першою
своєю спробою у жанрі прози.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Гірник прочитав кілька абзаців,
за мене – і до завідуючого редакцією прози.
– Михайле Івановичу, це мій
університетський товариш. Поглянь, як пише, яка своєрідна, я сказав би,
поетичного звучання проза.
Чабанівський залишив у себе
оповідання, сказав зайти через два-три дні. І до друку порекомендував те
оповідання, і до декадного номера «Вітчизни» попросив дати щось нове.
То був перший крок у літературу.
Після відновлення навчання в сільській школі, після, здавалося, неможливої
демобілізації з армії по війні це була ще одна знакова переміна в моїм житті, і
як добре, що в усіх трьох випадках доля звела мене з достойними доброї пам’яті
людьми.
А Олександр Дяченко, Олександр
Бандура, Борислав Степанюк… Хіба не вони всіляко підтримували мене, коли
опинявся під їхньою рукою?
Це посадові особи. А скільки було
справжніх друзів і побратимів серед не посадових? У мене був своєрідний вибір.
Я не шукав друзів серед високопоставлених, як і серед тих, які самі себе високо
ставили. Моїми друзями були лише ті, з якими відчував душевну єдність. А що
вони рядові – байдуже. Зате кожен із них залишив добру згадку про себе, для
кожного з них є тепле місце у моєму серці.
Зайшов до видавництва «Радянський
письменник» Юрій Дольд-Михайлик і з порогу запитав властивим йому суворим
голосом:
– Хто з вас Дмитро Міщенко?
– Я, – підводжусь за редакційним
столом.
– Дякую за збірку «Сини моря»
(він був першим внутрішнім рецензентом мого рукопису). Давно не мав нагоди
насолоджуватися такою прозою. Читав і відчував, ніби вдовольняю спрагу холодною
джерельною водою в літню спеку.
Десь згодом завітав на
Червоноармійську, 6 інший письменник і теж:
– Хто з вас Дмитро Міщенко?
– Я.
– Дякую за оповідання,
надруковане в ж. «Зміна».
Такий показовий шмат життя
винесено на люди і якою колоритною мовою.
– Хто це? – Поцікавився я в
товаришів, коли письменник пішов до кабінету головного редактора.
– Микита Шумило.
Зустрівся я на одному з вечорів з
Іваном Сенченком.
– Мав приємність рецензувати вашу
збірку «Шибеники». Порадив видавництву і оформлення зробити таким, щоб
відчувався подих свіжого вітру, манила на сонячні простори воля.
Тоді письменники читали твори
колег, відгукувалися про них у пресі чи в дружній бесіді. Нині цього не
помічаємо.
Повість «Батальйон
необмундированих» побачила світ у червні 1964 р. в ж. «Вітчизна», саме в той
час, коли на зміну хрущовській відлизі прийшло брежнєвське полювання на відьом.
Усього можна було сподіватися, і то багато важило, що підтримали мене і мій
твір передусім письменники.
Першим відгукнувся Олесь Гончар.
Завітав я якогось дня до Спілки
письменників. Стояв серед численних відвідувачів. Гончар проходив мимо і мовив
стишено:
– Зайдіть.
Я не второпав, мені він велів
зайти чи комусь іншому. По якімсь часі прочинилися двері в його кабінет, і
Гончар голосніше вже мовив:
– Дмитре Олексійовичу, заходьте,
чого ж ви не заходите?
А коли зайшов, міцно потиснув
мені руку й сказав:
– Вітаю вас із публікацією
важливого твору у вашім доробку. Вітаю й дякую за мужність. Повістю «Батальйон
необмундированих» ви не тільки достойно заявили про себе, а й високо піднесли і
обстояли честь нашої літератури.
– Часи тільки настали он які.
– Нічого, нічого. За таку повість
і мертві встануть і скажуть своє слово.
Зустрівши в Кончі-Озерній, гаряче
потиснув мені руку й Василь Минко. Так гаряче, що я підвів голову й заглянув
йому у вічі.
– Це я так щиросердно тисну вам
руку за повість «Батальйон необмундированих». Ми тут збиралися гуртом і багато
говорили про вас і вашу повість.
Були з цього приводу приємні
розмови і з Олександром Підсухою, Леонідом Коваленком, з деякими викладачами
університету – Всеволодом Недільком, Матвієм Шаповалом, Юрієм Бурляєм, надто з
молодшими – Сергієм Плачиндою, Олексієм Дмитренком, Олексою Мусієнком, пізніше
– з Василем Захарченком. Виступив на сторінках «Робітничої газети» із схвальною
рецензією і Йосип Кисельов, видно, йому як критикові доручили сказати своє
слово під час бесіди в Кончі-Озерній, в «Радянській Україні» ще схвальніше
відгукнувся Сергій Пильненький, в обласній пресі Запоріжжя згадав добрим словом
цю повість Петро Симоненко, у полтавській – Леонід Бразов.
Така підтримка не могла не тішити
і не спонукати до праці.
В часи незалежності більшість
письменників нарікає на те, що їх переслідували владні структури. Я теж не
розминувся і з владними структурами, і з їхнім переслідуванням. Тривалий час,
шість років підряд, працював заступником головного редактора видавництва
«Дніпро» (тоді «Держлітвидав України»), був на гарному рахунку в директора, ще
кращі стосунки склалися з дружнім і кваліфікованим колективом. Та ось сталося
непередбачене: завітав до видавництва заступник начальника Головвидаву
М.В.Лосєв. Зібрав на бесіду нас трьох: головного редактора Р.Чумака, мене і
завідуючого редакцією дожовтневої літератури О.І.Микитенка (директора на той
час не було у видавництві) й заходився дорікати за 100-томне видання
дожовтневої літератури. Дорікання зводилися до одного: нащо ми, видавці, так до
подробиць об’ємно видаємо твори письменників дожовтневої літератури? Чумак
сидів, чмихав носом і відмовчувався. Але ж 100-томне видання дожовтневої
літератури – гордість видавництва, чи не найбільше досягнення за всі повоєнні
літа. Комусь треба було захищати честь мундира. Беру ініціативу на себе: «Таким
було рішення редакційної ради. Досі твори письменників дожовтневої доби
видавалися обмеженим обсягом, лише кращі. Настав час видати їх більш-менш
повно. Цього вимагає і сучасний читач, і науковці, особливо ті, що живуть на
периферії».
Аргументи не діяли, чиновник
стояв на своєму.
Посперечалися та й розійшлися. А
по якімсь часі директор видавництва повернувся із засідання Комітету в справах
видавництв та поліграфії і запропонував мені іншу роботу – завідуючого
редакцією критики.
Неважко було здогадатися, звідки
ростуть роги.
– Ви теж вважаєте, що я десь
схибив, полемізуючи з Лосєвим?
– Не вважаю, але так треба.
– Ну, коли так треба, то бувайте
здорові. Я подаю заяву і йду з видавництва: «Служить бы рад, прислуживаться
тошно».
Ситуація з виданням роману
І.Білика «Меч Арея» (а я був тоді і головним редактором, і директором
видавництва «Радянський письменник») теж примусила мене врешті решт подати
заяву й піти з видавництва.
Не помилували мене владні структури
й за творчість. Ранньої осені 1970 р. покликали нас, головних редакторів
провідних видавництв союзних республік, до Москви на семінар. Серед інших
лекторів виступав і Начальник Головного Політичного Управління Радянської Армії
О. Єпішев. Мета його виступу – звернути увагу видавців на появу в торговій
мережі книжкової продукції, в якій «з порочних позицій показано Радянську Армію
часів Вітчизняної війни».
Продовження в наступному числі