Між небом і землею: вірші

175

І на кождім розі

у мене знайомий товариш,

і що-крок, то знайома
тумба.

Ґео Шкурупій, 1923


Вольвач
Павло. Вірші на розі: Поезія. – К.:
Ярославів Вал, 2010. – 64 с.

 

Поезія
– це, безперечно, один із найбільш ефективних методів освоєння світу: світу в
собі і себе у світі. Найновіша збірка Павла Вольвача «Вірші на розі» засвідчує
саме цю неспростовну істину; окрім, звісно, того, що він уже не лише перейшов
свій колишній етап – «планіметричного» всотування запорізької
дідизни-батьківщини (після чого зацікавленим особам вільно було спостерігати
наступні пошуки київського неба, позначені щедрою, хоча й імпліцитною,
контрапунктурою вітчизняного середньовіччя й барока), але успішно й упевнено
наближається до нового й глибшого, сказати б, «стереометричного» освоєння
значно ширшого й привабливішого світу. Цей тремтливий усесвіт не десь – він у
нас під ногами; варто лишень зауважити, відчути, а відтак – прочитати:

Підступає, підступає

Стужа до підошв.

Ну нічого – відчуваєш

Так грядуще тонш.

 

Ходиш поряд, ходиш біля

Світла і гріхів.

Між людей. І межи гілля –

Землями птахів.

 

Крики-згуки, тралі-валі,

Стереоефект.

Золотавий на вокзалі

Піниться буфет.

 

Дожидання Вашінґтона.

Люди. Дощик. Я.

Батьківщина монотонна.

Космогонія.

 

Вже
однієї цієї поезії цілком достатньо для розмови про теперішнього поета
Вольвача. І про Вольвача колишнього – теж. Можливо, й про майбутнього. Поступ
чесного поета завше пов’язаний із тактичними змінами-корекціями в поетиці й у
мотивному комплексі, але з неодмінним збереженням етичної домінанти, обраної
від початку в якості рятівного овиду, або неспростовного ґрунту. В сучасній
українській літературі таких авторів знайдеться небагато, не говорячи вже про
те, що останні два роки прорідили й без того короткий ряд: Римарук, Улян… Хто
наступний? Най би смерть трохи відпочила – цій землі ще потрібні поети, і
потрібні вони значно більше, ніж, прости Господи, банкіри, юристи й
політики.   

Досліди
космогонії, як розуміємо, можливі й у Києві. Не говорячи вже про очікування
Вашінґтона (позірна сухість поетового вислову не дає підстав говорити про
пародійний ефект; хіба – про зударення фраз – Вольвача й Тараса Шевченка, де
першість лишається за Шевченком, а за Вольвачем, хоч як дивно, неабияка
енерґетика та актуальність ). Втім, дехто рушає за цим до Берліна або й подалі.
Тож формула чи пак, точка спостереження у вигляді перехрестя вулиць вибрана поетом
зовсім не випадково, ба – навіть стратеґічно правильно та бездоганно (збирання
товаришів і віршів на розі практикував ще Ґео Шкурупій, як це можна побачити з
motto до цього тексту). Назва збірки може видатись мало збагненною лише тим,
хто не встиг ознайомитись із її змістом. Основним мотивним комплексом тут є
ситуація стереометричного спогаду-очікування, виповненого самим собою й своєю
добою, а над усім – ґлобальний, спокійний всеохоплюючий мотив очікування
основних, вирішальних подій і звершень. Які вони, ці майбутні події, – можна
лише здогадуватись, хоча ліричний суб’єкт із ними, здається, не криється,
виявляючи свої симпатії та антипатії досить вільно та переконано: « Невже ж з
мережив сплестись мережам? / Заходь, голото – вже все готово…» («І фуги
смерти, і псальми сили…»).

