Цей новий твір заслуговує на увагу бодай через широку
рекламу в ЗМІ, яку заохотили книговидавці, котрі у нас вирішують, що добре в
літературі, а що – не дуже, і виступ нардепа Володимира Яворівського у
Верховній Раді, присвячений вихвалянню роману: «Я читав роман «Чорний Ворон»
Василя Шкляра, коли летів до Індії, – каже голова Спілки письменників Володимир
Яворівський (67 років) в інформагенції УНІАН. – Переліт тривав вісім
годин. Усі спали, а я читав – не міг відірватися. З парламентської трибуни
розказав про цей твір, весь свій реґламент використав. Після цього депутати,
які нічого, окрім записів у своїй ощадній книжці, не читали, запитували,
де можна роман придбати» (Світлана Корженко. «Василь Шкляр писав роман 13
років», – у вид.: Gazeta.ua.
Культура. Субота, 5 Грудня 2009).
«Залишенець» або «Чорний ворон», котрий «Клуб сімейного
дозвілля» випустив у нашвидкуруч зліпленій палітурці, і справді вирізняється
серед повсякденного поліграфічного плину. По-перше, багатством мови й
привабливістю стилю, що залишається сильною стороною творчості Василя Шкляра.
Це особливо приємно відзначити на тлі новомодного телячого захвату
нелітературною лексикою. Гадаю, що саме завдяки цьому роману до наших словників
увійде чимало розмовних слів і термінів, пов’язаних із визвольними змаганнями в
Україні.
На форму роману поклали свій карб епатажні досліди Шкляра
протягом останніх років, присвячені перелицюванню світової класики, що схвалила
гнітюча більшість письменницького поспільства. Застереження висловили лічені
критики, як от Череватенко і Ткаченко. Власне, досліди – як досліди, та й по
всьому, але ж пишуть музики «Бах–Ґуно» або «Бізе–Ґалеві», то й тут видавці мали
б зазначати «Гоголь–Шкляр» або «Бокачо–Шкляр» на розсуд читача. Однак, не про
те в нас мова… Ідеться про те, що в улюбленій для українського історичного
роману формі на взір Волтера Скота чи Майн Ріда Шкляр вирішив, як колись
казали, розкрити важливу тему визвольних змагань в Україні після вторгнення до
нас більшовиків.
Завдяки такій романтизованій формі, зібраному за 13 років
невідомому документальному матеріалу та соковитості оповіді книжка – і в
цьому Яворівський та адепти Шкляра мають рацію – прочитується швидко і з
цікавістю. Проте, як на мене, швидкість прочитання і цікавість до наданих
різними архівами документів не можуть правити за основні критерії критичної
оцінки твору. Радянська критика найпершим критерієм вважала вагу самої теми, її
соціальну й партійну значущість, а вже потім, власне, розглядала художні
особливості, та й то в межах безпосереднього читацького сприйняття, а не суґестивності
тексту. Натомість письменник насправді мислить обрану ситуацію в образах, – і
на мікрорівні, і на макрорівні. І ці образи в нього мають взаємодіяти з
глибинами тла та з ситуативним етосом,
як от у Шевчука чи Рушді. А в Шкляра, за винятком кількох романтизованих
любовних сцен і пейзажних пастелей, ми маємо просто хронологічний монтаж із
псевдодокументальних мікросюжетів і документів на підтвердження правдивості
ситуації. У радянські часи так писалися документальні репортажі. Цю стилістику
пояснював мені ще за студентських часів початку шістдесятих Олександр Ільченко,
з яким мене й Олега Кузьменка познайомила дочка письменника. Ми з Олегом тоді
захоплювалися мистецтвом для мистецтва і концептуалізмом, а Ільченко
по-батьківськи тлумачив нам, що таке вимоги доби у зв’язку з діалектикою
національного й інтернаціонального.
Пояснення Ільченка й сьогодні для мене є яскравим поясненням
позиції українських радянських класиків. Нещодавно ми мали симптоматичний
сплеск літературного радянізму, коли декілька писарчуків, включно з
шевченківськими лавреатами, набазґрали жмуток романізованих оповідей про
давніші помаранчеві події. І теж пройшло, і набуло розголосу… І вже забуто.
Показовий досвід.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пан Шкляр обрав той самий шлях, тільки зіпер свою емоційну
розповідь на ідеології українського войовничого націоналізму доби міжвоєння. У
цьому, звичайно, є повів свого часу, але письменник тим і відрізняється від
документаліста, що його образне мислення ширше за зображуваний час і спирається
на засади мистецького, а не протокольного мислення. Саме таке понадчасове
мислення дозволило б авторові показати нам причини поразки визвольних змагань,
котрі не зумовлювалися, либонь, лише тим, що кацапня і жидівня, як неодноразово
пише пан Шкляр, посунула в Україну, аби за допомогою нечисленних вітчизняних
зрадників вибити її до ноги. Мабуть, були й інші причини, пов’язані з
негомогенністю української людності на широких просторах ще віртуальної тоді
країни, розмаєм традицій, віровизнань і життєвих настанов, розумінням свого
місця в планетарному вимірі. Тим більше, що видатних особистостей в Україні не
бракувало серед усіх учасників конфлікту, які віддавали свій хист і життя
обраній ідеології. І далебі на той час преференції тієї чи іншої ідеології не
були так різко окреслені й очевидні, як сьогодні це бачать історики, або як
тоді бачили поодинокі прозірливці. Цим аспектом наш романіст цілком знехтував,
однозначно стаючи на позицію героїв повстанського руху й руху опору. І зависло
в повітрі питання про моральність і відповідальність за Україну решти багатьох
мільйонів люду, що по загибелі героїв дали змогу загарбаній державі витривати
ще кілька десятків років і дожити до дарованої обставинами самостійности. І, до
речі, ми ж сьогодні бачимо, як український народ розуміє цю даровану/виборену
самостійність і як він ставиться до неї.
Саме цього мені й бракує в романі Шкляра, що вже набув
скандальної популярності: широчіні художнього мислення.