Кров
поетичного тексту та сама, зухвала, та вона вже тече у нових берегах.
Махновські тачанки й надалі мчать запорізьким і донецьким степом, але є уже й
інший берег, – і він також наш. А поза тим, ліричного суб’єкта вже не розчулить
колишня майданна романтика. Зрештою, кожен із нас пережив її не без болю й
розчарувань. Але якщо голота (а не якийсь середній абстрактний клас, sic!)
знову збереться для вільного змагу (а не зіб’ється натовпом за безкоштовними
канапками), цей ліричний суб’єкт буде з ними, вільними людьми вільної країни.
Власне, він їх очікує з видимим нетерпінням; можливо, навіть – м’яко провокує
на зрушення: «Позагинають ноги мамаї / У небесах. І зірка проросте там. / А де
ж таки мої? Де всі мої? / Пласти вітрів над городом і степом…» («У мерехтінні
півзабутих міст…»). Але очікує справжніх – із донбаського диму й запорізького
смороду, з Холодного Яру й останніх небесних карпатських схронів (не тих, які у
Забужко, а тих, які в Портяка). Якби вони більше читали, зокрема й поезію
Вольвача, вони б швидше уздріли звізду, що освячує не лише різдвяні столи і
молитви, а й героїчні псальми непокори й гніву. Хоча сьогодні це лише алюзія,
ґрунтовно розчинена в стумі тьмяного, побутового та буденного, втім, усе ж,
виразно екзистенційного й навіть метафізичного.

Якщо
мотив соборности України, обох її берегів, що потрапив навіть до назви збірки
«Оба береги» (у складі книги «Триб») є уже чимось на кшталт не­одмінної вісти
від Вольвача, то свіжий, направду інтернаціональний мотив, – дещо, можливо, і
несподіваний. Утім, це добре відомі подорожні наслідки. Якщо хтось інший
привозить із Заходу яку-небудь чуму й, захлинаючись, розповідає про тамтешні
супермаркети, то цей поет виголошує просте, але остаточне переконання: «Схід –
є Захід. Захід – є Схід / оце те що потрібно» («Я зневажав сухе не куштував
ракії…»). І жоден Кіплінґ не здатний сьогодні це заперечити. Й справа зовсім
не у ліберальній нав’язливій політкоректності, від якої всіх чесних людей уже
просто нудить. Справа насправді дуже проста: бувають часи для війни, але мусять
бути часи й для миру. Це добре знало просякнуте кров’ю европейське
Середньовіччя. Це добре знають сучасні Балкани, це знає сусідній Кавказ. Нам
варто про це дізнатись хоча б від поетів, бо власний накопичений досвід – не
гірший за досвід сусідів, але сприймається чомусь як другорядний,
етнографічний. Адже писав вітчизняний поет: «В суцільних ворогах пройшли
роки-рої, / Руїна захлинається руїною»… І це він писав ще далекого 1966-го
року (мова, звісно, про М.Вінграновського). Загалом, у цій збірці Павла
Вольвача кидається у вічі дуже теплий мотив любови до ближнього. Він має місце
вже у першій поезії збірки:

І ви, мої – таке немовби
друзі, –

тонкі подільники мандровних
пітьм,

одинаки – москвини і
французи, –

пливіть. Любіть.

 

Схиляйтеся в цей теплий
крайок світу.

Хай буде двоє вас. Хай буде
п’ять.

Де жінка, по котрій світла
тремтять,

під стогін верст і зустріч
не зустріту…

 

Й
звична, у випадку з Вольвачем, – перцепція Батьківщини; вона над усім – проста
й зрозуміла кожному, хто здатний розуміти. Власне, поезія, як ядерна складова
неспростовних мітів, має апелювати до добре знайомих емоцій – до емоцій, що
ними виповнюється кожна національно-сформована емблематика та алеґоричність:

Знову мчать фіолети фраз

Позолоченими хортами. 

Скрізь Ісус. Вусібіч –
Тарас.

Де вриваються, там –
кордони.

 

І
на це, дякувати Богові, немає й бути не може ради. Так є у французів і росіян,
так має бути й у нас. Ну а такі прикметні виразки Батьківщини, що відомі,
напевно, кожному, також досить чітко артикульовані в цій конкретній авторській
аксіології. Чим не розмова людська на розі? Й не конче на розі столичних
вулиць, але будь-яких нинішніх вулиць Республіки. Поет – резонатор. Звісно,
поет – і мистець, і башта високо-естетичного дискурсу – це так само для нього.
Але сьогодні він має йти на вулиці і майдани. Слухати і говорити. Робити свою
поетичну справу й бути готовим до найголовніших подій у своєму житті. Себто, в
житті своєї Республіки.

Теперішня
лірика Вольвача демонструє високу поетикальну культуру автора й здатність
викликати почуття, анітрохи не описуючи їх, не розжовуючи, а навіюючи через
позірно звичні деталі й комбінації образів свіжі та поетично переконливі
образи, котрі викликають, окрім емоцій, окремий комплекс інтелектуальних
переживань. Конкретна індивідуально-авторська деталь, закручений «колючий»
синтаксис, постійне свідоме порушення нормативного наголосу й навіть ґраматики,
схильність до семантичного «пуанту» в фінальній частині вірша («Злого умислу
жодного. / Все гранично просте ж… / І немає Холодного. / Вогнепального – теж)
– все це працює на поновлення чи пак, учуднення звичного бачення речей і їх
зужитих відчуттів.

Поет
не боїться іноді бути ризиковано екстраваґантним, як от у верлібрі,
присвяченому Миколі Холодному. Маю на увазі протиставлення світу живих і
мертвих, в якому ліричний суб’єкт почувається серед живих, і то досить
комфортно, тоді як адресата поезії, поета М.Холодного, цілком логічно бачить у
задзеркаллі, не стримуючи власної радости, що він іще тут, ще може
насолоджуватись виглядом дівчинки («і губи припухлі губи / у дівчинки ох у
дівчинки / що підсвічена сяйвом мобільника / голубіє ликом немов мадонна»);
нудьгувати на літературному вечорі пам’яти М.Холодного («а ще таку херню несли
/ могилянський професор / поет дисидент / і якийсь ваш кент що запізнювався на
маршрутку»…); згадувати спільну поїздку до Гуляй-Поля тощо. Ракурс, який
обрано для спілкування з неживим поетом, виглядає в побутовій свідомості, як
мінімум, незвично: «Рано ви Костьовичу померли / А я живий. І це таки здорово /
скажу я вам» («Ось ви померли Костьовичу…»). Але, знов-таки, маємо ефект
учуднення цілої історії людських стосунків, які наразі продовжують жити
виключно в пам’яті ліричного суб’єкта. Зауважу й таке: той, хто читав передмову
П.Вольвача до книги віршів М.Холодного «Повернення», виданої Тарасом Федюком у
серії «Зона Овідія», може відчитати й окремий настроєвий і навіть фабульний
нюанс у згаданому верлібрі. Але пояснювати докладніше наразі не буду. Хто
читав, той мене зрозуміє.

Теперішня
збірка Вольвача «Вірші на розі» вийшла на диво компактною й цілісною, дуже
авторською й, водночас, демонструє якісні зміни у самосвідомості ліричного
суб’єкта. Якийсь окремий, комфортний і затишний хронотоп панує в її рядках.
Щемко і солодко в цьому поетичному світі. Є бажання мовчки та вдячно до нього
тулитись, лаштуючи власний подих на теплий авторський реґістр:

Так солодко і гірко так,
скажи-но…

Намарилось, придумалося
про…

Там завтра встануть,
заведуть машини,

І будуть бити ліктями в
метро.

 

Ти знаєш сам, як буде все
достоту,

Яких із «я» хто б не
намарив «ми»…

Там завтра встануть, підуть
на роботу,

Не грюкнувши вселенськими
дверми.   

 

3
– 4 січня 2011 р., м. Донецьк    

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!